Цивільно-правова відповідальність і захист цивільних прав

Н.С. Кузнєцова

Однією з найбільш специфічних особливостей, яка визначає право в сукупності соціальних норм, формує «образ права», безумовно, є забезпеченість норми права засобами державного примусу.

Право неодмінно пов’язане з примусом тому, що саме поняття обов’язкової норми передбачає можливість її порушення; без правопорушення право в цілому не мало би сенсу і мети… Державний примус, включаючи найгостріші його форми, є необхідним супутником всякого права, однак не вичерпує його змісту [1].

Правове регулювання будь-яких суспільних відносин, пов’язане із процесом трансформації правових приписів в площину фактичних суспільних відносин, передбачає, що кожне суб'єктивне право в разі його порушення гарантовано забезпечується можливістю його примусового відновлення або захисту.

Особливості регулювання відносин нормами цивільного права обумовлені специфікою як самої сфери, тобто предмету правового регулювання, так і характерними рисами методу цивільно-правового регулювання.

Предмет цивільно-правового регулювання включає переважну більшість відносин, які опосередковують нормальну (безконфліктну) діяльність учасників: володіння, користування, розпорядження майном, реалізація інтелектуальних здібностей в процесі творчої діяльності, укладення численних договорів (як передбачених, так і не передбачених законом, але таких, що не суперечать йому), реалізація фізичними особами особистих немайнових прав тощо.

Звичайно такі відносини реалізуються їх учасниками добровільно, без застосування додаткових засобів примусового характеру. Цим передусім пояснюється, що в нормативному масиві цивільного права диспозитивні правові норми мають найбільшу питому вагу, а сама диспозитивність набуває характер визначальної риси методу правового регулювання. Цей висновок є загальновизнаним у цивілістичній доктрині [2].

Для примусових засобів, які застосовуються з метою реалізації цивільних прав і обов’язків, визначальним є чітко виражена правозахисна спрямованість [3]. Хоча цивільно-правові, як і будь-які інші примусові заходи спрямовані на особу, яка порушує суб'єктивні права і законні інтереси інших осіб. Вони не набувають ознак особистої кари для правопорушника, як це має місце в кримінальному, а подекуди і в адміністративному праві.

Особливість методу цивільно-правового регулювання відповідних суспільних відносин полягає в тому, що в разі порушення суб'єктивних прав норми цивільного права спрямовують свій регуляторний механізм на поновлення порушених суб'єктивних прав. Відтак заходи примусу з врахуванням особливостей предмету цивільно-правового регулювання орієнтовані не на особу правопорушника, а на його майно, оскільки основна мета їх застосування пов’язана із відновленням порушеної майнової сфери потерпілої особи.

У працях видатних цивілістів С. М. Братуся, О.С. Іоффе, В.Ф. Яковлєва, Ю. Г. Басіна неодноразово зазначалося, що заходи примусу в цивільному праві за своїм призначенням є способами захисту порушених суб'єктивних прав. Це призначення заходів примусу в цивільному праві, яке визначається предметом, функцією, принципами, методом цивільного права, в свою чергу також відбивається в правовій природі, видах і підставах застосування заходів примусу в цивільному праві.

Так, С. М. Братусь розглядав цивільно-правову відповідальність як стан примусової реалізації цивільно-правових санкцій, практично ототожнюючи заходи примусу в цивільному праві з мірами відповідальності [4].

В.Ф. Яковлєв хоча і не погоджувався в цілому з тим, що за своєю природою примусові заходи практично вичерпуються мірами відповідальності, однак підкреслював, що як і С. М. Братусь [5] вважає, що примусові заходи в цивільному праві використовуються для захисту суб'єктивних цивільних прав. По суті всі вони є заходами на користь потерпілої особи [6].

Як бачимо, відповідальність за порушення цивільних прав, хоча і не вичерпує собою заходів примусу, але посідає в їх системі визначальне місце, виконує функцію способу захисту порушених прав і відіграє істотну роль в процесі правового регулювання цивільно-правових відносин в цілому.

Попри це місце інституту цивільно-правової відповідальності в механізмі правового регулювання цивільно-правових відносин, як і співвідношення із інститутом захисту цивільних прав до сьогодні в цивілістичній науці є недостатньо дослідженим.

