Україна — Туреччина: розвиток відносин від давнини до сучасності

Реферат на тему:

«Україна і Туреччина: розвиток відносин від давнини до сучасності»

Вступ

Україна й Туреччина — сусідні держави, які межують через Чорне море. Ще з давніх часів між ними існували взаємозв'язки, які мали різний характер: як дружні та взаємовигідні стосунки, так і певні протиріччя і боротьба.

Історичний шлях України й Туреччини відмічений тісними зв’язками та взаємовпливами, що почалися з доісторичного періоду, продовжені в тюрксько-слов`янських контактах раннього Середньовіччя, спільним історичним минулим часів Османської імперії. Їх історія, культура, економіка та політик повсякчас перетиналися та впливали одна на одну.

Між Україною й Туреччиною і в минулому існували різні контакти, відтак наші народи мали можливість пізнавати один одного та підтримувати взаємини. Ці міждержавні стосунки мали велике значення в минулому, а тепер тим більше, адже Україна — молода держава, і їй необхідно встановлювати та підтримувати стосунки з різними країнами світу, а особливо з сусідніми державами. Вивчаючи та досліджуючи історію відносин наших двох країн, можна дізнатися багато чого нового й цікавого та зробити для себе певні висновки.

1. Протурецька орієнтація XVI-XVIII ст. в Україні та міжнародні відносини

Турецький фактор виникає одночасно з оформленням Запорозької Січі як нового елемента військово-політичних реалій, що встановився на степовому кордоні між Європою та Азією в середині XVI ст. Геополітичне становище Запорозької Січі (зокрема, її розташування між Литвою і Кримським ханством) вимагало встановлення відносин між Січчю і Портою.

1553 р. творець Запорозької Січі князь Дмитро Вишневецький здійснив подорож до столиці Османської імперії, де його дуже добре прийняли. Мабуть, через невиконання певних узятих на себе зобов’язань і серії нападів на турецькі володіння на Дніпрі та Чорноморському узбережжі він був скараний смертю в тому ж Стамбулі через 10 р. Тобто, початки протурецької орієнтації в українській політиці виникли ще у 50-х рр. XVI ст. Турецька документація про візит Вишневецького до Стамбулу не віднайдена.

Наприкінці XVI ст. відбулося загострення релігійної ситуації у зв’язку з наступом контрреформації на православну церкву. Після запровадження церковної (Берестейської) унії протурецькі тенденції в українському суспільстві охопили як міщанство, патріотично і антипольськи налаштоване, так і частину церковної ієрархії. Центр, до якого належала українська церква, знаходився у Стамбулі (Константинопольський патріархат). Є дані про те, що звідти і з Афонського монастиря в Україну йшли послання, в яких говорилося про релігійну терпимість в Османській імперії по відношенню до православного віросповідання. Відомий український полеміст Іван Вишенський у своїх висловлюваннях говорив, що для православної віри полон — латинський, а не турецький. Водночас для Османської імперії поширення в Україні унії означало б зміцнення позиції папства, традиційного ворога Стамбулу.

У творах полемічної літератури звучить постійний рефрен: під турками-мусульманами православним християнам живеться краще, ніж під поляками-католиками. Мелетій Смотрицький 1610 р. пише: «Краще церкві жити під турецьким паном, аніж тілом і душею служити папі.»

За українсько-польського національно-релігійного антагонізму ідеї політичного опертя на Туреччину набули значного поширення. Український шляхетський стан заговорив про переваги турецького ладу над польським режимом.

Протурецька орієнтація Богдана Хмельницького після вибуху революції 1648 р., його підданство Порті не виглядало незрозумілим проявом. Прагнення Хмельницького до союзу з Туреччиною було логічним кроком та відповідало тенденціям, які проявлялися в Україні в сер. XVI ст. Це був шанс зберегти автономію і отримати час для розбудови держави.

2. Лист Б. Хмельницького Мегмеду IV

«Найясніший милостивий цісарю турецький, пане наш великомилостивий! На довгі й безконечні літа доброго здоров’я і щасливого над усім панування вашій цісарській милості зичимо, поклін і служби наші віддаємо!

Лист од Бекташа Аги (Бекира Аги) через Османа Агу нам передано. З писання того бачимо, що Ваша цісарська милость, пан наш милостивий, зволить ласкав бути до нас, слуг своїх. Велико ми нині тим тішимося з усім військом нашим запорозьким, і велико просимо Вашої цісарської милості, аби до нас, слуг своїх, і надалі був ласкав! Бо ми в братерстві й приязни з ханом кримським, завсіди готові до послуг цісарській вельможності - стояли проти недруга.

Козакам ми наказали, щоб до володінь цісарської милості не впадали, і завсіди того будемо пильнувати, аби ні один недруг не напав і шкоди в панства не вчинив. Так нам дай Боже і по вік: з татарами в згоді стояти і заодно разом доходити — боротися з кожним недругом і за ласку вашої цісарської милості віддячуватися!

Досі писань наших ми не посилали, бо заскочили нас клопоти, і не можна було кращих послів послати. Але за той час приязні нашої з ханом його милості розірвати не зміг ніхто!

Тепер, дочекавшись милостивої ласки в ціс. милості, посилаємо послів з вірним поклоном від усього війська запорозького до ціс. милості! Бо ми звикли свою присягу до кінця тримати!"

Цей лист гетьмана султанові мав головною метою задекларувати підданство Війська Запорозького османській Порті і приязні стосунки з ханом. У результаті ці переговори на поч. 1651 р. закінчилися формальним визнанням України васальною державою Османської імперії.

Між Чигирином і Стамбулом існували постійні дипломатичні контакти — обмін гінцями, посланцями, інтенсивне листування. Українсько-турецький союз був взаємовигідним для обох сторін. В той час релігійні протиріччя було знівельовано.

В інтересах церкви і вольностей козацьких Б. Хмельницький вжив заходів, щоб донці не ходили на море, і московському цареві пише, щоб він донцям такі походи заборонив. А коли б того не послухали, гетьман грозить війною.

Бачимо, що договори про дружбу і взаємодопомогу між гетьманом і ханом були вигідними не тільки для турецької сторони — козацтво виступало захисником турецьких земель та міст від ворогів, тобто від донських козаків. Хмельницький добровільно прийняв зверхність османської влади, бо султан Мегмед IV стосовно України проводив дружелюбну й толерантну політику.

