Отрасли, суб'єкти та принципи міжнародного права

Міжнародне право з’явилося разом із виникненням держави й внутрішньодержавного правничий та минуло важкий шлях розвитку. Істотним чинником вдосконалення міжнародного права з’явилися прогресивні зміни у стані громадянського нашого суспільства та міждержавних взаємозв'язках.

Сучасне міжнародне право функціонує у складній середовищі, оскільки формують та реалізують цього права держави мають значні розбіжності у суспільно-політичному ладі і у своїх зовнішньополітичні позиції. Міжнародне право покликане юридичними засобами «позбавити прийдешні покоління від лих війни, сприяти соціальному прогресу і поліпшення умов життя за більшу свободу» (формулювання преамбули Статуту ООН), розвивати приязні відносини між державами «незалежно від політичних, економічних та соціальних систем і південь від рівня половини їхньої розвитку» (формулювання Декларації про принципи міжнародного права).

Сучасне міжнародне право декларує заборона агресивних, загарбницьких війн, насильницьких способів вирішення міждержавних суперечок, кваліфікує такі впливу, як злочин проти світу та безпеки людства. Статут ООН висловив рішучість держав «проявити терпимість і жити разом у світі друг з одним, як добрі сусіди».

Міжнародне право як нормативний комплекс (правова система) є сукупність юридичних норм, створюваних спільно державами з регулювання їх взаємних взаємин у сфері їхніх спільних інтересів. Відносини, регульовані міжнародним правом — взаємини між державами — двосторонні та багатосторонні; між державами і міжнародними міжурядовими організаціями, насамперед у зв’язки України із членством держав у міжнародних організаціях; між міжнародними міжурядовими організаціями.

Зблизька міжнародних, міждержавних відносин треба враховувати, що така характер вони набувають тому, що своїм змістом за межі компетенції і юрисдикції будь-якого окремого держави, стають об'єктом спільної компетенції і юрисдикції держав або всієї міжнародної спільноти загалом. Можна виділити три категорії справ (питань), які характеризують предмет міжнародного регулювання:

Справи, які через свої суті є міждержавними не можуть ставитися до внутрішньої компетенції якоїсь держави, що неспроможні вирішуватися односторонніми актами держави. Це міжнародна безпеку, роззброєння, глобальні екологічні процеси, режим відкритого моря, космічного простору.

Справи, хоча й пов’язані з загальнолюдськими інтересами, але розв’язні котрі лише спільними зусиллями двох або кількох держав з урахуванням обліку взаємних інтересів. Це з’ясування умотивованості й режим державного кордону, надання правову допомогу, подвійне громадянство, візовий чи безвізовий порядок в'їзду.

Справи, врегулювання яких належить до внутрішньої компетенції кожної держави, проте вони з метою ефективнішого розв’язання доцільно регулювати спільними актами держав. Це забезпечення і захист права і свободи людини, допомогу у разі ядерної аварії чи радіаційної аварійної ситуації.

Глава 1. Виникнення та розвитку міжнародного права.

Міжнародне право стало складатися та розвиватися разом із виникненням держав і зародженням системи відносин з-поміж них. Спочатку міжнародні взаємини спікера та регулюючі їх норми розвивалися у його районах, де виникали центри міжнародному житті держав. Це першу чергу долини Тигру і Ефрата, Ніла, райони Китаю та Індії. Міжнародні норми, застосовувані між державами у тих районах, мали релігійний характер. Закони війни формувалися під впливом сваволі сильного: переможені війну потрапляли на повну залежність від переможця. Договорная практика древніх держав сприяла формуванню правила pacta sunt servanda — договори мають дотримуватися. Чимале впливом геть зміст міжнародно-правових норм древнього світу справила система регулювання міжнародних відносин Римська імперія з державами. Він отримав назву «право народів».

Особливістю регулювання міжнародних відносин феодальних держав стала наступність ними багатьох міжнародно-правових правил рабовласницького періоду. Але вони під впливом державності нової формації збагачувалися й отримували розвиток. Особливістю феодального міжнародного права у Європі стало впливом геть нього католицькій Церкві. Римські тата у своїй вплив міжнародне право спиралися на канонічне право, що складався з постанов церковних соборів і папських указів. Помітно вплинуло міжнародне право відносин між арабськими державами надав іслам. У аналізований час ще був загального всім держав міжнародного права. Застосування міжнародно-правових норм пов’язували з існуванням кількох регіонів у Західної Європи, Візантії, арабських халифатах, біля Індії, та Китаю, у Київській, а пізніше — Московської Русі. Військові звичаї в середньовічний період продовжували залишатися дуже жорсткі. Застосовувався «право видобутку», яка мав потрапити у власність захопила її боків. У феодальний період полягала значну кількість за міжнародні договори. Вже 9−10 ст. ряд за міжнародні договори уклали Київської Руссю з Візантією. Договори укладалися переважно письмові. У період середньовіччя почали застосовувати інститут гарантії договорів із боку третіх держав. Нерідко гарантом міжнародних держав було римське тато. Істотно впливає в розвитку міжнародного права надав Вестфальський трактат від 24 жовтня 1648 г., яким завершилася Тридцятилітня війна у Європі. Цим договором встановлювалася система європейських держав, межі, принцип політичного рівноваги. Вестфальським договором до міжнародної практику Західної Європи на ролі загальновизнаного учасника міжнародного спілкування було запроваджено Московська Русь.

