Правове регулювання реалізації сталого розвитку в Україні як гарантії забезпечення екологічної безпеки у сфері спеціального природокористування

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ РЕАЛІЗАЦІЇ СТАЛОГО РОЗВИТКУ В УКРАЇНІ ЯК ГАРАНТІЇ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЕКОЛОГІЧНОЇ БЕЗПЕКИ У СФЕРІ СПЕЦІАЛЬНОГО ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ

А. Євстігнєєв баланс природокористування екологічна безпека Об'єктивно необхідною умовою існування людини є наявність безпечного довкілля як сукупності природних та антропогенних об'єктів умов та факторів, які її оточують [1, с. 230]. Зазначений постулат отримав своє закріплення на рівні Конституції України від 28 червня 1996 р. [2], статтею 3 якої серед благ, що становлять найвищу соціальну цінність, названі саме людське життя і здоров’я. Тим самим де-юре було підтверджено певну ієрархію цінностей українського суспільства, в якій питанням забезпечення безпечного існування людини (екологічній складовій) повинно бути надано перевагу перед сферою матеріального виробництва, в тому числі - шляхом використання природних ресурсів (економічній складовій). Однак, з позицій автора, зазначене положення на даний час не отримало належного закріплення на рівні норм, що регламентують конкретні різновиди суспільних відносин, про що йтиметься нижче.

З проблематикою реалізації сталого розвитку (далі - СР) безпосередньо пов’язана тематика забезпечення екологічної безпеки (далі - ЕБ) як об'єктивної категорії та суб'єктивного права у сфері спеціального природокористування. Зазначене забезпечення, з позицій автора, є різновидом реалізації основного фундаментального принципу СР — єдності екологічної (забезпечення ЕБ) та економічної (при використанні природних ресурсів на підставі відповідних дозволів) складових. Тому ефективне законодавче регулювання СР по суті можна розглядати в якості важливої правової гарантії непорушності ЕБ як об'єктивної категорії і суб'єктивного права у названій вище сфері.

Слід зазначити, що спеціальні положення щодо балансу економічної та екологічної складових СР чинні нормативно-правові акти не містять, тому в цій статті будуть досліджені переважно загальні положення щодо реалізації СР, визначені на міжнародному та національному рівнях.

Питання нормативного закріплення права на екологічну безпеку та правових гарантій його забезпечення, а також реалізації СР і окремих його складових, були предметом наукових досліджень таких відомих представників вітчизняної науки екологічного права як В.І. Андрейцев, Г.І. Балюк, Ю. Л. Власенко, А. П. Гетьман, Н.Л. Ільїна, М. В. Краснова, Т. О. Коваленко, Т. Г. Ковальчук, Н. Р. Малишева, Е. В. Позняк, М. В. Шульга та ін.

Водночас, в юридичній літературі не здійснювались спеціальні дослідження правового регулювання СР в якості гарантії забезпечення ЕБ у сфері спеціального природокористування, на необхідність проведення яких, крім наведеного, вказує також складна екологічна ситуація в Україні та недостатньо ефективний механізм названого забезпечення, передбачений чинним законодавством.

Узгоджене існування екологічної та економічної складових визнано на міжнародному рівні основним принципом існування людства у XXI столітті, відомому також як принцип СР, під яким розуміється соціально, економічно та екологічно збалансованих розвиток, що не руйнує навколишнє природне середовище і забезпечую безперервний прогрес суспільства. Наведене поняття виникло у минулому столітті як реакція на негативні екологічні наслідки антропогенної діяльності (забруднення довкілля, деградацію навколишнього природного середовища (далі - НПС) та значне погіршення екологічних умов діяльності людини). В основу поняття СР покладено розуміння того, що економічні і екологічні цілі суспільства повинні не протиставлятися, а взаємно узгоджуватись. При цьому, як зазначають вчені, забезпечення СР об'єктивно вимагає кардинальних перетворень, у центрі яких — екологізація всіх основних видів діяльності людини [3, с. 609−610], в тому числі - й діяльності щодо спеціального природокористування.

Загальноприйняте на міжнародному рівні визначення досліджуваного явища було запропоновано у доповіді Всесвітньої комісії з навколишнього середовища та розвитку, опублікованої в 1987 р. в Оксфорді, відповідно до якого СР являє собою розвиток, який дозволяє задовольняти потреби нинішнього покоління без обмежень можливостей наступних поколінь задовольняти ці ж потреби. Основу запропонованої у названій доповіді концепції складають «потреби» (які стосуються соціальної сфери) та «обмеження» (мають на меті забезпечити баланс між використанням довкілля, його охороною та збереженням безпечних умов існування людини) [4].

