Концептуальні засади функціонування організаційно-економічного механізму розвитку національної системи освіти

Концептуальні засади функціонування організаційно-економічного механізму розвитку національної системи освіти

У сучасних умовах становлення економіки знань важливим фактором розвитку національної економіки є рівень та якість освіти населення країни. Організаційно-економічні основи розвитку національної системи освіти реалізуються шляхом бюджетного забезпечення та державного адміністрування. Державне фінансування не відміняє, а, навпаки, актуалізує питання удосконалення організаційно-економічного механізму функціонування закладів освіти, що і зумовило наявність серйозних дискусій та досліджень серед учених і практиків освітянської діяльності.

Необхідність підвищення ефективності використання обмежених фінансових ресурсів потребує пошуку нових механізмів, методів і форм державного регулювання, залучення додаткових позабюджетних джерел. Проблемою залишається поєднання принципів безкоштовності деяких ланок освіти з гнучкими механізмами її фінансування, гарантування забезпечення рівного доступу з впровадженням елементів конкурентності та можливості вибору навчального закладу.

Метою статті є обґрунтування теоретичних аспектів та практичних рекомендацій щодо удосконалення організаційно-економічних основ розвитку національної системи освіти.

В умовах ринкової економіки одним з актуальних питань для органів управління системою освіти є формування організаційно-економічного механізму, який повинен бути спрямований на забезпечення ефективності функціонування даної системи. Ефективність функціонування організаційно-економічного механізму багато в чому залежить від ступеня узгодженості економічних інтересів держави і суспільства (на макрорівні), найманих працівників, роботодавців, виконавців і управлінців (на мікрорівні) у досягненні поставлених цілей (реалізація товарів і послуг, нарощування доходів, людського капіталу, раціональне використання ресурсної складової та ін.). Узгодження (збалансованість) цих інтересів реалізується за допомогою сукупності економічних та адміністративних методів управління та їхньої трансформації у відповідних механізмах для досягнення поставлених цілей.

Ефективність організаційно-економічного механізму системи освіти багато в чому визначається об'єктивними умовами його функціонування. Організаційно-економічний механізм функціонування системи освіти відчуває на собі вплив численних факторів, аналіз яких дозволив сформувати контури організаційно-економічного механізму розвитку національної системи освіти. До числа найбільш важливих організаційно-економічних чинників можна віднести:

• 1) організаційну структуру управління системою освіти і службами науково-методичного, господарсько-економічного забезпечення навчальних закладів та відносини з державними і місцевими органами влади;
• 2) визначення пріоритетів у рамках державної політики в системі освіти;
• 3) громадський клімат і соціально-психологічні процеси навколо системи освіти [1].

Отже, на наш погляд, успішне вирішення питань розвитку системи освіти полягає у необхідності теоретичного осмислення основних методологічних положень і в аналізі практичного досвіду реалізації організаційно-економічного механізму в цій системі на основі інноваційних методів фінансування та організації освітнього процесу, оскільки нова якість освіти в кінцевому підсумку забезпечується ефективною роботою саме організаційно-економічного механізму національної системи освіти.

Головною особливістю національної системи освіти є домінування некомерційних установ. У них створюються такі важливі суспільні блага, як освітні послуги, переважна маса яких надається населенню безкоштовно або на пільгових умовах. Тому тут склався особливий характер взаємодії між виробниками послуг та їхніми безпосередніми споживачами, інтереси яких не впливають належним чином на якість роботи закладів освіти.

Фінансові ресурси більшості навчальних закладів значною мірою формуються за рахунок коштів державних органів, а особливий характер товару — освітні послуги — ускладнює його точну грошову оцінку. Ось чому організаційно-економічний механізм розвитку системи освіти менш пристосований, порівняно з промисловістю та іншими галузями суспільного виробництва, до умов ринкової економіки. Ринок та ринкові інструменти тут більшою мірою потребують державного регулювання.

Другою важливою особливістю організаційно-економічного механізму розвитку національної системи освіти є те, що головним і обов’язковим джерелом надходження грошових коштів у дану галузь є державне фінансування. Тому організаційно-економічний механізм розвитку повинен будуватися на принципах правового регулювання економічних відносин та розвитку самостійності навчальних закладів у вирішенні широкого кола виробничо-фінансових і соціальних питань, а також удосконалення нормативного фінансування освітніх установ на умовах гарантованого рівня з можливостями залучення позабюджетних коштів.

