Епітети у творах Василя Симоненка

Зміст Вступ Розділ 1. Наукові основи дослідження епітета у сучасній українській мові

1.1 Проблеми вивчення епітета у віршовій мові

1.2 Типи епітетів Розділ 2. Семантико-функціональна характеристика епітетів у поезіях В. Симоненка

2.1 Епітет як засіб словесно-художнього зображення

2.2 Сенсорні епітети у мовотворчості В. Симоненка Висновки Список використаних джерел

Вступ

Історія художньої мови — одна з найважливіших проблем сучасної мовознавчої науки. Ще в минулому столітті мовознавство поставило на порядок дня проблеми слова, його смислового наповнення в художньому тексті. О. О. Потебня підкреслював, що естетико-стилістичний аналіз словесно-художніх творів є першим щаблем загального вивчення літературної мови. Вивчення тропіки певного автора або окремого твору тісно пов’язане із завданням вивчення мови художньої літератури. У процесі втілення ідейно-творчого замислу письменник користується різноманітними словесно-виразовими ресурсами мови, серед яких тропи відіграють першорядну роль.

Епітет як один з вагомих засобів естетизації мови перебуває в колі наукових інтересів сучасної філології, оскільки в системі епітета відбивається стиль письменника, епохи, літературного напряму, а тому без вивчення цієї системи неможливо розкрити цілісну картину еволюції художнього стилю взагалі й віршової мови зокрема. Ці «прикрашальні слова», за Аристотелем, допомагають виокремити певне явище з-поміж інших, точніше передати думку, красномовно змалювати життєву картину, надають мові образності, емоційності, виразності. Власне тому вивчення епітета має певні традиції в лексикології, лінгвостилістиці, теорії літератури. Роздуми про роль, призначення епітетів, їхні джерела і причини виникнення з’являються ще в творах античних мислителів (Аристотеля, Деметрія та ін.). З’ясування природи епітетів цікавило видатних філологів XIX-XX ст., зосібна О. М. Веселовського, В. С. Ващенка, В. В. Виноградова, В. М. Жирмунського, О. О. Потебню. Проблему епітетів принагідно досліджували Л. А. Булаховський, І.Є. Грицютенко, Л.І. Тимофєєв та інші вчені. Епітет як засіб вираження індивідуальноавторського стилю певного письменника активно вивчають у сучасному мовознавстві, зокрема в українському. Це дослідження С.Я.Єрмоленко, О. С. Волковинського, А.К. Мойсієнка, Н. М. Сологуб, Н. Г. Сидяченко, С. П. Бибик, Л.О. Ставицької, В.В. Красавіної, М. Ф. Братусь, О. М. Сидоренко, Л.І. Шутової та ін.

Як опорний конструктивний елемент художнього тексту, епітети можуть створювати чи увиразнювати загальне тло поетичного вислову, конкретизувати авторське бачення просторових реалій, виступати разом з іншими зображальними засобами важливим засобом суб'єктивізації ліричної оповіді.

Актуальність дослідження зумовлена потребою вивчити, теоретично осмислити, проаналізувати досі не досліджену мовотворчість одного з найвизначніших українських поетів.

Предмет дослідження - епітет у поетичній мові В. Симоненка

Об’кт дослідження — семантика і функції епітетів у поезіях автора.

Метою роботи є дослідження таких мовних одиниць, які за своєю семантико-функціональною природою входять у сферу тропів і є епітетами.

Мета дослідження передбачає виконання таких завдань:

— дати лінгвістичну характеристику поетичної мови як основного середовища виникнення й розвитку епітетів;

— виявити епітети у поетичних контекстах В. Симоненка описати їх у семантико-функціональному аспекті;

— виявити і дослідити найхарактерніші семантико-функціональні групи епітетів у поезії Василя Симоненка;

Методи дослідження: метод зіставлення; описовий; метод контекстологічного аналізу.

Структура роботи зумовлена метою та завданнями дослідження і має такий вигляд: вступ, два розділи, висновки, список використаних джерел.

Розділ 1. Наукові основи дослідження епітета у сучасній українській мові

1.1 Проблеми вивчення епітета у віршовій мові

Теоретичним розробкам визначення епітета та його ролі в структурі художнього тексту присвячено праці багатьох мовознавців. Зокрема, значну увагу дослідженню стилістичного значення й естетичних функцій епітета приділяли І. Арнольд, І. Астахов, Л. Бобилєва, Ф. Буслаєв, О. Веселовський, В. Виноградов, Г. Гельфандбейн, А. Горнфельд, В. Жирмунський, М. Ломоносов, Л. Озеров, В. Паутинська, Г. Поспєлов, О. Потебня, М. Рибникова, Л. Тимофеєв, Б. Томашевський.

Серед робіт, у яких розглядається взаємодія тропів та принципи їх розмежування, заслуговують на увагу праці В. Єрьоміної «Метафоричний епітет», Т. Заворотної «Компаративні тропи», В. Сиротіної «Метонімія і метонімічний епітет в художньому мовленні» [1,с.72].

Дослідженнями епітета в структурі текстів різних стилів займалися Л. Булаховський, Н. Бурляй, Є. Гулак, С. Єрмоленко, Кателіна Л., А. Кацнельсон, Л. Качаєва, В. Ковальов, Краснянський В, А. Лобанов, Б. Лук’яновський, А. Макаров, В. Малаховський, О. Оніпко, Л. Пустовіт, Н. Руднєва, Н. Сологуб, М. Снєгирьов, Л. Ставицька, А. Чичерін та ін. Заслуговують на увагу психологічні аспекти дослідження тропів. Серед них — роботи Л. Лисиченко, С. Григорук, Т. Ковальової.

Мовознавці прагнули віднайти й застосувати різні аспекти дослідження тропів з метою найбільш повного відтворення їх корелятивних можливостей як елементів єдиної структури образної канви тексту та підвищення ефективності апперцепції художнього твору.