18 лютого 1651 р. Іслам Гірей ІІІ разом з Б. Хмельницьким в черговий раз вирушили у військовий похід на Польщу. У цей же час донські козаки 12-ма чайками напали на кримські приморські землі та міста й захопили турецькі торговельні кораблі. Потім вони повернулися на Дон і рушили походом до Московії.

Дізнавшись про події в Криму, хан змушений був покинути поле Берестейської битви. Невдовзі він пише листа до московського царя, в якому звинувачує того в порушенні перемир’я: «Будь готовий кожної миті та чекай походу з боку війська роду Чингізхана, бо рішення про це вже прийнято.»

Видатний турецький історик XVII ст. Мустафа Наїма, висвітлюючи цю подію, робить висновки про користь цих повстань для України. Кримський хан і його калгай (престолонаслідник) написали листа, адресованого гетьману, осавулам і отаманам «і всій черні Запорозькій». Хан дякував за готовність і за те, що вони направили своє військо на допомогу проти черкасців. Але та допомога стала йому непотрібна, бо вони йому скорилися. Замість походу на черкасців, щоб дати змогу орді поновитися, хан вирішив послати свого брата Калгая на Московію з усіма силами кримськими й ногайськими і закликав гетьмана та військо, аби на день 15 серпня 1650 р. воно було готове, і то в кількості не меншій, ніж було під Збаражем.

Грушевський зазначає, що «кримський хан, через тижнів 12 або більше послів надіслав вдруге: що він направив калгу з великим військом, щоб гетьман ішов з ним.» Кримське військо разом із козаками відвоювали Волоську землю. Тоді Волоський господар прислав до гетьмана своїх послів і перепросив, заговорив свою дочку за гетьманського сина і сказав, що буде з ним у вічній приязні й любові і стоятиме з гетьманом заодно проти всякого ворога.

І для України в цілому, і для козацтва в цьому була політична користь. Для козаків Молдова стала не загрозою, а союзником, водночас створюючи певний захист лівого фронту. На правому — литовському — фронті молдовський господар також мав стати союзником. Старша дочка Василя Лупула, Гелена, була дружиною Януша Радзивіла, законодавця Великого князівства Литовського, яке Хмельницький від початку боротьби проти Польщі хотів «перетягнути» на свій бік. Отже, династична сторона цієї комбінації мала перевагу — зміцнення міжнародної позиції Української держави.

3. Битва під Берестечком

В червні 1651 р. Б. Хмельницький разом з Ісламом Гіреєм ІІІ на чолі великого війська вирушили проти польського короля, який порушив умови Зборівського договору (5−6 серпня 1649 р.) і дійшли аж до Галича. Під час бою гетьман опинився в скрутному становищі, а його армія зазнала поразки.

В українській історіографії причини поразки під Берестечком зводяться до зради Іслам Гірея ІІІ. Але деякі дослідники вважають, що справжні причини треба шукати в іншому. Повернення хана під час битви було викликане нападом на кримські приморські землі, пограбуванням міст, сіл та підпаленням турецьких кораблів донськими козаками. Відомі кілька нот протесту кримського хана московському цареві з цього приводу. Таким чином, поразка під Берестечком пов’язана з агресивною політикою московського царя проти Української козацької та Османської держав. Наслідком цієї політики стало звернення Б. Хмельницького 1652 р. до османського уряду з проханням про протекторат: «Українські козаки, які раніше були підпорядковані Польщі, тепер перейшли до підпорядкування Кримського ханства і спільно продовжують військові походи на польські землі, руйнуючи міста і села…» Таким чином, султан прийняв рішення про надання українському гетьманові повноважень на управління і володіння тими землями, що були в його руках, і прийняття під своє командування 40-тисячного козацького війська. Після цих рішень і спільних походів турецькі яничари називали козаків «братами».

На різних етапах політичної діяльності турецький протекторат визнав або намагався отримати ряд українських гетьманів та громадських діячів: гетьман І. Виговський, полковник І. Гуляницький, канцлер Виговського Ю. Немирич, Ю. Хмельницький, П. Дорошенко, київський митрополит Й. Нелюбович-Тукальський, І. Брюховецький, П. Тетеря.

Після поразки Петра І у російсько-турецькій війні запорозькі козаки, яких Петрові І не вдалося знищити, заснували в Османських володіннях Олешківську Січ (1711−1733). Козацькі війська, наступники Івана Мазепи і Пилипа Орлика, брали участь у військових діях Туреччини проти Росії (протурецькі тенденції у І пол. XVIII ст.).

Протурецька політика різних чинників з України XVI-XVIII ст. потребує подальшого ґрунтовного дослідження, зокрема, за турецькими історичними джерелами. Цей період в українсько-турецьких відносинах був позначений не лише ворожнечею, а й дружніми, взаємовигідними стосунками.

4. Роль Османської імперії в історії України

До складу Османської імперії та її васалів у різний час протягом другої половини XV — першої половини ХІХ ст. входила значна частина території сучасної України.

Крим. 1475 р. Османська імперія завоювала генуезькі колонії та князівство Феодоро в Криму. 1568 р. було утворено бейлербейлік Кефе з центром у м. Кафа (сучасне місто Феодосія), що охоплював санджаки південного узбережжя Кримського півострова. За К`ючук-Кайнарджийським договором 1774 р. південне узбережжя Криму відійшло до незалежного Кримського ханства, а м. Керч з прилеглою територією відійшло до Російської імперії.

Решта півострова Крим з XV ст. становила основну територію Кримського ханства, яке 1475 р. стало васалом Османської імперії. Згідно з К`ючук-Кайнарджийським договором 1774 р. ці території стали незалежними, а 1783 р. були анексовані Російською імперією.

Північне Причорномор’я та Приазов’я у складі Османської імперії поділялося на такі регіони, як: Східний Ногай, Єдисан (Західний Ногай) та Буджак (Південна Бессарабія).

Північна Буковина з сер. XIV ст. входила до Молдовського князівства, яке з 1538 р. стало васалом Османської імперії. 1715 р. частина Північної Буковини була безпосередньо інкорпорована до Османської імперії як Хотинська райя. За Константинопольською конвенцією 1775 р. Північна Буковина перейшла під владу Австрійської імперії. Хотинська райя за Бухарестським договором 1812 р. перейшла від Османської до Російської імперії.