Цікавим є розуміння екологічної складової СР, поширене на міжнародному рівні, відповідно до якого критерієм визначення сталості є рівень споживання природних ресурсів в межах, за яких можливе природне відновлення таких ресурсів [5].

Важливо, що питаннями СР на глобальному, регіональному та національному рівнях активно опікується ООН, в межах Департаменту економічних та соціальних відносин якої створено підрозділ сталого розвитку (DSD) [6]. Останній бере активну участь в організації Конференції ООН з питань СР «Ріо + 20» в Ріо-деЖанейро у 2012 році [7]. Зазначене підтверджує важливість СР на найвищому міжнародному — всесвітньому рівні, адже його реалізацією опікується найчисельніша за представництвом та найвпливовіша міжнародна урядова організація.

Сутність та значення СР досліджується також у працях британських вчених-юристів, які виділяють наступні юридичних ознаки, які характеризують його сутність:

1) потреба забезпечити збереження природних ресурсів для потреб наступних поколінь (принцип рівності поколінь); 2) мета використовувати природні ресурси раціонально та ощадливо (принцип сталого використання); 3) «рівномірне» використання природних ресурсів однією державою із урахуванням обсягів такого використання іншими державами (принцип рівномірного використання); 4) потреба включення (інтегрування) природоохоронної складової у програми, плани та проекти розвитку економіки (принцип інтеграції). При цьому зазначається, що вищевказані чотири елементи тісно перетинаються і якнайчастіше застосовуються в комплексі. При цьому зазначається, що концепція СР безпосередньо ґрунтується на теорії, відповідно до якої «представники теперішнього покоління володіють Землею в інтересах наступних поколінь», при цьому здійснювати таке володіння ощадливо і дбайливо — фактично обов’язок сучасників перед нащадками. Цей принцип отримав широке застосування на рівні міжнародного права та закріплюється як на рівні договорів, що стосуються довкілля в цілому, так і окремих природних ресурсів і комплексів (видів дикої флори та фауни, морського середовища, надр, біологічного різноманіття, кліматичної системи). Крім того, наголошується на «центральному» місці у міжнародних актах з питань довкілля загального значення «принципу відповідальності перед майбутніми поколіннями», посилаючись в якості прикладів на акти, прийняті за результатами саммітів в Стокгольмі 1972 р. та особливо — в Ріо-де-Жанейро у 1992 р. Зазначена відповідальність по суті полягає у єдності економічної та екологічної складових життєдіяльності людства [8, с. 252−266].

Вважаємо, що зазначений підхід щодо визнання майбутніх поколінь в якості носія законного інтересу щодо раціонального та безпечного використання довкілля є перспективним та як мінімум заслуговує на серйозне обговорення з метою формулювання конкретних пропозицій по його відображенню на рівні чинного законодавства. Подібної позиції дотримується також Н.Л. Ільїна, у дисертаційному дослідженні якої при здійсненні аналізу суб'єктного складу правовідносин екологічної безпеки у плануванні та забудові міст України вперше визначені майбутні покоління людей, які будуть проживати (тимчасово перебувати) на територіях міст, як носії екологічного інтересу в безпеці міського середовища.

У наведеному визнанні інтересів майбутніх поколінь М. В. Краснова вбачає ознаки екоцентричного підходу, який, з її позицій, концептуально запропонований у положеннях Концепції СР, коли в основу взаємин суспільства і природи ставиться ідея відновлювальновідтворювальних, або ж компенсаційних заходів, здатних зберегти належний стан НПС проведенням широкомасштабних заходів різного характеру. Вченою обґрунтовано зазначається щодо порушення у літературі питання про неналежну увагу правових наук до концепції СР. Остання, між тим, має стати методологічною основою для усіх суспільних наук, адже зачіпає основи виробленої людством техногенної цивілізації, являє собою перехід до нової моделі організації суспільного життя, викликає зміни функцій політичної влади, уявлень про права і свободи людини [10, с. 11, 13].

