Типові представники «героїв кодексу»

Образ Фредеріка Генрі («Прощавай, зброє!»)

«Прощавай, зброє!» показує, як самотній, у чужій країні й у чужій війні, архітектор-американець Фредерік Генрі був втягнутий у м’ясорубку першої світової війни, виявившись, як і сам Хемінгуей, лейтенантом в американській санітарній автоколоні на італійському фронті.

Важко поранений, він попадав госпіталь, де пересічна фронтова інтрижка з англійкою Кетрін Баркли, сестрою милосердя сусіднього санитарного загону, переходить у серйозне почуття. Повернувши на фронт, тененте Генрі ще довго не розуміє того, що вже ясно простим італійським солдатам. Однак розгром і втеча італійської армії з-під Капорет-то розкривають йому ока на що відбувається. Рятуючи від незаслуженого розстрілу, він біжить, потім разом с Кетрин переправляється у Швейцарію, де незабаром Кетрін умирає від пологів, а подальша доля Фредеріка Генрі так і залишається невідомої читачу.

Розчарування у війні за «порятунок демократії», утрата всього дорогого — і віри в справу, якій він служить, і надії на майбутнє, л своєї особистої любові, — породжує загальний безнадійний тон усього роману, що ще збільшується трохи пасивним відношенням героя до того зла, що він уже починає розуміти. «.

Хемингуєй пробув на передовий недовго, усього з тиждень; його ранило, і після госпіталю, уже перед закінченням війни, до його фронтового досвіду додалася служба в піхотній ударній частині. От і усі. Але недарма говорив сам Хемингуэй, що письменнику потрібно знати війну, але не занурюватися в неї надовго. Може бути, саме стислість перебування на фронті не дала притупитися першому враженню, а поранення ще загострило його. Потім за місяці, проведені в госпіталі, Хемингуэй перевірив і розширив охоплення своїх переживань, слухаючи свідків катастрофи під Ка-поретто.

І от не тільки самі факти, але і художній здогад, а певною мірою й розгадка, що відбулися, зробили тиждень на фронті достатньої для того, щоб через десять років розгорнути широка полотнина роману.

Особиста тема роману — це, насамперед, безпосереднє, сильне почуття люблячих, виражене в самих невибагливих, нештучних словах, що оживляє вірно знайдена інтонація. А потім і відчуття неминучої утрати всього улюблених. Але проходить ця особиста тема на тлі великої і грізної теми війни.

Вирваний зі свого середовища, американець Фредерик Генрі не задається ще питанням «Як жити?», що хвилює Джейка Барнса. Він, як і Нік Адам, як і сам молодий Хемінгуей, спочатку ще повний ілюзій, приведших його добровольцем на фронт імперіалістичної війни — для захисту демократії й у пошуках військової романтики. Зараз треба воювати. А там — що загадувати, будь що буде. На сторінках роману Генрі болісно звільняється від всяких ілюзій, і для нього поступово вимальовуються три шляхи.

З всієї офіцерської компанії зближається Генрі тільки з польовим хірургом Ренальді і з полковим священиком. Обоє вони не плекають щодо війни ніяких ілюзій, але підкоряються необхідності.

Ренальді поспішає жити, поки не убили. Це він, наскучивши відвідуваннями офіцерської борделі, штовхає Генрі на інтрижку із сестрою милосердя Кєтрин Барклі. Однак обоє вони — і Ренальді і священик — однаково далекі від тих, хто реально воює. Це рядові солдати італійської армії, шофери і санітари машини таненте Генрі. За свою недовгу службу він мав справу з двома складами цих товаришів по службі — до і після поранення.

На очах у Генрі відбуваються спалахи класової ворожнечі. Він випробував на собі, що значить імперіалістична війна, він уже розуміє, що відбувається отут просто-напросто гігантська бійня. Після Капоретто він почуває себе найнятим прикажчиком, що не зберіг товарів свого хазяїна і якого збиралися розстріляти просто за те, що по-італійському він говорить з акцентом.

Генрі нарешті збагнув, що не варто жертвувати життям у такій війні, але коли вмирає Кетрін, то виявляється, що він не знає, як і для чого йому жити. Для нього ще не відкрився, як для Джейка Барнса, рятівний вихід у творчу працю. Риси вигляду Фредерика Генрі, як і вигляду Піка Адамса, виникають майже в кожнім «з наступних добутків Хемингуэя, — крок за кроком формується вигляд сучасника «втраченого покоління», але людина, хоча б що частково знашла опору в праці і творчості.

Досвід війни, спілкування з простими італійськими трудівниками, будить Генрі від шовіністичного духу. А потім і пережитий військовий розгром, і втрата улюбленої ламають його, але він «тільки міцніше на зламі». Правда, поки він здобуває тільки витримку дуже зневіреної людини, він ще далекий від того, щоб оголосити війну війні. У «Прощай, зброя!» письменник вустами Генрі зухвало заперечує виявлений самим Хемингуеєм і офіційно відзначений героїзм.

Про все говориться простими і конкретними словами, промитими і скачаними, як галька в річковому руслі, теж видими з гори. І в усьому лиховісне передвістя лиха, як для всіх учасників війни, так і для героїв роману, зокрема Фредеріка Генрі.

