Роль фантазії у грі детей

ПЛАН.

1. Функції фантазії у грі детей.

2. Психологічна сутність фантазии.

3. Фантазія як механізм розгортання психічних процесів в дітей віком і взрослых.

ЗАКЛЮЧЕНИЕ

.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛИТЕРАТУРЫ.

Серйозність проблеми дитячої ігри та зовсім гри взагалі було усвідомлено в з психології та філософії аж наприкінці XVIII, початку XIX століть, коли Ф. Шіллер у своїх знаменитих «Листах про естетичному вихованні» (1795) звернув увагу до естетичне зміст процесу гри, її важливу функцію становлення та розвитку людської особистості. «Тільки тоді, коли людина грає, якого є людиною у сенсі слова, — може грати, тільки тоді ми, коли є цілком людиною». У цій формулі Шіллера явище гри було вперше пов’язані з духовної сутністю людини, із вищою життям у ньому: Для Шіллера світ прекрасного відкривається нам, ми піднімаємося над буденністю і повсякденністю у світ піднесеного буття — у світ гри, ми виходимо з-під влади потреби у світ свободи. Шіллер мигцем стосувався гри, але не всі, що він неї, дуже глибоко. Його твердження про зближення ігри та зовсім естетичних переживань, як форм «незалежного насолоди», т. е. які мають практичної цілі й не приносять ніякої вигоди було потім розвинене в з психології та філософії і інтерпретоване як найважливіше властивість гри — її самодостатність. Антропологічний принцип, призначений Шиллером основою розуміння ігрових процесів був у подальшому розвинений англійським філософом Гербертом Спенсеров, психологами Карлом Труною, Запалом Піаже, У. Леонтьев, Д. Элькониным і другими.

Відповідно до Спенсеру, гра біологічно цілком некорисна і безцільна, вона виникає там, де серйозна життя непотрібна або може з’явитися. Причина гри, по Спенсеру, в скупченні життєву енергію, що залишилася непотребленной; цю енергію у свого виходу хоча в безцільної діяльності, якою є гра. Сама форма діяльності в час гри повністю вміщуються у сферу імпульсивної активності, тобто., як було зазначено, є розрядом накопиченої енергії. Найбільш форма діяльності визначається наслідуванням чи, як стверджує Болвин, — самоподражанием: під час гри ми виконуємо якісь руху, подібні до тими, які ми виконували в серйозної роботі, при справжньої життєвої діяльності. Пояснюючи згадану ідею, Спенсер наводить приклад: коли ми довго сидимо щодо одного й тому самому становищі, відчуваємо потреба руху: скопившаяся в нас енергія у свого виходу, ми чинимо руху зволікається без жодної мети — заради самих рухів. Отже, безперечно вірно, деякі гри почивають у тому «розряді» енергії, про який говорить Спенсер. Проте в повному обсязі гри виникають таким чином. Особливо це теж стосується дитячих ігор. Теоретично Спенсера зміст ігор як немає жодного значення, але фактично є самоподражанием, відтворень будь-яких рухів, пов’язані із нашою серйозної життям. Цим гра позбавляється глибокого піднесеного психологічного змісту, а стає рядовим психофізичним явищем. Звісно, гра у її процесуальному перебігу є тратою енергії, але водночас, може бути розглянута як джерело нової психофізичної енергії. Іншу трактування ігор дає теорія «активного відпочинку», розвинена німецькими психологами Шаллером, Лацарусом, Штейнталем. Відповідно до цієї теорії крім пасивного відпочинку, який маємо уві сні, ми потребуємо активному відпочинку, у іншій діяльності, вільна від всього похмурого і обтяжливого, що пов’язані з роботою. Втома з посади вимагає як психофізичної розрядки, а й психічного, емоційного відпочинку, що може бути реалізований лише у активності, але це активність повинна розвиватися на психічному просторі. Ось тому людина потребує грі навіть, коли його немає неизрасходованного запасу енергії, він має грати, навіть стомлюючись, бо фізичне стомлення корисно глибокому психічному відпочинку, джерелу енергії. Таке трактування гри, її цілей і державних функцій, втім, як і трактування Спенсера, зрозуміло більшою мірою властива світу дорослих, хоча зрозуміло, що правове поняття гри має охоплювати і гру дітей і гру дорослих. Причому функції ігри в дітей і дорослих можуть цілком различны.

