Лиризм прози И.А.Бунина (з прикладу однієї з оповідань.)

Лиризм прози И. А. Бунина (з прикладу однієї з оповідань.)

Кто не любив, не виконав закон,.

Которым у світі рухаються созвездья.

К. Бальмонт.

Почему-то сталося отже література кінця ХІХ століття ставилася до любові як чогось ганебному, тема любові відступала другого план перед філософськими, етнічними і моральними проблемами століття. Навіть Толстой в «Крейцерової сонате» називає любов почуттям «гидотним». Схиляючись перед Толстим, Бунін спростовує його думку, вважаючи любов, найбільшим щастям життя, закликаючи нас цінувати її короткі блискавиці, жити ними.

Какой ж постає любов, у розумінні Буніна?

Мне здається, йому «всяка любов — велике щастя», вона спалахує і вгасає, всяка спроба побудувати щастя «навічно» приречена невдачу, але «одна думку про життя без будь-яких неї» наводить Буніна жахало. Свято любові, поступово перетворюється на будні, однаково сумні для всіх героїв Буніна. «І все-таки, але що…, любов залишається у серце протягом усього життя».

Об цьому розповідає збірник Буніна «Темні алеї» з однойменною розповіддю про кохання.

Тема оповідання достукується до перших його рядках: колишня любов, яку одне із любили забув (чи намагався забути), а інший пам’ятає і зберігає, живе цим почуттям. Делікатно і ніжно розповідає автор минуле знає своїх героїв. Не знаємо, чого вони розлучилися, але здогадуємося про цьому. Я замислююся з того, що заважає Надії вибачити Миколи Олексійовича?

Мне здається, що каже як ображене гідність, порушена якась більш потаємна струна її душі, то, можливо, уражена жіноча гордість. Вона кохала його глибокої, чистої, самовідданої, першої любов’ю. Його? Пам’ятав він про своє перше кохання? Зрозумів він, яку біль завдав Надії? Гадаю, немає. Мені здається, не тільки соціально-психологічні бар'єри заважають йому з'єднати своє життя з Надією. Є в ній у його характері від «фобій» Онєгіна і Печорина, Лаврецкого і Рудіна — страх здійсненого щастя, совершившейся і закріплене у шлюбі любові.

Есть б у його душі, заважає здійсненню! щастя: «Так, звісно, кращі хвилини. Не кращі, а істинно чарівні!.. Але, Боже мій, що було б далі? Що, якби не кинув її? Який дурниця! Ця ж таки Надія не власниця постоялой світлиці, а моя дружина, господиня мого петербурзького вдома, мати моїх дітей?». Я гадаю, у тому монолозі все важливо: і уявна соціальна драбина, де немає Надежде, бывшей фортечної дівчині, і слівце «дурниця», недарма занедбана Миколою Олексійовичем у спорі із собою. Очевидно, її мучить совість, але зізнатися собі у гріху не може і покаятися він також неспроможна. У цьому вся, мій погляд, його помилка, його прорахунок, його гріх. Життя, що він веде, порожня і безглузда: дружину не любить, очевидно, одружився з розрахунку. Він неспроможна зрозуміти, навіщо всі робиться у світі, сам він не може ні зрозуміти, ні оцінити, своїх дій. Боже, і автор дають йому коротка мить для покаяння, але використовує його: наростає трагічна ідея оповідання -гімн торжествуючої любові, що живе у серце хоча самого з люблячих — Надії, для якої у одному годині любові ціле життя, яка шляхетна, сповнена людської гідності, не опустилася до закидів, скарг, загроз покинувшему її колись коханому. Ідея цього оповідання перегукується із тим Купріна («Гранатовий браслет»): справжня любов щось просить, не вимагає замість, вона благословляє коханого, вона самовіддана, делікатна, піднята.

Нет, мені здається, що Бунін хотів за Карамзіним («Олеся») протиставити любов селянки і пана, хоча якась алюзія з історією Карамзіна у тому, що «і селянки любити вміють» все-таки тут простежується. Є тоді й.

Пушкинско-библейский сюжет про повернення блудного сина, щоправда, трохи змінений. У «Барышне-крестьянке» Пушкін дає щасливий фінал: закоханий Мінський одружується на Дуняше, у Буніна ж щасливих фіналів вісі оповідань про кохання немає. З чим пов’язане? Гадаю, що про те, що у пушкінські часи ще жевріла надія на гуманне розвиток людини, до можливості втілення ідеалу у життя, а століття XX, коли жив Бунін, сама любов стала ідеалом, якого неспроможна наблизитися людина з розірваним свідомістю, втративши гармонію світу і злагоду душі. У оповіданні немає складного сюжету, його за принципом внутрішньої, прихованої антитези: покарання героя — у ньому самому, щастя героїні - у ній самій:

Кто любить, щасливий,.

Пусть хоч розіп'ято він.

В цих рядках Бальмонта чується мені художнє кредо Буніна. Його розповідь спричиняє почуття захоплення, змушує милуватися душевної красою люблячої жінки. Щоразу, коли беру до рук томик Буніна, в мене виникає бажання перечитати цю історію, яку мені чується бунинский голос: «всяка любов — велике щастя, навіть якщо вона розділена». Мені здається, ці рядки міг би стати епіграфом до всього творчості Буніна, особливо для її розповіді «Темні алеї».

Список литературы

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із сайту internet.