Необхідно зазначити, що переважна більшість робіт з питань організаційно-економічного механізму розвитку системи освіти, розробки моделей і методів більш ефективного управління значною мірою має соціальний контекст розгляду, оскільки автори намагаються максимально виділити специфіку системи освіти, запропонувати раціональні, соціально обґрунтовані напрями та форми розвитку освіти. Не заперечуючи необхідності врахування галузевої специфіки, доцільно зазначити, що проблеми освіти не можуть бути вирішені шляхом пошуку нових управлінських підходів і механізмів поза економічними рішеннями. Цих висновків дійшла також більшість дослідників, оскільки вони відзначають нестачу ресурсів і повноважень, недостатню ефективність організаційних схем управління як гальмування процесів розвитку [1;4;7]. Найчастіше автори обмежуються критикою і констатацією необхідності врахування специфіки системи освіти при проведенні економічних та управлінських змін, або, в кращому випадку, описом особистого досвіду позитивних інноваційних змін у межах окремих територій [2; 3].

При побудові організаційно-економічного механізму розвитку національної системи освіти враховуються загальнотеоретичні підстави, які розкривають закономірності суспільного розвитку, соціальну функцію і природу освіти. Перш за все, основне значення має не просто розвиток як досягнення якісно нових результатів, а те, як забезпечується баланс цих результатів з життєво важливими параметрами середовища, ресурсами життєдіяльності та розвитку, тобто зв’язка «ресурси — внутрішнє і зовнішнє середовище — результати» розглядається як принципова для досягнення розвитку. Особлива увага приділяється категорії «ресурси», їхній лімітній ролі для досягнення розвитку. Ресурсний контекст розвитку спирається на ідею оптимізації сукупних ресурсів або сукупного капіталу, що забезпечує розвиток, їхнє раціональне використання. Це робить пріоритетними питання визначення структури необхідних ресурсів, їхньої оцінки та ранжування з точки зору критичного впливу на розвиток. Зв’язок із зовнішнім середовищем розкривається через визначення тієї основної функції, яку освіта має виконувати в суспільстві. Залежно від того, як визначається ця функція, будуть оцінюватися результати розвитку. Аспект спрямованості розвитку, який у науковій літературі пов’язується з безперервним процесом задоволення потреб нинішнього і майбутніх поколінь, також є принципово важливим. Облік потреб не тільки сьогодення, але і майбутніх поколінь — відмінна риса теорії розвитку [5].

Для освітніх систем результатом розвитку можна, зрештою, вважати незмінний темп зростання можливостей задоволення освітніх потреб у тривалій перспективі. Підкреслимо, йдеться саме про задоволення освітніх потреб, а не актуального попиту, що випливає з моделі розвитку освіти як ринку освітніх послуг. Цей аспект є дуже важливим і принциповим, оскільки він висвітлює соціальну спрямованість і соціальну функцію освіти як умову безперервного процесу розвитку. В результаті дослідження було згруповано та проаналізовано фактори, які впливають на розвиток національної системи освіти, що представлені на рис. 1.

У нашому дослідженні було поставлено завдання побудови організаційно-економічного механізму розвитку національної системи освіти, який здатний забезпечити розвиток освіти та національної економіки. Основні складові організаційно-економічного механізму повинні, на наш погляд, відображати теоретичні основи, представлені на рівні управлінської концепції і ціннісних орієнтирів, опису об'єкта розвитку та самої керуючої системи на рівні великих елементів відповідно до загальноприйнятих наукових уявлень про природу і механізми розвитку.

Механізм управління розвитком системи освіти повинен здійснюватись одночасно як на рівні національної економіки, так і певного регіону, місцевості та навчального закладу. Виходячи з цього, організаційно-економічний механізм, запропонований нами, враховує особливості його функціонування на всіх вищезазначених рівнях. Ключовим елементом організаційноекономічного механізму є його структура, яка представлена на рис. 2.

До структури організаційно-економічного механізму розвитку потрібно включити все те, що характеризує діяльність закладів освіти — цілі, результати, зміст і способи реалізації, точніше, інструменти, які розкривають не тільки самі способи виконання окремих функцій управління, а і їхній розподіл в організаційній структурі. На нашу думку, все перераховане є основними смисловими і структурними елементами механізму, які потім змістовно наповнюються залежно від рівня управління.

інноваційний освіта економічний.

Таким чином, в узагальненому вигляді організаційно-економічний механізм розвитку національної системи освіти представляється як сукупність блоків, що включають основні елементи системи управління та необхідні зв’язки між цими елементами (рис. 3).

З позицій забезпечення розвитку провідну роль займає концепція ресурсного управління, яка виходить з того, що не тільки розвиток, але й саме функціонування будь-якої організації, досягнення її інституційних цілей неможливе без ефективного управління ресурсами, створення необхідного ресурсного потенціалу. Саме поєднання двох ключових чинників — визнання освіти як відкритої соціальної системи і висока мінливість її діяльності в умовах ринкової економіки — приводять до висновку про необхідність прийняття стратегічного управління як однієї з концептуальних основ управління розвитком системи загальної середньої освіти.