Східна частина Закарпаття після розпаду Угорського королівства 1543 р. потрапила до складу Трансільванського князівства під протекторатом Османської імперії. За Карловицькими договорами 1699 р. цей регіон потрапив під владу Австрійської імперії.

Західне Поділля відповідно до Бучацького договору 1672 р. та Журавненського договору 1676 р. перейшло від Речі Посполитої до Османської імперії. Тут було утворено Кам`янець-Подільський з центром у м. Кам`янець. 1680 р. до нього було приєднано місто Чортків з прилеглою округою. У 1673−1676 та у 1683−1699 рр. території Кам`янець-Подільського були зайняті військами Речі Посполитої, а за Карловицькими договорами 1699 р. вони перейшли до Речі Посполитої.

Правобережна Наддніпрянщина (Брацлавське та південна частина Київського воєводств) у 1669−1672 рр. стала васально залежною від Османської імперії державою — Українським вілайєтом. 1669 р. гетьман Петро Дорошенко на договірних умовах прийняв підданство Османської імперії, і цей статус було закріплено Бучацьким 1672 р., Журавненським 1676 р. та Бахчисарайським 1681 р. договорами. 1681 р. Османська імперія надала Правобережну Наддніпрянщину Молдовському князівству, а 1685 р. — Кримському ханству.

Нижнє Подніпров`я згідно з Константинопольським договором 1712 р. та Адріанопольським договором 1713 р. у складі Запорозької Січі стало васалом Кримського ханства. Згідно з Бєлградським та Константинопольським договорами 1739 р., Нісськими конвенціями 1740 р. ця територія увійшла до Російської імперії, оскільки на поч. 30-х рр. XVIII ст. переважна більшість запорозького козацтва прийняла підданство Росії.

Отже, можна стверджувати, що до Османської імперії входили значні території, які зараз є частиною нашої держави. Ці території мали особливий статус, багатоскладову систему державотворення і правотворення.

Стосунки Османської імперії з українським козацтвом, що розпочалися наприкінці XV ст., були здебільшого конфліктними, виражалися насамперед у походах козаків проти міст та васалів Османської імперії, підтримці сепаратистських рухів васалів Стамбула та спробах встановити над ними військовий та політичний контроль.

У другій пол. XVII — на поч. XVIII ст. відбувалися активні політичні контакти Османської імперії з Військом Запорозьким. У сер. XVII ст. керівництвом козацької держави був розроблений проект договору з Османською імперією щодо режиму вільної торгівлі та мореплавства. Після 1709 р. Османська імперія дозволила перебування на своїй території та підтримала діяльність української політичної еміграції на чолі з Іваном Мазепою та Пилипом Орликом.

Слід радикально переглянути роль Османської імперії та її васалів у становленні української державності. Зокрема, проаналізований Олексієм Кресіним матеріал про політико-правову спадщину української політичної еміграції І пол. XVIII ст. дає підстави стверджувати про формування протягом цього часу окремих моделей української державності у відносинах з Кримським ханством та Османською імперією. Унікальною є роль Османської імперії та залежних від неї держав у становленні міжнародної суб`єктності українських державних утворень протягом зазначеного періоду (насамперед, це комплекс міжнародних документів 1668—1672 рр.).

Варто наголосити, що дослідження ролі Османської імперії в історії України може принести багато несподіванок, які іноді здатні радикально змінити уявлення про наше минуле, а також стати міцним фундаментом розвитку стратегічного партнерства Києва та Стамбулу, подолання негативних стереотипів та конфліктних елементів історичної свідомості, визначення спільних геополітичних пріоритетів.

5. Мустафа Кемаль Ататюрк і розвиток дружніх турецько-українських взаємин (1918-1938 рр.)

Мустафа Кемаль Ататюрк — одна з найвидатніших постатей не лише в історії Туреччини, а й у світовій історії загалом. Завдяки йому Туреччина стала республікою, зріс її міжнародний авторитет. У країні було проведено безліч реформ, які покращили як внутрішнє, так і зовнішнє становище Туреччини. Мустафа Кемаль зробив багато у встановленні відносин своєї країни з іншими, в тому числі й з нашою державою.

Традиційно пріоритетним лишався для Ататюрка північний вектор міжнародних відносин Турецької Республіки, насамперед взаємини з сусідньою Україною. Виявляючи неабиякий інтерес до подій національної і всесвітньої історії, він безперечно був обізнаний з різними сторінками українсько-турецьких стосунків XV-XVII ст., у тому числі і з негативними. Крім того, він був глибоко переконаний у тому, що географічне розташування Туреччини й України всебічно сприяє розвиткові добросусідських і дружніх стосунків між ними.

Внаслідок утворення Центральної Ради та проголошення УНР на політичній карті Європи народилась незалежна суверенна Україна, яку Туреччина негайно без будь-яких умов визнала і встановила з нею дипломатичні відносини. До Києва прибули повноважні турецькі особи — посол Агмед Мугтар бей і консул Агмед Ферід бей.

Перебуваючи на посаді Посла України в Стамбулі (січень 1919 р. — березень 1920 р.) при дворі останнього турецького султана Мехмеда VI Вахідеддіна, О. Лотоцький переконався у приреченості Османської імперії. Водночас він побачив в особі Мустафи Кемаля та очолюваному ним рухові Національного опору справжніх рятівників турецької державності. Згодом у своїх мемуарах він напише: «Бунтівний генерал Мустафа Кемаль-паша виявив великі здібності у різних ділянках — військовій, політичній, соціальній, культурній, користувався великою популярністю серед турків… Сій особі судилося одіграти вирішальну роль в житті Туреччини у той її переломний час, коли на історичних терезах важилася її доля».

За весь час президентства Ататюрка (з 29 жовтня 1923 р. до 10 листопада 1938 р.) ставлення Турецької влади до зазначеного Українського дипломатичного представництва було досить толерантним.

Стратегічний курс нового лідера Туреччини, незважаючи на ідеологічні розходження, політичне та військове протистояння між самими українцями, був спрямований на розвиток турецько-українських взаємин в дусі кращих часів і традицій, в інтересах народів двох сусідніх держав.