Не зупиняючись на детальному аналізі загальнотеоретичних підходів до формулювання самого поняття механізму правового регулювання, зазначимо, що підтримуємо положення про те, що його складає сукупність юридичних засобів, за допомогою яких забезпечується правовий вплив на суспільні відносини [7].

Питання про складові цього механізму як на загальнотеоретичному, так і на галузевих (зокрема, цивільно-правовому) рівнях є дискусійним. Водночас більшість дослідників беззаперечно визнають елементами механізму правового регулювання правові норми, правовідносини та акти застосування права [8]. Деякі автори в якості самостійного елемента називають також юридичні факти [9].

Для з’ясування місця інституту цивільно-правової відповідальності в правовому регулюванні відповідних суспільних відносин дуже важливим є аналіз особливостей механізму правового регулювання не тільки як сукупності окремих автономних правових засобів, але дослідження їх функціонування на різних стадіях правового регулювання.

На першій стадії здійснюється регламентація суспільних відносин шляхом встановлення загальнообов’язкових правил поведінки, що об'єктивуються у відповідних правових нормах. Вже на цьому етапі правового впорядкування на нормативному рівні визначаються також і правові наслідки можливого порушення цих правових стандартів.

Таким чином, можна констатувати, що вже на першій стадії правового регулювання нормуються і основні засади цивільно-правової відповідальності. На загально-теоретичному рівні цей процес можна простежити в самій конструкції правової норми: * гіпотеза; * диспозиція; * санкція. Саме через санкцію правової норми ми можемо виявити нормативну основу юридичної відповідальності, в тому числі й цивільно-правової.

Норма права, що передбачає юридичну відповідальність, встановлює як дозвільний, так і заборонювальний варіант поведінки, а також наслідки, які можуть тягнути за собою соціально корисний або суспільно небезпечний варіанти поведінки. Встановлення в правовій нормі моделі відповідального ставлення є початковою ланкою в механізмі правового регулювання. Правова норма, що передбачає юридичну відповідальність, є зразком, конструкцією правомірної поведінки фізичних осіб та діяльності державних органів, посадових осіб та держави. Норма права — це основа як юридичної відповідальності, так і механізму правового регулювання [10].

Як і в цілому цивільно-правові норми мають особливості, що зумовлюються, про що вже зазначалося, специфікою предмету і методу цивільно-правового регулювання, функцій цивільного права тощо, так і норми, що регламентують цивільно-правову відповідальність істотно відрізняються від інших правових норм, якими передбачені міри кримінальної, адміністративної, фінансово-правової відповідальності.

Оскільки провідною для цивільного права виступає регулятивна функція і в цілому об'єктом цивільно-правового регулювання є правомірна діяльність, норми цивільного права за своїм характером є диспозитивними. Ця особливість кореспондується із іншими характеристиками методу цивільно-правового регулювання, перш за все правовим положенням суб'єктів відносин: юридичною рівністю, майновою та організаційною автономією, формуванням правових зв’язків шляхом ініціативного, вільного волевиявлення.

Таким чином, у процесі визначення стандартів правомірної поведінки пріоритет залишається за волевиявленням учасників, а законодавець перебирає на себе цю функцію тільки за умов, коли має місце нормативно визначений імператив або учасники (суб'єкти) правовідносин не реалізували надану їм можливість самостійно передбачити правила їх взаємної поведінки.

Це певною мірою відбивається й на встановленні мір цивільно-правової відповідальності.

Ретроспективний аналіз цивільного законодавства радянської доби дає підстави для висновку про надмірне законодавче регулювання примусових заходів, зокрема цивільно-правової відповідальності, особливо в сфері господарської діяльності. В юридичній літературі того періоду відзначалося, що в чинному законодавстві чітко простежується тенденція по всіх основних видах договорів «розписати» відповідальність за всі можливі порушення. Наприклад, Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення 1981 р. передбачало стягнення штрафних санкцій у 45 випадках різних порушень; Правила про договори підряду 1969 р. встановлювали 26 різних видів штрафних санкцій тощо. Така ситуація не сприяла, не зважаючи на формальне збільшення кількості штрафних санкцій, підвищенню їх ефективності.