На основі описаного вище концептуального підходу до організаційно-економічного механізму розвитку національної системи загальної середньої освіти сформульована мета розвитку системи загальної середньої освіти, яка є інструментом стратегічного управління. У цій якості вона служить для представлення найвищого, концептуального рівня цільових орієнтирів, які повинні враховуватись при прийнятті стратегічних рішень, консолідації ресурсів, формуванні ціннісноорієнтаційної єдності керівників і співробітників у розумінні напрямків розвитку.

Організаційно-економічний механізм будується на припущенні, що на рівні управління має бути забезпечений баланс територіальних і галузевих інтересів, який можливий при поєднанні двох стратегій: стратегії модернізації, яка проводиться «зверху», визначається на державному рівні і пропонує новації в галузевих механізмах управління освітою, і стратегія розвитку освіти, яка формується як складова територіальної стратегії розвитку, враховує цільові пріоритети і накопичений ресурсний потенціал, базується на інтеграції цілей і ресурсів місцевого соціуму, суб'єктів господарської діяльності на території. При поєднанні двох стратегій розвиток освіти здійснюється за рахунок доповнення та компенсації державних заходів комплексом горизонтально інтегрованих механізмів підтримки та розвитку освіти.

З урахуванням необхідності реалізації запропонованої концептуальної схеми організаційноекономічного механізму розвитку освіти, виконання обраної мети і дотримання основних принципів розвитку були змістовно визначені інші елементи схеми — завдання, функції, суб'єкти, методи та інструменти управління, які описуються нижче. Завдання організаційно-економічного механізму розвитку національної системи освіти сформовані за допомогою одного з найпоширеніших методів планування — побудови «дерева цілей», для якого використовується принцип декомпозиції, тобто поділ більш загальної мети на частини. Відповідно до прийнятої мети цільові орієнтири будуються навколо двох векторів — забезпечення модернізації та розвитку системи освіти [2; 3].

Так, основними умовами для модернізації системи освіти є: запровадження новацій, які передбачені державною стратегією модернізації; здійснення підтримки освітніх установ з метою підвищення ефективності нововведень; передбачення заходів щодо зниження ризиків і можливих негативних наслідків у випадках, коли новації виявляються важко реалізованими. На першому рівні створення умов для розвитку системи освіти також запропонована узагальнена, концептуальна схема, яка включає декілька завдань, що випливають із запропонованої концепції розвитку, мети та принципів організаційно-економічного механізму розвитку національної системи освіти: розробка політики і стратегії розвитку освіти; формування освітніх кластерів, що утворюють горизонтально організовані територіальні структури, здатні інтегрувати цілі і ресурси учасників для стратегічного розвитку освіти; формування ресурсного потенціалу освіти для розвитку; створення інноваційного середовища; інституалізація нововведень.

Реалізація в рамках даного дослідження системного підходу означає, що для забезпечення розвитку національної економіки необхідно сформувати національну систему освіти, що повинна представляти собою сукупність необхідних елементів і зв’язків між ними, яка і є об'єктом управління. Більш конкретно ці об'єкти представляються через сукупність елементів: цілі розвитку системи освіти; результати розвитку; портфель інновацій у системі освіти, що забезпечують досягнення необхідних результатів; організаційні форми інноваційної діяльності в системі освіти; суб'єкти вибору та реалізації нововведень; ресурсний потенціал розвитку; внутрішньосистемні та зовнішні зв’язки, що забезпечують розвиток; інноваційне середовище; система управління розвитком освіти. Тобто об'єктом концептуальної схеми виступає вся система освіти та національна економіка, на розвиток якої впливає сфера освіти.

Суб'єкти, які забезпечують розвиток системи освіти, є важливим елементом в організаційноекономічному механізмі розвитку національної системи освіти. Нині державні органи управління освітою виконують усі завдання, пов’язані як із функціонуванням, так і з розвитком системи освіти. Повноваження, якими наділені ці суб'єкти, не цілком відповідають складності та масштабу сучасної управлінської діяльності. Як наслідок, багато об'єктивно необхідних завдань щодо забезпечення розвитку освіти не виконуються, оскільки не забезпечені в повному обсязі необхідними ресурсами (фінансовими, кадровими та ін.).

У той же час, для посилення гнучкості та мобільності управління, зміцнення горизонтальних зв’язків у процесі вирішення питань модернізації освіти принципово важливою вважається відмова від лінійно-функціональних структур управління в чистому вигляді і використання більш гнучких організаційних схем навіть у рамках штатних органів управління освітою. Для цілей стратегічного розвитку пропонуються, насамперед: координаційні ради з розвитку освіти, кластеры проектні групи, координаційні ради, різноманітні формальні і неформальні мережеві структури, громадські експертні групи та інші форми колегіального утворення для реалізації управлінських рішень.

