Теоретико-педпгогічні аспети формувння духовних цінностей в процесі вивчення англійської мови

ВСТУП Актуальність дослідження полягає у тому, що духовні цінності завжди виступали як ідеал, якого прагнули кращі представники людства. Становлення людини передбачає розвиток її розумових можливостей, а також засвоєння системи її духовних цінностей, що є основою її культури.

Результати дослідження дали змогу нам дійти висновку, що сьогодні сформованість духовних цінностей у школярів перебуває на невисокому рівні. Тому сьогодні однією з актуальних проблем, які розглядають психолого — педагогічні науки та методики викладання предметів є формування духовних цінностей у школярів у навчально — виховному процесі.

Питання впровадження цих цінностей в навчально — виховний процес має велике соціальне значення, яке полягає у тому, щоб забезпечити свідомий вибір особистістю духовних цінностей і розвинути їх в стійку індивідуальну систему ціннісних орієнтацій, тому що освіта має великий вплив на підростаюче покоління, сприяє формуванню нової суспільної свідомості, що впливатиме на всі сфери людського життя.

У сучасних умовах соціальної нестабільності, духовної кризи, роз'єднаності, агресивності особливої актуальності набуває важлива педагогічна проблема формування духовних цінностей школярів.

Суспільне життя переконує, що без формування і розвитку таких цінностей як: добро, любов до людей, повага до себе та оточуючих, гуманізм, довіра, відповідальність, патріотизм, створення гармонічних стосунків, щирість, творча ініціатива, винахідливість, толерантність, життєвий оптимізм, неможливо будувати гармонійні та цивілізовані стосунки у суспільстві.

На жаль, незважаючи на велике значення духовних цінностей в житті людей, вони ще не зайняли належного місця в системі цінностей підростаючого покоління.

Школа здебільшого не зуміла подолати авторитаризм та залишки радянського навчання і виховання, щоб взяти до уваги інтереси та проблеми особистості школяра. Вчитель повинен стати помічником і другом для школяра у навчально-виховному процесі, розкрити і розвинути його потенціал, виховати у ньому найнеобхідніші ціннісні орієнтації для життя та праці у суспільстві. У освітній системі виховна робота не може розглядатися як набір певних заходів, вторинних стосовно процесу передачі знань. Настав час переосмислити сутність самого явища виховання. Ведучи мову про шкільне виховання, слід зазначити, що «розвиток людини» можна розпочати від перших днів появи дитини до навчання в освітніх закладах.

Необхідність виховання дитини на основі духовних цінностей відстоювали гуманісти минулого (Мішель Монтень, Франсуа Рабле, Еразм Роттердамський, Вітторіно да Фельтре, Гельвецій, Гольбах, Дідро, Ламетрі).

На духовних цінностях як меті розвитку людини наголошували видатні вітчизняні мислителі ХVIII — ХІХ ст. (М.Бердяєв, Ф. Достоєвський, М. Козачинський, Я. Козельський, Г. Сковорода, В. Соловйов, Л. Толстой, П. Грабовський, В. Каразін, І.Котляревський, М. Коцюбинський, Леся Українка, І.Франко, Т. Шевченко).

Аксіологічні проблеми виступають предметом методологічних, теоретичних та практичних досліджень філософів (М.Бахтін, В. Біблер, Г. Давидова, О. Дробницький, О. Здравомислов, О. Караченцов, І.Кузнецов, О. Лосєв, О. Чанишев, В. Чанишев, В. Харчев, В. Ядов та ін.), які розглядають проблеми діалогу культур, цивілізацій, народів, на основі яких виникають і формуються духовні цінності.

Особливе значення у формуванні духовних цінностей має вивчення будь-якої мови, яка виступає засобом виховання (Є.Вінарський, П. Гальперін, М. Деркач, І.Зимня, О. Леонтьєв, Г. Китайгородська, Ю. Пасова, Г. Рогова, В. Слободчиков, С. Шатілов, Л. Щерба та ін.).

Вагоме значення у розробці педагогічних умов формування духовних цінностей школярів надається питанням духовного катарсису (А.Анікст, В. Асмус, Е. Баллоу, Н. Берхін, Ю. Борєв, Ш. Бутчер, Л. Вороніна, Л. Виготський, Дж. Дземідок, І.Карпенко, О. Лосєв, Д. Лукач, В. Семенов, Й. Хейзінга, В. Шестаков, Г. Шингаров, Т. Флоренська, З. Фрейд, Г. Шевченко та ін.).

Актуальність та доцільність дослідження зумовлені необхідністю встановити соціальне значення виховання школярів на засадах духовних цінностей та виявити і всебічно вивчити найбільш ефективні педагогічні умови формування духовних цінностей у школярів та виявлення нових виховних можливостей іноземної мови.

Враховуючи стандартизацію виховного процесу, зокрема збереження застарілих способів передачі ціннісного ставлення до світу, уявлення про духовність подаються в готовому вигляді, відбувається підміна духовно — моральної педагогіки випадковим набором виховних заходів, що перешкоджають розгортанню процесу розвитку і формуванню самої особистості.

Отже актуальність проблеми, недостатня розробленість її у педагогічній літературі, несистематичне її використання у навчально-виховному процесі зумовили вибір теми курсової роботи «Теоретико — педагогічні аспекти формування духовних цінностей школярів в процесі вивчення іноземної мови».

Об'єкт дослідження — процес формування духовних цінностей у школярів.

Предмет дослідження — формування духовних цінностей у школярів у процесі вивчення іноземної мови.

Мета дослідження — теоретично обґрунтувати методику формування духовних цінностей у школярів у процесі вивчення іноземної мови.

Гіпотеза дослідження полягає в припущенні, що ефективність формування духовних цінностей у школярів у процесі вивчення іноземної мови може бути досягнута, якщо цей процес побудувати на основі розробки й реалізації таких умов: постійне урахування динаміки ціннісної сфери школярів з метою оперативного коригування навчального процесу з індивідуальним підходом до кожного учня, залучення школярів у катарсичну навчально-виховну діяльність, яка забезпечить їх духовний розвиток, застосування креативних методів аксіологічного змісту на уроках іноземної мови для активізації творчої та пізнавальної діяльності учнів.

