Я — вчитель сільської школи

Твір-роздум

«Я — вчитель сільської школи«

Вчитель Федорівської ЗОШ І-ІІІ ст.

Сапко Ганна Вікторівна вчитель сільський школа педагог

З дитинства бавилась у «школу», вчила ляльок, але навіть у думках не було, що це стане реальністю. Я іноді кажу: «Не я вибирала професію, вона обрала мене… «.

П’ятий курс університету…, захист диплому…, жарке літо, веселий відпочинок… і знову перше вересня… І так незвично йти до школи, не школяркою — а вчителькою.

І ось я у сільській школі за направленням, стою на лінійці присвяченій першому вересню, разом зі своїм першим у житті 10 класом, більшість дівчат виглядають старшими за мене, хлопці на «три голови» вище, батьки дивляться зацікавленими очами. І всім цікаво, а яка вона нова вчителька ?

А в мене щоки наливаються рум’янцем, серце колотиться… а в голові тільки одні думки: «Як же воно буде? А якщо не сподобаюсь? А якщо щось скажу не так ?»

Скінчилась лінійка. Діти з батьками сидять за партами і чекають …

Опанувавши себе, промовила про себе: «Хоч я й молода, але вчитель.» і так почала своє знайомство з класом.

Почались навчальні дні. На перших уроках тремтіли руки, не вистачало знань та відсутність досвіду — давалось узнаки. Тяжкі підготовки до уроків, написання планів — конспектів, розробки дидактичних матеріалів, нерви, безсонні ночі…

Іноді на уроках не витримувала, і голосно казала: «Діти, учитель — також людина! Він страждає, переживає, любить. І мені здається, що насправді мало хто з вас уявляє, як це — бути вчителем! Треба стоячи біля дошки не тільки мати знання у голові, а й донести, подати так щоб запам’ятали й зуміли скористатися — ви оце спробуйте. І щоб кожного дня у гарному настрої, і на вас не гримати, і з усмішкою, і в темпі! Як при цьому себе зберегти? Як відчувати щастя й радість, «прилив творчих сил і енергії «, причому не зрідка, а щодня й щогодини, без прав на розслаблення і нездужання? Саме це я прошу вас зрозуміти, учитель — також людина. А уявіть ваша матуся усю ніч готується до уроку, читає, щось цікаве шукає … приходить до школи, а учням байдуже і вони не слухають вашу матір, вам боляче за матір? Ось так воно і є - вчитель теж мати.»

Частіше діти прислуховувались, затихали і починали активно працювати, а було і байдуже ставлення до моєї промови. І тоді на перерві, приходили до мене похмурі думки: «Боже, що я тут роблю? В цьому селі, де немає жодної умови проживання, з заробітною платнею — що плакати хочеться, ще й діти не слухняні ! Як старші вчителі тут живуть і працюють усе життя і все встигають? «.

Дзвенить дзвоник на урок, і всі думки кудись зникли, знову діти в класі, і - я вчитель. І знову мої злети та падіння у педагогічній діяльності.

Так і підійшов кінець першого семестру, почали готуватися зі своїм класом до новорічного КВК: сценарії, костюми, музика, репетиції, нерви, а ще й семестрові контрольні роботи.

Дуже важко було, але коли мій 10 клас, уперше за всі десять років, зайняли перше місце у КВК і я почула від дітей «Ганно Вікторівна, це все завдяки вам, ми такі вам вдячні, ми дуже раді що ви до нас приїхали працювати. Ми вас любимо!». Я зрозуміла, що це не тільки їх перемога у КВК, але й моя перемога, над собою. Немає нічого приємного для вчителя — ніж вдячність дітей!

Це надало мені сил та бажання працювати.

Працюючи у школі, багато дізнаєшся, чого нажаль в університеті не навчили.

Найскладніше, це звичайно відносини з дитиною. Вона не завжди може сказати, що її турбує. Я думала, що запис у щоденник допоможе, а він лише погіршує справу. Я б’юсь щосили, не можу зрозуміти, чому учень не засвоює матеріал, а виявляється, що в нього батьки розлучаються…

Для того щоб, дитину зрозуміти, її потрібно насамперед прийняти, відкинути думки про те, що вона тільки мріє, що вам насолила, що зробити з нею уже нічого неможливо. Все це ти розумієш лише у школі, не один університет не надасть таких знань.

Одного разу, балакаючи з директором школи, після того як вона дала мені аналіз мого уроку та деякі рекомендації, я поскаржилась, що мені дуже важко, і що, мабуть, відпрацюю три роки, покину школу назавжди. Директор лише посміхнулась і сказала: «Ні, ви вже без школи не зможете, це видно, та й діти до вас тягнуться».

Іноді, я думаю, що директор був правий — без школи не зможу, а іноді хочеться бігти зі школи та села — «куди очі дивляться.»

На сам перед, і не тільки для мене, важливу роль відіграє матеріальне та соціальне становище молодого спеціаліста. Я не уявлю як молода пара, працюючи у школі, отримує по 1000 грн. заробітної платні, зможе планувати та створювати сім'ю? Я вважаю що, головним чинником небажання працювати молоді у школі є, саме ця причина.

Я прийшла до висновку: що працювати у школі зможе тільки сильна, самовіддана людина і нема різниці сільська ця школа чи міська — треба просто любити дітей та свою працю.