2 січня 1922 р. в Анкарі було укладено українсько-турецький Договір про дружбу і братерство. У його преамбулі підкреслено, що обидві держави, «дійшовши згоди щодо принципів братерства націй і прав народів на самовизначення…, а також узявши до уваги їх близьке сусідство на Чорному морі, вирішили зміцнити між собою назавжди з усією щирістю і відвертістю найкращі і найсердечніші відносини та вірну дружбу в ім'я дуже численних спільних інтересів і укласти з цією метою договір про дружбу і братерство». Статті Договору визнавали Україну «незалежною і суверенною державною», визначали умови торговельних зв’язків між державами. Договір знаменував утворення політичного союзу між обома країнами.

Звертаючись до членів Української урядової делегації, М. Кемаль зауважив: «Ми вельми зворушені тією обставиною, що рішення про ваш … приїзд до нашого урядового центру було повідомлено нам у момент, коли вороги вже вважали нас остаточно переможеними та хотіли переконати в цьому весь світ. Це є ще одним підтвердженням дружніх почуттів, які демонструє до нас Україна». Під час взаємних контактів обговорювалися перспективи торговельно-економічних, культурних, освітніх і наукових зв’язків між обома країнами.

У відповідності до положень Договору від 2 січня 1922 р., що передбачали утворення довготривалої атмосфери взаєморозуміння між двома державами, представникам турецьких ділових кіл, купцям, які приїздили в Україну в 20-ті роки, надавались пільги під час проведення міжнародних ярмарків у Києві, Харкові, Одесі. Турецькі торговельні судна були частими гістьми в українських чорноморських та азовських портах. Завдяки активному сприянню з боку Українсько-Східної торговельної Палати, частка зовнішньоторговельного обороту УРСР з Туреччиною становила тоді 45% всієї зовнішньої торгівлі України.

Відчутний внесок у помітне пожвавлення українсько-турецьких наукових і культурних зв’язків зробила Всеукраїнська наукова асоціація сходознавства (ВУНАС), яка функціонувала у 1926;1930 рр. з центром у Харкові та філіями у Києві та Одесі. ВУНАС започаткувала творчі контакти з більш ніж 90 науковими центрами та окремими вченими країн Сходу і передусім Турецької республіки. Понад два місяці (листопад 1928 р. — січень 1929 р.) в Туреччині перебувала делегація діячів науки і культури України. Тоді українським фахівцям була надана можливість за згодою турецького Міністерства народної освіти ознайомитися з архівами Стамбула і Анкари, де зберігаються унікальні матеріали з історії України XVI—XVIII вв.іків. В результаті подорожі була досягнута домовленість про взаємний обмін науковими і літературними виданнями та необхідність планомірного дослідження турецько-українських і українсько-турецьких взаємовідносин.

Враховуючи високий рівень тодішніх українсько-турецьких взаємин і схвальне ставлення до цього Ататюрка, правління ВУНАС розглядало на своїх засіданнях протягом 1929 р. питання про підготовку археологічної експедиції до Туреччини. Була затверджена відповідна робоча група, до складу якої увійшов А.П. Ковалівський, згодом видатний український сходознавець, заслужений діяч науки.

У той же час турецькі вчені відвідували Україну. Фуад Кепрюлюзаде, директор Тюркологічного інституту і Решід Сафетбей, головний редактор журналу «Economist d’Orient», взяли участь у роботі ІІ з'їзду українських орієнталістів, що відбувся у Харкові протягом 1−6 листопада 1929 р.

У лютому 1936 р. в Києві була розгорнута виставка полотен сучасного турецького живопису. Контактували представники української і турецької кінематографій (1926;1927 рр. на Одеській кінофабриці «ВУФКУ» стажувався батько турецького кіно Мухсін Ертогрул). Досить інтенсивними були турецько-українські взаємини у культурно-спортивній сфері. У квітні-травні 1934 р. Україну відвідала авіаційно-спортивна делегація Туреччини, яка на власних літаках прибула до Харкова. У серпні-вересні 1934 р. турецька військова делегація на чолі з генералом Фахреддіном була присутня на навчаннях у Київському військовому окрузі. У серпні 1934 р. Україну відвідала Турецька спортивна делегація; відбулись змагання з різних видів спорту.

Розглядаючи українсько-турецькі взаємини у 1918;1938 рр., можна з цілковитою підставою стверджувати, що Туреччина за свою багаторічну історію ще ніколи не досягала такого високого рівня дружнього різнобічного й стабільного співробітництва з сусідньою Україною, як за часів Ататюрка. Це була справжня благодатна епоха в історії обох країн.

Проте з другої половини 30-х років у СРСР все жорстокіше давала про себе знати тоталітарна система, її вплив на всі сфери громадсько-політичного та економічного життя. Сталінський режим став на шлях згортання, а врешті й взагалі ліквідації національно-республіканських установ. Внаслідок репресій було винищено багато діячів української дипломатії, науки і культури. Все це разом зі стрімким наближенням Другої світової війни призвело до різкого скорочення міжнародних зв’язків України, у тому числі і з Турецькою Республікою.

6. Українська еміграція в Туреччині у 20-тих роках ХХ ст.

Українсько-турецькі відносини, як стратегічно важливі для обох держав, у XX ст. набули нової модифікації та окреслилися визнанням Туреччиною Української Народної Республіки. Згідно з VIII статтею Мирового договору, укладеного 9 лютого 1918 р. в Брест-Литовському між УНР з одного боку та Туреччиною, Німеччиною, Австро-Угорщиною і Болгарією з другого боку, представники Української Центральної Ради і Туреччини погодились на врегулювання справ, котрі не були докладно встановлені. Зокрема, в додатковому договорі обумовлювалося встановлення дипломатичних відносин між Україною і Туреччиною, кожна зі сторін зобов`язувалася сплатити відшкодування за втрати у війні, налагоджувалися торговельні та інші міждержавні стосунки. Ця угода була ратифікована 22 серпня 1918 р. у Відні в Посольстві Туреччини, де відбувся обмін ратифікаційними грамотами. Дана угода стала важливим і визначальним чинником міждержавних стосунків у новітній історії України й Туреччини.