Захисний мур слів напружений до краю, його опір досягає небезпечної точки:

• — «Справжня злива.
• — Ти завжди мене кохатимеш?
• — Завжди.
• — І дощ нічого не завадить?
• — Ні.
• — От і добре. А то я боюся дощу.
• — Чому? — Мене хилило на сон. Надворі не вщухав дощ.
• — Не знаю, любий. Я завжди боялася дощу.
• — А я люблю дощ.
• — Я люблю гуляти під дощем. Але він приносить нещастя в коханні.
• — Я завжди кохатиму тебе».

Це розмова між пораненим Фредеріком Генрі й Кетрін Барклі, що доглядає його в госпіталі. Фіксуються — майже натуралістичне — слова, вимовлені в напівдрімоті. До того ж обоє говорять, щоб заповнити порожнечу часу й заслонити тривогу думки. Але річ не тільки в цьому. Відчувається й відбір, навіть навмисність. Люди (нехай і такі, як лейтенант Генрі з його «кодексом») так не говорять. Це за них говорить Хемінгуей, що має свою мету. Одноманітність повторень створює відчутний образ безпросвітної похмурості дня, збігається в ритмі з хлюпотом дощу за вікном. І виникає відчуття душевної тривоги, тієї самої, яку співрозмовникам так хочеться, так важливо заслонити. І коли в Кетрін трохи згодом вихоплюється: «…часом мені ввижається, ніби я помираю в дощ», — зізнання це не сприймаєш як випадкову примху настрою. Воно підготовлене. І через те звучить пророчо. Це — розпач, який розсунув мур слів.

І далі це передвістя здійснюється — один за іншим випливають епізоди поранення Генрі, панічної втечі з-під Капоретто, напружений епізод порятунку Генрі від карабінерів, друга втеча через озеро у Швейцарію і, нарешті, смерть Кетрін.

Стиснуто і стримано показана в романі і трагедія самотності. Фредерік Генрі — це звичайний герой Хемингуэя: іноземець у чужій країні, у чужій для нього війні.

Лейтенант Генрі, людина, опалена подихом війни. Війна жорстоко обдурила його він добровільно став під італійські прапори, щоб захищати демократію, але виявився просто картою в чиїйсь корисливій і нечистій грі і він більш не хоче нічому вірити — ні чужим обіцянкам, ні поклику власного серця. Він сховався за щитом цинізму. Але щит цей малий, а емоції героя великі, і вони виказують себе на кожному кроці «Я, побачив, що очі в неї заплющені. Я поцілував її в обоє заплющених очей». Скільки трагічної ніжності стоїть за цією простою констатацією факту і починаєш розуміти, що Фредерікові Генрі зовсім не байдуже до Кетрін Барклі й що саме тому він намагається образити, принизити кохану в думках своїх. Щоб звільнитися від «наслання», щоб урятувати її і себе від майбутніх розчарувань.

Прагнення вірити, кохати, бігти на допомогу стрясає основи «кодексу». А бо ж, як сказав Гайсмар, але не про лейтенанта Генрі, а вже про самого Хемінгуея «Справжні порухи душі час від часу вихоплюються з-під контролю й виявляють себе — від цього. І йде художнє напруження кращих його книжок «.

Складний, суперечливий внутрішній світ Фредеріка Генрі зумовлює не тільки його болісне й сильне, трагічне й людяне кохання до Кетрін Барклі, але і його поведінку на соціальній арені Остаточно переконавшись у тому, що війна, в якій він брав участь, — війна злочинна, антинародна, лейтенант Генрі кинув зброю і втік до нейтральної Швейцарії. Його начебто анітрохи не обходить навколишній світ, і всі його думи й почуття зосереджені на Кетрін, на її пологах, на її смерті, на його переживанні цієї смерті як кінця всіх людських сподівань.

А почуття самотності ще посилено передбаченням неминучої утрати всього самого дорого. Гинуть усі навколо — гине від німецької кулі Аймо, від руки карабінерів багато інших, може бути вчорашніх товаришів, жахлива хвороба грозить Ренальді, нарешті, смерть несе найдорожче для Фредерика Генрі істота, і це представляється йому неминучим. «Тепер Кетрін умре. От чим усе кінчається. Смертю. Не знаєш навіть, до чого все це. Не встигаєш довідатися. Тебе просто жбурляють у життя і говорять тобі правила, і «у перший же раз, коли тебе застануть зненацька, тебе уб’ють. Чи уб’ють нізащо, як Аймо. Але чи рано-пізно тебе уб’ють. У цьому можеш бути впевнений. Сиди і чекай, і тебе уб’ють».

Але хіба так уже випадково і сам Хемінгуей, і його Філін Роллінгс із «П'ятої колони», і його Роберт Джордан із «По кому подзвін» згодом опинилися в Іспанії, на боці республіки, що боролася проти світового фашизму? Ні, ця можливість була закладена ще романом «Прощавай, зброє», бо вчинок Фредеріка Генрі — не звичайне дезертирство. Він не тікає від смерті, він кидає виклик війні, виклик буржуазному світові, що розв’язав цю війну, виклик колосальній і страхітливій бюрократичній політичній машині. Це його — лейтенанта Генрі — спосіб існування поза сферою досяжності законів капіталізму.