Докладний відповідь про природу і значенні дитячої гри ми бачимо у німецького психолога Карла Гроса й нашого співвітчизника Д. Эльконина, на дослідження який ми спиратися у цій работе.

До. Грос звертає увагу, що контролю над іграми дітей і молодих тварин наводять на думку у тому, що це гри служать засобом вправи різних фізичних і психічних сил, органів руху, зору, спостережливості, уваги, і мислення. Одне слово, гри дітей виконують підготовчу функцію, вони передують виконання серйозних життєво важливих ролей у житті. Д. Б. Эльконин звертає увагу до соціальне зміст цієї підготовки, докладно аналізуючи рольову гру, є основою всіх ігор дитини. Обидва вони широко згодні про те, що гри служать розвитку всіх сил дитини. Безцільні зовні гри є у вищого рівня доцільними. Грос справедливо характеризує свою теорію гри як телеологічну (засновану на цели).

Гра ніж формою активності посідає у життя дитини центральне місце. Граючи, дитина вирішує вартісну проти нього завдання розвитку. Але це становище не розкриває в достатній мірі саму внутрішню природу гри, її коріння. Щоб з’ясувати це запитання, і Грос і Эльконин звертають уваги на зв’язок ігри робилися із роботою уяви. Об'єкт гри дитини часто існує лише у уяві, як і для дорослих елемент уяви є важливим переходом зі світу роботи у світ, гри відпочинку. Об'єкт гри неодмінно включає у собі реальність, але реальність перетворену видозмінену з допомогою фантазії.

1. Функції фантазії у грі детей.

Здатність варіювати об'єкт гри з допомогою фантазії, дає дитині почуття влади над предметом гри, розвиває смак до вільної з творчою діяльності, відкриває нові стимули до активності. Поки що дитинство триває, гри мають це психічне дію, мають цю функцію. Звідси формула, що у свого часу висунув Грос: ми тому граєм, що ми діти, але у тому дано дитинство, аби ми грали. Функція дитинства, відповідно до цієї формули у тому, щоб дати розвинутися дитині, не входячи в пряме спілкування з дійсністю, але водночас не видаляючи її цілком із дійсністю. Ігри й є тим формою активності, у якій найкраще дозволяються завдання дитинства. Участь фантази в построени робъекта гри зумовлює психічну дієвість гри, стимулирующуюю її силу.

Дотримуючись Гросу, можна сказати, що поки що тривають гри, дитинство не скінчилося; вся психологія дитинства хіба що залежить від того, щоб уможливити гру. Співвідношення психічних сил, своєрідність дитинства мають корінь у цьому, що його формою активності є ігри робилися із тим своєрідним і орга-нічним плетивом реального та уявного, звісно, гра, будучи центральним чинником у житті дитині, має величезну впливом геть усе аспекти життя дитини, зокрема і інтелект. Але функції гри полягають зовсім на пізнанні навколишньої дійсності - хоча вони становлять також цьому, — суть у тому, щоб надати активності дитини такій формі, ніж ведучи від реальності, послабити пряме взаємодію Космосу з ній шляхом введення роботи фантазии.

Біологічні завдання гри можна розв’язати завдяки дитячої фантазії, робота якої перестворює об'єкт, з іншого боку відкриває простір всіх які дрімають наснаги в реалізації дитині. Але тут виникає запитання: чому ж дитяча фантазія так сильна, чому її так психічно необхідна, і чого ця здатність переважно розвивається в дитини?

2. Психологічна сутність фантазии.

Відповідно до традиційного розуміння, котрий склався в психології до початку нашого століття, фантазія — це здатність створювати нові образи (а як і відтворювати образи, що зберігаються у пам’яті). Створення нових образів характеризує творчу чи продуктивну фантазію, відтворення колишніх — репродуктивну. Як багаторазово вказувалося у літературі, між двома формами фантази немає принципової різниці, а є лише кількісне відмінність, розбіжність у ступені та силі різних процесів. При кожному відтворенні колишніх образів привходят елементи творчості, так само й у творчу фантазію будь-коли відсутні елементи відтворення ролі матеріалу, що має творча фантазія. Отже, відмінність обох форм зводиться до того що, що, при психологічної їх однорідності, У першій формі домінують процеси відтворення, на другий — творчості. За такої розумінні фантазії вона тільки суто інтелектуальної функцією, але, по суті, як найтісніше пов’язані з пам’яттю, тобто. перестав бути самостійної психічної функцией.