Першим тимчасовим послом України в Туреччині був Микола Левитський, котрий намагався залагодити можливі непорозуміння щодо Криму. У подальшому на українсько-турецькі міждержавні стосунки впливали різні фактори як внутрішнього, так і зовнішньополітичного становища обох країн: утягнутість у Першу світову війну, внутрішня нестабільність, а відтак — складнощі налагодження контактів у вирішенні різних питань.

Восени 1918 р. до Туреччини відбула перша Дипломатична місія у кількості 12 осіб на чолі з М. Суковкіним, головою надзвичайної Дипломатичної місії. Одним із найголовніших питань, які вирішувалися на цьому етапі міждержавних відносин, було становище Українського Чорноморського флоту.

На кожному етапі змін української державної влади поставали нові проблеми, що потребували вирішення, і, відповідно, такі завдання ставилися перед представниками дипломатичних місій до Туреччини. З приходом до влади Директорії до Стамбула було вислано нову Дипломатичну місію на чолі з О. Лотоцьким. Він вів переговори з Константинопольським Патріархом щодо визнання автокефалії Української Православної Церкви. Проте послу не вдалося отримати бажані результати у зв`язку зі значним політичним впливом російської добровольчої армії та її антиукраїнську політику.

Зміна урядів як в Україні, так і в Туреччині, не дала можливості на даному етапі взаємно розвинути та поглибити добросусідські відносини.

Україна, яка втратила незалежність під військовою силою більшовиків, у подальшому перестала бути самостійним суб'єктом міжнародного права й виступала у міждержавних стосунках як складова СРСР. Саме радянський уряд 2 червня 1920 р. першим визнав кемалістський уряд Туреччини та надав йому військову і фінансову підтримку, що надалі визначило зовнішньополітичні пріоритети держави. 16 березня 1921 р. в Москві було підписано радянсько-турецький Договір про дружбу і братерство. Аналогічні договори уклали й інші радянські республіки, в тому числі й Україна (Анкара, 2 січня 1922 р.), проте це була не самостійна акція, бо проводилася вона в межах існуючого радянсько-турецького договору.

З поразкою української національно-визвольної революції 1917;1921 рр. та білого руху в Росії пов’язана поява в Туреччині великої кількості біженців та української економічної та політичної еміграції. Дослідники стверджують, що політична еміграція спричинила виїзд за кордон десятків тисяч найактивніших учасників подій того часу: керівників Центральної Ради, Гетьманської держави, Директорії УНР і ЗУНР, військових обох армій, службовців державного апарату, значної частини членів тодішніх політичних партій, представників наукової та культурної інтелігенції. Таким чином, на 1921 р. за даними розвідувального управління РСФСР в Константинополі та на Островах перебувало 22 000 українських емігрантів.

Уже на поч. 1921 р. в Константинополі діяли Український національний комітет і Комітет українських федеративних партій і організацій. Офіційні представники УНР намагалися надавати допомогу біженцям у Туреччині - допомагали організовувати переїзд в сусідні країни. Зокрема, організацією переїзду в Румунію займався посол УНР Кость Мацієвич.

На квітень 1926 р. кількість радянських біженців у Туреччині становила 4−5 тисяч осіб, більшість з яких проживала в Константинополі. Тимчасом емігранти мали багато складнощів: було видано низку ухвал, за якими іноземні піддані не мали права обіймати певні посади й займатися ремеслами і промислами; при спробі переїзду виникали труднощі; емігрантам було важко знайти роботу.

Головним чинником української еміграційної хвилі у Туреччину була втрата Україною державності на поч. 20-х років. Ставлення турецького уряду до емігрантів з колишньої Росії було адекватно-пропорційним політичному становищу всередині країни та її міжнародному становищу, а впливовим чинником у вирішенні багатьох проблем, що стосувалися емігрантів з колишньої Росії, був Радянський Союз.

7. Історичні традиції порозуміння між українським і турецьким народами

Традиція порозуміння між українцями й турками має глибоке коріння — починаючи з сер. XVI ст., і не раз активно використовувалася. Першим кроком до порозуміння був візит творця Запорозької Січі Дмитра Вишневецького до Туреччини в 1553 р. Йому вдалося на певний час підтримувати добрі відносини з Туреччиною і тримати в руках Крим. На поч. XVII ст. українські козаки організували походи проти турецьких міст, здобувши Варну (1604), Трапезунд (1614, 1625), Синоп (1614), кілька разів нападали на Стамбул (1615, 1620 і тричі 1624). Ці морські походи козаків на Туреччину мали широкий відгомін у Західній Європі та загострювали відносини українського козацтва і Порти. Практично до 1648 р. зовнішня політика козацтва орієнтувалась традиційно на участь України в антитурецькій коаліції західних або східних європейських держав. Але поруч із цією ідеєю в українській політиці, особливо після 1648 р., існувала, а іноді й переважала, протилежна концепція. Вона висувала наперед союз України з Туреччиною і Кримом на противагу бажанням Польщі та Московщини захопити Україну чи поділити між собою її землі.

Шукаючи союзника проти Польщі, Б. Хмельницький підписав договір з Кримом, який допоміг йому розпочати переможну війну. Українська дипломатична місія на чолі з полковником Филоном Джалалієм у червні 1648 р. уклала в Стамбулі союз із Туреччиною, на підставі якого Україна була визнана суверенною державою, а кримському ханові заборонено плюндрувати українські землі. Згодом була підписана морська конвенція турецького султана з Військом Запорозьким, яка регулювала дипломатичні й торговельні взаємини між Туреччиною і Україною.

Але до українсько-турецького союзу вороже поставився Крим, і з приходом султана Мехмеда IV перемогла концепція татарського хана Іслам-Гірея ІІІ, якому Порта доручила опікуватися «північними (українськими) справами». 1650 р. відновилися переговори з Туреччиною, яка запропонувала протекторат над Україною, що мала стати васальною державою Оттоманської імперії на зразок Молдавії та Валахії. Незважаючи на опозицію української шляхти та вищого духовенства, Б. Хмельницький на поч. 1651 р. визнав турецьку протекцію. Однак спроба Б. Хмельницького утворити українсько-молдавський союз під протекторатом Османської імперії в 1652—1653 рр. не була реалізована.