Отже, держава як суб'єкт міжнародного права може встановлювати правничий та обов’язки, набувати правничий та нести обов’язки, і навіть самостійно здійснювати їхню. Участь держави у міжнародному правотворчестве пов’язано лише з прийняттям зобов’язань, а й їхні виконанням.

Федеративну держава виступає в міждержавних відносинах як цілісний суб'єкт міжнародного права. Становище Віденської конвенції на право за міжнародні договори про обов’язковість договору «кожному за учасника щодо усієї своєї території» справді помітні й для федеративних держав. Це загальне правило виражено в Міжнародному пакті про економічні, соціальних і культурних своїх правах і в Міжнародному пакті про громадянських і політичні права — постанови обох пактів «поширюються попри всі частини федеративних держав». Такий їхній підхід притаманний деяким конституціям, зокрема, США, Німеччини, Індії, Російської Федерації.

До категорії похідних суб'єктів міжнародного права ставляться особливі політико-релігійні одиниці, мають самостійний міжнародно-правової статус. Це Ватикан як офіційний центр Римо-католицькій церкві і Мальтійський орден як офіційне релігійне формування з міжнародно визнаними благодійними функціями. Їх адміністративні резиденції перебувають у Римі. Ватикан і Мальтійський орден підтримують дипломатичних відносин із багатьма державами світу. Ватикан має представництва при ООН, ЮНЕСКО, Міжнародної організації праці. Мальтійський орден має представництво при ЮНЕСКО.

§ 2. Російської Федерації як суб'єкт міжнародного права.

Припинення існування СРСР як суб'єкти міжнародного права означало конституювання Російської Федерації як суверенної держав з самостійним міжнародно-правовим статусом. Це стосується і до інших держав, який був союзними республіками і які створили Співдружність Незалежних Держав. Російської Федерації отримала зізнання у ролі держави, який від СРСР основні компоненти його міжнародно-правового статусу. У договорах, ув’язнених РФ з окремими державами, використаний новий термін «государство-продолжатель». Концепція государства-продолжателя з’явилася по-перше щодо долі членства СРСР ООН та інших міжнародні організації, а по-друге, долі дипломатичних представництв СРСР зарубіжних державах.

У першому випадку держави, створивши СНД, узгодженим рішенням від 21 грудня 1991 р. підтримали Росію у тому, щоб він продовжила членство СРСР ООН. У другий випадок міністерства закордонних справ РФ 3 січня 1992 р. звернулося з проханням урядів інших держав розглядати дипломатичні представництва СРСР ролі представництв РФ. Таке продовження здобула визнання.

Неоднозначно вирішуються питання правонаступництва щодо угод сфері обмеження озброєнь. 9 жовтня 1992 р. було винесено Рішення про участь держав СНД у Договорі між СРСР та про ліквідацію їх ракет середній і меншою дальності від 1 липня 1988 р. Тут говориться необхідність вирішення питання щодо правонаступництво «з урахуванням повного рівності всіх інших держав — правонаступників колишнього СРСР». На Договорі про нерозповсюдження ядерних озброєнь правонаступником СРСР виступила лише РФ. Решта держав СНД що його акт приєднання до Договору як неядерних країн.

Отже, РФ в специфічних умовах становлення її міжнародної правосуб'єктності виступає одночасно у ролі держави — продовжувача СРСР і як государства-преемника.

§ 3. Статус суб'єктів федеративної держави.

Міжнародне право зовсім позбавлений норми, яка б надавала вирішення питання міжнародно-правовому статусі утворень, є складовими частинами федеративної держави. Проте відома практика укладання між федеративними державами обопільних умов, що констатують право складових частин цих країн самостійно встановлювати і підтримувати міжнародні відносини. Наочний — Угоду від 20 листопада 1989 р. про співробітництво між союзними республіками СРСР і провінціями Канади. Становить інтерес довголітня міжнародна діяльність України та Білорусі як держав-членів ООН у період, коли їх було союзними республіками у складі СРСР.

