Основи політології

КОНТРОЛЬНА РОБОТА з навчальної дисципліни

" Політологія"

Зміст Вступ

1. Україна в сучасному геополітичному просторі. Зовнішньополітична діяльність української держави: напрямки, пріоритети

2. Нація як суб'єкт політики

3. Які типи партійних еліт виділяв Г. Моска?

Висновок Список використаної літератури Вступ Політологія₁ (від грецького politika, РплйфйкЭт ЕрйуфЮмет (букв. Політична епістемологія, політзнання) — державні й суспільні справи і logos — слово, поняття, вчення) —соціальна наука про політику, про закономірності і випадковості розвитку політичного процесу, функції політичної системи та влади, про сутність форми та методи діяльності суб'єктів політики та про проблеми міжнародних відносин.

В Україні у 80-ті роки XVII ст. в Академії Єзуїтів та Йозефінському університеті викладався курс «Політичні і комерційні знання» '. Лекційні курси «Політичне право і право націй», «Політичні знання і австрійське законодавство» в різні часи читалися також у Львівському університеті.

У радянський період розвитку України політичні проблеми розглядалися такими навчальними дисциплінами як науковий комунізм, історія КПРС, теорія держави і права та ін., проте їх вивчення мало догматичний, однобокий характер. Політологія як новий навчальний курс починає викладатися в усіх вищих навчальних закладах України лише після розпаду СРСР, при тім «політологами» починають себе називати колишні апологети «наукового комунізму», а свої знання починають видавати за політологію. Так, при Київському національному, Одеському, Дніпропетровському, Харківському, Львівському університетах та інших освітніх закладах здійснюється підготовка спеціалістів, захищаються кандидатські та докторські дисертації, видається чимало наукової та навчальної літератури, спеціальні журнали та збірники, але справжня політологія до сих пір не є доступною для освоєння в наукових закладах України.

Також, Засоби масової інформації починають зі свого боку видавати політичний розділ соціології, який займається політичними технологіями за політологію, а знавців політичних технологій видавати за політологів.

Як навчальна дисципліна, політологія включає в себе такі основні дидактичні одиниці: предмет політології та її методологія; історія світової політичної думки; розвиток політичної думки в Україні; теорія влади і владних відносин; політична система суспільства; політична культура; політичні партії та партійні системи; політичні еліти та лідерство; світовий політичний процес; політичне прогнозування та ін.

Усю сукупність проблем, які вивчає політологія, можна згрупувати у такі умовні розділи: вступ у політологію, історія політичних вчень, теоретична та практична політологія. Головне завдання політології як навчальної дисципліни — опрацювання і таке викладення загальнотеоретичного і практичного матеріалу, щоб відповідно до завдань політологічної підготовки спеціалістів будь-якого профілю, у доступній формі дати їм необхідний мінімум наукових політологічних знань.

1. Україна в сучасному геополітичному просторі. Зовнішньополітична діяльність української держави: напрямки, пріоритети Геополітика як політологічна концепція, що вбачає визначальну роль географічних чинників у політиці держави, за глобальних політичних змін, які гостро постали на зламі XX—XXI ст., набуває нового значення і змісту. Це пов’язано насамперед із невідповідністю реаліям традиційних моделей реалізації державно-політичних прагнень. Розташування і розміри території України, чисельність її населення, природні ресурси в поєднанні з Ті потенційними можливостями в науковій, економічній та інших сферах суспільного життя дають їй змогу і право мати статус великої європейської держави з відповідною геополітичною поведінкою та геостратегічною орієнтацією.

Останнє₁ десятиріччя XX ст. увійшло в історію суттєвими геополітичними змінами. Серед передумов глобальних зрушень на континенті — подолання військово-політичного протиборства Схід—Захід, падіння комунізму і переорієнтація низки держав на засади цінностей західної демократії. Внаслідок цих подій світ із двополюсного, чітко розмежованого, поступово (хоч і не без певних проблем) набирає обрисів багатополюсного, взаємозалежного. Зростають взаємовпливи держав і народів. Тісно пов’язані між собою процеси подолання розколу Європи загалом (у тому числі Німеччини), ослаблення полюса сили, який уособлювала Москва, самовизначення народів східноєвропейських держав і національно-державного волевиявлення народів колишнього Радянського Союзу. На Сході припинили існування воєнно-політичний блок країн Варшавського Договору, Рада Економічної Взаємодопомоги та СРСР як світова наддержава.