Хоча в «Березневих статтях» після Переяславської ради 1654 р. формально зносини з Туреччиною заборонялися, вони насправді не припинялися. З тими чи іншими відмінностями, майже всі наступники Б. Хмельницького в критичні моменти існування козацько-гетьманської держави продовжували цю традицію. І. Виговський, П. Дорошенко, П. Тетеря, Ю. Хмельницький, І. Брюховецький орієнтувалися на допомогу і союз із Туреччиною.

Новий українсько-турецький союз був оформлений за гетьмана Петра Дорошенка. У 1667 р. він розпочав переговори з Туреччиною, які закінчилися в 1668 р. підписанням угоди про військово-політичний союз України з Туреччиною. Султан погодився взяти Україну під протекцію, Україна зберігала при тому автономію, вільний вибір, звільнення від данини і діставала військову допомогу для об'єднання всіх українських земель під владою Війська Запорозького.

Українські історики зробили висновки, що Україна за часів П. Дорошенка взяла участь як союзник Туреччини у війні останньої з Польщею. За гетьманства Дорошенка з 1670 р. український резидент постійно перебував у столиці Порти.

Капітуляція П. Дорошенка в 1676 р. відкрила шлях до нової комбінації турецько-українського порозуміння, зазначають українські дослідники. Туреччина проголосила Ю. Хмельницького «князем Малоросійської України і гетьманом Війська Запорозького» (1677−1681 рр.) і уклала з ним договір.

Обидві політичні концепції - антитурецька й туркофільська — в різних комбінаціях характеризують українську політику щодо Туреччини за гетьманів Івана Мазепи і Пилипа Орлика. До 1700 р. Мазепа виступав як речник антитурецької політики, але після 1701 р. Мазепа вже шукав порозуміння з Туреччиною та її допомоги в боротьбі проти Московщини.

Обраний після смерті І. Мазепи гетьман Пилип Орлик разом з турецько-татарським військом брав участь у військових акціях на Правобережній Україні, уклав союзний договір України з Кримом 1711 р. і намагався відновити союз із Туреччиною в 1712 р. Туреччина визнала владу П. Орлика на Правобережжі, але не надала належної допомоги, і Правобережна Україна залишилася під Польщею. З 1722 р. Орлик був інтернований у Салоніках і до кінця свого життя (1742 р.) жив у володіннях Оттоманської імперії.

У XVIII ст. Гетьманщина і Запорожжя мусили брати участь у війнах Росії з Туреччиною (1735−39, 1768−74, 1787−91), які спричинили її витіснення з півдня України. Після знищення Запорозької Січі 1775 р. частина запорожців подалася до Туреччини (в північну Добруджу), де заснувала Задунайську Січ (існувала до 1828 р.)

Можна погодитися з М. Несуком, що справжнє розуміння важливості української проблеми новітнього часу пробуджується в Туреччині за часів Першої світової війни, коли ідея визволення України за допомогою держав Четвірного союзу знаходить повне співчуття та підтримку з боку керманичів турецької політики. Перші українсько-турецькі контакти припадають на початок Першої світової війни і пов’язані з діяльністю місії Союзу визволення України в Стамбулі. Ще до вступу у війну Туреччини СВУ виступив з відозвою до турецького народу. Ця відозва — перший офіційний документ у новітніх відносинах між Україною і Туреччиною, які трактувалися як союзники, що мають спільного противника в особі російського царизму.

СВУ зустрів вступ Туреччини у війну проти Росії з захопленням. Для встановлення контактів з турецькими і болгарськими урядовими та громадськими колами до Софії і Константинополя були направлені представники Головної Української Ради і Союз Визволення України. Делегати ГУР Л. Цегельський і С. Баран мали зустріч з провідниками турецької політики Енверпашою і Талаатбеєм. Вони підтримали прагнення створити на руїнах переможеної Росії незалежну українську державу. Діяльність Константинопольської групи СВУ сприяла поширенню інформації про українське питання в турецькій провінції. Дописувач «Вісника СВУ» навесні 1915 р. повідомляв: «Інтелігентні турки цілком захопилися українською справою. Всі вони, здибавши кого-небудь з українців, зачинають розмову про Україну, про змагання українців і щиро бажають визволення з-під Москви».

24 листопада 1914 р. була опублікована декларація Талаатбея з українського питання. Це перший у міжнародних відносинах офіційний документ, в якому за українським народом визнавалося право на створення незалежної держави. До речі, Туреччина була в числі перших держав, які увійшли в дипломатичні відносини з УНР, визнавши її право брати участь у Берестейських переговорах від імені українського народу. Була підписана й додаткова угода до мирного договору, заключного 9 лютого 1918 р. між Українською Народною Республікою з одного боку і Туреччиною, Німеччиною, Австро-Угорщиною і Болгарією з іншого. Обмін ратифікаційними грамотами відбувся в Посольстві Туреччини у Відні 22 серпня 1918 р.

З особливою гостротою постала проблема розвитку українсько-турецьких зв’язків після підписання Берестейської угоди 9 лютого 1918 р., коли УНР заявила про своє право на володіння Кримом. Ця обставина викликала потребу налагоджувати контакти на дипломатичному рівні. Відтак Центральна рада відрядила до Стамбула тимчасового посла Миколу Левітського, котрий мав залагодити можливі непорозуміння, якби вони виникли між Україною і Туреччиною за право володіти Кримом. Туреччина дуже добре зустріла українське посольство, про що збереглися свідчення дипломатів.

Після того, як законний Уряд українського народу змушений був перейти у вигнання, почали згортатися й відносини між УНР і Туреччиною, де на той час султанський режим змінюється на республіканський. Тоді започатковуються відносини між новим урядом Туреччини на чолі з Ататюрком і УРСР. Зокрема, 17 вересня 1921 р. обома сторонами було підписано конвенцію про репатріацію турецьких військовополонених та інтернованих під час Першої світової війни громадян. 2 січня 1922 р. було підписано Договір про дружбу і братерство між Україною і Туреччиною. Оскільки УРСР не була в повному розумінні вільною в підписанні договору, все те, що було напрацьовано між самостійною Україною і Туреччиною в 1918;1921 роках, було анульовано.

Коли після проголошення 30 грудня 1922 р. Союзу Радянських Соціалістичних Республік УРСР передала йому свої повноваження в сфері міжнародних відносин, то фактично вона лише принагідне брала участь в радянсько-турецьких контактах, які відбувалися на її території. Україна стала по суті транзитною територією, через яку турецькі державні діячі добиралися до Москви на переговори. І хоча УРСР була членом ООН, насправді власної зовнішньої політики вона не мала.