Упродовж років існування таких зарубіжних федерацій, як США, Канада, Австрія, Швейцарія, Австралія склалася система вступу суб'єктів — штатів, провінцій, земель, кантонів — в безпосередні договірні відносини друг з одним на міждержавної основі, а окремих випадках — договірні відносини суб'єкта однієї держави з іншим державою (наприклад, провінції Квебек у Канаді і Франції). Конституція Бельгії у редакції 1993 р. встановила у країні нову федеративну форму державного будівництва: суб'єкти бельгійської федерації - середовища Луцька та регіони — мають у своїх повноважень правом укладення міжнародних договорів, яке зумовлено згодою федеральних органов.

Повага правами людини і основні свободи. У Заключному акті НБСЄ повагу права і свободи характеризується як суттєвий чинник світу у міждержавних дружніх відносинах. Права і свободи людини регламентуються з урахуванням права народів самовизначення. У цьому виділяється становище про повагу правий і захисту законних інтересів осіб, які належать до національних меншин.

Глава 4. Право за міжнародні договори.

Міжнародні договори як письмового закріплення угод держав з’явилися наприкінці 4 — початку 3 тисячоліття е. Найдавніші договори рабовласницьких держав присвячувалися переважно питанням світу і перемир’я, спілок, військової допомоги. У це були обопільні умови. Поступово міжнародний договір стає є основним джерелом міжнародного права, а міжнародна договірна практика — основою формування звичайних норм, що регламентують порядок укладання, реалізації і припинення дії за міжнародні договори.

Право за міжнародні договори є галуззю міжнародного права, оскільки у вигляді укладення міжнародних договорів регламентуються відносини держав у різноманітних галузях співробітництва. Без договорів неможливий подальший розвиток міжнародного права. Основними джерелами права за міжнародні договори є: Віденська конвенція на право за міжнародні договори від 23 травня 1969 р., Віденська конвенція на право договорів між державами і міжнародними організаціями від 21 березня 1986 р. Сторонами у договорі є суб'єкти міжнародного права, які мають договірної правоздатністю. Прикладом міжнародного договору, у якому ролі учасників передбачені держави, нації, вищі міжнародних організацій, може бути Конвенція про оперативному оповіщенні про ядерної аварії від 26 вересня 1986 р. Вона була відкрита для підписання усіма державами, Намібією, міжнародними організаціями, включаючи регіональні (спеціальному сесії генеральної конференції МАГАТЕ, де прийнята Конвенція, Намібія було представлено Радою ООН по Намібії. Незалежність Намібії було проголошено 31 березня 1990 р.).

Процес укладання міжнародного договору є ряд послідовних дій (стадій) — від прояви ініціативи підписання договору до введення його з. Ініціатива підписання договору може йти від однієї чи навіть кількох держав, і навіть від відділу міжнародних організацій. У Федеральному законі «Про міжнародні договори Російської Федерації» 1995 р. передбачається, що спеціальних повноважень ведуть переговори, і підписують міжнародні договори Російської Федерації: Президент РФ, голова Уряди, міністр закордонних справ, федеральний міністр. Глава дипломатичного представництва РФ іноземному державі вправі обумовити з метою прийняття тексту договору — за державою перебування.

Попереднє прийняття тексту договору здійснюється з допомогою голосування, парафування, підписання. Шляхом голосування, зазвичай, приймається договору, підготовлений на міжнародній конференції чи міжнародної організації. Останніми роками голосування нерідко не проводиться; на вирішення застосовується метод консенсусу — загального згоди. Парафування — це скріплення ініціалами уповноважених осіб кожної сторінки договору знак згоди з текстом. Така форма попереднього прийняття тексту договору застосовується у відношенні обопільних умов чи договорів із невеликим числом учасників. Форма прийняття тексту договору — підписання. У цьому підписання є це й формою прийняття тексту договори та формою висловлювання згоди з його обов’язковість. Двосторонні договори складаються мовами держав-учасників, багатосторонні - мовами за вибором учасників.