Для досягнення поставленої мети та перевірки висунутої гіпотези ми сформулювали наступні завдання курсової роботи:

· вивчити рівень висвітлення проблеми цінностей у науково-методологічній та психолого-педагогічній літературі;

· на основі аналізу психолого-педагогічної літератури визначити головні методологічні й теоретичні аспекти розв’язання проблеми формування духовних цінностей у школярів;

· уточнити сутність поняття «духовні цінності школярів»;

· визначити потенційні виховні можливості іноземної мови як засобу формування духовних цінностей у школярів;

· продіагностувати стан сформованості духовних цінностей та соціокультурного досвіду у школярів та визначити їх особливості;

· розробити та охарактеризувати методику формування духовних цінностей у школярів засобами іноземної мови;

· визначити сукупність педагогічних умов, необхідних для формування духовних цінностей у школярів;

· розробити педагогічне забезпечення катарсичного напряму процесу формування духовних цінностей у школярів на уроках іноземної мови.

Для розв’язання поставлених завдань та досягнення визначеної мети застосовувався комплекс методів дослідження:

v теоретичні (аналіз філософської, психолого-педагогічної, навчально-методичної літератури з метою з’ясування поняття духовності і духовних цінностей та розробки теоретико — педагогічних умов формування духовних цінностей у школярів, аналіз текстів підручників, навчально-методичних комплексів, аналіз навчальних програм з іноземних мов (англійська та німецька мови) для визначення теоретико-методологічних основ дослідження, узагальнення, порівняння, абстрагування, конкретизація);

v обсерваційні (спостереження);

v діагностичні (інтерв'ювання, анкетування, вивчення продуктів діяльності учнів, бесіди з учителями та учнями).

Нормативну базу дослідження складають Закон України «Про освіту», Концепція національного виховання, Національна доктрина розвитку освіти України у ХХІ ст., Концепція розвитку загальної середньої освіти, Закон України «Про мову», Державна програма з іноземних мов для загальноосвітніх шкіл, які чітко визначають завдання, спрямовані на якісне оновлення навчально-виховного процесу, його модернізацію, створення можливостей для найповнішої самореалізації підростаючого покоління.

Базою дослідження стали загальноосвітня школа № 1 І-ІІІ ступенів з поглибленим вивченням іноземних мов у м. Вінниця та НВК «СЗШ І-ІІІ ступенів № 1-гімназія смт. Тростянець.

Наукова новизна полягає у розробленні та характеристиці формування духовних цінностей в учнів засобами іноземної мови, обґрунтуванні основних умов та принципів формування духовних цінностей.

Практична значущість дослідження полягає у тому, що у роботі сформульовані теоретичні положення, що у сукупності дають цілісну систему ефективного формування духовних цінностей у школярів; уточнена загальна структура і поняття духовних цінностей; обґрунтована залежність формування духовних цінностей школярів від компетенції вчителя; визначено, як формуються духовні цінності у процесі вивчення іноземної мови і які методи і засоби сприяють цьому.

Логіка дослідження зумовила структуру курсової роботи: вступ, два розділи, висновки до кожного розділу, загальні висновки, список використаних джерел, резюме, додатки.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ФОРМУВАННЯ ДУХОВНИХ ЦІННОСТЕЙ У ШКОЛЯРІВ

1.1 Висвітлення проблеми духовного катарсису у психолого-педагогічній літературі

Є всі підстави стверджувати, що вищим видом духовної активності людини є катарсична діяльність, тому що «катарсична діяльність створила „людину духовну“ сформувала її як вершину біосоціальної еволюції, як культурно — історичну домінанту. Історія людської культури — це процес неухильного удосконалення і збагачення катарсичної діяльності: від її психофізіологічного до власне духовного рівня, від насолоди біологічним благополуччям і комфортом (їжею, статевим актом, безпекою) до задоволеності результатами праці, соціальної комунікації, творчості в мистецтві».

Знання з приводу змісту і застосування механізмів духовного катарсису виявилися вкрай необхідними, оскільки у процесі переживання катарсичного стану людина долає життєво важливі суперечності та конфлікти, досягаючи морально-психологічної, духовної рівноваги з соціоприродним середовищем і власним «я».

У соціокультурному плані виховання можна розглядати як процес катарсичного перетворення особистості. «Катарсис — це цілісний, насичений, динамічний стан особистості, що виражає вищий ступінь її духовної організації і виникає в результаті очищення, ускладнення й піднесення її цінностей й ідеалів до рівня соціально значущих, національних, загальнолюдських». Зазначимо, що привабливість цього підходу полягає в тому, що основу духовного катарсису складає «сходження» суб'єкта до особливо важливих — духовних цінностей та ідеалів. Тим самим виховання, катарсис і духовні цінності включаються в єдину духовно-практичну систему, у якій мета, засіб і результат максимально зближаються.

Формування духовного припускає внутрішню структурну перебудову свідомості, почуттів і поведінки особистості за допомогою введення нових елементів і зв’язків у її соціокультурний досвід.

Духовне піднесення означає свідоме прийняття індивідом нових для нього соціально значущих цінностей і ідеалів, стійку орієнтацію на їхню реалізацію в особистому житті, у діяльності і спілкуванні з іншими людьми.

Можна припустити, що всім духовним цінностям у собі люди зобов’язані духовному катарсису. Тут виявляється подвійна діалектична залежність зазначених явищ. Через катарсис соціальні суб'єкти засвоюють загальнолюдський ціннісний досвід, а завдяки останньому — здатні пережити духовне очищення, ускладнення і піднесення.

Оскільки катарсис містить у собі емоційні, інтелектуальні, моральні, естетичні компоненти, то цілком закономірна і зрозуміла його здатність впливати на цілісний світ людської особистості. По своїй суті катарсис — складна, цілісна трансформація духовного стану людини, при якій духовні цінності не тільки «очищають», «ускладнюють» і «підносять» її, але й стають глибоко особистими. Катарсичність — головний критерій у засвоєнні духовних цінностей у процесі життя.

Тим самим підкреслимо, що доречне зближення понять «культура», «прогрес» і «катарсис». На думку Ільєнкова З.В.: «прогрес у культурі розкривається в наростаючому проникненні в неї наукового світогляду, у розширенні меж впливу матеріалізму у філософії, реалізму в мистецтві, духовного в етиці».