Внаслідок розпаду СРСР Україна стала незалежною державою. 24 серпня 1991 p. був проголошений Акт про незалежність України, а в грудні 1991 p. його підтверджено всенародним референдумом.

Відомо, що зовнішньополітична діяльність України під час її перебування у складі СРСР була суттєво обмежена, оскільки права союзних республік на здійснення відносин з іноземними державами були передані загальносоюзним зовнішньополітичним органам. Щоправда, на початку існування СРСР Україна мала певні можливості впливати на формування зовнішньополітичного курсу Союзу (через своїх представників у союзних законодавчих і виконавчих органах влади, у дипломатичних місіях багатьох країн), але з 30-х років, коли Радянський Союз фактично перетворився на унітарну державу із над-централізованою владою, Україна, як й інші союзні республіки, була їх позбавлена.

Нині Україна цілком самостійно, на основі національного інтересу, визначає стратегію свого зовнішньополітичного курсу, відносини з близькими і далекими державами, з міжнародними структурами, забезпечуючи собі належне місце у світовому співтоваристві.

Зовнішня політика України спрямована на:

Ш захист державного суверенітету;

Ш забезпечення безпеки країни;

Ш збереження цілісності державної території;

Ш забезпечення сприятливих зовнішніх умов для економічної співпраці, торгівлі, культурних зв’язків з іншими країнами, для виходу з глибокої економічної кризи і піднесення її престижу у світовому співтоваристві;

Ш посилення впливу на міжнародні події, нейтралізацію несприятливих щодо України дій окремих країн.

Основні цілі, пріоритети і напрями зовнішньої політики України сформульовані в «Декларації про державний суверенітет України» (16 липня 1990 р.), у якій було проголошено, що Українська РСР:

Ш виступає рівноправним учасником міжнародного спілкування;

Ш активно сприяє зміцненню загального миру і міжнародної безпеки;

Ш безпосередньо бере участь у загальноєвропейському процесі та європейських структурах;

Ш визнає перевагу загальнолюдських цінностей над класовими, пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права.

У зверненні Верховної Ради України «До парламентів і народів світу «(від 5 грудня 1991 p.) акцентувалося, що Україна, одна з держав-засновниць Організації Об'єднаних Націй, згідно з цілями і принципами Статуту ООН, спрямовуватиме свою зовнішню політику на зміцнення миру і безпеки в світі, на активізацію міжнародного співробітництва у розв’язанні екологічних, енергетичних, продовольчих та інших глобальних проблем. Зовнішня політика України базуватиметься на загальновизнаних принципах міжнародного права.

Україна — молода держава. Її зовнішньополітичний курс, геополітичні орієнтації ще виробляються і конкретизовуватимуться відповідно до міжнародної ситуації.

Але принципи, які в основі цього курсу, відповідають прогресивним тенденціям сучасного світового політичного процесу.

Поява на політичній карті світу незалежної України започаткувала глобальні трансформації не лише в цьому регіоні. Досягнення суверенного статусу Українською державою, за визначенням американського політолога 3. Бжезинського, є однією з найпомітніших геополітичних подій XX ст. Ставши незалежною, Україна, за його оцінкою, створила можливість для самої Росії — як держави і нації — стати нарешті демократичною. Був час, коли деякі країни робили вибір між Україною та Росією. Але згодом усі, а надто Західна Європа та США, зрозуміли, що добрі відносини з обома країнами лише сприятимуть стабільності в Європі. Виваженість зовнішньої політики України, її миролюбні засади, мирний характер перетворень у суспільстві — гарантії безпеки на континенті. Усе це сприяє становленню дієвих відносин України з європейською спільнотою. Відбуваються одночасні різновекторні, суттєві й далекосяжні за наслідками, події. До глобальних трансформацій слід віднести не лише появу в світовому співтоваристві нових політичних одиниць, у тому числі України, а й руйнацію тривалого російського домінування на контрольованому нею просторі. Аналітики західного світу практично одностайні щодо визначення ролі України як «детонатора «в зруйнуванні такої сили, якою був СРСР.

Україна після тривалого перебування у складі Російської імперії, а потім СРСР, почала активно реалізовувати свій шанс безпосередньо прилучитися до міжнародного співтовариства як його повноправний суб'єкт. Підписанням нею на початку 1992 p. Гельсінського Підсумкового акта було увінчано самовизначення й визнання державності українського народу іншими країнами, що стало початком діяльності України в європейських структурах як рівноправного партнера.