Договір стверджується однією з вищих органів держави — ратифікується. Міжнародні договори РФ ратифікуються Федеральним Зборами. Державна Дума Федерального Збори розглядає внесений Президентом чи Урядом на ратифікацію міжнародний договір. Після обговорення у комітетах і комісіях приймають рішення про ратифікацію у вигляді федерального закону. Такий закон підлягає обов’язковому розгляду у Раді Федерації. Ухвалений їм федеральний закону про ратифікації іде Президенту для підписання і опублікування. Поруч із рішенням про ратифікацію міжнародного договору складається ратифікаційна грамота. Під час укладання двостороннього договору держави його учасники обмінюються ратифікаційними грамотами. Якщо договір укладається території однієї держави, то обмін грамотами відбувається біля іншого. Під час укладання багатостороннього договору ратифікаційні грамоти здаються для зберігання депозитарію. Депозитарій визначається державами-учасниками у самому договорі. Їм то, можливо одна держава, кілька держав, міжнародна організація чи його головне посадова особа. Отримали поширення договори, депозитарієм якого є генеральний секретар ООН. Якщо сьогодні держава по будь-яким причин не брало участь у договорі, він може щодо нього приєднатися. Порядок й умови приєднання обумовлюються у договорі. Питання часу, умовах і порядок припинення договору вирішується самими договірними сторонами і фіксується в договоре.

На цей час склався комплекс багатосторонніх міжнародних конвенцій, кожна з яких присвячено певному злочину: Міжнародна конвенція боротьби з захопленням заручників, Конвенція про запобігання злочинів проти осіб, які мають міжнародної захистом, Європейська конвенція про придушенні тероризму. Ряд конвенцій про злочини міжнародного характеру підготовлений у межах ООН (Конвенція ООН про боротьбу проти незаконному обігові наркотичних засобів і психотропних речовин). Характерною рисою конвенцій — це фіксація права всіх без винятку держав бути їх учасниками. Особливу групу джерел міжнародного кримінального права становлять акти, які регламентують співробітництво у боротьбі проти світу та безпеки людства, із військовими злочинами. Виділимо акти, що характеризують правової статус деяких міжнародних органів, координуючих діяльність держав боротьби з злочинністю: Статут Міжнародної організації кримінальної поліції (Інтерполу), Положення про бюро із координації боротьби з організованою злочинністю біля СНД.

У межах Економічного і Соціального Ради ООН заснований Комітет із попередження і контролю над злочинністю у складі представників 27 держав. Одне з її функцій — проведення уп’ятеро років конгресів ООН із запобігання злочинності і поводження з правопорушниками. У структурі МВС РФ є Національне центральне бюро Інтерполу органу взаємодії органів внутрішніх справ РФ з органами інших держав- членів Інтерполу. У штаб-квартирі Інтерполу мови у Франції працює група штатних працівників, ведеться картотека, куди входять фотографії і дактилокарты багатьох міжнародних злочинців й описи найнебезпечніших злочинів.

Специфіка міжнародного кримінального права обумовлює його істотне взаємодію Космосу з національним кримінальним правом. Найважливіші питання запобігання і їх припинення міжнародних злочинів можна розв’язати тільки внаслідок спільного застосування норм міжнародного кримінального правничий та норм національного кримінального права.

§ 3. Міжнародне право під час збройних конфліктів.

Це самостійна галузь міжнародного права — сукупність конвенційних і спонукає пересічних норм, що регулюють відносини між що у збройному конфлікті і порушеними їм суб'єктами міжнародного права щодо застосування засобів і методи ведення збройної боротьби, захисту поранених, хворих, військовополонених цивільного населення, які визначають відповідальність держав і окремих осіб порушення цих норм.

Сучасне міжнародне право забороняє загарбницькі, агресивні війни (Статут ООН). Разом про те але це означає, що війни вже усунуто від життя суспільства, що зникли причини джерела, які породжують збройні конфлікти. Наявність джерел, що породжують війни обумовлює необхідності існування в міжнародне право специфічних правових норм, покликаних регулювати відносини між державами у разі збройних конфліктам та сприяти гуманізації ведення збройної боротьби.

Відповідні міжнародно-правові акти розроблялися протягом ста років, починаючи з Петербурзької Декларації 1868 р. стосовно скасування вживання вибухових і запалювальних куль і комплексу Гаазьких конвенцій 1899 і 1907 рр. Самостійний комплекс утворюють конвенції, по-перше, які забороняють зброю масового знищення, — конвенція про заборону розробки виробництва та накопичення запасів бактеріологічної (біологічного) і токсинного зброї та боєприпасів про їх знищення, Конвенція про заборону розробки, виробництва, накопичення та використання зброї і його знищення; по-друге, або які забороняють або обмежують використання у військових дій певних видів звичайного зброї, — Конвенція про заборону чи обмеження застосування конкретних видів звичайного зброї, які можуть вважатися наносящими надмірні ушкодження чи мають неизбирательное дію (про заборону чи обмеження застосування хв, мін-пасток, запального зброї).

§ 3. Міжнародне морське право.