У романтичної естетиці фантазія трактувалася як вища духовна функція через те, що пов’язана з мистецтвом, яке романтиків як був нижче науки, але стояло вищий її за глибиною і безпосередності проникнення таємниці действительности.

Сучасна психологія у дослідженні фантазії виходить із ідей Рибо, Майера, Мейнонга та інших., стверджували, що образи становлять не мета, а засіб у роботі фантазії, такий рішуче відступає від інтелектуалістського розуміння фантазії, т.к. її інтелектуальна сторона сприймається як вторинна. А основна функція фантазії і його основи — уяви залежить від обслуговуванні емоційної сфери: це друге становище теорії фантазії розвиває перше, аби зрозуміти саму функцію фантазії, їх у розвитку емоційної життя, необхідно пам’ятати основний закон емоційної сфери, що може бути сформульований як закон подвійного висловлювання почуттів. За цим законом, будь-яке почуття у свого висловлювання як і тілесної, і у психічної сфері: обидві ці висловлювання почуття взаємно незалежні і непереборні, придушення однієї з них тягне у себе ослаблення почуття взагалі. Що ж до тілесного висловлювання почуття слід розуміти ту психічну роботу, що безпосередньо примикає до переживання відчуття провини і зміст якої полягає у цьому, щоб зробити більш ясним зміст відчуття провини та тим закріпить їх у системі душевне життя. Це здійснюється завдяки образам, які спливають у свідомості та які є засобом психічного висловлювання почуття. Почуття, які може вишукати собі «вдалого» психічного висловлювання на образі, залишаються хіба що неусвідомленими — хіба що проходячи крізь душі і не залишаючи у ній ніякого сліду. Особливо гостро це може бути показане долі вищих почуттів, у яких такі випадки особливо часті: неусвідомлене, «невиражене» почуття, у якому хіба що стояли порозі якогось одкровення, йде. Але якщо почуття знаходить своє вираження образ, цей образ стає стільки ж засобом «з'ясування», інтелектуалізації почуття, скільки засобом психічного впливу особистість. Отже, роботу фантазії може бути «емоційним мисленням», що може бути протиставлене пізнавальному мисленню. Якщо пізнавальне мислення переробляє матеріал сприйнятті на думці, з яких складається «істина» чи правильне знання, то фантазія, переробляючи матеріал емоційного досвіду, сприяє чи заглиблена у засвоєння і вираз ідеалів. Цей розуміння фантазії дозволяє глибше поринути у природу і сутність фантазійних форм, як невід'ємного елемента ігровий діяльності, як в дітей, і у взрослых.

3. Фантазія як механізм розгортання психічних процесів в дітей віком і взрослых.

Ми згадували, що гри наитеснейшим чином пов’язані з фантазією. Віднесення фантазії до емоційної сфері вкотре звертає нашу увагу, що гри як і розвивається під егідою цього елемента нашої психіки. Ігри внутрішньому перебігу, незалежно від біологічної функції, зовні яка сприяла їхньому розвитку, — і служать завданням емоційної життя дитини: у яких у свого висловлювання це життя, у яких вона шукає дозволу своїх завдань і питань. Фабула у грі становить чи випадковий момент, а є душею гри, її психічним средоточением, оскільки у фабулою розкривається і усвідомлюється ту чи іншу почуття. Тілесні процеси, службовці завданню тілесного висловлювання почуття, підпорядковані його директивам, одухотворені його вогнем. Гра означає виявляє психічну встановлення та кладе, тому свою печатку протягом усього психічну життя: тільки тут і навіть отримує свій справжній сенс поняття «сфери гри», яке ввів Грос.

Психологічна гра може бути оцінена не як діяльність, мету, якої у ній самій, бо як діяльність, службовець цілям тілесного і психічного висловлювання почуття: адже попри те зміна реальності, яке неодмінно має місце при гри й завдяки якому вона об'єкт гри представляє сплетіння реального та уявного, створюється роботою фантазии.

