Поняття нововиявлених обставин у цивільному процесі

Поняття нововиявлених обставин у цивільному процесі

нововиявлений цивільний право суд Завданням цивільного судочинства, відповідно до статті 1 ЦПК, є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Перегляд рішень, ухвал, що набрали законної сили у зв’язку з нововиявленими обставинами (ст. 361 — 366 ЦПК України) є одним із способів перевірки законності та обґрунтованості судових рішень. Але для того, щоб захист права був повним, всебічним та ґрунтовним необхідно чітко розуміти суть провадження у зв’язку з нововиявленими обставинами, його поняття та основні ознаки.

Оскільки законодавство України не містить визначення «нововиявлених обставин», в теорії та практиці цивільного процесу існують різні тлумачення нововиявлених обставин, що призводить до помилок при їх застосуванні.

На думку більшості науковців, під терміном «нововиявлені обставини» слід розуміти юридичні факти, що мають для справи суттєве значення, які існували в момент винесення рішення, але не були і не могли бути відомі ні заявнику, ні суду, що виконав всі вимоги закону по збору доказів та встановленні об'єктивної істини [6, с. 41, 374, 277].

У даному визначенні нововиявлених обставин не врахована така важлива ознака, як виявлення цих обставин після набранням рішення законної сили. Так, відповідно до ч. 1 ст. 361 ЦПК перегляд судових постанов за нововиявленими обставинами можливий тільки після набрання рішенням суду законної сили, тому обставини, що з’являються після винесення постанови суду не є нововиявленими. Тому докази, виявлені після розгляду справи свідчать про те, що обставини справи були досліджені не повно.

Інші автори вважають, що нововиявлені обставини — це факти, від яких залежить виникнення, зміна чи припинення прав та обов’язків осіб, які беруть участь у справі, але треба їх чітко відрізняти від доказів, цільове значення яких обмежується встановленням таких юридичних фактів [9, с. 338].

Особливість інституту перегляду за нововиявленими обставинами полягає у відсутності судової помилки. На даній стадії цивільного процесу головне завдання суду встановити наявність чи відсутність нововиявлених обставин. Треба також зауважити, що рішення, яке переглядається за нововиявленими обставинами, до вияв© Бондар І., 2010 лення та встановлення цих обставин вважається законним та обґрунтованим, оскільки воно відповідає фактам, що існували на момент винесення рішення чи ухвали.

Найбільш повне визначення нововиявлених обставин було надане Ломоносовою Е. М., яка зазначила, що нововиявлені обставини — це завжди суттєві для справи факти об'єктивної дійсності, що існували в період першого розгляду справи та винесення судового акту, які не були враховані в ньому через невідомість їх суду та позивачу з причин, що від них не залежать, а не в результаті помилки суду. Це факти, що стають відомими після набрання судової постанови законної сили, які можуть вплинути на її законність та обґрунтованість, істинність, на можливість захисту та здійснення передбачених та охоронюваних законом прав та інтересів [5, с. 12].

Однак і в цьому визначенні наявні теж деякі недоліки, оскільки не зазначається що нововиявлені факти мають бути доказані. Це положення закріплено законодавством, а саме ч. 2 ст. 364 ЦПК, вимагає доведення нововиявлених обставин, оскільки суд повинен бути впевненим у наявності суттєвих підстав для перегляду. Тобто, це той випадок коли сумніви мають тлумачитись на користь залишення прийнятого рішення суду в силі, а не навпаки.

Зробивши аналіз частини 2 статті 361 ЦПК України, підстави для перегляду рішення, ухвали суду чи судового наказу у зв’язку з нововиявленими обставинами, можна класифікувати на дві групи: 1) обставини, що необхідно було встановити у справі при первинному розгляді справи судом, тобто обставини, що мають бути встановлені як підстави для вирішення спору між сторонами (п. 1 ч. 2 ст. 361 ЦПК України); 2) факти, що не підлягають встановленню під час розгляду справи судом, оскільки виникають після ухвалення рішення (п. п. 2 — 4 ч. 2 ст. 361 ЦПК України). Коли говорять про обставини, що необхідно було встановити при первинному розгляді справи судом, тобто про обставини, що мають бути встановлені як підстави для вирішення спору між сторонами то завжди аналізують предмет доказування в конкретній цивільній справі.

В науковій юридичній літературі висловлювалися різні погляди щодо визначення кола фактів, що входять в предмет доказування у справі. Зокрема К. С. Юдельсон до юридичних фактів, що входять в предмет доказування включає факти, що обґрунтовують позов або заперечення проти позову, а саме факти правоутворюючі, факти активної та пасивної легітимації, факти підстав до позову [13, С. 155].

С.В. Курильов давав іншу класифікацію фактів, що входять в предмет доказування. Він ділить їх на факти позитивні і негативні, факти — явища і факти — стану; факти, що є підставою виникнення юридичних наслідків, та факти, що є підставою для диференціації цих наслідків [4, С. 17−18].

По суті в позиціях цих науковців не було розбіжностей. Фактично вони по різному називають одні й ті самі факти.

Л.П. Смишляєв розширює предмет доказування і крім вище зазначених фактів включає в нього ще й передумови для виникнення матеріального правовідношення — правоздатність та дієздатність [8, С. 14−16]. Ми вважаємо, що такий підхід є слушним щодо застосування його до перегляду судових рішень у зв’язку з нововиявленими обставинами. Наприклад, згідно із ч. 2 ст. 202 СК України якщо мати, батько були позбавлені батьківських прав і ці права не були поновлені, обов’язок утримувати матір, батька у дочки, сина, щодо яких вони були позбавлені батьківських прав, не виникає [7, С. 398].

