Архієпископ Димитрій (Муретов) як науковий та релігійний діяч

Архієпископ Димитрій (Муретов) як науковий та релігійний діяч

Одним із видатних представників православного духовенства ХІХ ст., який залишив помітний слід в історії церкви, був архієпископ Димитрій (Муретов) (1811 — 1883 рр.). Він зарекомендував себе талановитим науковцем, блискучим проповідником, добрим і чуйним пастирем. Його багата релігійна спадщина відображає актуальні проблеми життя православної церкви. Не зважаючи на вагомий внесок Димитрія в розвиток науки та релігії, його діяльність належним чином ще не вивчена. Впродовж значного періоду часу історіографія проблеми була представлена лише роботами церковних істориків ХІХ ст., які розглядали діяльність провідних архієпископів Півдня України. В контексті дослідження зазначеної теми варто відзначити праці С. Петровського, Ф. Тітова та М. Ястребова, які дають можливість реконструювати деякі етапи життєдіяльності Димитрія (Муретова).

В українській історіографії лише з кінця ХХ ст. почали з’являтися праці дослідників, присвячені історії церкви в Південній Україні, де розглядаються окремі напрями діяльності православного духовенства. Серед них провідне місце посідають роботи І. Лимана та О. Тригуба. Розглядаючи розвиток православної церкви південного регіону в ХІХ ст., автори звертають увагу й на деякі аспекти діяльності Димитрія (Муретова) в той період, коли він займав архієрейську кафедру в Одесі. Відсутність спеціального монографічного видання свідчить про недостатню розробку теми, що зумовлює її актуальність. Мета статті полягає в дослідженні наукової та церковно-релігійної діяльності Димитрія (Муретова). Для цього розглядаються основні напрями наукової діяльності архієпископа та його внесок у розвиток православ’я.

Народився Климент Іванович Муретов (майбутній архієпископ Димитрій) 1811 р. у Рязанській губернії, в сім'ї дячка. Навчався спочатку в Рязанській духовній семінарії, а потім — Київській духовній академії (КДА), з якою пов’язаний початок його наукової діяльності. На останньому курсі він прийняв чернецтво з ім'ям Димитрій і після успішного завершення навчання (1835 р.) із ступенем магістра богослов’я залишився працювати в академії. Його магістерська дисертація «Пути Промысла Божия в спасении грешников» показала природний талант автора, благочестя і високий рівень освіченості. Згодом Димитрій був призначений професором на кафедру Богослов’я і повністю заглибився в науку. Працюючи в бібліотеці, він значно поповнив свій і без того значний запас богословських і історичних знань, завдяки яким, повністю змінив викладання богословських наук, взявши на озброєння новий — історичний метод. Димитрій залишив глибокий слід у розвитку богословської науки, звільнивши її від застарілої схоластики. Створена ним нова система богослов’я була настільки вдалою, що була відразу схвально прийнята духовенством [1, 18].

У 1840 р. Димитрій став ректором Київської духовної академії, яку очолював впродовж наступних десяти років. Такому швидкому кар'єрному росту він завдячував своєму таланту, великій працелюбності та відданості обраній справі. Він був учнем, духовним сином Інокентія (Борисова) і достойним його спадкоємцем на посаді ректора. На думку професора Ф. Тітова, Димитрій не мав такої сили уяви, витонченої простоти мови і прекрасної дикції, але перевершував свого вчителя глибиною думки, твердими знаннями, виваженістю і точністю викладання своїх лекцій з богослов’я. Блиск таланту і сміливість поглядів Інокентія давали привід для нерозуміння, в той час як лекції його спадкоємця ніколи не викликали ніяких пересудів [2, 236]. Вони вражали студентів своєю досконалістю, до того ж читав їх Димитрій не звертаючись до записів, з точністю наводячи при цьому безліч посилань, цитат і цифр [3, 783 — 784].

Професор КДА В. Певницький підкреслював, що Димитрій за час роботи в академії виховав декілька поколінь достойних служителів церкви, кожен із яких зберіг у своєму серці благоговіння перед його гострим розумом, енциклопедичною вченістю, міцною вірою та несказанною добротою. Димитрій відрізнявся не лише надзвичайною освіченістю, рідкісною чуйністю та добротою серця, але й винятковою простотою під час спілкування з учнями, підлеглими та звичайними людьми [4, 2].