Катарсичний зміст у прогресі духовної культури полягає в тому, що він — це висхідний розвиток творчої діяльності суспільства, процес збагачення її новими гуманістичними ідеями, більш глибокого пізнання світу і його позитивного перетворення з метою створення найбільш сприятливих умов для розширення свободи людини, її гармонійного розвитку, щастя і збереження.

Катарсис є універсальним механізмом духовної культури і виховання, він — «механізм формування механізмів», «механізм соціальної спадковості». Тому метод катарсису є основою для формування духовних цінностей.

Зараз обмеженість духовного світу особистості, що належить до постіндустріального суспільства негативно характеризує, насамперед, у ціннісному відношенні. Не випадково виникають такі його визначення, як «людина ринкова», «людина самовдоволена», «людина, наділена надзвичайною владою» і навіть «Ченгісхан з електронною машиною». Проблема духовних цінностей повинна бути предметом активної комплексної розробки шляхів її розв’язання представниками різних наук. Вона має велике теоретичне і практичне значення, оскільки від її результатів залежить чіткість усіх політичних і гуманітарних програм, що визначають розвиток людського суспільства. На базі вищих духовних цінностей буде досягнута справжня єдність людства, перетворення його в гуманістичний «соціальний Всесвіт».

Тому утворилось одне із завдань навчально — виховного процесу, що спрямоване на формування духовних цінностей у підростаючого покоління. Катарсична педагогічна технологія, що розроблена І. М. Карпенком є «сучасною креативною технологією освітнього процесу. Її головна ідея полягає у цілеспрямованому педагогічному моделюванні ефекту духовного катарсису в навчально — виховному процесі» [11, c.21].

Методологічну основу технології становлять концептуальні положення про вплив мистецтва на духовний світ людини, про взаємозв'язок та взаємозумовленість художньої літератури та соціальної практики, взаємозв'язок загальнокультурного та професійного становлення особистості. Він описує катарсис як універсальний механізм мистецтва, що зумовлює зміст художньої творчості, естетичного сприйняття та духовного розвитку особистості. Катарсична педагогічна технологія побудована на катарсичній діяльності, змістом якої виступає інтенсивна, цілісна трансформація духовнопрактичних основ особистості.

Таким чином, розширення видів і збагачення змісту катарсичної діяльності складає головну умову формування ціннісної сфери особистості. Необхідно використовувати потенціал катарсичних переживань у різних видах діяльності з метою нагромадження досвіду ціннісного ставлення до світу, властивого різним соціальним суб'єктам.

1.2 Духовність та духовні цінності

Теоретико — ціннісна проблематика з’явилась водночас з появою філософії. Людина прагнула визначити орієнтири для себе стосовно світу. Хоча самого терміна «цінності» ще не було, але вже у найдавніших філософських поглядах вживалися поняття, котрі були віднесені до різних проявів цінностей й оцінки як суспільних, соціальних і природних явищ, так і людських вчинків. Але окрема «наука про цінності» з’явилася лише наприкінці IX століття, її повна назва — аксіологія.

Вивчення цінностей має важливе місце у сучасних науках: соціології, психології, історії, філософії, педагогіці. Тут більшість праць присвячено як теорії цінностей, так і визначенню структури різних ціннісних категорій. Аналіз літератури дав підстави вважати, що досі розробленої і загальноприйнятої концепції духовних цінностей немає ні у зарубіжній, ні у вітчизняної науці, що стало підставою для вироблення та обґрунтування структури духовних цінностей.

Оскільки життя суспільства — складний, цілісний процес активно-творчої діяльності людей, яка спрямована на засвоєння та перетворення світу, створення, збереження, примноження, засвоєння культури, у ході чого задовольняються, виробляються, розвиваються людські потреби. Світ культури — це світ предметів, наповнений ідеальним змістом та значенням, у яких закодована, акумульована соціальна інформація, досвід багатьох поколінь. У світ культури, в якому розгортається життя суспільства, входять цінності та норми, ідеї та образи, звичаї та традиції. У реальному суспільному житті щільно переплетені та рівно необхідні матеріальне і речове, ідеальне і духовне.

Духовне пронизує усі сфери суспільного життя — економічну, соціальну, політичну, суто духовну. Адже у будь-якому виді діяльності людина прагне задовольнити не тільки матеріальні, але й духовні потреби, переслідує ту чи іншу мету, реалізує конкретні плани, використовує певні ідеальні схеми діяльності, спирається на ціннісно-нормативну інформацію, що закодована в ідеальних образах. Цей процес виробництва та використання закодованої інформації і є духовним життям суспільства.

Духовне життя суспільства — це активно-творча діяльність людей — засвоєння та перетворення світу, яка полягає у виробництві, зберіганні, розподілі, споживанні духовних цінностей та ідеального змісту. Духовне життя суспільства зв’язане з задоволенням духовних потреб, функціонуванням свідомості (суспільної та індивідуальної), стосунками між людьми, багатоманітними формами їх спілкування. Духовне життя суспільства охоплює не тільки ідеальні явища, але й суб'єктів духовного життя, які мають певні потреби, інтереси, ідеали, а також соціальні інститути, що займаються виробництвом, розподілом та зберіганням духовних цінностей (клуби, бібліотеки, театри, музеї, навчальні заклади, релігійні та суспільні організації тощо). Ось чому не можна зводити духовне життя суспільства лише до функціонування суспільної свідомості. Стан духовного життя визначається усіма його складовими [25, c.98].

Духовне життя суспільства виступає як відносно самостійна сфера суспільного життя. Розподіл праці та соціальна диференціація суспільства привели до того, що духовна діяльність відокремилася в самостійний вид виробництва і стала заняттям окремих груп людей. Так виникла духовна сфера суспільного життя — один з рівнів духовного життя суспільства, що зв’язаний з спеціалізованим духовним виробництвом, спрямованим на задоволення переважно духовних потреб, з функціонуванням спеціалізованих соціальних інститутів, що професійно зайняті створенням, зберіганням та поширенням духовних цінностей.

Отже, духовна сфера — це духовне життя людей, яке цілеспрямовано організується суспільством. Духовна сфера має певну структуру та включає такі компоненти: духовне виробництво, духовні потреби, духовне споживання, духовні цінності, суб'єкти духовного життя і соціальні інститути, що забезпечують його протікання.

