Старая і нове Росія романі І.А. Гончарова Звичайна історія

Старая і нова Росія романі І.А. Гончарова «Звичайна історія «

И. А. Гончаров, мій погляд, є письменником, який швидше від інших зрозумів зміни російського життя, пов’язані з проникненням в старий патріархальний уклад західних буржуазних віянь. Письменник багато подорожував, тож дуже добре впізнавав прикмети капіталістичного суспільства, які з’являлися у сучасної йому Росії. Автор «Звичайної історії» усвідомлював, що руйнація феодального укладу є закономірним наслідком всього послепетровского періоду розвитку російської історії, що діловитість, підприємливість відгукнулися у Росії, з одного боку, розвитком в промисловості й торгівлі, науку й раціоналізму, з іншого — гіпертрофією бюрократичної адміністрації, тенденцією до «вирівнюванню» особистостей, до маскировке їх однаковістю мундирів.

Деловой і діяльний административно-промышленный Петербург у романі «Звичайна історія» протистоїть застиглою в феодальної нерухомості селі. У селі час поміщиків відзначається сніданком, обідом і вечерею, сезони — польовими роботами, добробут — запасами продовольства. У Петербурзі весь день розмічено щогодини, і кожному години відповідають свою працю: заняття на службі, на фабриці чи вечірні «обов'язкові» розваги: театр, візити, гра в карти. І. А. Гончаров зумів зрозуміти, що Петербург і провінція, особливо село, — це дві соціально-культурні системи, два органічно цілісних світу й те водночас дві історичні стадії стану суспільства. Переїжджаючи з села до міста, Олександр Адуев переходить з однієї ситуації в іншу, і саме значення її особистість у новій системі міжнародних взаємин виявляється зненацька і разюче новою як на нього. У його маєтку, у селах Адуев — поміщик, «молодий пан» — незалежно від свою особисту якостей постать не лише значуща, видатна, але унікальна, єдина. Життя у цій сфері вселяє гарному, освіченій, здатному юному дворянину думку, що він «першим у світі», обранець. Притаманні молодості і недосвідченості романтичне самосвідомість, перебільшене почуття особистості, віру на свій обраність Гончаров пов’язав з феодальним укладом, з російським крепостническим провінційним побутом. Саме викриття романтизму особливо високо цінував у «Звичайної історії» Бєлінський: «А яку користь принесе вона суспільству!

Какой вона страшного удару романтизму, мрійливості, сентиментальності, провінціалізму!".

Точно в «маленькому дзеркалі», у першому романі І. А. Гончарова проявилася «історична ламка» — перехід від феодального суспільства з його патриархально-семейным побутом та відповідними ідеалами до буржуазному укладу. Фортечна село, панське маєток малюються як ідеальне у своїй нерухомості, раз назавжди отлившееся втілення феодальних відносин. Петербург — як образ нового, європеїзованого, але з своїм формам властивого російської державності буржуазного суспільства.

И. А. Гончарову дуже важливо було намалювати образ Петрэ. Адуева подібне, хоча тоді навіть рідкісне, суміщення чиновницької кар'єри і капіталістичного підприємництва. У цьому вся вона бачила можливість лаконічно й виразно передати суть Петербурга, його історичне значення у соціальному та політичному прогресі. І. А. Гончаров ні схильний до ідеалізації сучасного шляху розвитку російського суспільства, а й викликав цим героя, що становить це такий розвиток. Авторська симпатія у романі замінена іншим: історичної та соціальній закономірністю, необхідністю позиції героя. Називаючи свій роман «Звичайної історією», І. А. Гончаров іронічно, співчуттям і смутком констатував, що прилучення людини, претендував на початку життя на винятковість, до сучасного стереотипу історично й соціально визначено. Прилучившись до вимог «століття» Адуев-дядя пояснює провінційному племіннику «умови гри», без дотримання яких неможливий життєвий успіх. Бурхливо опираючись радам та санітарним вимогам дядька, Олександр змушений зрештою дотримуватися їх, оскільки у думках дядька нічого немає індивідуального — це веління часу. Втрата героєм «Звичайної історії» багатьох неоціненних душевних якостей — простодушності, щирості, свіжості почуття — супроводжується його зростанням, прогресом, переміщенням до найвищих верств нашого суспільства та непросто кар'єрним, а й розумовою удосконаленням, загартованістю волі, розширенням досвіду, справжнім, а чи не мнимим підвищенням його соціальній цінності.

Особенность формування героя І. А. Гончарова полягає у подоланні романтичного ідеалу, прилученні до суворої діловому житті. Історія героя виявляється відбитком історично необхідних змін суспільства. Раціоналізм, утилітаризм, повагу до праці, прагнення успіху, відчуття обов’язку стосовно справі, обраному ролі професії, самодисципліна і організованість, підпорядкування розуму, а думки — конкретним і найближчим цілям, найчастіше інтересам служби або інший праці, — такий ідейний, моральний і побутової комплекс, що характеризує типову особистість петербурзького періоду, і навіть спосіб життя і чесноти Петербурга, найбільш «сучасного» і європеїзованого міста Росії середини ХІХ ст. Піддаючи кожен вчинок, кожне бажання і кожну декларацію племінника суду логіки, перевірці життєвої практикою і критерієм користі, Адуев-старший виявляє нетерпимість до фрази і постійно розглядає слова вчинки Олександра і натомість досвід інших людей. Він прирівнює його всім і хіба що запрошує брати участь у змаганні між безліччю подібних жителів Петербурга. Навіть від мистецтва він потребує високої професійності і не розуміє дилетантизму, занять літературою, музикою, твори віршів на порядку самовираження. Олександр Адуев вражений вимогами дядька, він вбачає у яких знецінення особистості.

Итак, І. А. Гончаров зазначає прогресивні риси нову культуру, він зазначив і втрати, які під час підпорядкуванні її законам всі сфери життя. Безвихідь, якого приходить же Петро Іванович Адуев, як і в сучасних діяльних і обдарованих людей в буржуазному суспільстві, виникає почасти оскільки всі особисті стосунки, в тому однині і сімейні, виявляються лише додатком до «справі» — службі, кар'єрі, підприємництву і грошовим інтересам.

Адуеву-младшему визначений шлях, переважають у всіх деталях повторює дорогу, вивчену дядьком. рок, який штовхає його за цей нелегкий шлях (начебто, Олександр не честолюбець, не жадібний, не жадає від грошей і може спокійно без особливих зусиль мати все життєві зручності у своїй спадковому маєтку), — історична необхідність. У неусвідомленому, але неподоланному прагненні Олександра виїхати з села в невідомий і страшний Петербург у його другому повернення столицю після втечі до села, де він хотів сховатися від ударів і розчарувань петербурзької життя, відбито історична невідворотність зміни життя. Матері Олександра — «старосвітської» помещице — уві сні син є добровільної жертвою, людиною, бросающимся у вир. Так алегорично змальовується неминучість, які мають спонукати Росію входження у нові, незвичні і невластиві їй відносини.

Список литературы

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із російського сайту internet.