Крім того, дослідник вказує, що прийняття Закону України «Про Основні засади (стратегію) державної екологічної політики України на період до 2020 року» від 20 грудня 2010 р. (далі - Стратегія) [11] підкреслює актуальність нових правових умов екологічної реформи, наріжним каменем якої стають насамперед принципи посилення ролі екологічного управління в системі державного управління України з метою досягнення рівності трьох складових СР та орієнтування на пріоритети СР [10, с. 11, 13].

Погоджуючись в цілому із наведеною позицією, все ж зазначимо, що, на наше переконання, Стратегія не достатньо повно відображає механізми комплексної реалізації СР, а тому вимагає відповідних змін і доповнень. Зазначене пояснюється відсутністю в Стратегії правових положень, бажано — на рівні окремої структурної частини (розділу), які б визначали конкретні системні заходи щодо реалізації СР, які підмінені нормами-деклараціями щодо важливості названого розвитку, без деталізації окремих конкретних заходів відповідного спрямування.

Зрозуміло, що основним інструментом реалізації СР має бути саме право — унікальний інструмент упорядкування суспільних відносин, виконання положень якого гарантується діяльністю апарату держави, наділеного повноваженнями щодо примусової реалізації правових приписів.

Варто наголосити, що екологічна проблематика, пов’язана із необхідністю забезпечити СР через нормативне закріплення балансу його економічної та екологічної складових, визнана нашою державою на рівні політико-правових документів важливим напрямом державної екологічної політики. Так, в розділі 1 «Загальні положення» Стратегії підтверджено визнання концепції СР Всесвітньою Конференцією ООН з питань НПС і розвитку домінантною ідеологією цивілізації у XXI столітті, з чим, з огляду на зміст Стратегії, повністю погодився вітчизняний законодавець. Далі по тексту фактично наведено закріплене на рівні нормативного акту вищої юридичної сили — Закону тлумачення суті СР під яким пропонується розуміти таке функціонування господарського комплексу країни, коли одночасно задовольняються зростаючі матеріальні і духовні потреби населення, забезпечується раціональне та екологічно безпечне господарювання і високоефективне збалансоване використання природних ресурсів, створюються сприятливі умови для здоров’я людини, збереження і відтворення НПС та природно-ресурсного потенціалу суспільного виробництва.

Крім вказаного, серед першопричин екологічних проблем в Україні Стратегією слушно, на нашу думку, виділено недостатнє розуміння в суспільстві пріоритетів збереження НПС та переваг СР, а першим із основних принципів національної екологічної політики зазначено посилення ролі екологічного управління в системі державного управління України з метою досягнення рівності трьох складових розвитку (економічної, екологічної, соціальної), яка зумовлює орієнтування на пріоритети сталого розвитку. Крім того, серед завдань вказаної політики щодо реалізації її стратегічної цілі № 1 — підвищення рівня суспільної екологічної свідомості, названо розроблення до 2015 року і реалізація Стратегії екологічної освіти з метою Ср українського суспільства та економіки України, а також розроблення до 2015 року організаційного механізму місцевого, регіонального та національного рівня для активного залучення громадськості до процесу екологічної освіти з метою сталого розвитку, екологічної просвіти та виховання. З метою досягнення цілі № 2 — поліпшення екологічної ситуації та підвищення рівня екологічної безпеки у сфері охорони земель і ґрунтів визначається розроблення і впровадження до 2020 року системи управління агроландшафтами лісомеліоративними методами на засадах сталого розвитку. Забезпечення екологічно збалансованого природокористування (ціль № 6) планується досягти, зокрема, шляхом підготовки та схвалення в 2012 році проекту Концепції 10-річних рамок політики сталого споживання та виробництва згідно з Магдебурзьким планом дій, а також розробленням та реалізацією відповідних Стратегії та національного плану дій до 2015 року, а також запровадженням до 2015 року системи економічних та адміністративних механізмів з метою стимулювання виробника до сталого та відновлюваного природокористування і охорони навколишнього природного середовища, широкого запровадження новітніх більш чистих технологій, інновацій у сфері природокористування.

Стратегією передбачається також здійснювати освітнє та наукове забезпечення формування і реалізації національної екологічної політики шляхом розроблення методологічних основ та запровадження безперервної екологічної освіти із такою її складовою, як екологічна освіта для сталого розвитку. Під час розроблення програм наукового та інноваційного розвитку зазначено про необхідність врахування потреб в раціоналізації та оптимізації природокористування, зокрема технологічного переоснащення виробництва шляхом виконання регіональних програм соціально-економічного розвитку та схем територіального та місцевого планування з дотриманням принципів сталого розвитку та розвитку екомережі.