Вже тоді в літературі підкреслювалося, що договірні санкції мають перевагу перед нормативними, оскільки дозволяють сторонам вже на стадії укладання договору максимально враховувати специфіку існуючих між ними стосунків, встановлювати розмір відповідальності залежно від характеру порушень і їх впливу на результати роботи підприємства [11].

Реанімація приватно-правовових засад у цивільному праві на сучасному етапі обумовила відновлення і принципу свободи договору, невід'ємною складовою якого є можливість встановлювати сторонами у договорі не тільки основні права та обов’язки і умови їх реалізації, але й передбачати підстави і обсяг цивільно-правової відповідальності за їх порушення.

Новий Цк України також закріпив принцип повного відшкодування збитків як основну форму цивільно-правової відповідальності (ст. 22 цКу), встановив як один із способів захисту цивільних прав відшкодування моральної (немайнової) шкоди (ст. 23 ЦКУ). Правові наслідки порушення зобов’язання та відповідальність за порушення зобов’язання регулюються нормами, що містяться у гл. 51 ЦК України (ст. 610−625). Зобов’язання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди, передбачені гл. 82 ЦКУ (ст. 1166−1211).

Наведене свідчить, що в сучасному цивільному законодавстві України реалізований в якості загального підходу принцип оптимального співвідношення нормативної і договірної регламентації мір цивільно-правової відповідальності за порушення суб'єктивних цивільних прав.

Водночас механізм правового регулювання суспільних відносин у цілому (і цивільно-правові відносини не є серед них винятком) передбачає, що норми права є основою для формування правових зв’язків і відносин.

Виникнення, зміна або припинення правовідносин — це друга стадія правового регулювання. Цивільні правовідносини і юридичні факти на цій стадії займають важливе місце в механізмі правового регулювання. І на цьому етапі можна без додаткових зусиль побачити істотні відмінності, характерні саме для цивільно-правової сфери. Насамперед, система юридичних фактів характеризується тим, що визначені в законодавстві життєві обставини, які обумовлюють рух (виникнення, зміну, припинення) правовідносин не мають характеру «закритого переліку». Відповідно до ст. 11 ЦКУ цивільні права та обов’язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов’язки. Крім того, як підкреслювалося, більшість юридичних фактів цивільного права лежить в площині правомірної діяльності (правочини, в тому числі договори, створення об'єктів інтелектуальної власності, а також нових матеріальних об'єктів тощо). Хоча серед цивільних правовідносин найбільшу питому вагу мають регулятивні, у загальнотеоретичній і цивілістичній доктрині переважною є точка зору, що заходи (міри) відповідальності реалізуються в межах охоронювального правовідношення [12].

Виходячи із цього, у разі порушення регулятивного правовідношення, змістом якого є позитивні суб'єктивні права та обов’язки, воно трансформується в охоронювальне правовідношення, в межах якого має здійснюватися відновлення або захист порушених прав шляхом застосування мір цивільно-правової відповідальності.

Таким чином, на третій стадії правового регулювання здійснюється реалізація суб'єктивних прав та обов’язків і основним елементом механізму правового регулювання на цьому етапі виступають акти реалізації суб'єктивних прав та обов’язків. На цій стадії має досягатися очікуваний правовий результат — фактична поведінка суб'єктів, яка відповідає моделі, встановленій нормою права.

Однак право, як система загальнообов’язкових правил поведінки, розраховане не тільки на свідоме сприйняття і безумовне виконання суб'єктами його нормативних приписів. У разі, коли учасниками суспільних відносин допускається відхилення від цих приписів або їх порушення, починає діяти цивільно-правова відповідальність як певна підсистема в структурі механізму правового регулювання.

Досліджуючи дію цієї підсистеми, А. О. Собчак виділив у її складі сім основних елементів: * міри відповідальності; * правопорушення як підстава виникнення охоронювального правовідношення і застосування мір відповідальності; * охоронювальне правовідношення; * застосування мір відповідальності, що виражається в індивідуальних приписах юрисдикційних та інших компетентних органів; * процесуальне правовідношення, у рамках якого здійснюється процес притягнення до відповідальності і покладення її на правопорушника; * реальне претерпівання порушником мір відповідальності, тобто проявлення в його майновій, особистій або службовій сфері негативних наслідків притягнення до відповідальності; * принципи і функції відповідальності, що пов’язують названі елементи її механізму в цілісну динамічну систему, в «працюючий» механізм.

