Виклад основного матеріалу дослідження

Свої роздуми про літературу загалом і поезію зокрема Анатолій Мойсієнко, «поет за суттю, а не за хатніми мірочками» (П. Мовчан), щоразу з кожною новою збіркою прагне підпорядкувати сформульованому ним колись універсальному принципу: «Особливість справжньої творчості полягає в тому, щоб дарувати читачеві насолоду відкриття пізнання» життя («Бароковий дискурс української поезії XVII ст.: Іван Величковський»), розуміючи під «життям» насамперед його оречевлені предмети й реалії. Саме тому митець заперечує «книжні красивості» — «натруджені мозолі вірша» [7, с. 542] і насолоджується сюрчанням «коника-срібнокрила», дивується цвітінню «золотої кульбаби», яка ще не скоро «срібною стане, мов вітер» [3, с. 307].

Найнеприроднішою для поета річчю може бути хіба що звичка, штамп, утрата свіжості рецепції навколишньої дійсності, адже справжня поезія — це вільне й розкуте мислення, позбавлене літературних штампів і книжної ірреальності, це сучасна мова й сучасний погляд на світ. Якраз у цьому, на нашу думку, сконденсована одна з найголовніших традицій української класичної поезії, у тому числі й сатиричної, оскільки пропахлі нафталіном жарти, відірвані від конкретної ситуації й від конкретного персонажа, так само, як і анекдоти «з бородою», нічого, крім розчарування й нудьги не викликають. Свіжими фарбами й власними образами, а не «запозиченими з чорнильниць попередників» [7, с. 561] писали І. Величковський і Г Сковорода, Т. Шевченко та І. Франко, М. Вороний і О. Олесь, Остап Вишня і П. Глазовий… Зрештою, це й традиція загальноєвропейська.

Прикметно, що В. Гюго в передмові до збірки поезій «Оди й балади» аргументовано критикував класицистів за те, що вони перетворили французьку поезію на «своєрідний королівський версальський парк, де все вирівняно, підрізано, пригладжено, підчищено, посипано пісочком». Заперечуючи класицистичну унормованість, митець поза тим уводить у французьку поезію нові форми й розміри, започатковує нову систему віршування, неабиякий акцент робить на звуковій організації поетичного тексту, його ритмомелодиці. І що найважливіше — В. Гюго рішуче відкидає обмеження, накладені класицизмом на віршовану мову, які призвели до її специфічного «паралічу», бореться за її оновлення, збагачення, мобілізуючи всі ресурси французької мови, насамперед народної.

Одна з поетичних книг Анатолія Мойсієнка також має епатажну назву — «Сонети і верлібри». Отже, уже в заголовку автором заякорено оксюморонний сплав традицій і новаторства, адже, з одного боку, сонетна форма поезії передбачає дотримання суворої дисципліни, чітких канонів і регламентацій на всіх рівнях — змістовому, композиційному, лексичному, акустичному тощо; з іншого — верліброва пульсація образної думки, увиразнена сучасними ритміко-інтонаційними засобами живої української мови, провокує до розхитування канону [4, с. 236]. Вочевидь, ідеться не про єдність традицій і новаторства, а скоріше про «нормальне» співіснування традицій модерну або модерну традицій в інтертекстуальному полі сучасного поета. «Перед епігоном — чорнильниця попередника, перед новатором життя з його малими й великими змінами» [7, с. 673], — зауважував М. Ушаков.

Отож і в творчому доробку А. Мойсієнка зустрічаємо досить широку жанрову палітру — від канонічних поетичних форм сонета, газелі, тріолета, октави, рубаї, хоку й навіть вінка сонетів до розкутого верлібра й уже зовсім нечуваної в поезомистецтві шахопоезії. За скромною оцінкою самого автора, «шахопоезія не залишилася непоміченою як у літературних, так і шахових колах», що дає змогу сподіватися «на щирий розвій цього виду творчості, на подальшу перспективу» [3, с. 512]. Схвально оцінив збірку «Шахопоезія» і міжнародний ґросмейстер Віктор Корчной: «Рідкісна книжка, такої, певне, більше в світі нема» [3, с. 530].

У «Літературознавчій енциклопедії» шахопоезія кваліфікується як «різновид творчості, синтез поезії і шахової композиції, започаткований у 90-ті ХХ ст. А. Мойсієнком» [1, с. 582]. У шахопоезії віршові рядки ідентифікують певні ідейно-тематичні колізії розв’язку шахової задачі, а поетичний текст безпосередньо «вплітає» в себе розв’язок авторової задачі.

Зауважимо, що свого часу А. Мойсієнко сам майстерно складав такі задачі й був навіть призером першості України з шахової композиції.