Аналіз конкретного геополітичного становища України та зовнішньополітичних кроків свідчить про нарощування зусиль до утвердження нашої держави в лоні європейських народів, у світовому співтоваристві. Помітні й здобутки української дипломатії, що позначається на зростанні обсягів та якості відносин з близькими сусідами і з країнами інших регіонів. Хоч і повільно, але зростають іноземні інвестиції.

Провідні місця в цій сфері посідають капітали США, ФРН і Великобританії, чому сприяли політичні та економічні чинники.

2. Нація як суб'єкт політики геополітичний нація етнос самосвідомість Відомий французький письменник, вчений — історик і філософ Е. Ренан писав: «Нація передбачає героїчне минуле, єдина воля тепер і спільна програма дій у майбутньому…»

Політична наука розглядає націю як один з базових суб'єктів політичного життя, аналізуючи як чинники її творення, так і визначальні ознаки нації як соціальної спільності. Енциклопедичний словник з політології визначає націю як тип етносу, соціально-економічну та духовну спільність людей з певною психологією та самосвідомістю, що виникає історично. В свою чергу, етнос — це велика група людей, які проживають на спільній території, мають спільні вірування, говорять однією мовою.

Яка реальна сила об'єднала під єдиною під верховною суспільною владою мільйони людей, які ми нині називаємо Францією, Іспанією, Італією й Німеччиною? Не кровне родство, бо в цих колективних організмах тече різна кров. Не єдність мови: народи, з'єднані в одній державі, говорять або ж говорили різними мовами. Відносна одноманітність раси й мови, якої вони тепер досягли (якщо можна це вважати досягненням) — наслідок попереднього політичного об'єднання. Ми будемо, в усякому разі ближче до істини, якщо скажемо так: кожне мовне єднання, яке охоплює відому область, майже завжди є результатом попередньої політичної єдності.

Зовсім не природна спільність раси та мови створювала націю, навпаки: національна держава в своєму прагненні до єднання повинна була боротися з багатоманітністю «рас» і «мов». Лише після того, як ці перепони енергійно усунули, створилася відносна одноманітність раси і мови, які тепер зі свого боку зміцнювали почуття єдності. Отже, нам не залишається нічого іншого, як виправити традиційне спотворення ідеї національної держави. Секрет успіху якої слід шукати в специфічно державній діяльності, планах, намірах, словом, у політиці, а не в сторонніх галузях, біології або географії.

Нація, таким чином — це політично, державно організований етнос. Держава виконує не тільки об'єднуючу і організуючу роль, але й створює чіткі рамки такого етнічного об'єднання, забезпечує його життєдіяльність, захищає, оберігає від асиміляції, сприяє розвитку етносу і перетворенню його в державу як організовану спільноту. Отже роль держави у творенні і розвитку нації є очевидною.

Якщо говорити конкретніше, нація — це етнічна група, яка має:

Ш власну державу, або — на сучасному етапі - розвинуту державну автономію;

Ш єдину для всієї країни економічну систему, як правило — ринкову;

Ш літературна мова, яка попри наявність місцевих діалектів, всіма вважається за взірець;

Ш спільну культуру, тобто усталені віками традиції мислення та поведінки, що становлять особливий колорит кожної нації, відтворюючись несвідомо і будь — яким її представником, незалежно від його віку, статусу чи особистих вподобань.

Таким чином, не кожен народ може вважатись нацією, навіть якщо він має багатовікову історію. Зокрема, в Середні віки націй ще не було: натуральне господарство феодалізму, самозабезпечення і відсутність торгівлі, призводило до політичної роздрібненості та культурної замкнутості кожної сільської громади, а тому у більшості людей було відсутнє таке, начебто, самоочевидне сьогодні почуття патріотизму. Люди готові були битись за власну домівку чи рідне село, але захист всієї країни не викликав у них ентузіазму, адже вони розуміли свою приналежність лише до власного роду і тільки щодо нього відчували якісь зобов’язання. Тобто у них насправді не було держави, яку б вони вважали «своєю», якою б пишались і ради якої готові були б на певні жертви; не було єдиної економічної системи і саме тому не було єдиної літературної мови, яку, зазвичай, створює великий національний поет, що надихає всіх яскравим звучанням свого мовного стилю, та єдиної культури, яка можлива лише внаслідок тісного спілкування всередині нації. Фактично націями стають лише ті народи, що досягли політичного та економічного рівня капіталізму. Саме в цей час і створюються більшість національних держав.