Без такої роботи фантазії, що такої зміни об'єкта немає гри. Тільки за розвиненому вище розумінні фантазії можливо розуміння внеинтеллектуалистской сутності гри. Грає дитина зовсім не від прагнути пізнати світ грі, а скоріш, навпаки, інтелектуалізації процесу гри, що виражається у зайвій формалізації і заустановленности руйнує гру, позбавляє її принадність і зачарування, тобто. психологічну установку, пов’язану з игрой.

К.Грос наводить приклад, як 5-летняя дівчинка грала з іграшковою зайчиком, який захворів, і потім помер. Коли батько, наляканий «дійсністю» її ридань, намагаючись заспокоїти її й сказати, що це справжній зайчику, дівчинка дуже розсердилася. Батько зруйнував всіх принад гри, її емоційний ряд: дівчинка чудово розуміла, що зайчику не справжній, але почуття вона відчувала справжні і важливі тут було не думки, а чувства.

Якщо гра психологічно визначається своєму об'єкті не розрізненням — у процесі гри — реального та уявного, то своєї суб'єктивний бік вона також визначається її зв’язком із емоційної сферою. Гра служить, передусім, запитам почуття, саме тому діти часто легко руйнують те, що був створений тільки процесі гри (замки з кубиків, зшиті наряди для ляльок тощо.): речі власними силами, тут цікавлять. Психологія дитячої гри (вірніше будь-якої гри) відзначено завжди серйозністю; те, що називають лукавством, грайливістю, пустотливістю, вже є власне вихід із психології гри, що завжди відзначено «наївною серйозністю». Часом не тільки дорослі, а й діти не виносять, коли хтось у процесі гри починає «балуватися», жартівливо і грайливо, а чи не «серйозно» належить до того що, що роблять. Установка на серйозність повністю визначається грі інтересами почуття — і вже цим вона така глибоко, безпосередньо ясно відрізняється від тієї серйозності, властивою нас у час. Діяльність важливий результат у грі ж — сама активність. Бо у дитини дуже рано вимальовуються двома способами активності (шлях пристосування, і шлях творчості), остільки гра стає переважної формою творчості дитини, що навіть визначається місце й ролі фантазії у структурі гри.

На думку Д. Б. Эльконина не уяву формує гру, а саме є наслідком гри. Як мовилося раніше, думає за основну одиницю будь-який гри роль. «…рольова гра особливо чутлива до сфери людської діяльності праці та відносин для людей, отже, основним змістом ролі, яку він дитина, є відтворення саме цих сторін дійсності». На відміну від Гроса думає, що елемент фантазії, будучи присутніми у кожному грі не відгороджує друг від друга творчу й приспособительную функції гри, а навпаки, об'єднує їх, вимагаючи від дитини активної емоційної реакцію світ довкола себе. Первинне розуміння реальності відбувається у фантазійній формі. Цей процес відбувається можна порівняти з недостатнім розвитком процесу людини взагалі як Homo Sapiens. Людині властиво домислювати, додумувати, дофантазировать пропущені за тими або іншим суб'єктам причин ланки в ланцюжку знань і поглядів на світі. Людина йти до цілісності у своїй розумінні та освоєнні навколишньої дійсності. Дитина завжди вирішити будь-яке запитання, йому чуже слово «не знаю», вона має свою думку і помилкове уявлення про все. Той самий механізм створення власної картини світу зберігається і дорослі. Назвемо його «синдромом Мюнхаузена», коли людина фантазуючи, створює світ навколо себе придумує себе самого сам вірить цьому. Тут спрацьовує хоча б механізм, який був описаний нами в прикладі з «мертвим зайчиком». Емоційна реальність дійсності узгоджується з інтелектуальної реальністю вимислу чи фантазії. Отже, фантазія стає виконує належним чином компенсаторну функцію, що притаманне і їхнім дітям і дорослі. Реалізація програмних засобів веде до найрізноманітніших видам і пологам самообману, які можна нейтральні стосовно психічному здоров’ю особистості, чи згубні йому.

Виявлення самообману може бути терапевтичним чинником, що демонструє нам психоаналіз, у якому терапевтичні процедури мають форму самопізнання, припускають прояснення і подолання індивідуальних міфів і фантазій, визволення з полону хибних цінностей, Символів Віри тощо. Але психоаналітичні методи припадає лише частина герменевтики самообману як мистецтва розуміння справжніх смислів, закодованих в символічних нетрях суб'єктивної реальності, прихованих під многоярусным камуфляжем соціальних ролей, невротичних поз і ситуативних ігрових перевоплощений.