Академік М. Жулинський у передньому слові під назвою «Дух, що єднається зі світом інших» до книги А. Мойсієнка «Вибране» (2006) так пояснює специфіку його шахопоезії: «Поетові заманулося оживити шахові фігури, хід кожної з яких народжує асоціацію, щось нове, незвичне зринає в уяві… У поетичний текст „вживлюються“ шахові ходи — ці своєрідні коди, завдяки яким фігури оживають і починають діяти. І враз перед нами постає стрімка динаміка бою: атака — захист — відступ — наступ. Поле битви відвойовується, той, хто програв — на гільйотину. Відбувається зіткнення двох мов — гри зорових асоціацій від споглядання руху фігур на шаховій дошці і безпосередньо самої гри в шахи — шахової партії, яка сама по собі є віртуозною грою уяви, аналізу передбачення» [3, с. 6].

Прикметно, що одна із зорових поезій іншого сучасного автора М. Сороки «Дошка — наше життя» ідентифікує шахівницю як метафору людського життя з білими й чорними полями, які постійно чергуються. У цьому творі метафора, починаючи з самої назви, розгортається у внутрішній сюжет зорового вірша: «Дошка наше життя поруч удача і смуток чорні і білі поля не зможе ніхто оминути» [5, с. 151].

Так само, як на шаховій дошці постає динаміка бою з усіма його непрогнозованими наслідками для кожного із суперників, розташування фігур на ній — нестримна спокуса для гри поетичної уяви. Шахові фігури для поезомитця — такі самі неповторні індивідуальності, як і живі люди з усіма їхніми стражданнями й радошдми. Тож природно, що шахопоезії Анатолія Мойсієнка притаманне й дотепне слово, у якому відлунює найширша значеннєва гама комічного. Шахопоезійний сатирикон Мойсієнка доводить, що його експерименти з поетичною мовою «слід розглядати не тільки як словесну свободу версифікації, вибір віршових форм і ритмів; тут важливіша модель художнього мислення, себто підступ до творчості» [4, с. 434]. В А. Мойсієнка вона переважно новаторська. Кожний його почин певним чином примножує арсенал української модерної поезії новими ходами й «шахоходами», образами, мотивами, у тому числі й гумористично-сатиричними.

Наприклад, у «Циклі першому» шахопоезій віршований текст «З розгону // В левову пащу // Упасти // Ніжністю…» унаочнено шаховим етюдом, у якому біла тура пропонується в жертву чорному королю і «Раз, //1 вдруге, //1 втретє…» з єдиною метою — «Щоб перемогти» [2, с. 7]. Комізм ситуації досягається безвихіддю чорного короля, якому нічого іншого не залишається, як прийняти жертву і. програти. Відмовитися від «жертви» він не може, бо тура — «скажена» (щоразу оголошує «шах» королю). Отже, наведена шахопоезія містить притчевий дидактизм солодкої смерті в «ніжних обіймах».

Притчевий характер мають й інші поезії циклу: — «Не поспішай // Прибирати валун, // Що трапивсь тобі // Посеред шляху. // Він може стати // Трампліном // У подоланні // Дальшої путі…» [2, с. 9] та «Ідучи, //Не спіткнись об камінь, // Що лежить // На узбіччі» [2, с. 10], чи «Ворота, // Що завжди відчинені //Другові //1 ворогові, // Мали б пам’ятати, // Що той і другий//Колись зустрінуться //В їхньому вузькому //Прорізі// І не розминуться…» [2, с. 11], або «І троянському коневі // В зуби // Не дивляться… // Бо лише згодом // Дізнаються, // Що він // Троянський» [2, с. 13] тощо. Усі вони так само унаочнені діарамами з фіксацією реальних шахових партій видатних міжнародних ґросмейстерів, що були розіграні впродовж останніх десятиліть на чемпіонатах світу з шахів.

У книзі «Шахопоезія» вміщено також і цикл віршів «Варіації на шахові теми». Серед розмаїтої жанрової палітри циклу зустрічаємо й баєчку-притчу (за типологією П. Сороки [6, с. 5]):

Є вічний шах, Та нема вічного мату.

І той, Хто завжди готовий Тримати нас У вічному страху Чи вічній покорі,.

Мусить зважити на це [2, с. 38].

Повчальна сентенція твору досить прозора: як не існує в шахах вічного мату (програшу в грі), так не існує для людини й вічної смерті (помираємо лише один раз). Сміх же звільняє людину від страху ще за життя. Більше того, сміх власне продовжує життя, адже гумор — дієвий засіб такого продовження. Оптимісти набувають, песимісти втрачають. «Хоча успіх і вередливий, однак обирає він тих, хто може в житті посміятись над собою», — стверджується в прислів'ї.

А ось досить цікаві зразки баєчок-приказок: Про доцільність прийняття жертви майже гамлетівське питання: Бути Чи Бити [2, с. 42]. І король загинувув обіймах жертви [2, с. 43].