Очевидно, що ефективна робота суб'єктів, які забезпечують реалізацію механізму розвитку системи освіти, вимагає комплексного використання різних методів регулювання, оскільки у кожної функції повинен бути конкретний метод та інструменти реалізації. У даному дослідженні під методами регулювання розуміються способи реалізації функцій у рамках прийнятої організаційної структури. Саме методи роблять механізм розвитку національної системи освіти найбільш повним, дозволяючи успішно вирішувати поставлені завдання.

У концептуальній схемі організаційно-економічного механізму розвитку національної системи освіти були запропоновані лише найважливіші методи та інструменти, які є найбільш прийнятними для їхньої реалізації в умовах ринкової економіки. У схемі виділені адміністративні, економічні та правові методи, які спрямовані на регулювання процесів розвитку системи освіти. Однак запропонований поділ методів регулювання на три основні класи є значною мірою умовним, оскільки практично кожен з них має організаційні та економічні аспекти, а також потребу в певному правовому закріпленні.

Для реалізації адміністративних методів пропонується застосовувати наступні інструменти: програмно-цільові, проектні, конкурсні, які широко використовуються в управлінні розвитком освіти і не втрачають свого значення для вирішення перспективних завдань. Цільові програми розвитку на всіх рівнях управління виступають як організаційна основа розвитку освіти, що задає основні орієнтири і стратегію руху. Використання цих інструментів виправдано, але необхідне вдосконалення за рахунок підвищення рівня обґрунтованості, вертикальної та горизонтальної координованості програм і проектів різної спрямованості, включення програм розвитку освіти в структуру стратегічних документів соціально-економічного розвитку держави [6; 7].

У той же час нові нестандартні завдання, інтеграційні процеси і горизонтальну взаємодію краще забезпечувати за допомогою договірних механізмів. Такі нові явища, як територіальні освітні кластери, цільові фонди підтримки і розвитку освіти тощо, являють собою, зазвичай, різновиди організаційно-економічних механізмів управління розвитком освіти, оскільки містять нові, організаційні рішення, а також економічні методи дії на керовані об'єкти. Тобто до інструментів реалізації економічних методів організаційно-економічного механізму розвитку національної системи освіти віднесено такі: цільова ресурсна підтримка, проектне фінансування, ендаументфонди, нормативи фінансування. За допомогою правових методів здійснюється безпосереднє регулювання національної системи освіти шляхом прийняття нормативно-правових документів, положень, договорів тощо, зміст яких передбачає внесення змін до організаційно-економічного механізму системи освіти з метою його розвитку.

Висновок

Організаційно-економічний механізм розвитку національної системи освіти включає: мету, завдання, принципи, суб'єкти управління, їхні функції, об'єкти, методи та інструменти реалізації механізму розвитку національної системи загальної середньої освіти. Для того, щоб забезпечити належний рівень розвитку національної системи освіти, необхідно здійснити реалізацію запропонованого механізму з дотриманням наступних умов: 1) дотримання комплексу принципів розвитку; 2) участі необхідних суб'єктів (органів управління освітою та приватного сектору); 3) застосуванні інноваційних інструментів економічних, адміністративних та правових методів регулювання організаційно-економічного механізму розвитку національної системи освіти (кластеризація системи освіти, ендаумент-фонди, фінансова автономія закладів освіти, нормативи фінансування тощо).

Література

• 1. Каленюк І. С. Особливості регулювання ринку освітніх послуг: монографія / І. С. Каленюк, Л. І. Цимбал. — Чернігів: ЧДІЕУ, 2011. — 184 с.
• 2. Каленюк І. С. Розвиток вищої освіти та економіка знань: монографія / І. С. Каленюк, О. В. Куклін. — К.: Знання, 2012. — 343 с.
• 3. Комарова О. А. Формування освітнього потенціалу суспільства: методологія, методика, практика: монографія /

О.А. Комарова; Кіровоград. юрид. ін-т Харк. нац. ун-ту внутр. справ. — Кіровоград: Центр.-Укр. вид-во, 2011. — 584 с.

• 4. Крисюк С. В. Державне управління освітою: навч. посіб. / С. В. Крисюк. — К.: НаДу, 2009. — 220 с.
• 5. Паращенко Л. Державне управління розвитком загальної середньої освіти в Україні: методології, стратегії, механізми: монографія / Л. І. Паращенко. — К.: Майстер книг, 2011. — 536 с.
• 6. Шестаковська Т. Л. Організаційно-фінансові інновації у сфері загальної середньої освіти: міжнародний досвід / Т. Л. Шестаковська // Економіка і регіон. — 2012. — № 6. — С. 76 — 81.