Сковорода, Гоголь і літературне бароко

«Сковорода, Гоголь і літературне бароко»

Підготувала учитель української мови та літератури Сушківського НВК І-І ст.

Канівського району Павліченко Любов Василівна Сушки-2012

Сковорода, Гоголь і літературне бароко гоголь сковорода творчість Щедра на парадокси й примхи історія вчинила так, що ідеї Сковороди прижилися, проросли й розвинулися спочатку не на рідному, а на чужому ґрунті - в російській літературі. І Гоголеву роль у цьому процесі перебільшити важко. Гоголь ніби продовжив життя українського бароко, відродив, наповнив новим змістом у нових умовах кращі його традиції, дав живі імпульси цій течії, яка, здавалось, вже цілком вичерпала себе, навіки відійшла у минуле.

Незважаючи на те, що безпосереднього впливу Сковороди на Гоголя не було та навіть не відбулося у свій час і знайомство, як не дивно, письменника з творчістю філософа, можна простежити об'єктивну духовну спадкоємність, провести порівняльні історичні паралелі між двома митцями.

При цьому необхідно визначити — з певною долею умовності, ясна річ, — три рівні порівняльного аналізу: типологію поетики, типологію особистості і типологію духу.

На поетичному рівні пунктом зіткнення між Сковородою і Гоголем є «принцип відображення». Письменник бароко завжди прагне не так зобразити явище, предмет, історичну чи міфологічну постать, як створити уявлення про них, опосередковано виразити їхню сутність. Безпосереднє зображення замінювалося відображенням, описанням, натяком, різного роду знаковими, кодованими прийомами.

Знакову природу принципу відображення Сковорода з’ясовує в останньому, підсумковому своєму трактаті «Діалог. Имя ему — Потоп зміин». Він розглядає цей принцип як універсальний, такий, що належить до основ світобудови. Кожна біблійна притча, підкреслює Сковорода, є відображення і водночас своєрідний засіб тлумачення явищ і подій навколишнього світу. Та і сама людина, її зовнішність, плоть є лише відображенням, тінню власно прихованої сутності. З такого подвоєння й виникає парадокс барокової поетики: можливість зовнішньої незбіжності копії з оригіналом. Дзеркало як засіб реалізації принципу відображення Гоголь також використовує часто — від «Вечорів на хуторі біля Диканьки» до «Мертвих душ». Що таке постать Хлестакова у «Ревізорі», як не своєрідне дзеркало, котре відбиває справжні «криві пики» Городничого, його дружини й дочки, повітових чиновників, купців, обивателів? Що таке Невський проспект, як не метафоричне дзеркало, де відбито «весь Петербург» — анфас, у профіль і з вивороту.

Суто відображальну функцію виконують у Гоголя мотиви снів і видінь, які химерно відтворюють напівреальну, напівпримарну дійсність, втілюючи стару істину бароко — «життя є сон».

На другому особистому типологічному рівні впадає в око схожість особистих прикмет, психологічних рис, до певної міри — біографій обох письменників.

Так перебування Сковороди і Гоголя в Петербурзі на все життя полишило в їхніх душах неприязнь до холодного чужого міста. Невеличкий фрагмент творчості Сковороди, відомий під назвою «Сон», став первістком традиції «петербурзьких сновидінь», що її потім розвинули Пушкін і Гоголь, Міцкевич і Шевченко, Достоєвський, Блок. Або взяти мотив нудьги, туги, душевної гризоти, який постійно супроводжує роздуми Сковороди про сенс життя, про щастя людське.

Схоже — в Гоголя. Мотив всеосяжної нудьги ніби облямовує всю його творчість, починаючи від фінальної фрази у повісті про сварку двох миргородських «обивателів» («Нудно на цім світі, панове!») і закінчуючи тривожним монологом про «велетенський образ нудьги» в останньому розділі «Вибраних місць…».

Особливості рис характеру та поведінки Сковороди і Гоголя також об'єднують такі поняття, як дивацтво, химерність, тяжіння до мандрів. Вони викликали здивування, нерозуміння, роздратування. Така реакція людей — то розгубленість буденної свідомості перед загадковістю непересічних талановитих особистостей.

Ні дружини, ні сімейства, ні своєї хати, ані навіть просто постійного даху над головою — так прожили життя Сковорода і Гоголь. Одному судилося чверть століття пішки, з флейтою і торбою, де зберігалися Біблія та кілька книжок улюблених античних авторів, мандрувати курними шляхами Слобожанщини. Другий, відмовившись од батьківської спадщини, роками блукав по Європі, гнаний хворобами, душевним дискомфортом. Обом невідступною супутницею була бідність.

