Типи грошово-кредитної політики

Грошово-кредитну політику можна класифікувати за кількома критеріями. Найбільш поширеною є класифікація за спрямованістю та мірою впливу регулятивних заходів на пропозицію грошей. За цим критерієм зазвичай виділяють два типи: політику монетарної експансії та політику рестрикції, які є крайніми, протилежними за спрямованістю дії варіантами з усіх можливих механізмів регулювання пропозиції грошей. Але між ними можуть бути проміжні варіанти таких механізмів — політика рефляції та політика дезінфляції.

Експансійна політика полягає в довільному, швидкому зростанні пропозиції грошей, завдяки чому гроші стрімко «дешевіють», а інфляція набуває високих темпів. Тому цю політику називають ще політикою інфляції, або політикою «дешевих грошей». На етапі розгортання експансійної політики послаблюються контроль і обмеження на емісійну діяльність та операції з рефінансування центрального банку, на кредитну діяльність комерційних банків (знижується норма обов’язкового резервування, облікова ставка, ставки рефінансування, ставки на ринку міжбанківського кредиту тощо).

Зазвичай метою переходу до експансійної політики проголошується посилення стимулювання ділової активності, економічного зростання та скорочення безробіття, тобто ті стратегічні цілі, які перебувають виключно в реальному секторі економіки і не зачіпають рівня цін. У короткостроковому періоді вказані цілі можуть бути досягнуті завдяки інтенсивному нарощуванню платоспроможного попиту та зменшенню процента за кредит. Ці чинники спричинюють зростання кредитних вкладень у реальний сектор, зростання інвестицій та обсягів виробництва, кількості робочих місць та зайнятості. Одночасно зростають доходи та заощадження населення, збільшуються інвестиційні ресурси, у тому числі банківські резерви, розвивається кредитування споживчих потреб населення. На цій основі активно розширюється попит на споживчому ринку, що стимулює зростання виробництва товарів та послуг для населення.

Проте довготривале проведення такої політики призводить до безконтрольного нарощування пропозиції грошей та високої інфляції, яка спричинює тяжкі негативні наслідки в економіці. Зупинити нарощування інфляції і попередити чи усунути її негативні наслідки буває досить складно і потребує значних витрат. Тому уряди за нормальних обставин у країні намагаються уникати експансійної політики.

Більш доцільною і дієвою є політика рефляції, яку можна назвати ще політикою «м'якої» інфляції. Пропозиція грошей за цієї політики нарощується повільно, контрольовано. Рефляція зазвичай проводиться після дефляції (рестрикції), у зв’язку з чим вона передбачає поступове підвищення цін до рівня, на якому вони були до початку дефляції. Поступово відновлюються також обсяги грошей в обороті та рівень процента (знижується до попереднього рівня). Завдяки такій політиці інфляція підтримується на низькому рівні, стає регульованим стимулятором економічного зростання без відчутного негативного впливу на стабільність грошей. Важливо тільки не перейти межі, за якою інфляція набере форсованої динаміки, яка підірве вартість грошей.

Політика рестрикції (обмеження) полягає в різкому скороченні пропозиції грошей, зменшенні маси їх в обороті. Досягається це обмеженням грошово-кредитної емісії ужорсточенням .

Умов та зниженням обсягів рефінансування центральним банком комерційних банків, зменшенням обсягів кредитування суб'єктів господарювання та населення. Застосовується звичайно в умовах високої інфляції з тим, щоб загальмувати подальше розкручування інфляційної спіралі. У таких умовах монетарна рестрикція супроводжується ужорсточенням фіскально-бюджетних заходів впливу на кон’юнктуру ринку: підвищенням рівня оподаткування, зменшенням податкових пільг, скороченням бюджетних витрат і бюджетного дефіциту тощо. Тому політика рестрикції має протилежний щодо політики інфляції вплив на економіку і її ще називають політикою дефляції, або «дорогих грошей».

Цільове призначення дефляційної політики полягає в стриманні інфляції. Особливо ефективна вона у згладжуванні циклічних коливань ділової активності, оскільки дає можливість попередити чи загальмувати інфляцію у разі економічного піднесення, викликаного «перегрівом» економіки.