На сьогодні є загальновизнаним право нації на вільне, самостійне існування, на створення власної держави у тій чи іншій формі, на реалізацію власних культурних чи духовних інтересів. А процес творення національної державності завжди пов’язаний з реалізацією суверенітету. Суверенітет чи суверенність як верховенство, незалежність від якихось сил чи обставин, означає не тільки право на свободу і незалежність від посягань зовні чи зсередини, а й право управляти, наказувати, здійснювати функції верховної влади. Національний суверенітет, як зазначає Б. Кухта, полягає у верховенстві даної нації в рамках держави — нації, унітарної, а у багатонаціональних державах — це певного роду компроміс між націями, що становлять таку державу і делегують свої права корінній нації. Це верховенство і незалежність державної влади, що проявляється у винятковому праві власності на свою територію, її багатства і ресурси, праві самостійно отримувати й розподіляти прибутки, формувати бюджет, вступати у різного роду відносини з іншими суверенними державами. Рівень суверенітету, таким чином, означає і можливості для розвитку кожної нації в рамках багатонаціональної держави, і є показником становлення даної нації як політичної спільності.

3. Які типи партійних еліт виділяв Г. Моска?

Політична еліта₁ — це сукупність осіб, які виділяються з політичного середовища на основі більш вищого ступеня розвитку окремих політичних якостей. Політична еліта складається з правлячої еліти та контр еліти (перебуває в опозиції до правлячої верхівки).

Італійський політолог і соціолог Г. Моска у праці «Основи політичної науки» (1896) доводив неминучий поділ суспільства на тих, хто керує, і тих, ким керують. Такий поділ, на його думку, є необхідною умовою існування цивілізації. Еліті властива організованість і цим пояснюється її влада над більшістю. Г. Моска виділяє два типи партійної верхівки: «аристократична» (закрита) та «демократична» (відкрита, допускає розширення своїх лав за рахунок вихідців із низів). Найважливішим критерієм входження в політичну еліту є організаторські здібності, а також матеріальна, моральна, інтелектуальна вищість за інших.

Усі політичні формули, вважав Г. Моска, можна поділити на два різновиди. Одні з них засновано на вірі у щось неприродне, а інші ґрунтуються на принципі раціональної очевидності.

Важливою для теорії Г. Моски є категорія «юридичного захисту», яка є похідною концепції правової держави. Остання спирається на «баланс соціальних сил» і, відповідно, на право, яке забезпечує відносну справедливість між тими, хто управляє, і тими, ким управляють.

Отже, концепція Моски передбачає: постійний поділ на тих, ким управляють, і тих, хто управляє; існування політичного класу, який управляє державним механізмом у результаті такого поділу; політичний клас спирається на принцип законності, що використовує цінності та ідеї, які сприймаються тими, ким управляють, тобто на політичну формулу «юридичного захисту» .

Висновок Політологія в Україні порівняно молода наука — нині відбувається процес її становлення. Заявили про себе наукові установи, що досліджують політичні проблеми, ряд суспільно-політичних центрів. Періодично виходять друком часописи політичного профілю. Політологія як навчальна дисципліна викладається у вищих закладах освіти.

Окреслене предметне поле політології. У широкому розумінні політологія є наукою про політику та її взаємини з людиною і суспільством. У вузькому — це наука про політичну владу, її природу і сутність, зміст і механізми здійснення. Але, на відміну від інших наук, що досліджують ці проблеми, політологія вивчає універсальні та специфічні закони політичного життя, спосіб організації та здійснення влади в динаміці, в дії.

Саме в динаміці та дії. Своєрідний політологічний ренесанс, який нині спостерігаємо, криє в собі небезпеку компрометації цієї науки, дилетантизму й непрофесіоналізму, прагнення приручити політологію, зробити її зовнішньо респектабельною служницею тієї чи іншої політичної сили. Певні групи вчених зберегли й посилили свою залежність від влади, інші - розійшлися по партіях і рухах і зайнялися теоретичним обслуговуванням їхніх інтересів. Завдання ж суспільної науки, політології передусім, — об'єктивний аналіз процесів, що відбуваються в державі.

Політична еліта України протягом тривалого часу не спромоглася визначити стратегію розвитку суспільства, шляхи вирішення проблем, що постали перед ним, не сконсолідувала суспільство, не змогла зробити для народу того, що повинна була зробити, маючи владу.

Список використаної літератури

1. Рудич Ф. М. Політологія: Підручник. — К.: Либідь, 2004. — 480 с.

2. Рябов С. Г., Томенко М. В. Основи теорії політики. — К. — 1996.

3. Гордієнко М. Концепція політичної еліти В. Липинського як фактор національні) державної ідентичності України //Нова політика. — 1998. — № 2.

азмещено на