Ці елементи, на думку автора, утворюють три відносно самостійні стадії в механізмі відповідальності: * механізм формування санкцій, в яких втілюються міри відповідальності - законодавчий рівень відповідальності; * механізм реалізації (застосування) мір відповідальності - правозастосовуючий рівень відповідальності; * механізм реального впливу відповідальності на поведінку правопорушника, тобто переведення санкцій в реальну поведінку учасників відповідних правовідносин, якої очікує від них законодавець — функціональний рівень відповідальності, на якому проявляється її соціальна ефективність [13].

Дослідження місця мір цивільно-правової відповідальності в механізмі правового регулювання цивільно-правових відносин підтверджує їх присутність принаймні на стадії регламентації цивільно-правових відносин, а також на стадії реалізації суб'єктивних цивільних прав та обов’язків, що дає підставу для загального висновку, що підвищення ефективності застосування інституту цивільно-правової відповідальності знаходиться як в площині законотворення, так і в процесі правозастосування.

Якщо формування правового масиву, в тому числі і його сегменту, присвяченого встановленню мір (заходів) відповідальності, знаходиться в полі зору науковців, то процес реалізації суб'єктивних прав та обов’язків з точки зору ефективності заходів цивільно-правової відповідальності, які застосовуються в разі їх порушення, є практично недослідженим в нашій цивілістичній літературі.

З наведеного огляду важливим є виявлення «вузьких» місць в механізмі дії відповідальності саме на правозастосовчому та функціональному рівнях.

В цивілістичній доктрині не сформувалася єдина позиція з приводу визначення моменту виникнення охоронювального правовідношення, в межах якого реалізуються міри (заходи) цивільно-правової відповідальності.

Більшість авторів схиляється до того, що правовідносини юридичної відповідальності виникають з моменту вчинення правопорушення. Однак охоронювальні правовідносини характеризуються певною динамікою і проходять відповідні стадії розвитку, що дозволяє говорити в цілому про динаміку правовідношення цивільно-правової відповідальності [14].

На нашу думку, наведений вище механізм дії цивільно-правової відповідальності, що органічно поєднує елементи як матеріально-правового, так і процесуального характеру і в своєму розвитку охоплює всі три рівня її існування (законодавчий, правозастосовчий і функціональний) дають можливість із належним ступенем повноти з’ясувати як самий характер впливу інституту відповідальності на формування належної поведінки суб'єктів цивільно-правових відносин, так і його можливості по відновленню та захисту порушених цивільних прав.

Ця проблема тісно пов’язана із розумінням і тлумаченням самого феномену цивільно-правової відповідальності в цивілістичній доктрині, яке проявилося в двох основних концептуальних підходах до її вирішення.

Розглядаючи цивільно-правову відповідальність в межах охоронювального правовідношення, переважна більшість цивілістів пов’язує застосування відповідних примусових заходів, передбачених на нормативному рівні, саме із вчиненням правопорушення (як в договірній, так і в позадоговірній сферах).

Вчення про склад цивільного правопорушення як необхідну і достатню підставу цивільно-правової відповідальності, сформульоване і обґрунтоване Г. К. Матвєєвим ще в 60-ті роки минулого століття [15], впродовж практично сорока років не піддавалося сумніву і дискусії цивілістів точилися в основному з приводу виявлення і аналізу тих чи інших елементів складу. Так, Ю. Х. Калмиков цілком справедливо зауважував, що в юридичній літературі не піддається сумніву той факт, що визначення чітких кордонів порівняльного поняття складу цивільного правопорушення має велике практичне і теоретичне значення. Спірними залишаються питання про самий склад, про елементи, які слід включати до складу або залишати за його межами, про зміст таких категорій, як протиправність, причинний зв’язок, вина [16].