Будучи авторитетним ученим, визнаним світилом богословської науки, Димитрій, в силу своєї надзвичайної скромності, не залишив ні опублікованих наукових праць, ні навіть тексту власних лекції. Проте, він відіграв неабияку роль у формуванні світогляду багатьох талановитих учнів, в тому числі й Макарія (Булгакова), який в подальшому став Московським митрополитом. Саме з цим вихованцем Димитрія була пов’язана неприємна історія. Йому дорікали, що робота «Введення в курс богословських наук», яка принесла ступінь доктора богослов’я, є лише передрукованими лекціями Димитрія. Хоча автор не згадував ім'я свого вчителя, той, будучи людиною надзвичайно скромною, ніколи не висловлював претензій з цього приводу. Професор Ф. Тітов навіть висловив версію, що Димитрій уже готував свої лекції до друку, коли отримав від Макарія опублікований ним твір із Догматичного Богослов’я. Після уважного прочитання він спалив свої рукописи, щоб вони не могли скомпрометувати його учня.

Щоб розвіяти всі чутки, професор КДА з догматичного Богослов’ю М. Ястребов провів ретельне дослідження щодо порівняння рукописних академічних лекцій Димитрія з твором Макарія з Догматичного Богослов’я і довів, що між ними немає тієї ідентичності, про яку говориться. Він прийшов до висновку, що всі розмови про плагіат — безпідставні. Вони лише доводять глибокий вплив богословських лекцій Димитрія на своїх учнів, в тому числі й на Макарія [5, 237 — 238].

Димитрій зумів втілити в життя мрію Інокентія про відкриття історичної кафедри в Академії. Відбулася ця подія в 1841 р. Першим керівником кафедри російської церковної історії був призначений тогорічний випускник КДА, ієромонах Макарій (Булгаков). В цей же час на викладацьку роботу перейшли молоді випускники Академії, яким судилося стати відомими київськими істориками — І. Малишевський, що став наступником о. Макарія на кафедрі історії російської церкви, Ф. Терновський та Ф. Лебединцев. Саме в період ректорства Димитрія розпочався новий етап розвитку історичної науки в КДА, а історичні дослідження стали невід'ємною частиною наукових розробок її представників [6, 27].

Сам же Димитрій ніколи не прагнув до популярності та вченої слави, навіть свої заслуги перед академією вважав не достатньо вагомими. Однак урядові нагороди — орден св. Анни 2-го ступеня (1842 р.) та орден св. Володимира (1845 р.), які він отримав за керівництво КДА, вказують на їх плідність та значимість. православний духовенство димитрій єпархія Світогляд Димитрія найбільш повно можна дослідити на основі його проповідей. Проповідувати він любив, особливо на догматичні теми. Говорив він дуже просто, але вмів виразити всю глибину і точність релігійних споглядань. В богослов'ї він був насамперед філософом, що єднало його з Інокентієм (Борисовим). Г. Флоровський вважає, що Димитрій не був істориком, хоча і дотримувався історичного методу в викладенні догматики. Своєю догматичною допитливістю, силою й послідовністю думки він нагадував йому Московського митрополита Філарета (Дроздова), який був прихильником «сердечного богослов’я» [7, 217].

Талант Димитрія як проповідника повною мірою розкрився в період перебування на чолі Херсонської і Одеської єпархії (1857 — 1874; 1882 — 1883 рр.) яку він отримав у спадок від свого колишнього вчителя і наставника Інокентія (Борисова). Проповіді архієпископа були результатом його глибоких роздумів і переконань. В них було стільки світла, благодаті та правди, що вони вносили мир в душі слухачів і приваблювали велику кількість слухачів. Димитрій щиро співчував людям невіруючим, вважаючи, що у них осліплені духовні очі, без чого неможливо зрозуміти істину і побачити небесне світло. Хто не хоче вірити, того нічим не переконаєш і можна лише молити Бога, щоб він силою своєї благодаті дарував такій людині прозріння. Тому він закликав віруючих берегти власну віру, без якої людина може легко опуститися до безчестя і назавжди втратити сумління і душу [8, 71 — 72]. При цьому владика підкреслював, що невір'я не можна вважати логічним наслідком прогресу людського розуму і пояснити його розвитком науки. Навпаки, віра є не лише початком, джерелом і кінцем всякого знання, але й сама являється його втіленням [9, 275]. Якими б важливими і корисними не були б придбані людським розумом знання, вони не повні й слабкі, якщо не підтверджуються словом Божим. Без світла Христової віри вони можуть бути навіть шкідливими й, перетворившись на знаряддя людських пристрастей, привести до загибелі [10, 67]. Тому, звертаючись до християн, архієпископ щиро бажав їм, щоб Слово Боже було світлом для їх розуму та душ, головним законом життя і діяльності [11, 242].