Але разом з гальмуванням інфляції політика рестрикції послаблює ділову активність, знижує зайнятість, знижує темпи економічного зростання чи навіть скорочує обсяги виробництва. Адже за цієї політики обмежуються можливості підприємств одержувати банківські кредити, нарощувати власні інвестиційні ресурси, що призводить до скорочення інвестицій, спаду виробництва, зростання безробіття. Ці процеси ще підсилюються скороченням попиту населення на товари та послуги через скорочення доходів та заощаджень, зменшенням споживчого кредиту. Тому важливо своєчасно «відпустити» стримуючі чи обмежувальні монетарні заходи, щоб не допустити значних негативних наслідків в економіці.

Проте таке «відпускання» не повинне бути раптовим і невиваженим, щоб економіка не зазнала нового інфляційного шоку. Для виведення економіки з рестрикційного шоку використовується ще один тип монетарної політики — політика дезінфляції. За своєю сутністю вона є «м'якою» формою рестрикції, завдяки чому зниження ділової активності відбувається повільно і не спричинює глибоких економічних спадів. Економічне гальмування в межах цієї політики має обмежуватися лише рамками низьких темпів зростання виробництва.

Політика дезінфляції може проводитися як після політики рестрикції, «підчищуючи» її наслідки в економіці, так і після політики дефляції, виконуючи подібну ж місію. Така зміна монетарної політики є неминучою через циклічність коливань ділової активності, хоч і вона є досить «незручним» для економіки методом монетарного забезпечення. Ця політика багато в чому нагадує відоме керування за принципом «стій-іди». Максимально пом’якшити наслідки такого керування можна за умови виключення взагалі з монетарної практики двох крайніх типів монетарної політики — експансійної та рестрикційної, і використання лише двох проміжних — рефляційного та дезінфляційного.

На етапі монетарної експансії лінія інфляції мала тривалий і стрімкий злет, що супроводжувався дещо пологішим і коротшим, але теж стрімким, підняттям лінії ВВП. Відмінність у часі пояснюється тим, що вже на кінцевій ділянці експансійної політики, коли інфляція перевищила 150%, її негативні наслідки спрямували лінію ВВП вниз ще до початку політики рестрикції.

На етапі монетарної рестрикції лінія інфляції стрімко пішла вниз, що супроводжувалося не таким стрімким, але більш тривалим падінням лінії ВВП. На етапі рефляції лінія інфляції зазнала незначного підняття, що супроводжувалося слабким, майже непомітним, підняттям лінії ВВП.

На останньому етапі — політики дезінфляції — лінія інфляції знову набула спадного спрямування, але досить слабкого, проте лінія ВВП продовжувала підніматися, тобто економічне зростання продовжувалося, хоч трохи повільніше, ніж на експансійному етапі. Отже, в кінцевому підсумку темпи економічного розвитку майже досягли рівня, який мав місце в умовах високої інфляції, зате рівень цін і стабільність грошей були значно кращими, ніж за експансійної політики. Тому є підстави вважати, що тільки за рефляційної та дезінфляційної політики монетарне регулювання може бути ефективним.

У літературі зустрічається класифікація типів монетарної політики за критерієм охоплення регулятивними заходами суб'єктів грошового ринку. Зокрема, за цим критерієм автори підручника «Банк России» виділяють тотальну грошово-кредитну політику та селективну. Такий поділ поширюється на всі вище розглянуті типи монетарних політик — від експансійної до рестрикційної. У першому випадку регулятивні заходи поширюються на весь фінансовий ринок — ринок грошей і ринок капіталів, на всі банківські установи, а отже, можуть мати максимальний вплив на платоспроможний попит і економічний розвиток. У другому випадку регулятивні заходи застосовуються вибірково — стосовно окремих банків чи їх груп (наприклад, великих системних банків), окремих видів банківської діяльності (наприклад кредитної, чи діяльності на валютному або на фондовому ринках) тощо. У цьому випадку органи монетарного управління можуть вирішувати локальні завдання, які мають у даний момент особливо велике значення для всієї економіки чи банківської системи.

Грошово-кредитну політику можна класифікувати і за характером стратегічної мети, що слугує цільовим монетарним орієнтиром. Такою метою може бути грошова маса в обороті, тоді монетарну політику називають режимом монетарного таргетування. Якщо цільовим орієнтиром визначається валютний курс, то монетарна політика може називатись режимом валютного (курсового) таргетування.