Мандрівництво Сковороди й Гоголя — риса, характерна для доби бароко і для особистості, сформованої цією добою.

Нарешті, третій рівень, морально-філософський, — типологія духу. Тут співзвучність між Сковородою і Гоголем вражає чи не найбільше. В обох однаковий стан душі - бентежної, сповненої суперечливостей і контрастів. Ця душа знає і сумніви, і розлад, і навіть відчай. Але знає вона й світлі хвилини спокою, упокорення, благодаті, знаходження жаданої духовної гавані, яку дає людині віра в Бога.

Сковорода став першим українським ліриком, що, залишаючись у межах барокового світовідчуття та барокової поетики, поєднав проповідь зі сповіддю, розкрив потаємні куточки свого я.

Проповідує, а водночас сповідується і Гоголь. Він визнає: «Дело моё — душа и прочне дело жизни». І первинним у цій двоєдиності є все-таки компонент духовний. Не можна досягнути «прочного дела жизни», не можна «устромить» світ, не впорядкувавши власну душу, не владнавши, не виховавши самого себе.

Для Сковороди ідея пізнання самого себе є основою всієї творчості, всього життя. З нею пов’язані такі важливі етичні мотиви, як уявлення про щастя, душевну рівновагу, «главность» для людини її серця, зумовлену долею і вищими силами «сродность» кожного з нас до тієї чи іншої праці тощо.

Гоголь не тільки так само виявляє пильний інтерес до цих проблем, а часто-густо й розв’язує їх у «сковородинському» дусі.

Близькість цих позицій не викликає сумніву. Проте є і відмінності, до того ж доволі істотні. Гоголь говорить про Христа, про Ісусів закон, християнські заповіти. Сковорода — взагалі про Бога, про біблійну мудрість, про духовну спадщину старозавітних пророків. Гоголь, коли зболіла його душа не знає спокою, кидається до церкви. Сковорода ж не йде до священника, щоб висповідаться і цим заспокоїти свою душу, він не підкорює життя духовним правилам. Чистота духу, моральних устремлінь, знання й самопізнання, видюща Віра, а не сліпа вірність — ось що для Сковороди було основою душевної рівноваги.

Отже, проявляється межа, за якою барокові риси в Гоголевому образі втрачають чіткість, розпливаються, відступають перед ідеєю Бога в її суворих, дещо аскетичних, застиглих формах московського православ’я. І все ж таки Гоголь — людина бароко, прямий спадкоємець цієї течії в українській літературі, насамперед найбільш близького до нього її останнього представника — Сковороди, який знаменує завершення українського бароко і перехід до літератури нової. Так сталося, і були вагомі, сповнені драматизму історичні причини того, що ні поетика, а ні філософсько-моралістичні ідеї Сковороди в новій українській літературі не розвинулися. Нашу літературу поглинали гнів і біль, соціальний протест, політичні пристрасті, боротьба за виживання нації, мови, зрештою — за власне виживання.

У російській літературі прищеплений Гоголем сковородинський «живець» поклав початок тій духовно-моральній, релігійно-філософській лінії, яка від нього простяглася до Л. Толстого і Достоєвського, Блока й Андрія Бєлого, С. Булгакова та Бердяєва, а далі - до Пастернака, Пришвіна, Солженіцина…

В українській літературі справжнє відродження сковородинсько-гоголівського барокового духу припадає лише на 20 століття і збігається з процесом загального національного Відродження. Юрій Клен, Драй-Хмара, Підмогильний, Плужник, Стус, Барка, Довженко, Драч, Шевчук, Ліна Костенко… Різні шляхи, несхожі обличчя і вдачі… Та в кожному — тією чи іншою мірою, у своєрідній формі - живе часточка, ген сковородинсько-гоголівської традиції і впевнено передається наступним поколінням митців.

Література

1. Барабаш Ю. Причинки до теми «Гоголь і українське літературне бароко"/Ю. Барабаш// Слово і час. — 1992. — № 9. — С. 10−29.

2. Гриценко О. Логіка бунту проти логіки / О. Гриценко // Вітчизна. — 1991. — № 7. — С. 154.

3. Сковорода Г. С. Сад пісень: Вибрані твори / [упорядкув. В. В. Яременко]. — К.: Веселка, 1983. — 190 с.