Виховання й самовиховання — засади життєтворчості особистості

Виховання й самовиховання — засади життєтворчості особистості

Актуальність дослідження виховання як чинника життєтворчості особистості зумовлена необхідністю акцентувати увагу на самореалізації індивіда. Такий підхід ґрунтується на тому, що людина є творцем соціального простору, ненормованого на момент її становлення. Нормативні моделі, які засвоює індивід у процесі соціалізації, змінюються через їх смислову інтерпретацію ще до того, як він застосує їх у певних ситуаціях. Тому в наукових дослідженнях часто виокремлюється такі чинники становлення соціального досвіду людини, як виховання й самовиховання [1;3;5;6;8]. Під цим оглядом соціалізація постає процесом, під час якого формується особистісний досвід, на підставі якого здійснюється перехід в нові й нові ситуації соціального розвитку. В статті виховання й самовиховання розглядаються як засади життєтворчості особистості.

В дослідженнях психологічної теорії ситуації [2] акцентується увага на ідеї сильного детермінуючого впливу безпосередньої соціальної ситуації, в якій перебуває людина, зокрема, вплив, який здійснюють незначні, з першого погляду, особливості ситуації (наявність певних «каналів», що сприяють виявленню активності індивіда). Соціальний досвід — це підсумок попереднього розвитку суспільства, в якому зафіксовано результати діяльності людей у суттєвому їх значенні. Він є об'єктивованим, «опредмеченим» як у предметно-речових формах, так і в формах соціальних відносин, спілкування, діяльності. В соціальному досвіді акумулюються справжні досягнення людства і передаються від покоління до покоління в процесі соціалізації індивідів. Передача і засвоєння індивідами досягнень досвіду людства здійснюється завдяки соціальному успадкуванню через процес інкультурації [3].

Соціальний досвід індивіда — це його реальне соціальне життя, система його життєвих цінностей, той образ світу, який складається в результаті засвоєння соціального досвіду людства під впливом і в умовах «вільного соціуму». Соціальний досвід є фактором процесу соціалізації особистості.

Індивідуальне життя людини має певну об'єктивну детермінацію. Це випливає, по-перше, з того очевидного факту, що людина здійснює своє життя в конкретну історичну епоху, в певному соціальному і життєвому просторі, належить до певної соціальної групи, є вихідцем з якоїсь конкретної сім'ї тощо. Все це зумовлює весь процес її самовизначення і життєздійснення.

По-друге, певний потенціал можливостей закладено в людині від природи її психофізичних даних, реалізація яких відбувається в процесі соціалізації, в якому здійснюється її професійний вибір і реальні досягнення, громадянські ролі, ступінь успішності і побудова її сімейного життя. Поєднуючись між собою, соціальні й природні фактори дають людині свій унікальний шанс самореалізації.

У вітчизняній педагогічній науці традиційно віддавалась перевага нормативній системі цінностей у вихованні особистості. Активність, здатність індивіда до самостійного акту вибору хоча й визнавались, проте реальний процес виховання було зорієнтовано не на особистість, що самовизначається, а на особистість, котра «добре керується».

Сучасні дослідження виокремлюють два аспекти процесу соціалізації: адаптацію до соціуму і самовизначення в соціумі. Останнє означає активну позицію, оцінку оточуючого, відбір впливів, що пропонуються обставинами, прийняття їх або опір їм.

Людина як суб'єкт процесу соціалізації не є пасивною істотою. Вона первісно несе в собі імпульси самореалізації, саморуху. Змінюючись і збагачуючись, ця життєва потенція несе в собі потребу і здатність до життєвого самовизначення і самореалізації на основі дії механізмів свободи вибору й свободи дії. Людина на своєму життєвому шляху, детермінованому попереднім соціальним досвідом, є розпорядником власних соціальних та індивідуально-особистісних можливостей, використовуючи які, вона створює свою модель життя, свою неповторну долю.

Отже, виховання як цілеспрямований процес організації оволодіння соціальним досвідом є складовою процесу соціалізації. Слід зазначити також, що виховання є необхідною складовою, оскільки в процесі соціалізації дитини неодмінно виникають явища та ситуації, що потребують певного узгодженого соціального впливу і реальної педагогічної дії, конкретного педагогічного інструментування. У зв’язку з цим, актуальним стає дослідження механізмів становлення соціального досвіду індивіда.