Беззастережна зв’язок, заснованого на фантази самообману, як говорилося, з пізнавальної діяльністю людини. Прагнення істині не витримує емоційно конкуренції з прагненням до успіху. Лише найменшій ступеня самоствердження досягається шляхом наполегливого пошуку істини, яка нерідко заважає до просування мети. Самообман слугує однією із виявів фундаментальної асиметрії, яка знаходять у структурі пізнавальної діяльності. Ця асиметрія у тому, що це глобальні пізнавальні зусилля спрямовані до зовнішнього світу; там-таки покладаються і найважливіші цінності, генеруючі людську активність, мети діяльності. У цьому тлі самопізнання виглядає вкрай редукованим, убогим, відповідно незначна енергія, спрямовану саме перетворення, самовдосконалення. Неважко побачити істотну взаємозв'язок процесів пізнання людиною зовнішнього світу й себе. Слабка самопізнання, у багатьох відносинах неадекватне, насичене самообманом, викликає деформацію пізнавальних процесів і практичних, зумовлює недійсність цілей діяльності, наростання абсурду, екологічних протиріч, які мають по сумнів саме існування людської цивілізації.

Отже, фантазія як механізм психічної діяльності які завжди грає позитивну роль процес становлення та розвитку особистості. А до того висновку наводять б нас і дослідження Еге. Берна у його книгах «Ігри, у яких грають люди» і «Люди, які у игры».

З його аналізу різних життєвих сценаріїв, які люди самі «створюють» на основі яких входять у відносини з оточуючими, можна сказати, що фантазування чи моделювання реальності перетворюється на стійкий механізм формування суб'єктивного світу. Саме це світ наповнюється «серйозністю» гри, яку вважають справжня справжнє життя. Справжність тут як і проявляється у дійсності почуттів, сенс соціального поведінки, заснованого на грі, добровільному прийнятті він певної ролі у тому, що створюючи свій власний сценарій життя беруть у нього інших акторів, наказуючи у своїй уяві їм ту чи іншу поведінки, моделюючи (фантазуючи) їх реакцію різні проблемні ситуації. Коли ні очікуваної реакції, ламається гра, настає криза, конфлікт. Гра безпосередньо перетікає з дитячого життя у дорослу разом з усіма властивими їй механізмами розгортання, зокрема, і фантазією, лише остання поведінці дорослих набуває інших форм. «Дитину, — пише Берн, — навчають процедурам, ритуалам і времяпровождениям, які відповідають його стану конкретної ситуації. Проте ще ми вважаємо менш важливим, ніж навчання ігор. Знання процедур, ритуалів, времяпровождений, вміння брати участь у них призначають у основному ті можливості, які доступні дитині, тоді як гри, у які він навчився грати, визначають, як і скористається наданими можливостями; від нього залежить результат ситуацій, у які він у принципі може бути залучений. Улюблені гри, будучи елементами його життєвого сценарію, зрештою визначають її долю, наприклад, „винагороди“, отримані внаслідок шлюбу або діловій кар'єри і навіть обставини її смерті». Інакше кажучи, навчаючись витрачати час на дитинстві, ми сохраняемспособность і потребу грі всю жизнь.

Складність соціальних відносин веде до того що, що стосовно окремої сфери соціального життя особистість почувається більш незалежною, ніж було можливо, за простоті соціальних відносин. Тому вживання до сучасного соціальне життя, припускаючи тривалий процес пристосування, і засвоєння, відкриває той час сучасному дитині більший простір, дає більше для вибору й у сенсі підвищує і загострює почуття свободи, що саме собою виховується завдяки фантазії. Людина з дитинства має бути готовим до прийняття цієї волі народів і супроводить її відповідальності, навіщо йому бути морально дужим і соціально адаптованою. Отже, ті психологічні гри, що він вибирає собі визначатимуть його психічне здоровье.