Результатом духовного виробництва є духовні цінності, світ ідей. Проте усі ідеї мають певних матеріальних носіїв, а усі матеріальні цінності мають певні ідеальні значення та зміст. Нова річ може народити і нове коло ідей. Знаряддями духовного виробництва виступають певні розумові форми, і тільки як додаткові засоби — відповідні матеріальні предмети. У процесі ж духовного виробництва та споживання триває інформаційне використання предмета безвідносно до його матеріальної форми, тим самим не зникає.

Такими передумовами, внутрішніми збудниками активності виступають потреби. Фундаментальні духовні потреби, що викликають духовне виробництво — пізнавальні, моральні, естетичні.

Пізнавальні потреби — потреби пов’язані з необхідністю одержувати об'єктивну інформацію про навколишній світ, щоб мати можливість адекватно у ньому орієнтуватися та його перетворювати відповідно до своїх потреб. А для суспільства задоволення пізнавальних і духовних потреб, а не тільки матеріальних, стає необхідною умовою розквіту. Людині потрібні не просто корисні, а вірні, точні, істинні знання, спираючись на які може раціонально будувати своє життя, більш-менш точно передбачати майбутнє та за допомогою наукових засобів наблизити його. Нарешті в сучасному світі наука починає йти, ніби попереду практики й істина стає важливою духовною цінністю.

Моральні потреби — моральні зразки, поняття, вимоги, що дають можливість людині оцінювати дійсність та орієнтуватися в ній. В психології і педагогіці моральні цінності розглядаються як складова частина колективу, що впливає на взаємовідносини у ньому. Моральні цінності виступають у якості таких форм: як моральні принципи, норми, ідеали, закони, їх виникнення обумовлено природними потребами спільного життя людей, а вони мають суспільно-історичний характер. З розвитком людства розвиваються і потреби людини. Людина потребує конкретних орієнтирів, певних критеріїв для розрізнення і розпізнання Добра і Зла. Категорії Добра і Зла — найважливіші моральні категорії.

Естетична потреба — це специфічний вияв жадоби людини до цілісності і тотожності, єдності і завершеності індивідуального і родового. Естетичне виникає і функціонує як особливий «орган», спосіб гармонізації особистості і відновлення її цілісності та функціональної життєдіяльності і загальної активізації, формування творчого потенціалу. З самого початку естетичне було покликане вирішувати протиріччя, що утворилися в результаті суперечностей життя, постійного подолання і боротьби життєвих конфліктів і порушення психічного балансу. Тому потреба в естетичному найбільш нагальна тоді, коли людина втрачає свою тотожність з дійсністю, вступає з нею в конфлікт і виражає свою незгоду з всім, що суперечить її ідеалам і прагненням, або в моменти занепаду, втрати віри і стимулів до боротьби та творчості.

Гармонізація естетичних, моральних та пізнавальних потреб — необхідна умова нормального проходження духовного життя суспільства, розвитку духовності особистості.

Духовні цінності - ще один необхідний компонент духовної сфери. Поняття цінності виражає людське соціальне та культурне значення певних предметів, процесів, явищ дійсності. «Цінності не об'єктивні і не суб'єктивні, належать суб'єкту, створюються ним, але у відповідь на властиві людині об'єктивні потреби, матеріальні та духовні, з урахуванням об'єктивних властивостей самих предметів, їх здатності задовольняти відповідні людські вимоги» [28, c.84].

Оскільки цінності виробляються людиною у відповідь на її потреби, мають конкретно-історичний характер. У ході культурно-історичного життя виробляються такі цінності, які потім входять у систему загальнолюдських цінностей, хоча їх конкретний зміст змінюється з ходом історії. Кожна національна культура зберігає і відтворює духовні домінанти вищого порядку, які у науковій традиції називаються «духовними цінностями». Вирішення питання про ці цінності ми вважаємо принципово важливим у теоретичному і практичному планах.

Багато науковців дотримуються думки, відповідно до якої духовні цінності - це історично сформована система узагальнених оціночних уявлень і ставлень людей до найважливіших умов їхнього буття, що забезпечують їхнє збереження і прогресивний розвиток як представників біологічного виду так і розумних соціальних істот.

Враховуючи взаємозв'язок духовних цінностей з основними умовами збереження і розвитку суспільства й особистості, можна стверджувати, що цих цінностей не може бути багато.

На нашу думку, соціокультурне призначення духовних цінностей розкривається в наступних параметрах. По-перше, вони визначають змістовне і смислове ядро буття людства, кінцеві цілі існування і його космопланетарні функції. По-друге, забезпечують загально родову ідентифікацію людства. По-третє, задають членам світового співтовариства «культурну матрицю» і визначають перспективи індивідуально-особистісного розвитку людей. По-четверте, на їхній основі формуються стандарти і критерії оцінки нового соціокультурного досвіду, що виробляються людством. По-п'яте, стимулюють вольову спрямованість людства до створення більш вдосконалених соціоприродних умов життя і діяльності. По-шосте, сприяють збереженню культурної спадкоємності різних поколінь людського роду. По-сьоме, забезпечують нагромадження стійких смислів і кодів, що сприяють духовному взаєморозумінню і співробітництву людей у різних сферах життя [15, c.87].

До головних критеріїв виділення духовних цінностей ми відносимо наступні: збереження і розвиток людства як біологічного виду і свідомого історичного суб'єкта; збереження і розвиток окремих рас і націй як рівноправних членів світового співтовариства; збереження і розвиток окремої людини як представника біологічного виду і розумної суспільної істоти.

· Таким чином, до основних духовних цінностей людського роду відносяться: право на життя (вітальна цінність);

· право на здоров’я (валеологічна цінність);

· право на людське співтовариство (соцієтальна цінність);право на особисту свободу (ліберальна цінність);

· право на працю (прагматична цінність); право на особисту власність (приватна цінність);

· право на пізнання (гностична цінність); право на інформацію (інформаційна цінність);

· право на спілкування (комунікативна цінність); право на індивідуальність (унікативна цінність);

· право на творчість (креативна цінність); право на всебічний розвиток (калокагативна цінність).

Цінності — певний зміст, людське значення предметів навколишнього світу. Одночасно, цінність — ідея та вимога, що звернені до дійсності, закони, які диктують її досконалість. Інакше висловлюючись, цінності - це «матеріальні і духовні явища, які відповідають інтересам людей, задовольняють їх потреби» [9, c.117].

