Авторство, композиція і зміст Руської Правди

До актових джерел належать історичні документи, які на час їх створення (складання, написання) призначалися для встановлення тих чи інших правових норм, регулюючих суспільні відносини. Актові джерела творилися практично від початків писемної історії до наших днів, наприклад, в історії України — від договору Олега з Візантією у 911 р. до Конституції України, прийнятої 28 червня 1996 p., і до закону, що його сьогодні може ухвалити Верховна Рада, до указу, який так само сьогодні може видати Президент.

Щоправда, у давнину такого терміна, як акт, актові матеріали, на Русі не вживали, хоч слово actus (офіційний документ) у латинській мові, зрозуміло, було. Аж до XV ст. усі державні та приватні документи, що мали правову регулюючу силу, називалися грамотами, листами.

До створення писемних правових документів суспільні відносини, відносини між окремими людьми регулювалися звичаєвим правом. З часом норми звичаєвого права записувалися, до них додавалися нові норми, поява яких диктувалася потребами держави. При цьому попередні норми, у тому числі й звичаєві, могли відмінятись або ж видозмінюватись тощо.

Зразком органічного поєднання державної законотворчості з нормами звичаєвого права є давньоруський правовий кодекс Руська Правда, створення якого пов’язують з іменами князя Ярослава Мудрого та його синів Ізяслава, Святослава і Всеволода.

В історіографії висловлювались різні, часто протилежні думки про те, яке право становить основу Руської Правди. Російський історик М. Карамзін першоосновою історичного процесу вважав діяльність великих князів і царів, династії та її держави і розглядав Руську Правду як наслідок діяльності лише Ярослава Мудрого, котрий для створення кодексу використав скандинавські (норманські) та германські норми права.

Український правознавець, відомий політичний діяч Кость Левицький вважав, що найголовнішим джерелом Руської Правди було місцеве звичаєве право. Він писав: «годі оспорювати, що в самій заснові найдавніше звичаєве право на Руси було жерелом до законно наданого права в „Правді Рускій“. З того огляду річ беручи, належить „Правду Руску“ уважати нашим питомим правом руским, що вийшло з народного звичаю і в значній части на нинішній день задержалось в звичаю народу руского» .

Український вчений у галузі історії права, член-кореспондент АН УРСР Микола Максимейко (помер 1941 р.) простежував у правових нормах Руської Правди римські джерела. Професор Київського університету, голова історичного товариства Нестора-літописця Михайло Владимирський-Буданов (помер 1916 р.) виводив норми Руської Правди з візантійського права, а історик єврейського походження Герман Барац — з давньоєврейського та ін. Це засвідчує, що Руська Правда як пам’ятка права вже давно стала предметом дослідження історичної та історико-правової науки.

У 1935 р. Академія наук України видала Руську Правду в п’яти редакціях і семи списках. У 1940 р. Інститут історії Академії наук СРСР видав Руську Правду так само у різних редакціях і списках. Академічні видання п’яти редакцій є варіантами трьох основних редакцій Руської Правди: Короткої Руської Правди; Розширеної Руської Правди; Скороченої Руської Правди.

Всього ж науці відомо близько десяти списків (варіантів) Короткої Руської Правди і понад 100 списків (варіантів) Розширеної та Скороченої Правди. Коротка Руська Правда має два основних списки: Академічний і Археографічний. У свою чергу, Академічний список має близько десяти варіантів пізнішого походження.

Проте питання про відмінності різних редакцій і списків — це питання спеціальних джерелознавчих досліджень, проблем історико-правової науки. Проаналізуємо особливості трьох основних редакцій.

Згадка про час написання Руської Правди збереглася в Новгородському І літопису молодшого зводу (складений 1442 р.), вміщена під 1016 р. У цьому місці після повідомлення про перемогу новгородського князя Ярослава Володимировича над київським Святополком Окаянним написано, що Ярослав за цю перемогу щедро нагородив свою дружину і, крім того, дав новгородцям свою «Правду» і «Устав списав, тако рекши їм: «По сій грамоті ходіте, якоже списах вам, такоже держіте. А сє єсть Правда Руская». Проте історики піддають сумніву 1016р., вважаючи, що новгородський літописець хотів просто возвеличити Ярослава, в якого нібито наперед уже була написана «Правда». Сумнів ґрунтується і на тому, що тут згадані сини Ярослава Ізяслав, Святослав, Всеволод, за яких була складена друга частина Короткої Руської Правди вже після смерті Ярослава.

В іншому новгородському літописі — Софіївському І, складеному в XV ст., також згадується про Ярославові грамоти, але під 1019 р. і 1035 р. Можливо, остання дата і є часом написання першої частини Короткої Руської Правди, або, як її ще прийнято називати, Правди Ярослава. У цій частині Руської Правди — в Правді Ярослава — історики виділили 17 статей, хоч первинні протографи Правди Ярослава статей не мають.