Основними проблемами дослідження епітета є такі:

1. При визначенні епітета ще не вироблено критеріїв розмежування його з логічним означенням.

2. При дослідженні семантики епітета варто пам’ятати, що він є контекстуально пов’язаним компонентом синтагми.

3. При класифікації епітета не завжди враховувється його взаємодія з іншими тропами та структура епітетної синтагми. Важливим є розподіл епітетних сполучень на ті, де епітет є самостійним носієм значення, й ті, де він перепідпорядковується іншим тропам, зокрема метафорі й метонімії.

Питання визначення епітета цікавить митців слова вже давно. Відомий давньогрецький філософ Аристотель у своїй «Поетиці» називає цей троп «прикрашальним словом», визначаючи тим самим його «орнаменталізуючу» функцію та функцію акцентування найсуттєвішої ознаки, що позбавляє твір сірості, буденності й робить його більш музикальним [3,с.76]. За словами Квінтіліана, «епітет прикрашає мову, ним поети користуються частіше й вільніше» [4,с.312]. О. Веселовський зазначає, що в основі тропа лежить ознака, яка характеризує предмет відносно ідеалу й визначає історію епітета як історію поетичного стилю в скороченому варіанті [5,с.59].

У науковій літературі до цього часу не виформувалося остаточної думки щодо критеріїв розмежування епітета й логічного означення. Одні дослідники розрізняють ці дві категорії, наголошуючи на емоційності, почуттєвості першої (Ф. Буслаєв, Б. Томашевський, Л. Бобилєва, О. Ахманова, В. Жирмунський, О. Бандура, М. Рибникова). Інші вважають епітетом будь-яке означення, що виражає логіко-предметну чи суб'єктивно-емоційну характеристику поняття, тобто в широкому розумінні епітет вирізняє предмет думки й називає властиву йому ознаку, а у вузькому — набуває образності, оригінальності та характеризується нечастим індивідуальним уживанням (І. Астахов, Н. Тарасенко, Л. Тимофеєв, Д. Нитченко, С. Бибик, С. Єрмоленко, Л. Пустовіт). Л. Бобильова вважає, що «епітет охоплює як емоційну, так і логічну сфери, але його неодмінною умовою є наявність оцінної ознаки» [6,с.129]. У лінгвістичній літературі зустрічається визначення епітета, що базується на виділенні вагомої ознаки зображуваного об'єкта, причому ця ознака не привносить нових даних про об'єкт, а є, по суті, його «візитною карткою»: «епітетом можуть бути будь-які парні сполучення слів, що зображують речі, якості, дії їх ознакою» [7,с.215]; «Кожне означення, що підсилює якусь характерну, визначну якість предмета, буде епітетом» [8,с.202]. Також аналогічні визначення у Ф. Буслаєва [8,с.291], Д. Нитченка, М. Рибникової [11,с.149], Н. Тарасова [10,с.73]. Названі визначення базуються на тому, що епітет конкретизує, виділяючи предмет з-поміж інших, індивідуалізує його, виражає таким чином авторську позицію щодо зображуваного.

О. Потебня називав логічне означення прозаїчним епітетом, а художнє - поетичним. Критерієм розмежування, за О. Потебнею, є зміна семантичного обсягу поняття. Зменшення його — основна ознака прозаїчного епітета, де виділення однієї з ознак поняття є його ідентифікацією і не зменшує обсягу [12,с.215]. Уважаючи, що дихотомічний поділ на епітети й логічні означення актуальний тільки для прозового тексту, А. Кацнельсон зазначає, що в поезії подібного розподілу немає й не може бути, оскільки там «прикметники здебільшого стають епітетами, бо, як правило, несуть на собі емоційне навантаження, як майже кожне слово у вірші» [13,с.213]. В. Жирмунський заперечував доцільність розмежування епітета й логічного означення. Він зазначає, що використані у вузькому й широкому розумінні епітети «містять логічно необхідне обмеження понять» [14,с.З57]. Таким чином, «межа між ними та так званими логічними означеннями втрачає колишню чіткість» [14,с.357]. Подібного поділу не визнавав і І. Астахов, указуючи на неможливість проведення чіткої межі між цими двома поняттями [15,с.102].

В. Жирмунський, описуючи еволюцію терміна «епітет», зазначає, що в поетичній практиці французького класицизму ХVІІ-ХVІІІ ст. поетичне означення звичайно було епітетом у старовинному, вузькому значенні слова, «романтична реформа стилю у Франції та Англії була спрямована значною мірою проти традиційних прикрашальних епітетів. Романтизм уперше принципово виправдовує індивідуальну точку зору та індивідуальне використання слова. Стилістичним еквівалентом останньої стадії є пошук «рідкісного епітета» [14,с.358−359]. XIX століття дає імпульс розширенню використання терміна «епітет», паралельно вживаючи його й у вузькому розумінні. Дослідник уважає, що епітетом потрібно називати тільки прикрашальний епітет, в інших випадках — це поетичні означення [14,с.360].

На функціональній вагомості епітета наголошує Т. Онопрієнко, вважаючи образне означення «першотропом». Мовознавець відзначає, що «поняття як вища форма відображення світу у свідомості, закріплена матеріальною мовною формою вираження, розвивається за рахунок виявлення, відкриття ознак, властивостей різних предметів і явищ» [16,с.9]. Таким чином, епітет є одним із основних тропів, що синтезує пряме й переносне значення в атрибутивному слові або словосполученні і є суб'єктивно й емоційно забарвленим, дослідник підкреслює центральну роль епітета у тропіці, визначаючи генетичну первинність атрибута відносно предиката [16,с.4].