Для педагогічної діяльності в цьому зв’язку важливим є змістове визначення «актуальної культури» та методів її засвоєння. Слід звернути увагу на те, що в своїй діяльності індивід перебуває в ситуації вибору можливостей. Життя завжди вимагає від людини прийняття рішень в обставинах, коли вона неповно обізнана з ситуацією, в якій діє. У своїй діяльності вона має спиратися не тільки на ті передумови, які вже є у складі її діяльності, але й на інші духовні регулятори, які існують в ній віртуально. Йдеться про те, що в діяльності індивіда формується його індивідуальний досвід, який зумовлює вибір предмета та способу діяльності. З цього погляду, соціалізація індивіда є не тільки процесом засвоєння соціального досвіду, але й формування досвіду індивідуального. Саме на цю обставину слід звернути особливу увагу, бо на неї мало зважають — частіше акцент робиться на змінах в предметах діяльності і недостатньо підкреслюється, які зміни відбуваються в самому діючому суб'єкті під час його діяльності.

З огляду на індивіда як діючого, активного суб'єкта, який творить самого себе, випливає, що практична участь у творчій діяльності є необхідною умовою формування особистісних якостей. Крім того, з цього виходить, що не тільки суспільство, так би мовити — обставини, але й сам індивід несе значну частку відповідальності за формування своєї особистості. Цей принцип вимагає виховання у підростаючого покоління відповідальності за розвиток своїх особистісних властивостей [4,79−82].

Щоб життя людини розгорталось як творчий процес, у її свідомості під дією вказаних факторів і на основі сформованого життєвого досвіду має сформуватися модель активного ставлення до свого життя як акту життєтворчості.

Кожен індивід у процесі соціалізації, зазначає В. Кайгер, перебуває на позиції суб'єктності: усвідомлює себе серед інших людей, свої зв’язки з ними і досвід спілкування, приймає соціальні цінності і відбирає життєві смисли, встановлює зв’язки з культурним простором, етносом. У цій ситуації самовизначення індивід виявляє життєтворчість, у якій формується соціальний досвід особистості як передумова та результат її соціалізації. З цього випливає, що формування життєвого досвіду особистості відбувається не тільки в результаті зовнішньо регламентованих соціалізуючих впливів, але й у результаті суб'єктивного вибору, детермінованого внутрішніми особливостями особистості. Людина «пропускає» через себе різні форми буття. Усвідомлення власної значимості, пережита життєва ситуація, вчинок-вибір інколи виявляються значно значимішими для соціального досвіду людини, ніж вплив офіційних норм [5,118−120].

У формуванні такої складної і тонкої системи, як соціальний досвід людини, важливим є не сила зовнішного впливу сама по собі, а відповідна самоорганізація і самовизначення особистості в цьому зовнішному впливові. Система виховання як педагогічна організація процесу оволодіння особистістю соціальним досвідом повинна виходити з усвідомлення багатокомпонентності цієї системи досвіду, змінності всіх її складових, домінуванні в ній такого компонента, як самовизначення особистості.

Самовиховання — це якісно новий рівень розвитку особистості. На думку Л. Ази, самовиховання — це суб'єктивний компонент, що припускає оцінку, осмислення людиною різних зовнішніх впливів, що визначають її життєві цілі, мотиви діяльності тощо [6,56]. Самовиховання пов’язане з активністю та прагненням людини до мети.

Процеси виховання та самовиховання тісно пов’язані між собою, є єдиним шляхом формування особистості. Проте, чим вище оцінка людиною своїх якостей, чим реалістичніше ставлення до своєї особистості, тим краще виховання переходить в самовиховання. Головним мотивом до самовиховання є пізнання людиною протиріч між власними інтересами, потребами, цілями та рівнем розвитку особистісних, що не сприяють їх задоволенню. Людина, крім підпорядкування зовнішнім вимогам, починає свідомо підходити до своїх дій, давати їм якісну характеристику, враховуючи свої можливості. Чим вищий рівень свідомого ставлення людини до вдосконалення власної поведінки, тим помітнішою є роль самовиховання у формуванні особистості.