Правовий зміст Правди Ярослава стосується головно кримінального права. У ній дуже простежуються норми звичаєвого права, зокрема кровної помсти: «Оубієть моуж моужа, то мъстить брату брата, любо сынови отца, любо отцю сына, любо брато-чадоу, любо сестриноу сынови; аже не боудеть кто мъстя, то 40 гривен за голову; аже боудеть роусинъ, любо гридь, любо коупець, любо ябетникъ, любо мечникъ, аже изгои боудеть, любо словенинъ, то 40 гривень положити за нъ.

Аже холопъ оударить свободна моужа, а біжить в хоромъ, а господинь начнеть не дати его, то холопа пояти, да платити господинъ за нъ 12 гривень, а за т’Ьмь, где его налезеть той моужь, да бьють его" .

Як засвідчує навіть цей уривок, у Правді Ярослава право кровної помсти співіснує з її заміною викупом, чого нема у договорах Русі з Візантією, де право кровної помсти не знає собі еквівалента. Наприклад, у договорі 911р. записано: «Якщо уб'є християнина русин чи християнин русина, нехай умре там, де вчинив убивство, якщо є він імущим, (то) частину майна його, котра його буде по закону, хай візьме родич убитого; але й жона убивці хай має стільки, скільки належить по закону. Якщо ж той, хто вчинить убивство і втік, є неімущим, хай буде він під судом, поки не знайдеться, і тоді хай умре» .

Проте за удари, побої вже у договорі 911р. передбачалась матеріальна компенсація, а не удари чи побої у відповідь. Зазначалось, що за нанесення побоїв винуватець повинен заплатити «5 літрів срібла, а неімущий хай зніме із себе навіть ту саму одежу, у якій він ходить, а про решту нехай поклянеться по своїй вірі, що більш нічого не має і ніхто йому не може допомогти». За крадіжку злодій мав віддати потрійно, як і грабіжник за пограбування — потрійно. Не передбачалось жодного покарання за вбивство злодія: якщо той, хто чинить крадіжку, буде вбитий, «хай не карають за смерть ні християнина, ні русина» .

ґрунтується і на тому, що тут згадані сини Ярослава Ізяслав, Святослав, Всеволод, за яких була складена друга частина Короткої Руської Правди вже після смерті Ярослава.

В іншому новгородському літописі — Софіївському І, складеному в XV ст., також згадується про Ярославові грамоти, але під 1019 р. і 1035 р. Можливо, остання дата і є часом написання першої частини Короткої Руської Правди, або, як її ще прийнято називати, Правди Ярослава. У цій частині Руської Правди — в Правді Ярослава — історики виділили 17 статей, хоч первинні протографи Правди Ярослава статей не мають.

Правовий зміст Правди Ярослава стосується головно кримінального права. У ній дуже простежуються норми звичаєвого права, зокрема кровної помсти: «Оубієть моуж моужа, то мъстить брату брата, любо сынови отца, любо отцю сына, любо брато-чадоу, любо сестриноу сынови; аже не боудеть кто мъстя, то 40 гривен за голову; аже боудеть роусинъ, любо гридь, любо коупець, любо ябетникъ, любо мечникъ, аже изгои боудеть, любо словенинъ, то 40 гривень положити за нъ.

Аже холопъ оударить свободна моужа, а біжить в хоромъ, а господинь начнеть не дати его, то холопа пояти, да платити господинъ за нъ 12 гривень, а за т’Ьмь, где его налезеть той моужь, да бьють его" .

Як засвідчує навіть цей уривок, у Правді Ярослава право кровної помсти співіснує з її заміною викупом, чого нема у договорах Русі з Візантією, де право кровної помсти не знає собі еквівалента. Наприклад, у договорі 911р. записано: «Якщо уб'є християнина русин чи християнин русина, нехай умре там, де вчинив убивство, якщо є він імущим, (то) частину майна його, котра його буде по закону, хай візьме родич убитого; але й жона убивці хай має стільки, скільки належить по закону. Якщо ж той, хто вчинить убивство і втік, є неімущим, хай буде він під судом, поки не знайдеться, і тоді хай умре» .

Проте за удари, побої вже у договорі 911р. передбачалась матеріальна компенсація, а не удари чи побої у відповідь. Зазначалось, що за нанесення побоїв винуватець повинен заплатити «5 літрів срібла, а неімущий хай зніме із себе навіть ту саму одежу, у якій він ходить, а про решту нехай поклянеться по своїй вірі, що більш нічого не має і ніхто йому не може допомогти». За крадіжку злодій мав віддати потрійно, як і грабіжник за пограбування — потрійно. Не передбачалось жодного покарання за вбивство злодія: якщо той, хто чинить крадіжку, буде вбитий, «хай не карають за смерть ні християнина, ні русина» .