Теорія тропів має у своєму арсеналі вчення про два способи вираження ознаки (автологічний та металогічний). Автологічний спосіб передбачає вживання слова в прямому номінативному значенні, а металогічний дозволяє використовувати слова і в прямому, і в переносному значеннях, Т. Онопрієнко робить висновок про те, що всі тропи, у тому числі й епітет, «за своєю природою становлять собою металогічні номінації» [16,с.13]. Очевидно, цей критерій можна вважати вирішальним при поділі означень на логічні та образні, яким є епітет. Отже, у поетичній мові, де означення гармонійно синтезує пряме номінативне й конотативне значення, воно буде епітетом.

Семантичний обсяг епітета, що є «найкоротшою відстанню між предметом та його сприйняттям» [17,с.191], становить синтез логічного змісту й експресивно-емоційного елемента. Наскільки більше переважає компонент, що нашаровується на пряме номінативне значення, настільки виразними й самобутніми стають епітети в художньому тексті, що естетизують мовлення. Умови контекстного співіснування слів сприяють збагаченню їх смислової структури, розширенню експресивних можливостей [1,с.49]. Виражаючи ознаку, якість поняття, епітет слугує експлікатором образно-художніх способів розуміння світу майстрами слова, системність епітета є одним із засобів репрезентації певного ідіостилю та естетично-образної характеристики мови творів конкретного історико-літературного періоду.

Епітет відіграє важливу роль у відтворенні поетичної картини світу і власних почуттів. Отже, епітет у поезії - стилістично й експресивно маркований тропеїчний атрибут художнього мовлення з великими потенційними конотативними можливостями.

Як відомо, парадигматика оперує вибором елементів мовлення, а синтагматика відповідно їх комбінує та з'єднує [18,с.147]. Зважаючи на те, що семантичне поле епітета може перетинатись з полями інших тропів, Т. Онопрієнко справедливо вважає епітет універсальним явищем у мовно-образній структурі твору, яке одночасно належить до двох осей мови [16,с.48].

1.2 Типи епітетів В основу більшості існуючих класифікацій епітетів покладено семантичний та структурний принципи. Так, О. Веселовський поділяє епітети на дві групи: тавтологічні та пояснювальні з подальшим розподілом останніх на синкретичний та епітет-метафору [5,с.74]. Г. Абрамович дихотомізує зазначений троп на зображальні та ліричні, беручи за основу наявність чи відсутність оцінного компонента значення [2, 150−151]. За цією ж ознакою групуються зображувальні та емоційно-оцінні епітети в А. Чижик-Полейко [19,с.223]. Зазначені класифікації відзначаються дихотомічною основою, бо, за словами Фердінанда де Соссюра, «усяке мовне явище має дві сторони, взаємно відповідні та одна без одної не дійсні» [20,с.18]. Більшим ступенем ускладненості функціонально-семантичного плану характеризується класифікація О. Ахманової, яка розподіляє епітети на пояснювальні, перенесені, постійні, тавтологічні та засуджувальні [21,с.527]. Поділ епітетів за граматичним та синтаксичним вираженням відзначається традиційністю, але має деякі категоріальні нюанси. Л. Синельнікова вважає епітет у формі орудного відмінка «семантичним новоутворенням» [22,с.10]. О. Квятковський визначає в ролі епітета займенники [23,с.359], М. Снєгирьов заперечує прислівник в епітетній ролі, а О. Потебня не зараховує до епітета дієприкметник [12,с.215]. Найбільш повною, на нашу думку, є класифікація Л. Турсунової [24,с.67]. За критерії розмежування взято: 1) ступінь стійкості зв’язку між означенням та означуваним словом, 2) структуру й граматичне вираження, 3) семантику. Найбільш диференційованою є значеннєва характеристика епітетів. Вони поділяються на асоційовані (містять у своїй семантичній структурі рису, притаманну означуваному денотату) і неасоційовані (ті, що додають до характеристики денотата несподівану, уявну рису)

Ті епітети, які І. Гальперін і Л. Турсунова номінують асоційованими, В. Сасіна називає власне епітетами, яким протистоїть група неасоційованих. Остання поділяється на метафоричні й компаративні, другі ж на основі ступеня здатності до трансформації утворюють дві підгрупи — безпосередні й опосередковані [25,с.52].

Користуючись матеріалами англійської тропіки, Т. Онопрієнко аналізує принципи класифікації епітетів у працях І. Арнольд, О. Веселовського, І. Гальперіна, В. Кухаренка, Л. Турсунової. Визначаючи своїм завданням «встановлення сутності епітетної конфігурації та роль гетерогенності її компонентів» [16,с.9], дослідник пропонує свою класифікацію епітетів:

1 .Узуально-асоціативні, що включають описово-оцінні та постійні.

2. Оказіонально-асоціативні («гібриди»). Члени цієї групи утворюють три поля:

А. Поле подібності (компаративні, метафоричні та літотні або гіперболічні),

Б. Поле суміжності (метонімічні, перифразні),

В. Поле протилежності (іронічні та оксиморонні).

Зазначені класифікації підтверджують бажання визначити роль епітета у тропеїчній системі, його індивідуальні ознаки та різновиди, що виражає диференційований підхід до мовних явищ та їх усебічну характеристику. Ознайомившись із принципами класифікації епітетів, що пропонують українські та зарубіжні мовознавці, вважаємо за потрібне окреслити основні напрями, за якими варто систематизувати поетичні означення: за ступенем стійкості зв’язку між епітетом та означуваним словом; за граматичним вираженням епітета; за семантикою; характером реалізації значення і взаємодії з іншими тропами (епітет як самостійний носій лексичного значення і як компонент розгорнутого порівняння, метафори, метонімії чи перифрази).

