Реализация норм Федерального закону Про неспроможності (банкрутство)

Реализация норм Федерального закону «Про неспроможності (банкрутство) «

Федеральный закон від 08.01.98 № 6-ФЗ «Про неспроможності (банкрутство) «зачіпає великий пласт економічних та юридичних взаємовідносин, що виникають у разі визнання у в судовому порядку юридичних банкрутами. Це пояснює неослабний інтерес юристів-практиків до цього Закону, оголює все нові й нові проблеми, потребують подальшого врегулювання як у законодавчому рівні, і шляхом тлумачення Закона.

Одной з проблем реалізації ФЗ «Про неспроможності (банкрутство) «є добір арбітражних управляючих, тому що від цієї ключової постаті залежить успішна реалізація всієї процедури. Зовнішній управляючий, продумано застосовуючи чинне законодавство про політичне банкрутство, використовуючи систему заходів антикризового управління, привносячи новим типом мислення, прогресивні виробничі підходи, здатний суттєво вплинути на ситуацію для підприємства, підвищивши його економічну стійкість і інвестиційної привабливості. Кваліфікований конкурсний керуючий у стислі терміни може провести ліквідацію і максимально задовольнити вимоги кредиторов.

Но це у ідеалі. Реалії ж сьогодні такі, що з ФСФО Росії акредитовано понад сто організацій, навчальних фахівців із антикризисному управлінню. У багатьох випадків це особи, намагаються в ринкових відносин здобути новий професію. Мало хто їх має досвід керівної работы.

К жалю, доводиться констатувати, що не управляючі, минулі короткий курс навчання, може вирішувати поставлені їх завдання й замінити з більшою економічною віддачею керівників підприємств, мають досвід роботи у конкретної області, професійні зв’язку, знають специфіку виробництва, часто мають авторитет підкреслив у своєму колективі, і серед кредиторів. Важко годі розраховувати, що у стислі терміни, відведений арбітражний управляючий для роботи, вони можуть купити всі перелічені качества.

В той час якщо колишній районний керівник збанкрутілого підприємства запропонує свою кандидатуру управляючим іншою економічно нестабільному підприємстві, то, швидше за все, з урахуванням досвіду роботи, буде кращою з запропонованих кандидатур.

В умовах, коли сталися докорінні зміни в принципах господарювання, банкрутство набуло широкого розмаху. Спричинено це явища які завжди криються у недбалість керівників. Основне лихо, яка веде до банкрутства, — загальна економічна нестабільність, розбалансованість ринку, відсутність надійних правових механізмів, які гарантують захист сумлінного предпринимательства.

Учитывая, що заміна керівника підприємства-боржника це самоціль процедури (якщо й змінювати, так на кращого), за доцільне внести зміни у Закон, дозволивши залишати як арбітражного управляючого керівника збанкрутілого підприємства. Цей захід дозволила зменшити час для проведення як процедур антикризового управління, і ліквідації підприємств-банкрутів, збільшити ефективність цих мер.

В разі запровадження зовнішнього управління проблемне підприємство та його керівництво має більше шансів відновити платоспроможність, оскільки керівнику зайве змарнувати часу ввійти в курс справ підприємства міста і освоєння його специфіки. Стануть у нагоді знання керівника у разі визнання підприємства банкрутом, оскільки вона краще за інших орієнтується у цьому, кому можна запропонувати придбати сировину, обладнання та т. буд. Зрозуміло, призначення колишнього керівника арбітражний управляючий можна тільки у разі, якщо він втратив довіру кредиторов.

Серьезные заперечення викликають норма Закону, що обмежує терміни зовнішнього управління 18 місяцями. У ситуаціях, коли йдеться про середніх і велику промисловість, відновити платоспроможність за короткий термін неможливо. Нереальний цей термін й у юридичних, мають циклічний дохід. Це, зазвичай, розуміють і кредитори, в переважній більшості випадків виступаючі за продовження терміну зовнішнього управління понад 18 месяцев.