Сам же владика, як стверджували його сучасники, мав чисту душу й був добрим і милосердним до усіх, незалежно від віросповідання і соціального стану. Одеський міський рабин С. Швабахер називав Димитрія праведником й справжнім пастором, який щедро дарував благословення не лише православним християнам, але й євреям [12, 12]. Архієпископ відрізнявся віротерпимістю й закликав віруючих жити в мирі та злагоді з представниками різних етносів і віросповідань. В дні єврейського погрому 1871 р. він виступив із пастирським закликом до православних жителів Одеси, в якому рішуче засудив ініціаторів та учасників ганебного злочину і закликав негайно припинити кровопролиття. Цей розповсюджений містом текст проповіді зіграв вирішальну роль для припинення погрому. Про надзвичайно високу оцінку пастирської діяльності владики свідчать і виступи представників духовенства та громадськості Одеси під час прощання з Димитрієм, який в 1874 р. отримав призначення до Ярославля [13, 22 — 23].

Через свою скромність архієпископ неохоче давав свої проповіді до друку й завжди відмовлявся від гонорарів. Спочатку вони друкувалися в «Воскресном чтении», «Херсонских епархиальных ведомостях» і «Православном обозрении», а згодом увійшли до повного зібрання проповідей архієпископа. Димитрію вдалося реалізувати задум Інокентія (Борисова) щодо видання «Херсонских епархиальных ведомостей» (ХЕВ), які почали виходити в Одесі з 1860 р. ХЕВ сприяли не лише вдосконаленню єпархіального управління, але й стали цінним джерелом для вивчення історії православної церкви на Півдні України.

Значну увагу архієпископ приділяв питанню освіти. На початку 1860 р. він очолив спеціальний комітет, який був створений за пропозицією обер-прокурора Синоду для реформування духовної освіти. Димитрій вважав суттєвими недоліками духовної школи недостатню спрямованість освіти на посилення ревності духовенства до виконання своїх обов’язків, невирішеність проблеми влаштування випускників, централізацію фінансування навчальних закладів тощо. Владика вніс ряд пропозицій, які б мали покращити систему освіти і ліквідувати дисбаланс між кількістю випускників і вакантних місць при парафіях. Проте, ці пропозиції так і не були втілені в життя, а варіант реформи не набув сили закону [14, 161 — 162].

Тому архієпископ зосередив свою увагу на питанні вдосконалення освіти в Херсонській і Одеській єпархії. Він часто відвідував навчальні заклади як духовні, так і світські. Присутніх вражала його доброзичливість на іспитах. Він не лише вислуховував відповіді, але й пояснював незрозуміле. Не лише учні, але й викладачі нерідко з подивом вислуховували від владики такі думки, погляди та знання, які представляли відомий їм предмет зовсім в іншому, новому для них світлі [15, 20 — 21]. Особливо Димитрій опікувався розвитком духовної семінарії, до якої завжди відносився з особливою любов’ю, що з вдячністю відзначав її ректор М. Чемена. Він націлював студентів на отримання високого рівня освіти і духовності, виховання в собі терпіння, готовності до самопожертви та служби для блага ближніх [16, 2 — 8].