Розпад Радянського Союзу і утворення незалежної України поставили перед Туреччиною нові завдання і виявили нові перспективи. Ще 20 листопада 1991 р., тобто до українського референдуму про незалежність держави, Туреччина оголосила про встановлення консульських зносин з Україною. 5−6 березня 1992 р. відбувся офіційний візит до Києва міністра закордонних справ Туреччини Х. Четіна, під час якого було підписано Протокол про консультації з питань зовнішньополітичної діяльності. В травні 1992 р. відбувся перший в історії наших двосторонніх відносин офіційний візит до Туреччини Президента України Л. Кравчука і був підписаний Договір про дружбу і співробітництво між Україною і Турецькою республікою.

Цими актами було відновлено традиції добросусідських взаємин між українським і турецьким народами, що творилися протягом багатьох століть.

8. Становлення відносин між Україною і Туреччиною на сучасному етапі

Протягом тривалого періоду Російської імперії, а потім СРСР, складовою яких була Україна, в її ідеологічних надрах вироблялися механізми, що визначали принципи взаємовідносин з різними країнами. Вони поділялися на такі, з якими можна було мати економічно взаємовигідні відносини, і ті, з якими таких взаємин мати не рекомендувалось. Домінантою в цьому геополітичному дискурсі виступало геополітичне протистояння Російської та Османської імперій, а пізніше — протиборство між «соціалістичним табором» і «капіталістичним Заходом». Україна в силу свого підпорядкованого становища не мала і не могла мати самостійної зовнішньополітичної позиції.

Україна має перехідний статус у системі міждержавних орієнтацій, який змінюється від регіонального аутсайдера до самостійного прийняття політичних рішень в національних інтересах. Цей статус передбачає інтенсифікацію пошуків власного місця та алгоритму просування до нового світового порядку. В його основі закладено принцип державного суверенітету, що відповідає політиці України як суверенної держави. Це стосується й принципів взаємовигідних відносин і з системою міжнародного співтовариства, і з окремими державами.

Це є справедливим і щодо системи орієнтацій напрямків міждержавних відносин України, і принципів відносин з окремими країнами. До таких країн належить Туреччина, яка в останні роки вступає в економічні та політичні контакти з Україною. Обидві країни є сторонами транспортно-комунікаційного коридору, що пов’язує Європу та Азію в єдину магістральну систему.

Туреччина зараз — секуляризована світська держава, яка динамічно розвивається. Вона є членом Чорноморського консорціуму, займає провідні позиції в Союзі тюркських держав і в Організації економічного співробітництва. Туреччина також є постійним членом військово-політичної коаліції НАТО.

Значущість Туреччини для реалізації зовнішньополітичних інтересів України зростає у зв’язку з тим, що Туреччина має досить сильні позиції на всьому просторі Алтайсько-Карпатської дуги, до складу якої входять країни Центральноазійського та Кавказького регіонів. Це може стати для України вирішальним фактором у процесі входження її у простір цих перспективних регіонів. Туреччина може виступити сильним партнером України при лобіюванні її національних інтересів під час налагодження вигідних взаємовідносин з країнами, які входять до складу цих регіонів.

9. Співробітництво України й Туреччини в галузі археології (1996-2001 рр.)

Від періоду Османської імперії залишилося чимало рухомих і нерухомих пам’яток: історико-архітектурні споруди у Північному Причорномор'ї, зокрема на Кримському півострові, Поділлі та інших регіонах України; зібрання чисельних музеїв, культурні нашарування багатьох археологічних пам’яток.

Після знищення української тюркології наприкінці 30-х рр. ХХ ст. склалися труднощі у вивченні багатьох проблем українсько-турецької історії. Лише з розбудовою незалежної Української держави відновлення тюркологічних археологічних досліджень стало актуальним завданням сучасної науки, основою українсько-турецьких наукових проектів.

Першим кроком на цьому шляху є досвід співробітництва Інституту археології НАН України та Турецького історичного товариства в межах спільної археологічної експедиції, зокрема археологічне дослідження осередків османської культури в Очакові, Білгороді-Дністровському, а також виконання спільного проекту з обстеження нерухомих пам’яток тюркського походження на території України, створення каталогу історико-архітектурних пам’яток.

Ще у 1989 р. було розпочато археологічні розкопки в Очакові експедицією Інституту археології НАН України під керівництвом С.О. Біляєва. У процесі досліджень було виявлено залишки фортеці Озі та забудови окольного міста, підземного міста, обстежено «турецький» вал, знайдені багато чисельні археологічні матеріали османської культури.

Результати робіт перших років довели необхідність встановлення контактів зі спільного вивчення пам’яток. За сприяння посла Туреччини в Україні Аджара Джермена у 1996 р. почались консультації з питань виконання спільного проекту досліджень. З 1997 р. розпочата робота спільної археологічної експедиції.

У 1999 р. проведені обстеження залишків османських пам’яток у містах Кам`янці-Подільському, Хотині, Ізмаїлі, Білгороді-Дністровському. Саме в Ізмаїлі знаходиться унікальна пам’ятка класичної османської архітектури — мечеть XVI ст. Українські та турецькі фахівці визначили, що вона не має аналогів на теренах Північного Причорномор’я. Цього ж року було розпочато стаціонарні розкопки у Білгороді-Дністровському з дослідження Карантинного двору та його об'єктів, насамперед османської лазні, яка була відома ще за згадкою Е. Челебі (сер. XVII ст.).

У 2000;2001 рр. здійснені великі роботи з обстеження та картографування татарських та турецьких пам’яток Криму, здійснені їх обміри та опис. Здійснені також обстеження споруд Бахчисарайського палацу.

Таким чином, роботи спільної археологічної експедиції сприяли значному зрушенню вивчення спільної історії, культурних взаємовпливів і засвідчили необхідність подальшого співробітництва у польових та кабінетних дослідженнях вчених України і Туреччини.

10. Україна і Туреччина: культурне співробітництво

Період 1981;1989 рр. в культурних відносинах між двома країнами можна охарактеризувати як помірний. Основний напрям, який розвивався, — виїзд в Туреччину українських спеціалістів у галузі балетного мистецтва за контрактами. Артисти ж із Туреччини досить рідко виступали в Україні.