Самовиховання здійснюється в режимі самоуправління й саморегуляції, який передбачає формулювання людиною розгорнутої системи цілей та програми дій, здійснювання контролю виконання програми, оцінки одержаних результатів і при необхідності - їхньої подальшої самокорекції. Хід самовиховання забезпечується завдяки використанню таких психологічних прийомів, як самозобов’язання (добровільне завдання собі усвідомлених цілей і завдань самовдосконалення, рішення сформувати в себе певні якості); як самозвіт (ретроспективний погляд на шлях самовдосконалення, пройдений за певний час); як осмислення власної діяльності й поведінки (виявлення причин успіхів і невдач); як самоконтроль (як систематична фіксація свого стану й поведінки з метою передбачення небажаних наслідків). Ефективне забезпечення повного циклу самовиховної діяльності вимагає від особистості розвинутих форм особистісної рефлексії й волі. Разом з тим прийняття й реалізація вихованцем завдань самовиховання сприяє подальшому розвиткові зазначених механізмів його особистості, що прямо ув’язується з моральним аспектом [7,38−39].

Самовиховання — це не тільки особиста справа кожного — вона має величезне соціальне значення з точки зору формування життєтворчості особистості. Людина, що сама себе виховує, може ліпше проявити себе, бути більш корисною суспільству.

Завдяки самовихованню, зазначає В. Синельников, побудованому на нових гуманістичних принципах, людина може розвинути свої потенційні можливості не на основі насильства і примусу, позбутися страху й страждань, спричинених невідповідністю її якостей вимогам суспільства, а на основі задоволення собою тут і тепер, що породжує імпульс до дії заради самої дії й задоволення, заради самого задоволення, тобто завдяки самовихованню людина може одержувати задоволення від життя [8,35].

Ефективність організації й керівництва самовихованням залежить від правильного розуміння сутності самого явища самовиховання. Особистість формується під впливом зовнішніх та внутрішніх чинників. Ефективність зовнішніх виховних впливів на суб'єкта переломлюється через його внутрішній світ, що може перешкоджати чи сприяти результативності їхнього впливу на формування особистісних якостей. Використання виховання й самовиховання в комплексі, коли виховання направляє зусилля особистості на роботу над собою, а самовиховання сприяє результативності зовнішніх впливів, — запорука успіху у формуванні особистості індивіда [9,19].

Важливо враховувати, що самовиховання з негативною спрямованістю може бути пов’язано не тільки з тим, що індивіди не володіють певними етичними знаннями й уявленнями, але і з тим, що знання про високі моральні й вольові якості не сполучаються з позитивним ставленням до них. Через негативний особистий досвід, несприятливий вплив «вулиці», непорядні вчинки близьких людей брутальність, егоїзм тощо можуть стати для індивіда цінними якостями. Варто підкреслити, що наявні негативні факти не означають, що самовиховання взагалі протиставляється вихованню. Навпаки, як уже було сказано, самовиховання має важливе значення в подоланні вад особистості, в підтримці зусиль виховання.

Розглядаючи самовиховання як діяльність і вищу форму активності людини, не можна забувати, що ця діяльність, як і будь-яка інша, є своєрідним соціальним досвідом, який треба набувати. Будь-яку діяльність, як відомо, людина опановує в процесі самої цієї діяльності. Не є винятком і самовиховна діяльність. Але далеко не всяка активна діяльність (і індивідуальна самостійна діяльність також) є самовиховною [10]. Саморегуляція людиною своєї поведінки на рівні конкретних вчинків, якими б значущими вони не були з погляду соціальних вимог, не є самовихованням, позаяк воно припускає не пристосування вчинків до зовнішніх вимог, а вдосконалення якостей особистості.

Сказане не заперечує значення вчинку. Вчинок, підкреслює В. Синельников, — це клітинка цілісної поведінки, своєрідний, нічим не замінний будівельний матеріал для формування якостей особистості. Без нього, без поведінки ніяка властивість особистості не утвориться. Але принципове значення має питання: чи є вчинок засобом формування, існування і прояву властивості особистості чи тільки метою. Лише тоді, коли і саморегуляція, і самоосвіта, і будь-які інші форми активності здійснюються з метою прогресивних змін тих чи інших якостей особистості, ми маємо справу з явищем самовиховання [8,37].

Самовиховання може сформуватися як спрямована діяльність, якщо в людині виникає внутрішнє бажання вдосконалювати себе. Людина як свідома істота мотивує свою діяльність, тобто звітує собі й іншим у тім, що вона поводиться так чи інакше через певні спонуки. Кожна людина позитивної соціальної спрямованості для щонайліпшого задоволення своїх як матеріальних, так і духовних потреб, прагне домагатися високих результатів у навчальному, трудовому, суспільному й інших видах діяльності. Ефективність діяльності багато в чому залежить від рівня розвитку моральних, вольових, інтелектуальних, ділових та інших якостей. Суперечності між бажаннями й можливостями спонукають людину до вдосконалення своїх особистих якостей, тобто до самовиховання. І коли вона незадоволена власним життям, то починає задумуватися про причини цієї незадоволеності. Під впливом самовиховання в поєднані з іншими соціальними умовами, що пред’являють до її якостей певні вимоги й пов’язують рівень їхнього розвитку з успішністю в діяльності, поведінці, в людині виникає потреба стати кращою, домогтися потрібних результатів і заслужити схвалення оточення.