По-перше, ступінь усталеності зв’язку між компонентами синтагми дозволяє виділити, погодившись із Л. Турсуновою, постійні, звичні та оригінальні епітети. На нашу думку, за ознакою семантичної злитості між членами епітетної синтагми (звертається увага на мінімальний контекст епітета — бінарні атрибутивні словосполучення) поетичні означення варто поділити на 2 групи: узуальні та оказіональні. Адже поняття узус уключає в себе прийнятність у використанні, а постійність як ознака епітета — це, швидше, вищий ступінь узуальності. Отже, група узуальних епітетів уключає 2 підгрупи: традиційні (постійні) — це ті, в яких, за словами О. Потебні, «одне слово вказує на внутрішню форму іншого» [12,с.198] і звичні.

Постійні епітети характерні для фольклору й часто використовуються різними авторами з тими самими денотатами: дзвінкий голос, лютий ворог. Звичні епітети часто використовуються із конкретною лексемою: шалений біль, золотий вечір, пахучий день. Остання група свідчить про дефольклоризацію образних словосполучень, виникнення нових, семантично незвичних конструкцій на базі усталених опорних слів-образів. Наслідком цього процесу є формування парадигм поетичної фразеології, у яких переплітаються пряме й переносне значення компонентів [26,с.177−182 ].

До оказіональних відносимо такі, що мають низький ступінь стійкості між членами словосполучення й рідко використовуються у сполученні з даною лексемою: широкоперсий вітер, діямантовий гіпноз, голодний гімн. Остання група свідчить про дефольклоризацію образних словосполучень, виникнення нових, семантично незвичних конструкцій на базі усталених опорних слів-разів. Наслідком цього процесу є формування парадигм поетичної фразеології, у яких переплітаються пряме й переносне значення компонентів [26,с. 180].

Досліджуючи семантико-функціональну природу епітетів У поетичній творчості О. Олеся, виходимо з таких засад:

— Поетична мова у своїй лінгвістичній сутності - це мовна форма художнього тексту. Основна її функція — естетична.

— Специфічні ознаки поетичної мови виявляються через пізнання художності конкретних віршових текстів, якісної цінностіі вірша, його образно-смислових компонентів.

— Поетична мова постає в комплексі: а) як знаряддя поетичного мислення; б) як засіб формування «поетичного світу»; в) як елемент і форма художньої літератури; г) як особлива сфера (ділянка, галузь) літературної мови.

— Поетична мова — це не тільки форма образів, а системна організація твору. Поетична мова об'єднує в собі естетично вагомі засоби в певну систему, яку називаємо словесно-образною, оскільки слово є головним у створенні образу. Системність засобів поетичності властива як окремому поетичному тексту, авторському стилю, так і поетичному стилю літературної мови.

— Постійний пошук кращої (відповідної) мовної форми вираження, властивий літературній творчості, знаходить вияв у естетичній трансформації слова та формуванні надслівних образно-змістових єдностей.

— Мовне явище може набувати поетичного характеру тільки в певних функціональних умовах образно-поетичного контексту.

— Ознаки, що актуалізуються в поетичній ситуації і є мовними виразниками цієї ситуації, складають поетичну номінацію.

— Поетична номінація реалізується і повносило функціонує тільки в поетичному контексті.

— Межі поетичного контексту, його центр і периферія змінюються з кожним новим слововживанням. «Перетворене слово створює свій контекст» .

— Літературна мова (і її художній стиль), фольклор і загальновживана мова мають традиційні образні засоби (тропи, фігури). Видозмінюючи їх за певною естетичною ідеєю, автор може досягати ефекту новаторства

— Новаторство поетичної форми можливе на традиційному тлі поетичної мови.

Словесно-образна система поетичної мови має постійні виражальні засоби (тропи і фігури) і змінні, новотворчі «нагромадження сучасної художньої практики», породжені живим творчим процесом. Чіткого розмежування їх у поетичному тексті можна досягти тільки умовно, оскільки всі традиційні виражальні засоби мови певним чином еволюціонують до сучасної форми вислову, а новотвори шукають опертя в уже знаних традиційних елементах.

Поетична мова на всіх етапах свого розвитку прагне виробити в собі такі форми, які не поширені в практиці щоденного мовного спілкування, мають слабі зв’язки з денотатним позамовним простором. Поетична номінація завжди йде від конкретного, від часткового до загального й представляє часткова як загальне. Вона не прагне до опори на чітко визначені о6ов'язкові ознаки об'єкта, а спираються на ті, що розкриваються в даній фізичній чи психологічній ситуації, і на їх основі формується поетичний інваріант. Поетична номінація несе в собі ознаки особистого авторського сприйняття. Слухач (і читач) сприймає поетичний зміст як близький і потрібний йому лише тоді, якщо в ньому відкриваються суголосні йому думки, ідеї, почуття, а розуміння і смисл глибші, ніж він мав доти свої. Звідси йде така ознака поетичної мови, як узагальненість. Поетичний текст завжди ніби вищий, піднесений, а не буденний, матеріальний. Тому він більше потребує виражальних, зокрема орнаментальних, емоційно-оцінних засобів — тропів і фігур.

Розділ 2. Семантико-функціональна характеристика епітетів у поезіях В. Симоненка

2.1 Епітет як засіб словесно-художнього зображення Творча манера поета вносить багато нового й своєрідного в осмислення епітетів і цим збагачує художні якості мови. За допомогою добору епітетів Симоненко розширює художні можливості мови і це природно, бо наростання нового в епітетах відчувається в цілій системі художніх засобів та накладає на неї певні властивості. Крім того, кожен великий художник слова виявляє індивідуальні особливості у використанні такого засобу. От чому О. М. Веселовський вважав, що «історія епітета є історія поетичного стилю у скороченому виданні».

Два шляхи в організації епітетів треба враховувати, аналізуючи їх і витлумачуючи у вживанні їх у творчості Симоненка. По-перше, це геніальне використання народних епітетів та творче розширення їхніх функцій. По-друге, це наростання нових епітетів та всього того, що може дати характеристику епітетного типу. Так створюються художні цінності, що виходять з-під пера великого майстра українського художнього слова.