Де-факто про СР йдеться у преамбулі до закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 р. (далі - Базовий закон), в якій зазначається, що охорона НПС, раціональне використання природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки життєдіяльності людини — невід'ємна умова сталого економічного та соціального розвитку України; саме з цією метою Україна здійснює на своїй території екологічну політику, спрямовану на збереження безпечного для існування живої і неживої природи навколишнього середовища, захисту життя і здоров’я населення від негативного впливу, зумовленого забрудненням НПС, досягнення гармонійної взаємодії суспільства і природи, охорону, раціональне використання і відтворення природних ресурсів. Також прямо передбачається, що Базовий закон визначає правові, економічні та соціальні основи організації охорони навколишнього природного середовища в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь. Не зважаючи на спірність нормативної (загальнообов'язкової) природи зазначеної преамбули — фактично «вступу» до основних положень нормативного акту, її зміст, який повністю складається із основних складових СР, однозначно підтверджує, що системоутворюючий законодавчий акт в екологічній сфері повинен бути спрямований насамперед на забезпечення СР.

Крім того, одним із основних принципів охорони навколишнього природного середовища в ст. 3 Базового визначено науково обґрунтоване узгодження екологічних, економічних та соціальних інтересів суспільства на основі поєднання міждисциплінарних знань екологічних, соціальних, природничих і технічних наук та прогнозування стану навколишнього природного середовища. Так як необхідність узгодження зазначених інтересів і складає основу концепції СР, є підстави констатувати визнання його важливості вітчизняним законодавцем, адже у процитованій статті Базового закону де-юре містяться найбільш загальні та визначальні засади регулювання всіх екологічних відносин. При цьому, з огляду на статус та значення такого явища, як принцип, його закріплення в нормативному акті повинно не тільки інформувати про наявність певного вихідного положення, але й забезпечувати неухильне застосування цього положення при формулюванні норм, які врегульовують окремі різновиди відносин — так званих інститутів екологічного законодавства.

Нажаль, вищевказані положення щодо неухильного врахування формалізованого в п. «е» ст. 3 Базового закону принципу СР не закріплені в чинному законодавстві, а тому нерідко не враховуються на рівні норм, які регламентують окремі різновиди екологічних правовідносин, а то й повністю ігнорується.

Непрямим підтвердженням вказаного є ситуація із Комплексною програмою реалізації на національному рівні рішень, прийнятих на Всесвітньому саміті зі сталого розвитку, на 2003 — 2015 роки, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 26 квітня 2003 р. № 634 [12]. Зазначену постанову, з огляду на її текст, було прийнято з метою виконання домовленостей у рамках підсумкових документів, затверджених у 2002 році на Всесвітньому саміті зі сталого розвитку в Йоганнесбурзі, а в силу положень її п. 4 установлено, що реалізація рішень, прийнятих на названому саміті, є одним з пріоритетних напрямів діяльності центральних і місцевих органів виконавчої влади. Не зважаючи на вказане та те, що строк реалізації названої програми не закінчився, постановою Кабінету Міністрів України від 20 червня 2011 р. № 704 «Про скорочення кількості та укрупнення державних цільових програм» [13] її визнано такою, що втратила чинність, що зроблено на виконання п. 1.1.1. Національного плану дій на 2011 рік щодо впровадження Програми економічних реформ на 2010 — 2014 роки «Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава» [14] з метою стабілізації дефіциту державного бюджету шляхом укрупнення державних цільових програм. Натомість на заміну спеціального програмного документа щодо забезпечення СР, із визначенням певного переліку напрямів та заходів, на даний час нічого не прийнято. Подібна ситуація потребує невідкладного виправлення, адже реалізація СР, на наше переконання, є напрочуд важливою та визначальною сферою впливу держави, на яку не можна скорочувати видатки. Крім того, впровадження СР повинно здійснюватись в усіх сферах життєдіяльності суспільства, в тому числі - в усіх без виключення різновидах відносин, що складають предмет екологічного права. Тому назване впровадження повинно бути одночасно максимально системним, збалансованим та мати єдині принципові засади, а тому укрупнення програм в сфері екології, якщо все ж таки реалізовувати такий підхід, повинно здійснюватись не шляхом включення заходів щодо СР до інших програм, а навпаки — через створення нових програмних документів саме на базі тих із них, які присвячені названим заходам.