Более гнучким розв’язання цієї проблеми представляється зміна п. 4 ст. 68 закону про банкрутство і зняття обмеження на граничний термін зовнішнього управління за наявності цього волі кредиторів. За відсутності такий норми складається парадоксальна ситуація, коли кредитори, чиї фінансові інтереси захищає Закон, голосують за продовження терміну зовнішнього управління, а арбітражного суду повинен обмежитися певним тимчасовим пределом.

Признание підприємств-боржників банкрутами часом збігаються з порушенням справ стосовно осіб, винних в розкраданні майна підприємства. При цьому завершити конкурсне виробництво до отримання компенсації матеріального шкоди, заподіяної підприємству, нельзя.

Представляется правильним у випадках припиняти конкурсне виробництво до винесення вироку щодо винних осіб і вирішення питання щодо цивільному позов у рамках кримінальної справи. Потім зазначена заборгованість силу ст. 113 Закону може бути гаразд поступки права вимоги боржника або передано відповідно до ст. 118 Закону («Майно боржників, що залишилося після погашення вимог кредиторів »).

Практическое значення має тут дозвіл наступного комплексу вопросов.

Согласно ст. 117, 119 Закону конкурсний управляючий зобов’язаний уявити арбітражному суду свій звіт, виходячи з якого виноситься ухвалу про завершенні конкурсного виробництва. У цьому з тексту Закону годі було, яким має бути рішення Конституційного суду разі, якщо буде встановлено, що конкурсна маса розподілено неправильно. Чи має суд самостійно оцінювати результати діяльності управляючого або оцінка повинна даватися при оскарженні його дій кредиторами?

Представляется, що у цьому етапі суд самостійно, незалежно від оскарження кредиторами дій конкурсного управляючого дає оцінку його діям у разі, якщо буде встановлено, що конкурсна маса розподілено неправильно, відмовляє в завершенні конкурсного производства.

Признание неправомірними дій арбітражного управляючого має спричинити у себе повернення третіми особами незаконно переданого їм майна. Оскільки який завжди такий повернення можливе добровільно, може бути законодавчо передбачено механізм видачі у випадках виконавчих аркушів. При відсутності можливості примусового виконання рішення суду нічого очікувати мати реальних последствий.

Существует ще один неурегульований аспект цієї проблеми. Зазначене рішення суду, прийняте рамках процедури банкрутства, може бути оскаржене. Проте його прийняття зачіпає права третіх осіб, які мають то, можливо вилучено майно. Третіми особами можуть називатися як кредитори, яким майно передано на шкоду іншим кредиторам, і особи, які є учасниками процедури банкрутства. Треті особи можуть діяти сумлінно. Така ситуація можлива, наприклад, у разі продажу конкурсним управляючим майна за цінами чи способом, не узгоджених із кредиторами.

Интересы третіх осіб, які є учасниками процесу банкрутства, також мають бути захищені у разі, якщо незаконно передане з вини арбітражного управляючого майно вилучать. У цьому норму ст. 21 Закону слід доповнити правом третіх осіб на стягнення збитків з конкурсного управляючого в разі неналежного виконання ним своїх обязанностей.

По-другому складається ситуація, коли обличчя, неправомірно яке здобуло майно, неспроможна його повернути, позаяк у своє чергу розпорядився їм. Наприклад, отримане майно знищено чи перепродане. Ситуацію слід розглядати з позиції ст. 113 Закону, визнавши за підприємством-банкрутом право вимоги боргу від третя особа. Одночасно у кредиторів виникає право покласти відповідальність за завдані збитки на арбітражного управляючого. Описана вище ситуація можлива до завершення конкурсного производства.

Если неправильне розподіл конкурсної маси очевидно після завершення конкурсного виробництва, відновлення порушених прав кредиторів регулюється п. 7 ст. 114 Закону. Зазначену норму передбачає, що кредитори, чиї вимоги були задоволені повному обсязі під час конкурсного виробництва, заслуговують вимоги до третіх осіб, які мають незаконно майно боржника. Цю вимогу то, можливо пред’явлено в протягом десятиріччя по закінченні провадження у справі про його банкрутство. У законі проте врегульована саму процедуру взыскания.