Фахівці підкреслюють, що зачатки самовиховання можна знайти вже в процесі безпосереднього пристосування індивіда до зовнішніх вимог, у самокеруванні вчинками, що характеризується прагненням дитини змінити конкретні форми своєї поведінки, але не якості особистості. Зароджуючись у самокеруванні вчинками, явища самовиховання визрівають у міру встановлення зв’язку між вчинками і якостями людини, усвідомлення нею своєї особистості. Шлях встановлення цих зв’язків пролягає через якісну характеристику людиною своїх вчинків (вчинок сміливий, чесний, жорстокий тощо, на відміну від опису вчинку, що не містить його оцінки) до усвідомлення своєї особистості і своїх якостей як причин цих вчинків [11]. Учень починає розглядати цю якісну характеристику як свою властивість, а вчинок — як результат життєтворчості .

Досвід діяльності щодо закріплення у себе бажаних якостей переконує учнів, що ті чи інші окремі вчинки ще не гарантують цих якостей. Цей досвід сприяє руйнуванню прямолінійних, формальних зв’язків між конкретними вчинками і якостями особистості, і останні починають усе більше виокремлюватися з цього зв’язку, абстрагуватися від нього. Водночас успіхи у ствердженні своєї особистості, з одного боку, і переживання суперечностей між прагненням до більшої самостійності і своїми можливостями — з іншого, спонукають учня шукати причини успіхів і невдач, підвищують його інтерес до власного внутрішнього світу, до своїх можливостей, якостей [8,39].

Ефективність самовдосконалення якостей особистості багато в чому залежить від правильного усвідомлення змісту й послідовності дій, що входять у структуру діяльності з самовиховання. Цікавий підхід до розуміння сутності виховання та самовиховання і способів їх реалізації з позицій життєтворчості подають в своїх роботах О. Пархоменко, І.Бех та інші дослідники [10;12] .

Узагальнюючи напрацювання можна визначити такі позиції:

• — самовдосконалення полягає у створенні базового почуття задоволення тим, що ми маємо, і тим, що ми робимо тут і тепер;
• — імпульсом активності в самовдосконаленні є не страх, страждання, незадоволеність, а сам процес дії, задоволення задля самого задоволення;
• — порівняння з іншою людиною використовувати не для гордості й заздрості - воно має бути «неприв'язаним», тобто ваше Я має бути не залученим у це порівняння цілком;
• — порівняння потрібне для пізнання того, що у вас є, і що і як треба вдосконалювати;
• — навчитися не розглядати людей як сукупність гарних чи поганих рис відповідно до деяких стандартів, а приймати себе та інших у цілому — і гарних, і поганих;
• — самовдосконалення відбувається в процесі життя в подіях, у повсякденній діяльності;
• — ефективність його залежить від споконвічної настанови людини, її орієнтації чи на самовдосконалення, чи на втечу від життєвих труднощів;
• — самовдосконалення відбувається в розгортанні своєї індивідуальності через ненасильство, що сприяє досягненню мети, й завдяки зусиллям на грані приємного, бажаного;
• — самовдосконалення насамперед полягає в керуванні своїми переживаннями почуттями;
• — розуміння причин своїх радощів і страждань не природжене, а здобувається в досвіді, отже, самовдосконалення полягає в здобутті цього досвіду. Виходячи з цього, можна стверджувати, що найважливішою умовою ефективності виховання та самовиховання в життєтворчості є самопізнання реальних особливостей особистості.

Таким чином, визначення кожної особистості як суб'єкта життєтворчості в процесі цілеспрямованого, організованого виховання та самовиховання означає, що через власну активну діяльність людина може самореалізуватись, самоактуалізуватись, самовизначитись. За цією моделлю виховання та самовиховання виходять за межі традиційного виховання і взаємодіють з такими чинниками як соціальне середовище, культура, освіта.

Виховання та самовиховання як чинники життєтворчості невіддільні від освіти. Саме освіта відіграє значну роль у підготовці людини до праці, й до життя взагалі, освіта є механізмом навчання та виховання індивідів. Визначення ролі освіти у формування мистецтва жити має розглядатися і у взаємозв'язку із соціальним середовищем та культурою суспільства.