Складність вживання на соціальну середу, її розуміння яких і визначає доцільність ігор й роль фантазії у процесі дозрівання особистості. З допомогою ігор дитина освоює основні соціальні ролі, вживається в закритий «внесоциальный» світ іншим людям. У насправді, орієнтуватися у соціальний світ можна тільки враховуючи саме закриту, внесоциальную бік в людях — самотужки не можна зрозуміти соціальні взаємини спікера та зможе бути адекватною ситуації. Але як вона може поринути у чужий і незнайомий світ переживань дорослих? Як діти, що у комфорті можуть усвідомити тих, що його позбавлені, зростають у інший культурної обстановці? Звісно, йдеться лише про безпосередньому розумінні, у тому інтуїтивному вживании в чужу душу, що дозволить в дорослому житті уникнути дисгармонійних відносин із партнерами з психічних играм.

Безпосереднє сприйняття людину, як людини є основою всього социально-психического спілкування передбачає вміння здатність проникнення у внутрішній світ іншу людину у тому, аби із ним спілкування. Це, щоб дитина ще до його справжнього соціального взаємодії розвинув у собі здатність безпосереднього вживання в чужу душу, інтуїтивно його осягав, що можна назвати «соціально-психічним зором». Звісно, процес эйективации (проникнення у внутрішній світ іншу людину) міг би проходити у процесі прямого взаємодії з людьми, але ці потребує величезної кількості час і і освоєння сукупного досвіду соціальності. Безумовно, як у дитинстві, і в дорослому житті людина не застрахований від власних помилок і невдач у цьому, адже психічне розвиток настільки індивідуально, і що може бути готових рецептів і формул спілкування. На думку, знамениті поради доктора Карнегі свідчить про дуже поверхневому знайомство з людської психікою, а проходження їм веде до психически-эмоциональной деградації особистості. Бо самі почуття також можуть гідно і дружина мають виховуватися у людині. Але, тим щонайменше, слід визнати, що ні настільки примітивно як в Корнеги інтерпретована, але завжди існує щабель соціального орієнтування, джерело якої в певних узагальненнях, певна частка социльно-психического зору, без яких неможливий самостійно «рухатися» і орієнтуватися у соціальному середовищі і досягати поставленої мети. Саме це попереднє орієнтування («начорно») у соціальній обстановці, у зачиненій внесоциальной боці іншим людям дається іграми, з допомогою фантазії як особливого механізму вживания.

Щоб осягнути тонкий й випустимо своєрідний той процес, слід звернути увагу до таке. Коли, наприклад, діти грають у батьків, вони роблять самі руху, які помічали від батьків. Зовнішнє повторення цих рухів, супроводжуване промовами, що відтворюють те, що чули діти в батьків, хіба що ставить дітей зовні в позицію батьків. Але входячи на свій роль, роблячи ряд рухів, дитина слід польоту своєї фантазії, яка саме живе участь у цій игре.