Отже в разі ухвалення рішення і стягнення аліментів з дочки або сина на користь батьків, позбавлених батьківських прав, у відповідачів виникне право на перегляд такого рішення у зв’язку з нововиявленими обставинами.

Цікавою і цілком прийнятною є позиція Ю. К. Осипова, який зазначав, що встановлення фактів, що входять в предмет доказування пов’язано з необхідністю дослідження багатьох обставин, а саме тих, які сприяють правильній оцінці процесуальних юридичних фактів, доказових і деяких інших фактів. Зазначені обставини, хоча і є об'єктом дослідження, але не входять в предмет доказування. В предмет доказування, вказує Ю. К. Осипов, входять лише ті обставини, від яких безпосередньо залежить виконання завдань цивільного судочинства, тобто: юридичні факти підстав позову, юридичні факти заперечень проти позову, а також підстави і умови виникнення спору [1, с. 175].

Н.Ф. Фаткулін пропонує розширити коло фактів, що можуть входити в предмет доказування. Він вважає, що будь-яка обставина (факт), що підлягає пізнанню в кримінальному або цивільному процесі входять в предмет доказування у справі, оскільки будь-який факт повинен бути досліджений і підтверджений органами слідства та суду у передбаченими законом порядку.

В предмет процесуального доказування повинні бути включені всі факти що відбулися, всі факти, що існують, юридичні та доказові факти і обставини, що мають значення для правильного вирішення справи [11, с. 48, 55, 65]. Тобто, на думку Фаткуліна Н.Ф. в предмет доказування слід включати все, що підлягає доказуванню.

Така позиція була піддана критиці. Зокрема, Треушников М. К., звертає увагу на те, що факти, що є об'єктом пізнання суду є значно ширшими ніж факти, що входять в коло фактів предмету доказування. До фактів, що є об'єктом пізнання суду він включає чотири групи фактів: юридичні факти матеріально-правового характеру; доказові факти; факти, що мають виключно процесуальне значення; факти, встановлення яких суду необхідно для виконання завдань виховного та попереджувального характеру. Щодо предмету доказування, то він зазначає, що це особливий процесуальний інститут, до якого входять лише ті факти, які мають матеріально-правове значення, факти, без з’ясування яких не можна вирішити справу по суті [10, с. 9−12].

Правильно визначити предмет доказування в цивільній справі означає надати всьому процесу доказування належний напрямок. Ми цілком підтримуємо позицію М. К. Треушникова про те, що вчення про предмет доказування напряму пов’язано із проблемою розподілу обов’язків по доказуванню. Саме тому питання про предмет доказування слід розглядати в комплексі із питаннями вчення про позов. Предмет доказування в справах позовного провадження має два джерела формування: 1) підстави позову та заперечення проти позову; 2) гіпотезу і диспозицію норм матеріального права, що підлягають застосуванню.

Таку ж позицію займає і О. С. Захарова. Вона пише, що склад фактів, що входить в предмет доказування, для кожної конкретної справи неоднаковий. Він визначається змістом заявлених вимог і заперечень і тими нормами права, які повинні бути застосовані в даному випадку [2, с. 14].

В.В. Комаров до предмету доказування відносить коло фактів матеріально — правового значення, необхідних для вирішення справи по суті. Факти, які належать до предмету доказування, зазначає він, необхідно відрізняти від фактів, які встановлюються при розгляді справи, однак не пов’язані з правильним вирішенням питання про права і обов’язки сторін [3, с. 9].

Характеризуючи процес формування предмету доказування в наказному провадженні Т. В. Цюра зазначала, що докази мають підтверджувати не тільки факт настання права вимоги стягувача, а й розмір обов’язків боржника [12, с. 9, 88].

Узагальнюючи вище викладені позиції науковців можна зробити висновок, що предмет доказування визначається судом, та особами, що беруть участь у розгляді справи на підставі норми матеріального права, що підлягає застосуванню. Протягом розгляду справи він може змінюватися. Зокрема, позивач має право змінити підставу або предмет позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог, відмовитися від позову. Відповідач, в свою чергу, має право визнати позов повністю або частково, пред’явити зустрічний позов, у справу можуть вступити треті особи. Всі ці фактори і будуть впливати на формування предмету доказування. Такий підхід тим більше підтверджується законодавчо, оскільки, згідно із ч.ч. 1,3 ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень і доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір.

Предмет доказування в цивільній справі - це сукупність фактів матеріально — правового та процесуального характеру, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення з метою правильного вирішення цивільної справи.

Говорячи про співвідношення фактів, що входять в предмет доказування та фактів, що є підставами для перегляду судового рішення у зв’язку з новоявленими обставинами слід зазначити, що коло останніх є значно ширшим і може включати в себе: юридичні факти матеріально — правового характеру; доказові факти; факти, що мають процесуальне значення. Крім цього слід завжди пам’ятати, що ці факти об'єктивно існували на час розгляду справи, але не були і не могли бути відомі особі, яка звертається із заявою, на час розгляду справи.

Враховуючи викладене можна зробити висновок, що нововиявлені обставини — це факти об'єктивної дійсності, що залишилися невідомими заявнику та суду при розгляді справи, які мають суттєве значення для вирішення справи, достовірно встановлені особливим процесуальним способом і є такими, що вказують на незаконність та необґрунтованість судових рішень, що набрали законної сили.