Не зважаючи на вищевказане скорочення бюджетних видатків на заходи щодо впровадження СР, в Україні здійснюються фундаментальні наукові дослідження у відповідній сфері, для комплексного забезпечення яких розпорядженням Президії НАН України від 3 лютого 2010 р. № 31 затверджено Концепцію Цільової комплексної міждисциплінарної програми наукових досліджень НАН України з проблем сталого розвитку, раціонального природокористування та збереження навколишнього середовища (далі - Концепція) [15]. У вступній частині цього акту зазначається, що на виконання рішень, ухвалених Конференцією ООН з навколишнього середовища і розвитку в Ріо-де-Жанейро (1992 р.), дев’ятнадцятою спеціальною сесією Генеральної Асамблеї ООН («Ріо+5», 1997 р.) і Всесвітнім самітом зі сталого розвитку в Йоганнесбурзі («Ріо+10», 2002 р.), в Україні з 1992 року започатковано процес переходу країни на принципи сталого розвитку. Не зважаючи на це, вказується, що в контексті переходу до сталого розвитку в Україні здійснено декілька спроб розробки відповідної концепції, зокрема, два проекти Концепції у 1996 та 2006 роках розроблялися фахівцями НАН України, але вони так і не були затверджені. Розробниками констатується неналежний рівень системності уваги держави до проблематики сталого розвитку, адже наголошується про практичну відсутність в Україні документів державного рівня стосовно практичної реалізації ідей та принципів сталого розвитку. В свою чергу, запропонована програма має сприяти виправленню такої ситуації, враховуючи системність та різноплановість її мети (в якості якої передбачено активізація наукових досліджень у галузі сталого розвитку, раціонального природокористування і збереження навколишнього середовища, консолідація зусиль науковців установ НАН України, які працюють у цій сфері, ефективніше використання матеріальних і фінансових ресурсів, підвищення рівня координації виконання наукових досліджень та сприяння практичному впровадженню інноваційних наукових розробок).

В Концепції також визнається базування СР на пріоритеті соціально-економічного прогресу зі збереженням належної якості навколишнього середовища, яка в процесі такого розвитку стає не тільки його необхідною передумовою, але і кінцевим результатом.

Викладені в Концепції критичні зауваження щодо відсутності системності у реалізації СР в нашій державі достатньо переконливо ілюструються наявністю нормативних актів із вказаних питань щодо окремих сфер чи відносин і водночас — відсутністю комплексного програмного акта відповідного спрямування. Такими «спеціальними» актами слід визнати, зокрема, Рамкову конвенцію про охорону та сталий розвиток Карпат, ратифіковану Законом України від 7 квітня 2004 р. [16], Концепцію сталого розвитку населених пунктів, схвалену постановою Верховної Ради України від 24 грудня 1999 р. № 1359- XlV [17], Указ Президента України від 17 лютого 2010 р. № 186/2010 «Про деякі заходи щодо сталого розвитку міста Одеси та Одеської області» [18], програму сталого соціально-економічного, екологічного і культурного розвитку м. Севастополя на період до 2015 року, затверджену постановою Кабінету Міністрів України від 27 липня 2006 р. № 1017 [19]. Як свідчить перелік та зміст названих нормативних актів, в Україні поки що спостерігається тенденція до «сингулярного» регламентування СР через упорядкування його застосування в певних окремих сферах суспільних відносин. Водночас, явно бракує єдиних універсальних приписів фундаментального характеру, які б чітко визначали основні засади СР (суть, складові, принципи) та передбачали їх однакове застосування в усіх сферах життєдіяльності суспільства, а також виступали юридичними гарантіями від неврахування таких засад в окремих вказаних сферах.

Слід вказати, що протягом останнього часу в Україні створювались декілька консультативно-дорадчих органів з питань СР: Національна рада зі сталого розвитку України — консультативно-дорадчий орган при Президентові України, створена Указом Президента України від 3 травня 2003 року 388/2003 [20], Національна рада з питань науки, інновацій та сталого розвитку України — консультативно-дорадчий орган при Президентові України, створена Указом Президента України від 21 серпня 2009 року 664/2009 [21] та Національна рада із сталого розвитку України (далі - НРСР), положення про яку було затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 16 вересня 2009 р. № 997 [22]. І якщо обидва названі органи при Главі держави вже ліквідовано (перший — Указом Президента України від 19 лютого 2007 р. № 118/2007 [23] «з метою оптимізації системи консультативних, дорадчих та інших допоміжних органів, утворених для забезпечення здійснення Президентом України його конституційних повноважень», а другий — менше, ніж через рік після створення [24]), то третій продовжує своє існування і його затверджений персональний склад, до якого входять поважні високопосадовці та науковці, свідчить про потенційну здатність стати центром реалізації концепції СР на державному рівні.