Существуют різні погляду те що, чи маємо бути у своїй дотримані правила про черговості і домірності задоволення вимоги яке висунуло позов кредитора. Висловлюється думка, що необхідності дотримуватися вищезгадані обмеження немає, тому що ці правила встановлено для конкурсного виробництва та поза нею можна застосовувати лише з прямому вказівкою Закону. Вимоги кредиторів до третьої особі, який володіє майном боржника незаконно, повинні, на думку авторів цієї погляду, задовольнятися повному обсязі, незалежно від очередности.

С викладеної позицією не можна погодитися, що у цьому випадку одне із кредиторів отримає задоволення своїх вимог щодо збитки іншим кредиторам, ставши у своїй, в своє чергу, обличчям, незаконно що володіє майном ліквідованого підприємства-банкрута, бо майно він більшому обсязі, що вона міг би розраховувати у межах процедури банкрутства.

Ссылка те що, що даної порядок можна обминути, оскільки після порушення справи про його банкрутство всі справи боржника слід повно й всебічно регулювати зазначеної процедурою, неспроможна. Реалізація права вимоги від третіх осіб, у порядку ст. 114 Закону — це суть, можливість виправити огріхи ліквідації підприємства у рамках банкрутства. До брати участь у такій справі має бути також притягнутий конкурсний управляючий як зацікавлена обличчя, яку в подальшому з учасників процесу може покласти відповідальність за завдані убытки.

Интересна для розгляду така ситуація, що виникає під час банкрутства. Одне з кредиторів підприємства, щодо якої було порушено кримінальну справу про банкрутство введено спостереження, звернувся з вимогою про визнання недійсною угоди, яка є між боржником та інших кредитором, у яких у сумі яка була у підприємства-боржника перед другим кредитором грошового зобов’язання боржником було видано вексель. У суму векселі ввійшов як основний борг, а й неустойка.

При розгляді справи суд дійшов висновку, що Закон ні порушений, ст. 78 ФЗ «Про неспроможності (банкрутство) «угода боржника, ув’язнена чи зроблена з окремим кредитором, може бути визнана недійсною по заяві кредитора, якщо згадана угода тягне найкраще задоволення вимог одних кредиторів перед другими.

Вексель є умоглядними зобов’язанням і має нічим не обумовлене зобов’язання векселедавця заплатити у ній. У описаної вище ситуації видача векселі була розцінена за зміну способу виконання грошового зобов’язання, а чи не нове грошове зобов’язання боржника, після якої робляться найкраще задоволення вимог одного кредитора над іншими. З огляду на те, що Закон про його банкрутство зовсім позбавлений норм про першочерговому погашенні боржником зобов’язань за векселем проти іншими грошовими зобов’язаннями, суд відмовив у наданні задоволенні позовних вимог.

Против такого вирішення питання можна заперечити. Під час укладання вексельного угоди сумою векселі крім основного боргу було включено нараховані за невиконання грошового зобов’язання штрафні санкції. Відповідно до ст. 111 Закону про політичне банкрутство вимоги кредиторів першу чергу щодо стягнення фінансових санкцій враховуються в реєстрі вимог кредиторів і підлягають задоволенню після погашення заборгованості і належних процентов.

Выдача подібного векселі неправомірна, бо за його пред’явленні гаразд черговості нічого очікувати розділена знеособлена сума основного боргу і штрафних санкцій. Отже, кредитор, який одержав вексель, матиме найкраще задоволення над іншими кредиторами.

Список литературы

Зарина Казбековна. СИДАКОВА, суддя Арбітражного суду Республіки Північна Осетия-Алания. Реалізація норм Федерального закону «Про неспроможності (банкрутство) «.

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із російського сайту internet.