Симоненкові поетичні контексти пронизані епітетами високої художньої якості. Вони досі зберігають свою свіжість та оригінальність, чарують сучасного читача. Майстерне осмислення кожного конкретного випадку функціонування епітета створює велику силу Симоненкових поетичних контекстів і робить їх неповторними й неперевершеними.

Епітет являється основним засобом, за допомогою якого створюється образність, експресивність і на підставі цього виявляється індивідуально-оцінююче відношення автора до предмета. Цим також визначається його висока інформативне значення в художніх творах.

У творчості Василя Симоненка найбільш представлені такі епітети:

Метафоричні епітети:

Найчисленнішою і найбагатшою за змістом виявляється група метафоричних епітетів. Метафоричний епітет, як і всяка метафора, заснований на взаємодії предметно-логічного і контекстуального значення слова. Залежно від свіжості та частоти вживання епітета, в епітеті може переважати контекстуальне або предметно-логічне значення. Наприклад, в таких епітетах, як зорі сургучеві [28], рожевих ілюзій [28], малий затинок [28], білява хата [28], застужений світ [28]

Цікавим різновидом метафоричного епітета виявляється епітет, заснований на приписуванні неживим предметам властивостей і ознак живих істот. Такі епітети називаються такими, що втілюють або персоніфікують. Прикметник, який по своїй семантиці повинен визначати живу істоту, поєднується з іменником, що означає неживий предмет. Наприклад мавки чорноброві [28], гримів одержимо [28], засмаглілі горшки [28],

Порівняльні епітети Друга група — епітети, засновані на порівнянні, — порівняльні епітети. За морфологічним виразом порівняльні епітети є зазвичай складними прикметниками з елементом як. Наявність сполучника як би залишає відкритим для читача самий процес уподібнення одного предмета іншому — епітет стає своєрідним стислим порівнянням, але в той же час він не стає метафоричним, оскільки наявність елементу як виключає взаємодію двох значень: наявне словникове значення першого елементу — кореневого іменника, якому й уподібнюється за допомогою основи, як визначуване слово. Наприклад, нами виявлено порівняльний вид епітета у поезії «Чую»: … тихий сум, як на тебе холодні світання… [28,].

Таким чином, різниця між метафоричним і порівняльним епітетами не лише має формальну ознаку — вираженість/невираженість ідеї подібності - але і має важливу змістовну відмінність. Метафора внутрішньо суперечлива, і внаслідок цього вона зазвичай експресивніша, ніж порівняння.

У порівняльному епітеті виражається лише схожість двох більш менш далеких понять, причому міра образності порівняльного епітета залежить від дистанції між визначенням і визначуваним. Порівняльні епітети створюють зорові або слухові, тактильні та подібні образи і виражають суб'єктивне авторське сприйняття того або іншого предмета або явища і його ставлення до нього, що представлено у поезіях такими порівняннями: як тихий шепіт [28], обличчя як ангельське [28], гладкий як кавун [28]

Ще одним способом морфологічного вираження порівняльного епітета є епітет, перший елемент якого виражений іменником, що означає яку-небудь речовину, предмет або частину тіла, а другий елемент — прикметником, що означають якість або ознаку, найчастіше колір. Наприклад, у поезії А. Марущака ефективно функціонує епітет такого типу: небо голубе.

Як і будь-який інший вид образного епітета, порівняльний може переходити з ряду оригінальних, мовленнєвих в розряд звичних і мовних епітетів. Наприклад: очі сумовиті [28]

Синестетичні епітети Особливу підгрупу складають епітети, образність яких заснована на явищі, відомому в психології під назвою синестезії.

Синестезія — це явище, що полягає в тому, що який-небудь подразник, діючи на відповідний орган чуття, викликає не лише відчуття, специфічне для цього органу чуття, але одночасно ще і додаткове відчуття, характерне для іншого органу чуття. Психологи пояснюють це явище пристосуванням психіки людини до світу, що оточує його, прагненням найбільш адекватним чином відбивати пізнані ним предмети. Унаслідок чого органи чуття стали нерідко функціонувати спільно.

Найбільш поширеним виявом синестезії являється кольоровий слух, тобто певні зорові (кольрові) уявлення, що виникають при сприйнятті звуків. Взаємодію різних органів чуття покладено в основі багатьох стилістичних прийомів. Найчастіше трапляється синестетична метафора і синестетичний епітет. Наприклад: жовті зерна [28], небо голубе [28], злість чорна, жовте черево, жовто-синя печаль Активні процеси якісно-кількісних перетворень у семній структурі прислівників дають підстави виокремлювати адвербіальні епітети з посилювальним значенням. З огляду на художньо-естетичну вартість особливої уваги заслуговують прислівники на позначення максимального ступеня інтенсивності ознаки — гіперболічні епітети, які переважають у цій семантичній групі. Такі лексеми утворені шляхом переосмислення значень прислівників, що втрачають зв’язок з похідною основою й функціонально наближаються до посилювальних часток: Незрівнянно чудесні горді діти землі.

До складу цієї семантичної групи входять прислівникові еквіваленти слова: любили до плачу; до нестями тощо. Такі одиниці виявляють нахил до прояву «крайнощів» в оцінюванні явищ і мають, як правило, яскраво виражений розмовний характер.

До адвербіальних епітетів з посилювальним значенням можна віднести й ті, що здобувають це значення словотвірно: Лиже полум’я жовте черево, / Важкувато сопе димар.

Епітети-неологізми Епітети-неологізми вказують на оригінальність творчої манери того чи іншого митця. Експресивна потужність цього різновиду епітетів пояснюється здатністю «мовних знаків вступати в найрізноманітніші асоціативно-семантичні зв’язки, розширювати лексичну валентність аж до руйнування нормативної сполучуваності слів і набувати таким чином вторинних суб'єктивно-образних значень».