Останнє твердження обґрунтовується також основними завданнями НРСР, визначеними в п. 3 положення про неї, до яких віднесено: вивчення стану реалізації державної політики щодо забезпечення СР; оцінка стану формування економічних, соціальних, екологічних та інших передумов для переходу до СР України, аналіз та обговорення проблемних питань, а також підготовка та подання Кабінетові Міністрів України пропозицій щодо їх вирішення; узагальнення міжнародного досвіду з формування та реалізації політики СР та підготовка пропозицій щодо використання такого досвіду в Україні; аналіз проектів законодавчих та інших нормативно-правових актів з питань сталого розвитку; організація проведення громадських обговорень стосовно зазначених проектів та підготовка рекомендацій із зазначених питань; розгляд пропозицій державних органів, вітчизняних, іноземних та міжнародних підприємств, установ та організацій щодо забезпечення переходу до СР; підготовка пропозицій Уряду щодо інституціонального забезпечення СР.

Для виконання названих завдань НРСР пунктом 4 вищевказаного положення надано право: 1) утворювати в разі потреби тимчасові робочі та експертні групи, залучати в установленому порядку до участі в них представників центральних і місцевих органів виконавчої влади, наукових установ (за погодженням з їх керівниками); 2) одержувати в установленому порядку від центральних і місцевих органів виконавчої влади інформацію, матеріали і документи, необхідні для виконання покладених на неї завдань; 3) запрошувати на свої засідання представників центральних і місцевих органів виконавчої влади, керівників державних підприємств, установ і організацій з питань, що належать до її компетенції; 4) організовувати конференції, семінари, наради та інші заходи.

Водночас, видається доцільним визначити (або навіть створити) спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань забезпечення Ср, який слід наділити повноваженнями, зокрема, щодо: розробки та удосконалення державної політики з відповідних питань, координації діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування щодо реалізації вказаної політики, нормативного забезпечення такої реалізації через уточнення та розширення положень спеціальних законів (для чого, звичайно, спочатку необхідно прийняти такі закони (закон)), контролю за дотриманням положень нормативних актів, а також забезпечення врахування основних засад СР при розробці та формулюванні державних програм.

Проведене в цій статті дослідження дає підстави для наступних висновків. Забезпечення ЕБ у процесі спеціального природокористування є формою забезпечення такої фундаментальної засади Ср, як єдність екологічної та економічної його складових, а тому ефективне регулювання останнього є юридичною гарантією названого забезпечення. Однак, правове регулювання забезпечення СР, не зважаючи на наявний інтерес до цієї проблематики представників науки екологічного права, а також певне законодавче регламентування (включно із нормами-принципами центрального акту в системі екологічного законодавства — Базового закону), не є системним та чітким та потребує якісних змін і удосконалення, теоретичному обґрунтуванню яких будуть присвячені подальші дослідження автора.

