Политико-правовая теорія І. Фіхте

Политико-правовая теорія І. Фихте.

Во поглядах видатного філософа й громадського діяча Йоганна Готліба Фихте.(1762—1814) двоїстість і суперечливість політичних тенденцій німецького бюргерства позначилися набагато чіткіше, яскравіше, разючіші, ніж в Канта.

Общетеоретические погляди Фіхте на держава й право розвиваються у руслі естественно-правовой доктрини. Своєрідністю відрізняється методологічна, філософська основа цих поглядів. Фіхте — переконаний суб'єктивний ідеаліст, котрій матеріальний світ у всіх його незліченних аспектах існує як сфера прояви свободи людського духу; поза людської свідомості і людської діяльності немає об'єктивної дійсності.

И по Фіхте, право виводиться з «чистих форм розуму». Зовнішні чинники немає ставлення до природі права. Необхідність у ньому диктує самосвідомість, бо лише про наявність права створює умови у тому, щоб самосвідомість себе виявило. Проте право базується не так на індивідуальної волі. Конституюється воно з урахуванням взаємного визнання індивідами особистої свободи кожного їх. «Поняття права, — роз’яснює Фіхте, — є поняття відносини між розумними істотами. Він існує лише за тому умови, коли ці істоти мисляться у відносинах друг до друга…».

Чтобы гарантувати свободу окремої людини й поєднати із нею свободу всіх, потрібна правова спільність людей. Стрижнем такий правової спільності має стати юридичний закон, витікаючий з взаємовідносин разумно-свободных істот, а чи не з морального закону. Право функціонує незалежно від моральності, регулюючи виключно область діянь П. Лазаренка та учинків людини.

Фихте вважав, що правові відносини, отже свобода індивідів, не застраховані від порушень. Панування закону не настає автоматично. Правові відносини, свободу слід захищати примусом. Інших коштів немає. Потреба забезпечити особисті права людей обумовлює необхідність держави. Примусової силою у державі може бути індивідуальна воля. Нею може лише єдина колективна воля, для освіти якому треба згоду всіх, необхідний відповідний договір. І навіть людей укладають такий гражданско-государственный договір. Завдяки йому ми і встановлюється державність. Загальна воля народу становить стрижень законодавства яких і визначає межі впливу держави. Так, демократ Фіхте прагнув припинити сваволю абсолютистско-полицейской влади над своїми підданими і, спираючись на естественно-правовую доктрину, затвердити політичні правничий та свободи творчої особистості.

Не приховуючи симпатій до республіки, Фіхте зазначав, що відмінністю будь-якого розумного, узгодженого з вимогами права держави (незалежно з його форми) мусить бути відповідальність осіб, здійснюють управління, перед суспільством. Якщо такий відповідальності немає, державний лад вироджується в деспотію. Щоб народний суверенітет не залишився пустою фразою і уряд суворо підпорядковувалося закону, Фіхте пропонує заснувати эфорат— постійну контрольну, надзирающую влада, представники которой-эфоры— обираються самим народом. Эфоры можуть припиняти дії виконавчої, якщо доглянуть у яких загрозу правопорядку. Остаточну оцінку діям уряду дає народ. Пізніше, в 1812 р., Фіхте визнав ідею створення эфората нереалістичною.

Фихте переконано відстоював ту ідею верховенства народу: «."народ, а насправді, і справедливо є вищою владою, з якої немає жоден і який є джерелом всякою іншою влади, будучи сама відповідальна лише перед Богом». Звідси категоричний висновок про безумовному праві народу будь-яку зміна неугодного йому державних устроїв, на право народу загалом революцію.

Фихте бачив у державі не самоціль, а лише знаряддя досягнення ідеального ладу, у якому люди, збройні наукою і максимально використовують машинну техніку, вирішують практичні, земні завдання без великий витрати час і і мають ще чимало дозвілля на роздуми про своє дусі добросусідства та про сверхземном. Що стосується призначення чоловіки й доль держави Фіхте писав: «Життя у державі не належить до цілковитої мети людини… за певних умов вона є лише наявне засіб для підстави досконалого суспільства. Держава, як і всі людські встановлення, є голим засобом, прагне свого власного знищення: мета будь-якого уряду— зробити уряд зайвим». Фіхте, щоправда, думав, що такий стан настане через міріади років.

Для Фіхте характерно, що національна відродження своєї країни, він тісно пов’язує з її соціальним оновленням: зі створенням Єдиного централізованого німецького держави, які мають нарешті стати «національним державою», з проведенням серйозних перетворень на буржуазно-демократичної основі. Головну роль досягненні цього Фіхте відводить просвіті та вихованню народу дусі любові до вітчизни і свободам. Ось чому надзвичайно високо оцінює працю інтелігенції, учених як істинних наставників нації, здатних висунути її за шляху прогресса.

Список литературы

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із сайту internet.