Епітети-неологізми в творчості В. Симоненка допомагають більш влучно й точно дати характеристику зображуваному: Ображайся на мене як хочеш, / Зневажай, ненавидь мене — / Все одно люблю твої очі / І волосся твоє сумне[28]. Поза контекстом лексема «сумний» є емоційно нейтральною. Проте, вживаючись при слові «волосся», епітет «сумне» набуває експресивності, окреслює характер дівчини, в яку закоханий ліричний герой.

Епітети-композити Неабиякими стилістичними можливостями володіють епітети-композити, адже відповідно до своєї будови мають подвійну експресивність, набувають метафоричності: Ти за кривду усю в одвіті, /Бо від тебе до наших пір / Стільки правд розвелося на світі, / Стільки лисячо-людських нір. Висловом «лисячо-людських нір» В. Симоненко дуже влучно окреслює спосіб існування хитрих, підступних людей, які бажають лишатися осторонь життя у своїх затишних «норах».

Подекуди епітет-композит може виражатися іменником-прикладкою: Десь на горизонті хмара-хустка / Манить у даль, мов дівчина у сад[28]. Поетичний образ «хмара-хустка» ґрунтується на асоціативних зв’язках — на голубому фоні погідного неба самотня хмаринка дійсно нагадує дівочу хустку.

2.2 Сенсорні епітети у мовотворчості В. Симоненка Найширшою є група зорових епітетів, адже сюди відносимо зовнішні ознаки, що сприймаються очима людини, це зокрема колір, форма і розмір означуваного об'єкта. Роль колоративних епітетів у формуванні індивідуального авторського стилю завжди була в центрі уваги дослідників. Кольорова гама у Симоненкових творах представлена назвами кольорів та похідними від них.

Кольоратив чорний у поезії Василя Симоненка асоціюється з характеристиками певних художніх образів, символів, які найчастіше психологічно пов’язані з негативними почуттями. На нашу думку, свій відбиток накладає ще й фольклорна традиція, де чорний найчастіше є прототипом чогось злого, таємничого, небезпечного. У поезіях Василя Симоненка чорний колір частіше передає смуток, печаль, скорботу: «Чорні від страждання мої ночі» [27, с. 28], почуття втоми: «Натуга на руках, від втоми чорних…» [27, с. 3]. Одним епітетом поет передає трагічність долі трудівника, працею якого нехтують. Перед читачем постають авторські образи, які викликають негативні емоції: чорні ночі, чорна злоба, чорне листя, чорні трони, чорна слава тощо.

Чорний виявляється також втіленням гніву, зневаги до «катів мого народу». У цьому випадку колір є найкращою характеристикою жорстокості, зла. У поєднанні з абстрактним поняттям епітет чорний формує довершений образ, семантика якого полягає у висвітленні нікчемності, приреченості тих, хто пішов проти українського народу: «Де зараз ви, кати мого народу? / Де велич ваша, сила ваша де? / На ясні зорі і на тихі води / Вже чорна ваша злоба не впаде» [27, с. 15]; «Щоб ті слова хитали чорні трон» [27, с. 26]. 252

Кольоратив чорний є символом буденності, непомітності звичайної маленької людини, життя якої минає, лишаючись ніби поза світом. Це дорога, яка веде до забуття: «А чорне листя сипало під ноги — / Тобі - дорога, а зимі - постіль» [27, с. 18]. Актуалізується мотив самотності, що відокремлює простір матеріальний від простору духовного.

У поетичному світі Василя Симоненка кольороназва чорний символізує людську красу, неповторність: «Може, ти не прийдеш, гарна, кароока» [27, с. 44]; мавки чорноброві, хлопці чорночубі [27, с. 114]. Інколи автор використовує назву кольору, семантично близького до чорного, що дозволяє йому точніше розкрити всю чарівність, довершеність людини.

Отже, зауважуємо, що, окрім загального значення мікрополя чорний, використовуються кольори, які в поетичному контексті семантично поєднуються: «Ступає ніч ногами бурими / На почорнілий сніготал» [27, с. 58]. Це допомагає поширити образ, надати йому нового значення, що в свою чергу створює певну полісемію кольоратива.

Протиставленням чорного виступає білий колір. Білий у свідомості поета постає як символ чистоти, можливість здійснення заповітних мрій. Сам кольоратив є реалізацією кількох аспектів, які певним чином формують частину моделі світу автора. Таким чином, білий колір несе в собі таке семантичне навантаження:

— образ заповітної мрії, яка лине у простір: «Ой майнули білі коні, тільки в’ються гриви» [27, с. 49]; «Прийде чистою до тебе біла моя мрія…» [27, с. 50], — де автор характеризує чистоту, довершеність людської думки;

— образ природи і його значення в житті людини: «Флегматично зима тротуаром поскрипує, / Фантастичні плете казки, / Позіхне десь під білою липою, / На шибки покладе мазки…» [27, с. 69];

— у випадку асоціативного порівняння кольорів із природними явищами кольороназва білий транспозиціюється у кольороназву сріблястий, яка несе в собі більше експресивне навантаження: «Вкриє землю габою сріблястою, / І в напруженій тиші нічній / Світ здається чарівною казкою, / Нерозгаданим плетивом мрій» [27, с. 69]. Приховане порівняння розкриває емоційну глибину символу;

— усеохоплююча любов до рідного краю. У цьому випадку білий колір мотивується абстрактним поняттям пам’ять. «Де стоять в обновах білих, в чистому вбранні / Рідні хати, білі хати з хмелем при вікні…» [27, с. 37]. У свідомості поета постає рідна Батьківщина як символ вічного спокою та миру;

— кольоратив є допоміжним засобом вираження чистоти кохання: «Буду тебе ждати там, де вишня біла…» [27, с. 43]; «Жду свого кохання в білому саду…» [27, с. 44]. Білий сад — це омріяні, ідеальні почуття, вічні для поета, саме такими він їх вбачає. У цьому випадку якнайкраще простежується переплетіння почуттів кохання і любові до рідного краю. Автор намагається якомога повніше розкрити одне за допомогою іншого.