Концепція правопорушення як підстави відповідальності в 70−80 роки минулого століття була сприйнята і загальною теорією права. І.С. Самощенко в роботі «Понятие правонарушения по советскому законодательству» провів детальний аналіз категорії правопорушення і дійшов висновку про те, що хоча конкретні злочини, цивільно-правові, адміністративні чи інші провини відрізняються один від одного змістом дій, з яких вони складаються, характером суспільних зв’язків, в сфері яких вони мають місце і які зачіпають, ступенем суспільної шкідливості і та ін., тим не менше всім злочинам, цивільно-правовим порушенням, адміністративним провинам тощо властиві загальні риси, з одного боку, їх зближує єдність внутрішньої, соціальної сутності, з іншого — всі вони мають зовнішні (описові) ознаки, що характеризують їх в цілому як особливе явище — правопорушення [17].

Сукупність цих ознак об'єктивного і суб'єктивного порядку розглядається як склад правопорушення, який і виступає як підстави відповідальності.

Однак в літературі зустрічається й інше трактування підстав відповідальності, зокрема цивільно правової. Не згадуючи категорію складу правопорушення, деякі автори називають підставами відповідальності (або її умовами) протиправну поведінку, заподіяну шкоду, причинний зв’язок між ними і вину правопорушника. Однак це є нічим іншим, як деталізацією однієї і в принципі єдиної підстави, яким є правопорушення (цивільне, дисциплінарне тощо) [18].

Водночас робилися спроби іншого тлумачення самого складу правопорушення. Так, С.С. Алєксєєв намагався обґрунтувати положення про те, що склад цивільного правопорушення являє собою сукупність трьох елементів: об'єкта, суб'єкта та об'єктивної сторони. При цьому вина правопорушника виводилася за межі складу. Особливість цивільно-правового регулювання відносин, пов’язаних із майновими правопорушеннями показують, на думку С.С. Алєксєєва, що більш правильним, логічним було б піти іншим шляхом і, відмовившись від аналогії з кримінальним правом, віднести вину не до складу правопорушення, а, розглядаючи її в негативному аспекті, як невинність — до підстав звільнення від відповідальності [19].

Однак слід зазначити, що ця конструкція не була сприйнята цивілістичним загалом. Що ж стосується виключення вини із складу цивільного правопорушення, то й сам С.С. Алєксєєв в своїх подальших дослідженням не так послідовно відстоював цю позицію [20]. ²²

Аналізуючи наведений погляд, не можна не помітити спробу подивитися на правопорушення з огляду загальних підходів, що застосовуються при дослідженні структури правовідношення, і певною мірою невиправдано зблизити ці категорії.

Вчення про склад цивільного правопорушення як підставу цивільно-правової відповідальності набуло практично хрестоматійного характеру і увійшло у всі підручники цивільного права.

Однак у фундаментальному дослідженні, присвяченому проблемам договірного права, В.В. Вітрянський піддав це вчення не тільки сумніву, але й жорстокій критиці, зазначивши, що його автори і прибічники привносять в цивілістику не притаманні, чужі їй вчення.

На думку В.В. Вітрянського, підставою цивільно-правової відповідальності (однією-єдиною і загальною) є порушення суб'єктивних цивільних прав як майнових, так і особистих немайнових, оскільки цивільно-правова відповідальність являє собою відповідальність одного учасника майнового обороту перед іншим, відповідальність порушника перед потерпілим, її загальною метою є відновлення порушеного права на підставі принципу відповідності розміру відповідальності розміру заподіяної шкоди або збитків.

При застосуванні цивільно-правової відповідальності не мають жодного правового значення «шкідливі наслідки» з погляду негативного впливу допущеного порушення цивільних прав на суспільні інтереси (між іншим, як і самі суспільні інтереси), «об'єктивна» і «суб'єктивна» сторони цивільного правопорушення.

Таким чином, порушення права суб'єкта цивільних правовідносин тягне необхідність відновлення порушеного права, в тому числі і шляхом застосування цивільно-правової відповідальності. Звідси підставою такої відповідальності є саме порушення суб'єктивного цивільного права.