Соціальне середовище формує освітній простір. У сучасній літературі освітній простір визначається як сукупність матеріальних, духовних і емоційно-психологічних умов, у яких проходить навчально-виховний процес, і факторів, що сприяють або перешкоджають його ефективності [13,114]. Зрозуміло, що освітній простір є ще й засобом не тільки формування відносин у процесі набуття знань, а й виховання, формування культури особистості. Освітній простір — це підсистема соціокультурного середовища, сукупність історично сформованих факторів, обставин, ситуацій, тобто цілісність спеціально організованих педагогічних умов розвитку особистості.

У широкому розумінні освітній простір можна уявити як структуру, що складається з декількох взаємозалежних рівнів: до глобального рівня відносять загальносвітові тенденції розвитку витку соціальних інституцій економіки, політики, освіти, а також культурних та інформаційнокомунікаційних систем; до регіонального — освітню політику, культуру, систему освіти, життєдіяльність відповідно до соціальних і національних норм, звичаїв, традицій, засобів масової комунікації та ін.; до локального — мікроклімат і мікрокультуру навчального закладу, найближче оточення, родину [13,114−115]. На всіх цих рівнях іде виховання й формування особистості.

Виховання — важлива частина освітнього пронесу, що має істотну специфіку. Освіта традиційно розглядається як цілеспрямований процес виховання і навчання особистості в інтересах суспільства і держави [14]. Причому навчання в цьому визначенні не випадково постає на другому місці, тому то якість освіти багато в чому визначається саме якістю виховання. З іншого боку, в культурному та соціальному контексті освіта виступає як механізм соціалізації особистості.

Необхідною вимогою до нового образу людини як еталона освітньої продукції, зазначають дослідники, є духовна орієнтація в її розвитку. Освічена людина — це людина культури, вихована, здатна зберігати і зміцнювати культурний потенціал. Освічена людина — не просто фахівець, а саме людина, підготовлена до випробувань, зміни образу життя, до життєтворчості [13,115]. Процес навчання все більше ґрунтується на соціокультурних засадах, тобто на соціальних та культурних знаннях, які визначають відношення між людьми, людиною та світом.

Література

виховання соціальний особистість.

• 1. Столяренко В. О. Філософсько-педагогічний зміст формування цілісного ставлення до людини // Рідна школа. — 2001. — Березень. — С.18−22.
• 2. Москаленко В. Особливості соціально-психологічних чинників економічної культури особистості // Соціальна психологія. — 2006. — № 5. — С.26−39.
• 3. Циба В. Т. Алгоритм життєвого шляху успішної творчої особистості // Соціальна психологія. — 2006. — № 2. — С.97−103.
• 4. Давіденко А.А. Логіка і психологія у творчій діяльності людини // Педагогіка і психологія. — 2006. — № 3 (52). — С.79−86.
• 5. Кайгер В. Особливості процесу соціалізації особистості в сучасних умовах // Соціальна психологія. — 2007. — Спецвипуск. — С.116−120.
• 6. Аза Л. А. Виховання як філософсько-соціологічна проблема (методологічний аспект). — К.: Наукова думка, 1993. — 132 с.
• 7. Гонтаровська Н. Б. Розвиток особистості в психолого-педагогічному контексті // Педагогіка і психологія. — 2005. — № 1. — С.32−41.
• 8. Синельников В. Самовиховання як діяльність і його психологічні особливості // Педагогіка і психологія. — 2005. — № 3 (48). — С.34−41.
• 9. Огнев’юк В. Навчання та виховання як соціоцентричні цінності // Вища освіта України. — 2003. — № 4. — С.15−20.
• 10. Бех І.Д. Духовний розвиток особистості: поступ у незвідане // Педагогіка і психологія. — 2007. — № 1 (54). — С.5−27.
• 11. Ульянова И. В. Формирование смыслжизненных ориентаций учащихся // Педагогика. — 2007. — № 7. — С.43−50.
• 12. Пархоменко О. М. До питання оновлення парадигми виховання гуманістично спрямованої особистості підлітка // // Педагогіка і психологія. — 2007. — № 3 (48). — С.34−41.
• 13. Скотна Н. Роль освіти в цивілізаційному вихованні молоді // Вища освіта України. — 2004. — № 4. — С.114−118.
• 14. Сенько Ю. Образование: обращенность в будущее // Alma Mater. — 2006. — № 3. — С.3−10.