Як і кольоратив чорний, білий нами фіксується як семантично антонімічний, тому що, окрім позитивного значення, він містить у собі певне протиставлення, негатив. Так, наприклад, білий асоціюється зі смертю, точніше небуттям, в яке занурений український народ: «Журливо мліли очі сумовиті, / і борошно, / мов біла кров, лилось…» [27, с. 3]. Епітет білий стає також ознакою холоду, пустки, страждання, одноманітності: «Білі від скорботи мої дні…» [27, с. 28]; «На холоднім білім тротуарі / Білий сніг притрушує сліди…» [27, с. 65]. В останньому випадку за допомогою кольоративів, які мають однакову форму, але є характеристиками різних предметів та явищ, Василь Симоненко, на нашу думку, порушує проблему швидкоплинності буття в холодному просторі світу.

Блакитний колір, який реалізується переважно через лексему голубий, займає важливе місце у поетичному мовленні митця. Він містить певне семантичне навантаження, яке витлумачується в кожному поетичному творі по-різному. Як наслідок з’являються нові образи, які виявляються інтерпретацією певного символу. Так, наприклад, сполучення небо голубе, голубі хорали стають символами чистоти, піднесення, чогось незвичайного, навіть сакрального, вічного.

Поет часто використовує епітет голубий (інколи вживається номінація синій) як характеристику очей: «Але щастя твоє ще довго / Голубіло з очей у всіх…» [27, с. 46]. Це допомагає точніше відбити внутрішній стан людини.

Незвичною є асоціація блакитного (синього, голубого) кольору з коханням, божевільним, несамовитим, заради якого ліричний герой готовий на все: «Губи неціловані і грішні, / Очі божевільно голубі…» [27, с. 62]; «У весняному сумі ночей / Я чекаю тебе, моя мила, / Щоби полум’ям синіх очей / Ти тривогу мою погасила» [27, с. 63]. Колірний епітет у поєднанні з абстрактною 253 лексемою набуває протилежної конотації, реалізацією якої є характеристика нещасливого, нерозділеного почуття: «Ти ідеш крізь синю прохолоду, / Підійнявши місяць на плечі» [27, с. 47]. Кольоратив стає семантичним центром, в якому зосереджується трагізм події.

З іншого боку через синій колір розкривається філософське бачення світу поета, яке трактується через природу: «На дні повільно хмари темно-сині / Повзуть, немов підводні кораблі, / А навкруги ні клаптика землі - / Одні лиш зорі, строгі і красиві…» [27, с. 70]. Природа виявляється засобом передачі думок ліричного героя, його світосприйняття.

Слід зауважити, що кольоратив синій (блакитний) є ще й означенням батьківської любові і в свою чергу — дитячої чистоти: «Все будуть сниться милі, теплі руки / І рученята сині і малі…» [27, с. 65]. Кольороназва стає не лише вираженням певного образу, але й несе в собі експресію — пестливе ставлення батька до дитини.

Таким чином, окрім звиклих для читача ознак, Василь Симоненко вводить нове, суто авторське трактування кольоративу синій (блакитний).

Синьому кольору протиставляється кольоратив сірий, за допомогою якого поет створює певний емоційний контраст.

Найчастіше, за нашими спостереженнями, кольоратив сірий використовується поетом для підкреслення чистоти, багатогранності справжнього кохання, яке у творчості Василя Симоненка нерозривно пов’язане з образом жінки, що все ж асоціюється у поетичній мові поета з голубим кольором. Таким чином, за допомогою кольороназви сірий виникає семантико-емоційний контраст: «Небо в сутінь буває сірим, / А насправді ж воно — голубе…» [27, с. 42]. Слід зазначити, що мікрополе сірого кольору має свої номінативні варіації, які, ми вважаємо, найбільш точно передають емоційний стан ліричного героя: «А проміння довге, як мітли, / Обмине сизохмарну даль…» [27, с. 43]; «Я із надій будую човен, / І вже немовби наяву / З тобою, ніжний, срібномовен, / По морю радості пливу» [27, с. 45]. Тому кольоратив з відповідною лексемою, утворивши нове поняття, несе в собі певне емоційне забарвлення.

Варіантом кольоративу сірий є епітет сивий, який найчастіше пов’язаний з образом часу: «Немає такої біди і муки, / ніж сумно з-під сивих брів / дивитись щодня, як внуки / ростуть без своїх батьків» [27, с. 5]; «Заглядає в шибку казка з сивими очима…» [27, с. 144]. Сірий колір співвідноситься з вічністю, образ якої найточніше розкривається у казці, яка є символом дитинства, або зі старістю жінки — час, коли вже лише споглядаєш драматизм минулого.

Окрім асоціацій з образом часу, кохання, природи («Та звелася з-за лиману / Хмара темносиза…» [27, с. 38]), сірою стає буденність після втрати щастя: «Щастя знов довірилось примарі, / Знов за ним у сіру ніч бреди…» [27, с. 65]; «Вже день здається сивим і безсилим, / І домліває в зарослях ріка…» [27, с. 69]. Сірий колір поступово стає протестом всьому антинародному, антипатріотичному (це, зокрема, найчіткіше простежується у громадянській ліриці поета): «То небо від прокльонів посіріле…» [27, с. 14]; «Де вони, ті - відгодовані й сірі, / Недорікуваті демагоги і брехуни…» [27, с. 17]. Можна помітити, що кольоратив сірий часто виступає не лише епітетом, а певною номінацією, яка концентрує в собі метафоричну семантику, пов’зану з певним поняттям.