Стосовно окремих видів порушених суб'єктивних цивільних прав, а також суб'єктів, які вчинили це порушення, законодавець сформулював обов’язкові загальні вимоги, дотримання яких необхідно для застосування цивільно-правової відповідальності. Ці встановлені законом вимоги є умовами цивільно-правової відповідальності. До їх числа належать: протиправність порушення суб'єктивних цивільних прав; наявність збитків (шкоди), причинного зв’язку між порушенням суб'єктивних цивільних прав і збитками (шкодою), вина порушника [21].

Ця позиція потребує виваженого й ґрунтовного аналізу, який може і, мабуть, повинен стати предметом окремого дослідження.

Якщо відкинути категорично-емоційний тон, в якому викладене абсолютне несприйняття вчення про склад цивільного правопорушення як підставу цивільно-правової відповідальності, й дати загальну оцінку запропонованої цьому вченню альтернативу, то можна встановити, що В.В. Вітрянський намагається відділити умови цивільно-правової відповідальності, під якими він розуміє загальні вимоги, дотримання яких необхідно для застосування цивільно-правової відповідальності, від підстави відповідальності (однієї-єдиної й загальної). Такою підставою він вбачає порушення суб'єктивних цивільних прав (як майнових, так і особистих).

Але чи докорінно відрізняється це бачення підстав і умов відповідальності від складу цивільного правопорушення та його елементів: протиправної поведінки, заподіяної шкоди, причинного зв’язку між ними та вини порушника? Навряд чи можна дати стверджувальну відповідь на це запитання.

Принагідно зазначимо, що така гостра критика допоки не змінила загальної оцінки вчення про склад правопорушення, яке практично у всіх підручниках як і раніше займає чільне місце [22].

В умовах розбудови правової держави й формування громадянського суспільства якісно змінюється не тільки роль права як важливого регулятора суспільних відносин, певного соціального феномена, але й самий зміст, наповнення основних правових категорій і юридичних засобів. Безумовно, це стосується й інституту відповідальності.

Ще за радянських часів в цивілістичній доктрині була сформульована концепція проспективної (позитивної) відповідальності.

На відміну від ретроспективної відповідальності (тобто відповідальності за скоєне цивільне правопорушення) під позитивною відповідальністю розуміється обов’язок дотримуватися приписів, вимог правових норм (обов'язок діяти правомірно, вимога дотримуватися правових норм) [23].

У цивільному праві цю позицію підтримує В. А. Тархов, який вважає, що «юридична відповідальність — це врегульований правом обов’язок дати звіт у своїх діях… Вимога звіту — основна ознака й сутність відповідальності, а чи наступає за звітом осуд і кара — це вже інше питання» [24].

Якщо ширше подивитися на концепцію позитивної відповідальності саме з огляду правових і моральних засад формування й функціонування громадянського суспільства, центральне місце в якому посідає людина — власник, творець, особистість; суспільства, яке основною метою визначає гарантії реалізації й захисту основних прав громадян, то можна погодитися, що цей підхід вже не викликає такого несприйняття, яке мало місце в період тоталітарної радянської доби.

Таке розуміння позитивної (проспективної відповідальності) тісно пов’язане з виконанням цивільно-правовою відповідальністю її попереджувальновиховної функції. Якщо говорити про засоби правового впливу, основною складовою якого є механізм правового регулювання, то, безумовно, слід включити в цей процес у якості важливих чинників правового впливу правосвідомість, правову культуру, правове виховання. Усі ці юридичні інструменти і категорії знаходяться у органічному зв’язку й іманентно обумовлюють більш широке розуміння поняття юридичної (в тому числі цивільно-правової) відповідальності, поєднання її позитивного та ретроспективного аспектів, яке може забезпечити і недопущення або попередження цивільних правопорушень, а в разі їх вчинення, відновлення і захист порушених цивільних прав. В такому контексті інститут відповідальності набуває більш повного формату і дозволяє реалізувати всі його функції.

Новий ЦКУ виділив захист цивільних прав та інтересів як самостійний інститут загальної частини цивільного права, присвятивши йому гл. 3. Особливе місце посідають у цій главі способи цивільних прав, під якими розуміють передбачені законом засоби, за допомогою яких може бути досягнуто попередження або усунення порушення права, його відновлення та (або) компенсація втрат, викликаних порушенням права [25].