Культурний обмін між Україною і Туреччиною до кінця 1991 р. здійснювався на основі двосторонніх угод про культурне співробітництво між Туреччиною та СРСР.

Новий імпульс процесам культурного співробітництва між двома країнами надав візит Президента незалежної України Л. Кравчука навесні 1992 р. в Туреччину, в ході якого були підписані угоди з різних галузей двосторонніх зв’язків, у тому числі й культурних.

У 1991 р. в рамках розвитку культурного співробітництва було створено Камерний оркестр країн Чорноморського регіону. Перший концерт відбувся 10 грудня 1992 р. в м. Анталії під час проведення першої зустрічі міністрів закордонних справ Чорноморських країн. В листопаді 1993 р. Україна стала першою зарубіжною країною, де відбулися концерти оркестру.

6 вересня 1993 р. у Стамбулі було підписано Чорноморську конвенцію про співробітництво в галузях культури, освіти, науки та інформації. Конвенція передбачає співробітництво країн Чорноморського регіону в галузях кіновиробництва, книговидання, образотворчого мистецтва, наукових досліджень, підготовки спеціалістів, збереження та охорони пам’яток архітектури і культурних цінностей, бібліотечної справи, телерадіомовлення.

За Конвенцією передбачалось створення Координаційної ради, до якої ввійшли б міністри культури країн-учасниць. У рамках реалізації положень Конвенції Україна запропонувала провести у Севастополі в 1994 р. фестиваль експериментальних театрів «Херсонеські ігри» та науково-практичну конференцію «Культурна спільність і культурна диференціація в Чорноморському регіоні (історія, сучасність, перспективи)» у м. Києві.

Весною 1993 р. Посол України в Туреччині І. Турянський зустрівся з Міністром культури Турецької Республіки Ф. Сагларом. Під час зустрічі мова йшла не тільки про посилення співробітництва в галузі культури, а також і про виявлення та повернення культурних цінностей, що належали українському народові.

У 1993 р. до Стамбула виїжджали українські художники О. Тістол і А. Степаненко з метою створення художніх робіт, присвячених Туреччині.

В кінці 1994 р. Міністерством культури України було надіслано листа до Міністерства культури Туреччини з проханням розглянути питання щодо можливості укладання контракту на створення опери «Роксолана» за оригінальним лібрето Ю. Буряка і Р. Масаутова.

Міністерство культури України влітку 1995 р. отримало листа від директора постійного секретаріату Чорноморського економічного співробітництва (ЧЕС) з проханням сприяти організації восени 1995 р. у Стамбулі виставки художників шляхом надсилання декількох картин українських художників на морську тематику.

«Український тиждень», організований посольством України, з великим успіхом пройшов у грудні в столиці Турецької Республіки — Анкарі. В його рамках відбулася науково-практична конференція «Розвиток турецько-українського співробітництва: здобутки і перспективи». Стамбульським університетом спільно з Генеральним консульством України у Стамбулі провели Міжнародну наукову конференцію, присвячену 400-річчю дня народження гетьмана Б. Хмельницького, у якій брали участь вчені з України та Туреччини.

27 листопада 1996 р. була підписана Угода між урядом України та урядом Турецької Республіки про культурне співробітництво, яка набула чинності в березні 1997 р.

В цей період активно працює Посольство України в Турецькій Республіці. Посольство ініціювало перед МЗС України питання про підписання угоди між міністерствами закордонних справ України й Туреччини в галузі архівної справи, а також відповідної міжурядової угоди про співпрацю між архівами України і Туреччини.

У Туреччині відбулася виставка українського живопису, гобеленів та фотографії, ідея проведення якої належить Посольству України в Туреччині, Спілці художників України, муніципалітету Чанк та муніципальній галереї Анкари.

Посол України в Турецькій Республіці О. Ф. Моцик працював і намагався вирішувати ряд культурних справ. Посольство вивчало можливість організації виставок книжок та публікацій, виданих про Туреччину в Україні і про Україну в Туреччині, перекладів творів, праць турецьких та українських письменників, науковців.

20 березня 2000 р. розпочався перший в історії українсько-турецьких відносин офіційний візит Міністра закордонних справ України Б. Тарасюка до Туреччини. Програма візиту передбачала зустрічі Міністра з Президентом Туреччини С. Демірелем, Прем'єр-міністром Б. Еджевітом, главою парламенту Я. Акбулутом. Тема переговорів — українсько-турецьке співробітництво, співробітництво двох держав на міжнародній арені. За його підсумками підписано міжурядову Програму обмінів у галузі культури, науки, молоді та спорту на 2000;2002 роки, протоколи про співробітництво у галузі державних архівів, а також про обмін грамотами про ратифікацію Консульської конвенції між двома державами.

Посольством України в Туреччині було проведено зустріч в Генеральному директораті культури МЗС Туреччини з метою обговорення стану розвитку договірної бази та співробітництва в галузі культури і освіти між Україною і Туреччиною. В ході зустрічі було порушено питання про необхідність активної роботи над виконанням підписаної 20 березня 2000 р. в Анкарі Програми обмінів в галузі культури, науки, молоді та спорту між Кабінетом Міністрів України та Урядом Турецької Республіки на 2000;2002 рр.

Наші держави історично й географічно просто зобов’язані дружити і бути близькими одна до одної. Туреччина розташована в Азії, Україна — в Європі, але взаємоповага, порозуміння, співробітництво, зокрема культурне, сприятимуть духовному та матеріальному взаємозбагаченню наших народів.

11. Розвиток тюркології в Україні в роки незалежності

Перші спроби поставити тюркологію в Україні на той рівень, на якому вона розвивалася в Європі, пов’язуються з іменем всесвітньовідомого орієнталіста Агатангела Кримського (1871−1945 рр.), який почав свою наукову кар'єру в Москві. Одразу ж після повалення царизму він переїжджає в Україну і очолює Тюркологічну комісію Української Академії Наук. У 1918 р. в Києві було відкрито Інститут східних мов, який пізніше перейменували на близькосхідний інститут. З 1925 р. цей інститут стає Всеукраїнським центром наукового сходознавства, а з 1926 р. — Всеукраїнською науковою асоціацією сходознавства у Харкові. Виходив також журнал «Східний світ».