Робота фантазії визначено зовні темним емоційним вживанием в душу батьків, проективными образами їх, але з тих вільніше вона в внутрішньому вживании в позиції батьків. Зовні руху неминуче висловлюють гру почуттів, дитина переживає нові емоції, визначених грою фантазії, а чи не навпаки. Як може бути, якщо фантазія, у цій нами визначенню, служить тільки до висловлювання почуттів? Питання це дуже важкий, але пов’язаний процесу розширення наших емоцій, «вчувствывания» і емоційного наближення до нових явищам життя. Інтелект як допомагає цьому проникненню на нову сферу життя, але іноді й часто заважає їй, заповнюючи свідомість своїм матеріалом. Емоційний насичення життя, до нового буття як дорослих, так дітей рух від зовнішнього до внутрішнього, через роботу фантазії до нових переживань. Сутність цього процесу у цьому, що оскільки руху нові, незвичні, те й пробуждаемые цими рухами почуття мають у своєму собі багато нового по нерозрізненим для зовнішнього спостерігача каналам призводять особистість до нових переживань. Бо пряме копіювання і подражаение чужим рухам часто вже не тільки сприяє цього процесу, а навпаки, збіднює емоційний світ особистості. Нова комбінація колишніх почуттів, нових відтінків колишніх переживань не можуть пояснити те, що фактично ми переживаємо, входячи в роль. Відомо, що людина насправді входить в роль, то що розвиваються в нього у своїй відчуття провини та переживання настільки опановують їм (з їхньої справжності - тоді власне й система Станіславського), що він іде їх руху значно більше, ніж на те вимагає роль. Це означає, що що у цьому випадку почуття має таку свіжістю і чимось силою емоційної енергії, що його ще може бути пояснено з комбінації колишніх почуттів та їх нових відтінків. Не зовнішні руху визначають емоційний процес, саме робота фантазії. Цей процес відбувається народження нових почуттів з повторення чужих рухів і вживання шляхом фантазії на свій роль спочиває попередньому емоційному проникненні в роль. У живому і безпосередньому інтерес до позиції батьків, якісь інших соціальних ролям дитина знаходить стимули до проникненню у що чужу область, хіба що загострює своє духовне, емоційне зору придивляється до нових явищам. Не слід забувати, що у фазі суто проектного соціальної свідомості в дитини є невизначене почуття «життя» в людях. Це почуття темно і сформульовано, але саме він є основою проективного соціальної свідомості. Якби було того попереднього емоційного зближення Росії з життям іншим людям ніяка эйективация б не була можлива. Эйективация лише закінчує, оформляє, усвідомлює роботу почуттів; психологічно эйективация є лише інтерпретація у роботі фантазії те, що у вигляді безпосереднього почуття був уже проективном соціальному свідомості. І діти так і дорослі вже емоційно вміщають у собі нове життя, вже емоційно пробираються у неї, коли шукають зовнішніх рухів, щоб прояснити і оформити це почуття. Саме собою вчинення будь-яких рухів відповідно відомої ролі не вводить у внутрішній світ зображуваного об'єкта — скільки невдалих артистів прикладами того. Навпаки, коли вже нових форм життя емоційно засвоєно, саме і виникає потреба рухів і психічного осмислення почуття, щоб надати йому ясність, внутрішню викінченості. Особливо важливим є переконатися в цьому щодо дітей: надзвичайно розвинена схильність до драматизації в іграх має власний корінь у цьому, що вже має емоційним прозрінням на нові соціальні позиції, але у глухий і неясною формі, що його шукає саме у грі - з її корінний двоїстістю рухів і фабули (тобто. тілесної і зниження фізичної активності) — шляхів до оформлення і з’ясуванню почуттів. Зовнішні руху, і подбираемые у роботі фантазії проективні образи з тими чи інші варіаціями і служать специфікації і оформленню почуття. У цьому вся вторинному вже сенсі потік почуття слід за фантазією, отже весь процес складається із трьох фаз: перша фаза — перше неясне емоційне насичення нову сферу життя; друга фаза — тілесне і психічне вираз цього у грі; третя — розвиток виробництва і психічного виготовлення цього почуття через гру у певне емоційне вживання в чужу душу, внутрішній світ іншу людину. Роль фантазії у розвитку цих почуттів, стосовних немає власному, а до чужого душевного світу, справді дуже великий, оскільки у роботі фантазії невизначене первинне почуття отримує емпіричну визначеність і яке закінчила содержание.

ЗАКЛЮЧЕНИЕ

.

Отже, простеживши роль фантазії в іграх дітей й поведінці дорослих, ми виявили, що період ігор, заснований на фантазійній рефлексії, не закінчується в людини з дитинством, хоча грає він переважно у дитинстві. Ігрову основу мають усі соціальні відносини, бо здійснюються на рольової основі. Рольовий поведінка має комунікативну природу, саме тому здалося доцільним простежити механізм трансформації дитячих ігор поведінка дорослих виявити роль і важливе місце фантазії у цьому. Цей нами аналіз показав, що фантазія, що у узагальненому сенсі ми визначили як «створення нових чином», є невід'ємною частиною суспільства і найпоширенішим механізмом людського спілкування. Причому присутність фантазії в комунікативних процесах може мати як позитивні, і негативні психологічні наслідки, про що свідчать наведені нами приклади й посилання на дослідження відомих психологів. Результатом проведеного нами дослідження вважатимуться теза про істотною ролі фантазії в іграх дітей й поведінці взрослых.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛИТЕРАТУРЫ.

1.Э.Берн. Ігри, у яких грають люди. Л., 1992.

2.К. Грос. Душевна життя дитині. Київ, 1916.

3.П. Ф. Каптерев. Психологія дитячої гри: Громадські гри // Педагогічний листок, 1893 № 1−3.

4.Ж.Пиаже. Психологія інтелекту// Обрані психологічні праці, 1994.

5.Шиллер Ф. Листи про естетичному вихованні. Соб. тв. т. VII, М., 1957.

6.Д. Б. Эльконин. Психологія гри. М., 1978.