Міжнародне морське право — це сукупність норм, які визначають правовий статус морських просторів і регулюючих міждержавні відносини у зв’язку з їхнім дослідженням та використанням. Велику роль становленні міжнародного морського права зіграли Женевські конференції ООН щодо морської праву 1958 і 1980 рр., здійснили кодифікацію його норм. Слід зазначити внесок у розробку низки за міжнародні договори із морського права Міжнародної морської організації (ІМО).

У Конвенції про територіальному морі та прилежащей зоні 1958 р. і Конвенції ООН із морського права 1982 р. відображає специфіку територіального моря. Ширина територіального моря має перевищувати 12 морських миль (Росія, Польща, Франція, Японія, Індія). У окремих державах прийнята менша ширина — 6 (Греція), 4 (Норвегія) і навіть 3 морських милі (США, Німеччина). Територіальне море, його дно і надра, повітряний надто безкраї простори ним є складовою території прибережного держави й перебувають у його суверенітетом. Вона має велике значення для міжнародного морського судноплавства. Цим пояснюється основна особливість її режиму, що полягає у праві мирного проходу. Судна усіх держав користуються правом мирного проходу через територіальне море. Попередньої дозволу влади прибережного держави щодо такий прохід непотрібен. А промислова діяльність іноземними судами відбувається лише із дозволу влади прибережного держави або з урахуванням спеціального угоди з ним.

Один із особливостей міжнародного економічного права полягає у активної участі регулювання актів міжнародних організацій конференцій. Серед резолюцій ООН — Хартія економічних правий і обов’язків держав, Декларація про новий міжнародному економічному порядку.

Торгові договори як джерела міжнародного торгового права мають особливе значення, оскільки встановлюють основи економічних взаємозв'язків. Відповідно до ними укладаються угоди про товарообігу. Конвенція ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів регулює укладати договори і реструктуризувати зобов’язання продавця та покупця, що виникають із договорів купівлі-продажу товарів між сторонами, комерційних підприємств яких у різних країнах.

Укладання.

Із усього вищесказаного можна дійти невтішного висновку, що міжнародне право сформувалося й функціонує як частину міждержавної системи, що охоплює різнорідні компоненти взаємозв'язків у межах міжнародного співтовариства. Такий їхній підхід визначає розуміння міжнародного права як регулятора міжнародних відносин, як правового комплексу, існуючого в міждержавної системі.

З цією пов’язано те, що міжнародні договори та інші міжнародні юридичні акти орієнтуються на взаємодію Космосу з національним законодавством, зберігаючи шанобливе ставлення щодо нього. Закони та нормативні акти держав збагачуються нормами, обумовленими міжнародним правом, що містять відсилання до міжнародних договорів, положення про спільному застосуванні національних героїв і усталеними міжнародними правилами. Самі найменування багатьох за міжнародні договори засвідчують їх комплексному (международно-внутригосударственном) призначення. Чимало понять з за міжнародні договори співвідносяться на уроках регулювання з Конституції і законами РФ.

Отже, сучасне міжнародне право характеризується розширенням сфери його застосування, отже, і підвищення нормативної основи, оскільки нова сфера застосування передбачає створення саме з неї призначених і до неї пристосованих правових норм. Є у вигляді сфера внутрішньодержавних відносин. Певні її елементи узгодженням між самими державами розглядаються як об'єкти спільного регулювання — з участю як внутрішньодержавних, і міжнародно-правових норм. Відзначені обставини дозволяють охарактеризувати норми міжнародного права й не лише як правила міждержавних відносин, а й як прийняті узгоджено державами правила їх взаємоприйнятних дій не більше власної юрисдикції відповідно до загальними інтересами держав.

ЛІТЕРАТУРА.

Ігнатенка Г. В. Міжнародне право. М., 1995 р.

О.Лукашук І.І. Функціонування міжнародного права. М., 1992 р.

Баскін Ю.Я. Історія міжнародного права. М., 1990 р.

Буткевич В. Г. Співвідношення внутрішньодержавного і журналіста міжнародного права. Київ, 1994 р.

Мінгазов Л.Х. ефективність норм міжнародного права. Казань, 1990 р.

Раскалей С.Б. Об'єктивна відповідальність держав в міжнародне право. Київ, 1995 р.

Шуршалов В. М. Право за міжнародні договори. М., 1990 р.

Блищенко І.П. Перше дипломатичне право. М., 1990 р.

Григор'єв О.Г. Міжнародне право під час збройних конфліктів. М., 1992 р.

Правознавство, навчальних посібників (під редакцією Кравцова О.К.), вид. СПб УЭиФ, 1996 г.