Висновки У результаті нашого дослідження ми дійшли висновків, що цілісна образна семантика епітетів формується і контексті на лексичній семантиці епітетного слова і його дистрибута, зокрема їх лексико-семантичних варіантах, асоціативних зв’язках. Семантичною основою процесу епітотворення є переосмислення лексичного значення, особливе співвідношення прямого й переносного з перевагою на користь переносного, взаємодія актуального і віртуального планів словесного комплексу:

1. Епітет — дистрибут, як і семантика похідного слова, має не тільки екстенсіональний, а й інтенсіональний характер — формується нова художня поетична номінація.

2. Семантико-функціональний аналіз епітетів показав, що вони є органічними в образній системі В. Симоненка і характеризують домінантні лексеми, які виражають основні художні ідеї автора, що випливали з його світобачення.

3.Результати дослідження показали високу продуктивність і частотність метафоричних, порівняльні, синестетичні, гіперболічні епітети, епітети-неологізми, епітети-композити.

4.Одним із шляхів вияву семантико-функціональних особливостей епітетів, що вжиті в поезіях В. Симоненка є тиматичний аналіз епітетів. Найпродуктивнішими в поетичній мові Олеся є група кольористичних епітетів. У кожну структуру мікрополя кольору входять номінації як у загальних прямих значеннях, так і в переносних, метафоричних, символічних. Головною особливістю, на нашу думку, є антонімічна семантика кожного використаного кольору, яка допомагає створювати контрастні абстрактні образи, а це, в свою чергу, дозволяє протиставити кольоративи між собою. Цей засіб поетики якнайкраще передає індивідуально-авторський стиль поета, особливості його мови.

5. У результаті нашого дослідження вдалось виділити групу зорових сенсорних епітетів, що представлена, в основному, широкою палітрою кольоративів, у мовотворчості В. Симоненка.

епітет симоненко кольоратив

Список використаних джерел

1. Сиротина В. Метонимия и метонимический эпитет в художественной речи // Русск. язык в шк. — 1980. — С. 72 — 77.

2. .Антологія одного вірша. Твори О. Олеся в 2-х т. — К.: Дніпро, 1994

3. Арістотель. Поетика. — К.: Мистецтво, 1967. — 134 с.

4. Педагогическое речеведение. Словарь-справочник. — Изд. 2-е, испр. и доп. / Под ред. Т. А. Ладыженской и А. К. Михальской; Сост. А. А. Князьков. -М.: Флинта, Наука, 1998. — 312 с.

5. Веселовскйй А. Из истории эпитета II Веселовский А. Н. Историческая поэтика. — М.: Высш. шк., 1989. — С. 59 — 75.

6. Бобылева Л. Об эпитете // Учён. зап. Дальневост. гос. ун-та. -Владивосток, 1957.-Вып. 1.-С. 113−121.

7. Потебня А. Из записок по русской грамматике. — М.: Просвещение, 1968.-551 с.

8. Буслаев Ф. Историческая грамматика русского языка. — М.: Гос. учебно-пед. изд-во Мин. просвещ. РСФСР, 1959. — 622 с.

9. Тимофеев Л. Основы теории литературы. — М.: Учпедгиз, 1959. — 447 с.

10. Тарасов Л. К вопросу о лингвистической природе метафоры // Русск. язык в шк. — 1980. — С. 64 — 67.

11. Рыбникова М. Избранные труды. — М.: Педагогика, 1985. — 248 с.

12. Потебня А. Из записок по русской грамматике. — М.: Просвещение, 1968.-551 с.

13. Кацнельсон А. Про поезію.-К.: Дніпро, 1977.-247 с.

14. Жирмунский в. К вопросу об эпитете II Жирмунский в. Теория литературы. Поэтика. Стилистика. — Д.: Наука, 1977. — С. 355 -361.

15. Астахов И. Эпитет // Литературная учёба. — 1941. — С. 101−106.

16. Оноприенко Т. Эпитет: семантика и структура — Житомир: Полиграфика, 1997. — 48 с.

17. Вельская Л. «Душа поэзии — эпитет» // Лит. учёба. — 1986. — С. 191−196.

18. Арутюнова Н. Языковая метафора // Лингвистика и поэтика. — М.: Наука, 1979.-С. 147−173.

19. Чижик-Полейко А. Стилистика русского языка. Ч. 2. Лексика и морфология. — Воронеж: Изд-во Воронеж, ун-та, 1964. — 223 с.

20. Ставицька Л. Учив співати вітер…: Мова української радянської поезії 20-х рр. — К.: Знання, 1990. — 31 с.

21. Ахманова О. Словарь лингвистических терминов. — М.: Сов. энциклопедия, 1966.

22. Синельникова Л. Перифраза в контексте лирического стихотворения // Вопросы стилистики. Межвуз. научн. сб. -Саратов: Изд-во Сарат. ун-та.- 1977. — Вып. 13. — С. 115 — 129.

23. Квятковский А. Словарь поэтических терминов. — М.: ОГИЗ, 1940.

24. Турсунова Л. К проблеме классификации эпитетов. // Сб. науч. тр. МГПИИЯ им. М.Тореза. — М., 1974. — Вып. 75. — С. 67−86.

25. Сасіна В. Компаративні і метафоричні епітети // Мовознавство. -1981.-С.2

26. Калашник В., Філон М. Динаміка семантики епітетних структур в українській ліриці 1900;1930;х років II Вісник ЛДПУ. Філологічні науки. — Луганськ, 2001. -№ 3. -С. 177−182.

27. Симоненко В. Вибране. — К.: Школа, 2002. — 253с.

28. Симоненко В. Вірші / В. Симоненко