Психолого — педагогічна література виділяє такі принципи формування духовних цінностей особистості:

принцип гуманізму — сукупність поглядів, що виражають повагу гідності і прав людини, турботу про добробут людей, їхньому всебічному розвитку і створенню умов суспільного життя [36,c.94];

індивідуалізму — визнання автономії та абсолютних прав особистості у суспільстві [36,c.145]. В центрі всього навчально — виховного процесу знаходиться учень, його інтереси та проблеми, місце для самоствердження, розвитку, пошуку і вдосконалення;

колективізму — принцип суспільного життя та співпраці людей. 36, c.181]. Цей принцип залучає школярів до створення позитивних стосунків у колективі і сприятливої психологічної атмосфери, гармонійного співіснування та співпраці;

альтруїзму — принцип, який полягає у безкорисній допомозі людям, у готовності жертвувати для їх добробуту власними інтересами. 36, c.13];

адекватності виховуючого середовища — передбачає забезпечення в кожному шкільному колективі балансу управління і самоврядування, комфортної життєдіяльності як учнів, так і педагогів, створення оптимальних умов для прояву творчості особистості; соціального загартування — передбачає залучення учнів до ситуацій, які потребують вольового зусилля для подолання негативного впливу соціуму, вироблення соціального імунітету, стійкості від стресів, рефліксійної позиції [14, c.43];

толерантності і комунікативної спрямованості (партнерський тип стосунків) — передбачає прояв терпимості до інших людей, їх поглядів, цінностей, поведінки.

Отже духовність — це внутрішній світ людини, це стрижень, фундамент внутрішнього світу людини. Йому не можна навчити з допомогою настанов. Можна вказати лише шлях, але не можна заставити по ньому йти. Духовність — це те, що відрізняє людину, що властиве лише їй одній.

Духовність — творча спрямованість, наснага людини; певний тип світо відношення, що полягає у триєдності ставлення до світу природи, суспільства та інших людей і до самого себе. Виходити з розуміння людини як духовної істоти, означає, що ми визначаємо за нею безумовне право на духовне самостановлення, самодіяльність, тобто сприймаємо її як справжнього суб'єкта власної життєдіяльності, який несе відповідальність за її здійснення.

Метою духовного самовдосконалення є досягнення гармонії між власним життям і навколишнім світом.

Індійський філософ Ш. А. Грош говорить: «духовність у своїй суті є пробудженням внутрішньої дійсності нашого створіння, нашої душі, внутрішнє прагнення пізнати, відчути і ототожнити себе з нею, увійти в контакт з вищою дійсністю. об'єднатися з нею, і як наслідок цього контакту — перетворити всю нашу істоту на нову, в нову особистість, в нову природу».

«Духовність не зводиться до інтелектуальності, ідеальності, звернення розуму до етики, чистої моралі або аскетизму. Духовність не є й чиста релігійність, чи емоційне піднесення духу, або розумова довіра і урегульованість поведінки на цих засадах» [14,c.42].

Духовному світові особистості, що формується, надавав великого значення В. А. Сухомлинський. Він розглядав формування духовного світу людини в тісному зв’язку як із його розумовим, так і з моральним та естетичним розвитком. Видатний педагог писав: «Сфера духовного життя людини — це розвиток, формування і задоволення його моральності, інтелектуальних і естетичних запитів й інтересів у процесі активної діяльності. Джерелом духовного світу людини є матеріальний світ, об'єктивна дійсність і особливо такі важливі її сфери, як громадське життя людини, його соціальний і моральний досвід"[34, c.32].

Взагалі, духовно багатою людиною вважають людину, яка живе в гармонії із собою і світом, в якої сформовані духовні цінності, тобто, ті якості і риси, життєві установки, що існують для кожної людини, що становлять її ідеал.

1.3 Формування духовних цінностей як психолого-педагогічна проблема Духовний вакуум охопив систему освіти і виховання. Втрачено основи християнського світогляду, внаслідок чого неможливе формування підвалин об'єднуючої національної ідеї, у змісті освіти спостерігається світоглядний хаос, орієнтація на бездуховний інтелектуалізм. Все це негативно позначається на духовному здоров'ї особистості, у дитини втрачається сенс життя, впевненість у власному майбутньому і майбутньому своєї країни.

Розповсюджуються такі негативні явища у дитячому і молодіжному середовищі, як алкоголізм, наркоманія, токсикоманія, суїцид, злочинність і бродяжництво. На розвиток дитини негативно впливають продукція секс-індустрії, засоби масової інформації, особливо телебачення. Державна політика спрямована не на створення і підтримку молодої сім'ї, а на стимуляцію позашлюбного життя через пропаганду статевих знань і розповсюдження засобів контрацепції. На підставі цих причин ми провели анкетування серед школярів на визначення їхнього рівня сформованості духовних цінностей (Додаток А). Анкетування показало, що рівень сформованості духовних цінностей школярів недостатній, лише 48% опитаних школярів мають високий рівень сформованості духовних цінностей.

Саме тому гостро стоїть завдання створити концепцію національного виховання. А для цього необхідно звернутися до духовно-освітянської спадщини нашого народу. Тому проблема духовного виховання підростаючого покоління сьогодні відноситься до ряду глобальних. Вона усвідомлюється багатьма країнами, народами. Однак, ця проблема вирішена недостатньо і полягає в тому, що в державі і суспільстві немає погодженості в оцінці основних цінностей на яких потрібно виховувати молодь. А духовне відродження української нації неможливе без змін у всіх сферах життя: в економіці, культурі й у свідомості. Тому проблему формування духовних цінностей нинішнього покоління українців можна назвати і морально-етичною, і психолого-педагогічною, і суспільно-політичною.

Однією з основних в світі стала ідея проникнення духовних основ у всі сфери життя. Сюди належать факти й принципи виховання підростаючого покоління. Діти стали мимовільними свідками соціального розшарування суспільства, постійної загрози безробіття батьків, війн, злочинності, занепаду культури, духовності і моральності. Тому створення основ формування духовних орієнтацій на практиці навчання і виховання — питання життєво необхідне.