Аналіз наведеного визначення поняття способів захисту, а також їх переліку, передбаченому в ст. 16 ЦКУ, дає підстави для висновку про те, що існує певне співвідношення між мірами (заходами) відповідальності й способами захисту цивільних прав.

По-перше, і міри відповідальності, і способи захисту слід розглядати як певні правові засоби, юридичні інструменти впливу на відповідні суспільні відносини.

По-друге, і міри відповідальності, і способи захисту спрямовані на локалізацію наслідків порушення прав.

Однак, якщо загальною рисою обох цих правових засобів є чітко виражена правозахисна мета, способи захисту за своїм обсягом є більш широким поняттям, оскільки вони передбачають не тільки відновлення порушеного права або компенсацію втрат від цього, але й попередження, присікання та усунення порушення цивільного права.

По-третє, з огляду на попередній висновок перелік способів захисту цивільних прав є ширшим за передбачені законом заходи відповідальності. Більш того, останні є невід'ємною складовою цих способів.

Крім того, інститут цивільно-правової відповідальності містить правові норми, що встановлюють матеріально-правові наслідки порушення права. Захист цивільних прав, маючи на увазі необхідність як попередження, так і відновлення права в разі його порушення передбачає не тільки диференційовані способи захисту, але й різні форми захисту (судом, нотаріусом, органом державної влади, органом місцевого самоврядування, самозахист). Разом з тим, характеризуючи категорію цивільно-правової відповідальності, ми не можемо обмежитися тільки констатацією і аналізом тільки однієї її форми (відшкодування збитків та інші способи відшкодування матеріальної шкоди, відшкодування моральної шкоди).

Проблеми цивільно-правової відповідальності включають у себе і визначення розміру відповідальності, і підстави притягнення й звільнення до цивільно-правової відповідальності, врахування вини потерпілого (боржника) тощо. Із наведеного можна зробити висновок про самостійність цих інститутів, незважаючи на наявність у них спільних рис.

Цивільно-правова відповідальність належить до тих правових явищ, які завжди «притягували» увагу дослідників. За влучною оцінкою видатного цивіліста О. О. Красавчикова, незважаючи на це проблема відповідальності не втратила своєї привабливості, а головне — практичної й теоретичної актуальності. Може в силу такої «надмірної» уваги вона нагадує дитину, у якої сім няньок. В теорії цивільно-правової відповідальності практично немає кардинального питання, із приводу якого думки дослідників звелися до одного логічного знаменника… [26].

Навряд чи можна назвати це випадковим, оскільки саме через механізм дії цивільно-правової відповідальності визначається в кінцевому рахунку ефективність правового регулювання, перевіряється дієвість і «міцність» права в цілому.

ЛІТЕРАТУРА

цивільний право примусовий відповідальність Лейст О. Э. Сущность права. Проблемы теории и философии права. — М., 2008. — С. 72.

Яковлев В.Ф. Гражданско-правовой метод регулирования общественных отношений. — М., 2006. — С. 149.

Яковлев В. Ф. Там само, С. 154.

Братусь С. Н. Юридическая ответственность и законность. — М., 1976. С. 5.

Братусь С. Н. Предмет и система советского гражданского права. — М., 1963. — С. 99−100.

Яковлев В. Ф. Принуждение в гражданском праве // Проблемы современного гражданского права. — М., 2000. — С. 215−216.

Алексеев С. С. Механизм правового регулирования в социалистическом государстве. — М., 1966. — С.30.

Хачатуров Р.Л., Липинский Д. А. Общая теория юридической ответственности СанктПетербург, 2007. — С. 571. Також: Яковлев В. Ф. Гражданско-правовой метод регулирования общественных отношений. — С. 186.

Корецкий А. Д. Теоретикоправовые основы учения о договоре. — СП/б, 2001. -С. 101, 105.

Хачатуров Р.Л., Липинский Д. А. Общая теория юридической ответственности. — С. 574 575.

Повышение гражданско-правовой ответственности в охране прав и интересов граждан и организаций. — Киев, 1988. — С. 78.

Липинский Д. А. Проблемы юридической ответственности. — СП/б, 2004.С. 50−52.