Під час перебування на чолі Одеської кафедри Димитрій продовжив свою наукову діяльність. 20 вересня 1857 р. його обрано дійсним членом Одеського товариства історії та старожитностей (ОТІС), а в 1871 — 1875 рр. він виконував обов’язки його віце-президента [17, 2]. Великий авторитет архієпископа, яким він користувався серед світської та духовної інтелігенції, приваблював до ОТІС любителів історії, які своїми науковими дослідженнями та подарунками для музею могли значною мірою прислужитися Товариству. Сам архієпископ всіляко сприяв поповненню експонатів музею, надсилаючи туди чимало цінних історичних пам’яток. Навіть після переведення до Ярославської єпархії (1874 р.) він продовжував підтримувати зв’язки з Товариством, про що свідчить надісланий ним подарунок — султанський фірман андріанопольському митрополиту. В свою чергу члени ОТІС, на знак щирої вдячності за активну співпрацю, прийняли рішення визнати його своїм почесним членом [18, 2 — 3].

Таким чином, архієпископ Димитрій (Муретов) зробив важливий внесок у розвиток науки. Реформи, здійснені ним під час ректорства в Київській духовній академії, сприяли вдосконаленню викладання богословських дисциплін. Йому вдалося відкрити кафедру російської церковної історії, що дало можливість для активізації історичних досліджень в Академії. Впродовж 1857 — 1883 рр. Димитрій активно співпрацював із Одеським товариством історії і старожитностей, що вказує на науково-історичну складову частину його роботи.

Архієпископ уславився проповідницькою діяльністю, в основі якої були доброта, любов до людей, скромність та високий рівень відповідальності. Його перебування на чолі Херсонської і Одеської єпархії позначилось піднесенням православ’я та розвитком духовної освіти. Духовна спадщина Димитрія являється невід'ємною складовою загального доробку православної ієрархії Півдня України. Перспектива подальших розвідок полягає в дослідженні історичної діяльності православних ієрархів південноукраїнських єпархій кінця ХУІІІ - початку ХХ ст. Петровский С. Архиепископ Одесский и Херсонский Димитрий (Муретов) //Андреевский вестник. — 2001. — № 3 (4).

Титов Ф. И. Московский митрополит Макарий Булгаков // Труды Киевской духовной академии. —1894. — Т. 2. — Кн. 6.

Лебединцев А. Димитрий, архиепископ Херсонский и Одесский: некролог // Записки Одесского общества истории и древностей. — Одесса, 1886. — Т. XIV.

Титов Ф. И. Памяти Высокопреосвященного архиепископа Димитрия (Муретова), бывшего ученика, профессора и ректора Киевской духовной академии (1811 — 16 января 1911 г.). — К., 1911.

Титов Ф. И. Московский митрополит Макарий Булгаков // Труды Киевской духовной академии. —1894. — Т. 2. — Кн. 6.

Література

• 1. Шип Н. А. Київська духовна академія у громадському і культурному житті Києва (1819−1919) // Православні духовні цінності і сучасність: Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції. — К., 2003.
• 2. Флоровский Г Пути русского богословия. — Минск, 2006.
• 3. Полное собрание проповедей Димитрия, архиепископа Херсонского и Одесского. — Т. 3. — М., 1890.
• 4. Полное собрание проповедей Димитрия, архиепископа Херсонского и Одесского. — Т. 1. — М., 1889.
• 5. Полное собрание проповедей Димитрия, архиепископа Херсонского и Одесского. — Т. 5. — М., 1890.
• 6. Полное собрание проповедей Димитрия, архиепископа Херсонского и Одесского. — Т. 2. — М., 1889.
• 7. Швабахер С. Л. Памяти Высокопреосвященного Димитрия. — Одесса, 1887.
• 8. Последнее слово Высокопреосвященного архиепископа Димитрия к одесской пастве и прощание с ним херсонской паствы в Одессе. — Одесса, 1874.
• 9. Лиман І.І. Державна церква і державна влада: Південна Україна (1775−1861). — Запоріжжя, 2004.
• 10. Памяти в Боге почившего святителя Димитрия, архиепископа Херсонского и Одесского. — Одесса, 1883.
• 11. Слово Высокопреосвященного Димитрия, архиепископа Херсонского и Одесского по случаю дарования Его Величеством щедрого пособия на улучшения духовноучебных заведений 7 апреля 1860 г. — Одесса, 1866.
• 12. Отчет Одесского общества истории и древностей с 14 декабря 1870 г. по 14 ноября 1871 г. — Одесса, 1872.
• 13. 165 заседание Одесского общества истории и древностей 18 ноября 1874 г. — Одесса, 1875.