Духовні ціннісні орієнтації - це прагнення виховання людини, в якомога повному втіленню у ній людської сутності. Не вважається, що духовна традиція виховання є явищем педагогічної думки лише сьогодення. Духовна традиція своїм корінням іде в глибинні витоки людської культури. Ще давнину задавалися питання, які не втратили свого значення й актуальності і нині: «Що таке істина?», «Що таке добро?», «Що таке краса?». Через століття вчені дійшли висновку, що це три категорії питань тісно пов’язані між собою. Досліджуючи стосунки між істиною, добром та красою, вчені знайшли для них єдине і загальне поняття — поняття «цінність». І це цілком можна пояснити, адже добро є моральною цінністю, істина — пізнавальною, а краса — естетичною. Поняття «цінність» стало однією з найуживаніших у сфері гуманітарного знання.

Вивчення з допомогою ціннісних орієнтацій займає важливе місце у сприйнятті сучасних наук. Цінності можуть бути як предметні, так і суб'єктні.

Фактично вони є лише «двома полюсами ціннісних відносин людини до світу; перші виступають об'єктами (предмети, потреби і інтереси, взяті лише у суб'єктно — психологічному вираженні), а другі - як вираз того самого вираження з боку суб'єкта.

Звісно, далеко ще не все ідеї рівноцінні в навчаннях цілях, але не всі містять гуманістичне, творче, оригінальне. Вважається, що теорія цінностей («аксіологія») як особлива галузь гуманітарних наук з’явилася наприкінці XIX ст., але прагнення теоретично осягнути ціннісне ставлення виникло набагато раніше цього. Судження про різні види цінностей — благо, краса, добро, святості - можна зустріти і в класиків античної філософії, і в теологів середньовіччя, і в мислителів епохи Відродження, й у роботах учених нової доби, «…доброчесна людина як така є мірою істинної цінності» [4, c.278].

Під кінець античності посилився інтерес до людської індивідуальності і суб'єктивності. Так теоретико — ціннісні уявлення з’являються у філософській думці найдавніших цивілізацій — Індії, Китаю, Греції. На Американському континенті виникла філософія, у якій однією з центральних проблем була проблема цінності всього наявного.

За всієї суперечливості концепцій, сформованих протягом кількох століть історії аксіології, головний результат цієї історії не визнати позитивним: він полягає у затвердженні аксіологічної науки у ряді гуманітарних наук.

Величезне значення для збагачення ціннісного світогляду мало прийняття Руссю християнства, органічне освоєння християнських цінностей, що влилися в цінності давньослов’янської культури.

У другій половині ХХ століття майже центральне місце займало співвіднесення добра і зла. Без упину докладно у роботах К. Д. Ушинського, Л. Н. Толстого, і більше пізніх С. Т. Шацького, В. А. Сухомлинського, відзначимо, що педагогічна природа гуманізму лежать у царині людських взаємовідносин вчителя і учня. У цих питаннях особистість учня є головним цінністю, зі своїми внутрішнім світом, інтересами, потребами, здібностями, можливостями і особливостями. Часто формування духовних цінностей ототожнюється з гуманним ставленням до дитини, бо особисті якості формуються спираючись на різні цінності - справедливість, доброту, милосердя, честь, совість, етичність, поняття про обов’язок, повагу до людської гідності. По суті, це основна спрямованість всієї діяльності вчителя. Її головною метою є розвиток дитині, здатної на усвідомлений і відповідальний вибір поведінки й вчинків у різних життєвих ситуаціях, не нехтуючи духовними цінностями.

За характером використання можна назвати п’ять типів культурних зразків: шаблон, обмеження, спосіб, символ і цінність. За рівнем складності виділяють елементарні, культурні і конструктивні зразки, хоча, загалом, їх можна зарахувати до розряду загальнолюдських зразків, чи цінностей. Цінності пронизують геть усі сфери суспільної життя, всі соціальні структури та стосунки.

У творах вітчизняної літератури позначилося два трактування природи ціннісних явищ, засновані на діалектичній триєдності: «річ — властивість — ставлення» [11, c.234]. Мається на увазі, що цінностями є речі й їх властивості, які потрібні в ролі коштів для задоволення людських потреб та інтересів. Предмети, явища і властивості, яких торкаються інтересів людей, набувають притягальну силу окремих особистостей, великих і малих соціальних груп.

Також вважають, що цінність є ставлення значимості об'єктів соціального і природного світу для суб'єкта соціальної практики (особистості, колективу, суспільства). Цінність, на їхню думку, залежить від властивості як суб'єкта, так і об'єкта. Вона об'єктивно задана практичною діяльністю суб'єкта. Віддзеркалення цієї об'єктивної значимості у свідомості це і є цінність.

Системи цінностей у сенсі слова — це внутрішній стрижень культури, об'єднувальна ланка всіх форм суспільної свідомості. На думку О. Г. Здравомислова, цінності - це «уособлені у розвитку самої історії, завдяки поділу праці сфері духовного виробництва інтереси"[16, c.66].

Розгляд специфіки, забезпечення і структури духовних цінностей слід пов’язувати з запровадження її першого елемента — суб'єкта цінності. Це, по-перше, «природа як джерело і умова життя і його духовного потенціалу, виступає як самоцінний суб'єкт, а не лише умови та середовища міжсуб'єктних відносин. Суб'єктом духовних цінностей можуть виступати людина і будь-яка спільність: сім'я, соціальна група, шкільний клас, група, нація, народність, суспільство. А ще нашаровуються різні типи відносин: міжособистісні, міжвікові, міжстатеві, міжнаціональні» [16, c.55].

«Другим вихідним елементом є об'єкт — носій цінності. Це по — перше, природа як джерело життя, суб'єкт і середовище проживання, а й як безпосередній об'єкт — посередник людських відносин. По-друге, ним може бути лише таке явище, подія, факт, ідея, які мають у процесі оцінки їхньої суб'єктом позитивну чи негативну значимість. Ця значимість і робить об'єкт оцінки носієм відповідних економічних, політичних, правових, моральних, релігійних чи естетичних цінностей» [16, c.57].

Аналіз літератури дає підстави вважати, що цінність висловлює людський вимір культури, втілює у собі ставлення до форм людського буття, людського співіснування, характеризує людський вимір суспільної свідомості. Про те, що духовні цінності є цінностями індивідуального суб'єкта.