Література

• 1. Довкілля. // Юридична енциклопедія: [у 6 т.] / редкол.: Шемшученко Ю. С. (голова) [та ін.]. — К., 1999. — Т.2: Д-Й. — С. 230.
• 2. Конституція України: прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 черв. 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 30. — Ст. 142.
• 3. Єрофєєв М.І. Сталий розвиток / М.І. Єрофєєв // Юридична енциклопедія: [у 6 т.] / редкол.: Шемшученко Ю. С. (голова) [та ін.]. — К., 2003. — Т.5: П-С. С. 609−610.
• 4. What is sustainable development? Environmental, economic and social well-being for today and tomorrow. — Режим доступу: http://www.iisd.org/sd/. — Назва с екрану; Sustainable development. — Режим доступу: http://en.wikipedia.org/wiki/Sustainable_development. — Назва с екрану.
• 5. Sustainable development. Environmental_sustainability. — Режим доступу: http://en.wikipedia.org/wiki/Sustainable_development# Environmental_sustainability. — Назва с екрану.
• 6. DSD — Division for Sustainable Development. — Режим доступу: http://www.un.org/ esa/dsd/index.shtml?utm_source=OldRedirect&utm_medium=redirect&utm_ content=dsd&utm_campaign=OldRedirect. — Назва с екрану.
• 7. United Nations Cjnference on Sustainable Development. — Режим доступу: http://en.wikipedia.org/wiki/United_Nations_Conference_on_Sustainable_De velopment#Objectives. — Назва с екрану.
• 8. Sands Phillipe. Principles of International Environmental Law. Second edition / Phillipe Sands. — Cambridge, 2003. — P. 252−266.
• 9. Ільїна Н.Л. Організаційно-правові засади забезпечення екологічної безпеки у плануванні та забудові міст України: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.06 «Земельне право; аграрне право; екологічне право; природоресурсне право» / Наталія Леонідвна Ільїна; Київ. нац. ун-т ім. Тараса Шевченка. — К., 2008. — 20 с.
• 10. Краснова М. В. Договори в екологічному праві України: Навчальний посібник / М. В. Краснова. — К.: Алерта, 2012. — 216 с.
• 11. Про Основні засади (стратегію) державної екологічної політики України на період до 2020 року: Закон України від 21 груд.2010 р. № 2818-VI // // Відомості Верховної Ради України. — 2011. — № 26. — Ст. 218.
• 12. Про затвердження Комплексної програми реалізації на національному рівні рішень, прийнятих на Всесвітньому саміті зі сталого розвитку, на 2003 — 2015 роки: постанова Кабінету Міністрів України від 26 квіт. 2003 р. № 634 // Офіційний вісник України. — 2003. — № 18−19. — Ст. 847.
• 13. Про скорочення кількості та укрупнення державних цільових програм: постанова Кабінету Міністрів України від 22 черв. 2011 р. № 704 // Офіційний вісник України. — 2011. — № 51. — Ст. 2036.
• 14. Про Національний план дій на 2011 рік щодо впровадження Програми економічних реформ на 2010 — 2014 роки «Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава»: Указ Президента України від 27 квіт. 2011 р. // Офіційний вісник України. — 2011. — № 33.
• 15. Про затвердження концепції Цільової комплексної міждисциплінарної програми наукових досліджень НАН України з проблем сталого розвитку, раціонального природокористування та збереження навколишнього середовища: розпорядження Президії НАН України від 3 лют. 2010 р. № 31 // Нормативно-правова база Ліга: ЕЛІТ. 8.2.3.
• 16. Про ратифікацію Рамкової конвенції про охорону та сталий розвиток Карпат: Закон України від 7 квіт. 2004 р. № 1672-IV // Офіційний вісник України. — 2004. — № 17. — Ст. 1163.
• 17. Про Концепцію сталого розвитку населених пунктів: постанова Верховної Ради України від 24 груд. 1999 р. // Офіційний вісник України. 2000. — № 1. — Ст. 6.
• 18. Про деякі заходи щодо сталого розвитку міста Одеси та Одеської області: Указ Президента України від 17 лют. 2009р. № 186/2010 // Урядовий кур'єр. — 17 березня 2010. — № 49.
• 19. Про затвердження Програми сталого соціально-економічного, екологічного і культурного розвитку м. Севастополя на період до 2015 року постанова Кабінету Міністрів України від 27 лип. 2016 р. № 1017 // Офіційний вісник України. — 2006. — № 31. — Ст. 2206.
• 20. Про національну раду зі сталого розвитку України: Указ Президента України від 3 трав. 2003 р. // Офіційний вісник України. — 2003. — № 18−19. — Ст. 816.
• 21. Про Національну раду з питань науки, інновацій та сталого розвитку України: Указ Президента України від 21 серп. 2009 р. // Офіційний вісник України. — 2009. — № 65. — Ст. 2262.
• 22. Про утворення Національної ради із сталого розвитку України: Постанова Кабінету Міністрів України від 16 верес. 2009 р. // Офіційний вісник України. — 2009. — № 73. — Ст. 2502.
• 23. Про ліквідацію деяких консультативних, дорадчих та інших допоміжних органів: Указ Президента України від 19 лют. 2007 р. // Офіційний вісник України. — 2007. — № 13. — Ст. 472.
• 24. Про ліквідацію Національної ради з питань науки, інновацій та сталого розвитку України та її секретаріату: Указ Президента України від 02 квіт. 2010 р. // Офіційний вісник України. — 2010. — № 26. — Ст. 1022.