Наявність дуже детального правового регулювання за договором 911р. дає підстави допускати, що й поза договором (задовго до появи Руської Правди на Русі) міг бути писаний кодекс.

Друга частина Короткої Руської Правди отримала назву Правда Ярославичів. Вона, очевидно, складена на одній із зустрічей синів Ярослава. Ця частина починається словами: «Правда уставлена руськой землі, егда ся съвокупил Ізяслав, Всеволод, Сватослав, Коснячно, Перенег, Мікифор Киянин, Чюдін, Микула» .

Така зустріч (за термінологією деяких істориків — з'їзд) могла відбутися між 1060 р. (після чого з п’яти синів Ярослава, котрі 1054 р. ділили Русь, залишилося три (Вячеслав помер 1057 р., Ігор — 1060 р.): Ізяслав, Всеволод, Святослав і 1076 р. (роком смерті Святослава). Як відомо, Ярославичі з'їжджалися 1072 р. до Києва з приводу канонізації Бориса та Гліба та перенесення їх мощей у Вишгород під Києвом. Допускають, що, ймовірно, саме 1072 р. і була складена та схвалена Правда Ярославичів — друга частина Короткої Руської Правди.

Правда Ярославичів порівняно з Правдою Ярослава деталізує чимало норм кримінального права у їх застосуванні до різних ситуацій і видів злочинів. Така деталізація дуже розширює потенціальний зміст Правди як джерела до вивчення характеру господарства, економічних і суспільних відносин, особливостей ранньоруського феодалізму, елементів рабовласництва, соціальної диференціації тощо.

" Аже оубъють огнищанина оу югЬти, любо оу коня, любо оу говяда, любо оу корове’Ь татьбы, то оубити в пса м’Ьсто; а той же поконъ и тиоуницу. А в княж’к тиоун’Ь 80 гривенъ. А конюх старый оу стада 80 гривенъ, яко оуставил Изяславъ въ своемъ конюсЬ его же оубили Дорогобоудьци. А в сельском староста княж’Ь и в ратайн’Ьмъ 12 гривенъ, а в рядовниц’к княж’к 5 гривенъ. А в смерда и в холоп’Ь 5 гривенъ. Аже раба кормилица, любо кормиличинъ 12 гривенъ. А за княжЬ конь, иже той с пятномъ З гривни, а за смерд й 2 гривни, за кобылоу 60 р’кмзань, а за волъ гривну, а за корову 40 різань. Аже оувщгіть чюжь холопъ любо рабоу, платити емоу за обидоу 12 гривенъ аже боудеть одинъ кралъ, то гривноу и тридесять ръзань и платити емоу; или ихъ боудеть 18, то по три гривна и по ЗО ръзань платити моужеви." .

Вищою була також відповідальність за групову крадіжку овець та ін. У цитаті за кожним терміном, перелічуванням господарських об'єктів, соціальних груп людей, за співвідношенням міри покарання приховується велика історична інформація. Досі не розв’язана дискусія про те, хто такий був огнищанинъ — господар садиби, власник заїжджого двору чи слуга при княжому дворі, в чому різниця між сільським старостою і старостою ратайному, хто такі рядовниці княжі й чому за їхнє вбивство таке низьке грошове покарання, який смисл надавався словам раба кормилица і кормилічич (йдеться про жінку рабу, котра грудьми годувала княжу чи боярську дитину, чи про вихователів (кормилічич)?

За кримінальними нормами проглядається образна палітра господарського стану княжих та інших маєтностей, де є «клєті, говяди, коров’ячі татьби (?)», кінні стада, коні, кобили, воли, корови, вівці. Напевне, була добре розвинутою грошова система, оскільки будь-які покарання за різні злочини переводилися на гроші. Амплітуда покарання за вбивство людини від 80 до 5 грн наочно відображає величезну соціальну диференціацію населення. Однакове покарання за вбивство княжого рядовниця, смерда і холопа, очевидно, засвідчує про їхнє мало чим відмінне соціальне становище.

Коротка Руська Правда має невелику третю частину, що називалася Локон вірний і регулювала збирання віри (якоїсь форми податків, мит чи інших платежів). Покон, мабуть, слід перекладати як повеління, наказ. Покон вірний — дуже невиразна норма. Можливо, в редакціях, що дійшли до нас, ця частина збереглася в неповному вигляді. Однак Покон вірний засвідчує, що право часів Київської Русі вже регулювало питання платежів державі, які повинні були давати певні категорії населення.

Такою ж короткою і невиразною, ймовірно, з тих самих причин, є і четверта частина, Урок мостникам. Вона, вважають, регулювала величину винагородження людей, які будували і доглядали дороги та мости державного значення.