Розробленої і загальноприйнятої концепції духовних цінностей немає ні з в західній літературі, ні у вітчизняної. Духовні цінності - одне з найбільш часто вживаних термінів. Духовні цінності - це ідеал, символ, зразок, регулятивна ідея, й у цій ролі вони теж мають право займати відповідне місце у нашій свідомості і світогляді. Вони мають вплив на людську діяльність, людську поведінку, громадське життя, розвиток культури. Зрозуміло, що вплив цей виявляється по-різному, залежно від виду цінностей — релігійних чи естетичних, моральних чи художніх, від особливостей аксіологічного суб'єкта — індивідуального чи сукупного, від того, чи функціонує цінність всередині духовного світу суб'єкта.

Тому нині розвинулася теорія особистісно — орієнтованого виховання, головним завданням якого є заохочення активності вихованця, допомога йому в пізнанні самого себе, формування мотивації постійного самовдосконалення, прищеплення ефективної його методики, чітке визначення духовних цінностей і змістовних життєвих орієнтирів, сприяння самовираженню, саморозкриттю і самореалізації вихованця, своєчасне коригування його дій. Тобто вихователь із «всезнаючого» і «всевладного» перетворюється в режисера постійного самовдосконалення особистості вихованця.

На думку І. М. Беха, «завдання допомогти дитині усвідомити себе як особистість має стати головним для педагога як організатора виховного процесу… тільки через усвідомлення можливе опанування складових внутрішнього світу, тобто формування вихованця як суб'єкта власного морально-духовного розвитку. Але це означає усвідомити себе як особистість щодо дитини, яка ще має стати цією особистістю, в якої ще не розвинено базових особистісних цінностей».

Отже, особистісно — орієнтований підхід спрямований на виховання людини, здатної жити серед людей за законами добра, справедливості, кохання — тобто того, що входить в поняття її духовних цінностей. Оскільки мова йде про людину, становлення її особистості, закономірно йдеться про пріоритетні співвідношення навчання, розвитку та виховання. Раніше приділялась увага фізичному вихованню, сьогодні головне — навчання й розвиток підростаючого покоління. Адже сьогодні потрібне виховання на рівні з навчанням, бо це розвиток особистості, особливо у духовному аспекті. І в нинішніх умовах було б не так доцільне виховання, як самовиховання. «Дитина робить себе сама, тому ми — його помічники, залежно від нашого профілю. Психологічні механізми розвитку діють через предмет діяльності. Найпотужнішим засобом розвитку, отже, і традиції виховання є навчальна діяльність».

Культура як головний чинник накопиченого людством досвіду, соціальних і духовних цінностей оперує поняттям «справедливість», «краса», «добро» тощо. Вона визначає провідні ціннісні категорії для усіх поколінь. Культура неспроможна існувати поза і крім людини. Багатство його здібності, форм спілкування, і видів діяльності спрямоване на створення різних цінностей. Один із особливостей культури у тому, що володіючи безліччю цінностей, вона об'єктивно дає можливість людині при їх прийнятті зробити самостійний вибір. Держава зі своїми соціальними функціями може стимулювати ті засоби і способи, що з самого раннього віку привчають дитину вміти робити доцільний вибір.

У сучасній освіті відбувається орієнтація на особистість, на розвиток особистості, що перетворює культуру в важливий чинник духовного відновлення як суспільства загалом, і окремої особистості. Нас цікавить навчально — виховний аспект культури як збереження її духовних цінностей в традиціях народу і передачі дітям у тісному взаємозв'язку минулого досвіду й розвитку всього суспільства загалом і окремо взятій особистості. Саме у сучасній педагогіці особливо загострилася увага до культури як чинника соціального розвитку. Багато вчених дійшли висновку, що духовні і соціокультурні ознаки конкретного народу чи проведення окремого регіону істотно впливають на розвиток усього суспільства.

Однією із визначальних покликань вітчизняної освіти є, переконання, що забезпечує людині розуміння цінності світу і кожної людини у ньому. Системи цінностей виокремлює цінності, пов’язані з утвердженням особистістю своєї ролі в соціальній сфері; цінності, які задовольняють потреби в спілкуванні;цінності, що зорієнтовані на саморозвиток творчої індивідуальності; цінності, що дозволяють здійснити самореалізацію;

цінності, що дозволяють задоволення практичних можливостей.

Продовжуючи традиції вітчизняного духовно-морального виховання, В. А. Сухомлинського розумів виховання як головну працю над душею дитини, направити і замінити формування внутрішнього плану свідомості через засвоєння зовнішніх дій з предметами і соціальними формами спілкування.

Питання виховання, на жаль, поки що вирішуються погано. І справжня причина — невміння вчителів, їхня низька професійна компетенція, тому і у нашій державі немає згоди у цінностях, на яких можна й потрібно виховувати молодь.

Мета духовного навчання Є.В. Бондаревска визначає як «виховання цілісного людини культури, має взаємозалежні природну, соціальну і культурну сутності». Є.В. Бондаревска виділяє такі поняття, характерні для такого виховного процесу: виховання гуманної особистості (милосердя, чеснота тощо.); виховання вільної особистості (високий рівень самосвідомості, самостійність прийняття рішень тощо.); виховання в людини культури (знання рідних і іноземних мов, літератури, історії, інтелігентність тощо.); виховання творчої особистість (розвиток інтелекту, уяви, уваги, знань, вмінь, навичок.); виховання духовної особистості (потреба пізнання, потреба удосконалення, краси.); виховання моральної особистості (честь, гідність, совість, поняття про обов’язок, повагу людської гідності, любов, патріотизм).

І.С. Артюхова стверджує, що духовні цінності мають стати основою всіх шкільних предметних методик. Головна особливість особистісно — орієнтованого змісту освіти у тому, що його неспроможна задаватися окремо від процесуальної форми його існування — методики, технології, форми тощо. Крім поставлених ззовні стандартних компонентів, в зміст особистісно — орієнтованої світи включаються емоційноціннісні, особистісні елементи, які невідривні від самого процесу навчання із властивою йому міжсуб'єктним спілкуванням. Отже, зміст уроків має складатися з наукової, культурної і духовної частин. Особлива функція освіти у тому, що своїм змістом воно закладає базові, фундаментальні основи вільної творчої особистості, моральної, духовної, екологічної, естетичної, економічної культур. Тому, як цілком слушно осмислювати роль освіти у контексті життя, пристосованого до культури, якій надана змога реалізації своїх сутнісних сил. Контекст життя, на думку цих авторів, — це контекст духовно розвитку. Родина і школа повинні прищепити дитині духовну культуру ще з дитинства і зберігати співпрацю у навчанні і вихованні у подальшому майбутньому, а також спонукати дитину до самоосвіти і самовиховання.

Вивчена і проаналізована філософська і психолого-педагогічна література показує, що проблема духовних цінностей та їх місце в вихованні особистості - одна з найважливіших у сучасної педагогічної науці. Проте дослідники досі не дійшли єдиного розуміння цінностей. Під поняттям духовні цінності розуміється ідеал, символ, зразок, регулятивна ідея, яка ввібрала глибоко пережитий історичний досвід людства, його потенціал і прагнення. Будь-яка цінність має вигляд вимоги щодо поведінки людини й фіксується цілою групою ціннісних еквівалентів.

1.4 Методи формування духовних цінностей у школярів Ефективність духовного виховання значною мірою залежить від спрямованості виховного процесу, форм та методів його організації.

Провідним методом виховання духовних цінностей є метод творчого етичного діалогу, коли вчитель і учень або учні спільно шукають і знаходять відповіді на запитання, що дають можливість послідовної самореалізації особистісних сил і рис характеру. Побудова діалогічної взаємодії педагога з дітьми ґрунтується на сюжетній і проблемній основі, яка охоплює сукупність психолого-педагогічних прийомів і способів, стимулювання учнів до думки, дії, рішення, вчинку, забезпечуючи тим самим прояв суб'єктної сутності особистості.

Сюжетна, проблемна основа етичного діалогу визначається у відповідності з віковими та індивідуальними особливостями учнів. Її розвиток спрямований на опосередкований вплив через емоційне насичення занять різноманітними методичними формами залучення дітей до гри, тестів, практичних ситуацій морального характеру, які базуються на власному досвіді вихованців.

Виховний вплив етичного діалогу на уроках спрямований на засвоєння духовних знань, актуалізацію творчого потенціалу мислення, почуттів, обґрунтованого осмислення моральної проблеми. Основою етичного діалогу є вихід на моральний вибір, постійну рефлексію відносно своєї поведінки, вчинків, розвиток потреби учнів у духовному самовдосконаленні.

Серед методів духовного виховання важлива роль належить активним методам, що ґрунтуються на демократичному стилі взаємодії, спрямовані на самостійний пошук істини та сприяють конструктивно-критичному способу мислення, здатності розрізняти добро і зло в повсякденному житті, протистояти аморальним спокусам. До таких методів належать: соціально-рольові ігри, соціодрама, метод відкритої трибуни, морально-психологічні тренінги, інтелектуальні аукціони, «мозкові штурми», метод аналізу соціальних ситуацій з моральним характером, ігри — драматизації тощо.

Особливістю цього виховання є його зв’язок з предметами гуманітарного циклу, де розглядаються окремі моральні проблеми. Втім, для процесуального сходження особистості до духовного ідеалу цієї інтеграції не достатньо. Для цього потрібно в якості обов’язкового компоненту активізувати і об'єднати в єдине ціле навчальну, факультативну і позаурочну виховну діяльність, оскільки в останній забезпечується накопичення та реалізація морального досвіду учнів, здатність в повсякденному житті проявляти доброту, відповідальність, совість, толерантність та інші чесноти.

Формування орієнтацій школярів на духовні цінності може здійснюватися за умови урахування їхніх вікових особливостей. Це підвищує якість процесу формування духовних цінностей у школярів.

ВИСНOВКИ ДО ПЕРШОГО РОЗДІЛУ У цьому розділі було висвітлена проблема духовних цінностей як психолого — педагогічної проблеми, адже у сучасному суспільстві школа втратила свої соціально — виховні функції, а виховання розчинилося в буквальному значені слова «освіта». Оскільки значення виховання дуже велике, воно своєї сутністю направлено в майбутнє, від якості виховної діяльності школи залежить доля майбутнього, духовне багатство суспільства. А закладаються ціннісні орієнтації у процесі виховання, розвиваються завдяки самовихованню. Від правдивого розуміння ідеалів, дотримання духовних цінностей значною мірою залежить ефективність і якість вирішення завдань у багатьох сферах нашого житті.

Сьогодні, як ніколи раніше, необхідно духовне виховання підростаючого покоління. Це твердження доводить проведене анкетування серед школярів на визначення рівня розвитку духовних цінностей. Також проаналізувавши психолого — педагогічну та філософську літературу було чітко виявлено поняття духовності та духовних цінностей, їх головні принципи і складові, що сприяло подальшому виявленню методів та умов формування духовних цінностей, до яких належать метод творчого етичного діалогу, метод демократичного стилю взаємодії, у рахування вікових особливостей, об'єднання факультативної, навчальної та позаурочної виховної діяльності, погодженість держави і суспільства в оцінці основних цінностей, на яких потрібно виховувати молодь. Також було визначено основні принципи формування духовних цінностей: принцип гуманізму, індивідуалізму, колективізму, альтруїзму та ін.

РОЗДІЛ 2. МЕТОДИКА ФОРМУВАННЯ ДУХОВНИХ ЦІННОСТЕЙ ШКОЛЯРІВ У ПРОЦЕСІ ВИВЧЕННЯ ІНОЗЕМНОЇ МОВИ

2.1 Можливості іноземної мови у формуванні духовних цінностей У ряді міст і районів, на регіональному, муніципальному рівнях у рамках реалізації Програми розвитку виховання вирішується важливе питання: що і яким чином необхідно зробити, щоб об'єднати зусилля суспільства в інтересах особистості дитини, оскільки духовне становлення дітей і молоді, їх життєве самовизначення — найважливіша складова частина суспільного розвитку. Сьогодні дуже часто можна почути від педагогів: чим виховувати, як виховувати? Є вічні цінності: Життя, Земля, Батьківщина, Сім'я, Дім, Істина, Праця, Культура, Мир, Добро, Милосердя. Саме на них завжди орієнтувалася і повинна орієнтуватися сьогодні виховна система школи.