Світ очима середньовічної людини

Світ очима середньовічної людини

Зміст

• Вступ
• 1. Світ очима середньовічної людини
• 2. Освіта, школа та університети
• 3. Розвиток середньовічної літератури
• 4. Становлення художнього ідеалу в архітектурі, скульптурі, живописі
• Висновок
• Література

Вступ

Характеризуючи культуру середньовічної Європи необхідно усвідомити хронологічні рамки, тобто коли закінчується античність і починається середньовіччя. Перехід від однієї епохи до іншої - не катаклізми, які можна датувати якимось роком, а, насамперед, процес, що тривав віками. Якщо, наприклад, для країн Західної Європи в якості початку рубежу середньовіччя можна вважати 476 рік (дата падіння Ромула Августула, останнього імператора західної половини Римської імперії), то для східних областей регіону ця дата нічого не значить. І все ж таки початок між античністю і середньовіччям у сфері культури можна визначити. Якщо ми запитаємо себе, що було гранню для свідомості середньовічного європейця і, особливо, візантійця, яка відділяє його від язичної древності (античності), то відповідь може бути тільки одною: царювання Костянтина Великого, першого християнського правителя (306−337 рр.), який взяв на озброєння як державну ідеологію християнство.

Рубежем між середніми віками і новим часом радянська історіографія вважала першу революцію загальноєвропейського значення, тобто англійську революцію 1640−1660 рр., а також закінчення першої загальноєвропейської тридцятилітньої війни (1648 р.). Зарубіжна історіографія вважає межею, що відділяє середні віки від нового часу — середину XV, або кінець XV ст., тобто завоювання турками-османами Константинополя і крах Візантії, точніше 1453 рік, початок великих географічних відкриттів, особливо відкриття Колумбом Америки. Але якими різними не були б точки зору дослідників культури, представників різних політичних систем та різних історичних шкіл, вірним залишається одне: будь-яка епоха цікава і важлива сама по собі, незалежно від її зв’язків з наступних ходом історії.

В науковій та популярній літературах довго панувала думка про середньовіччя як про період духовного занепаду. В цю оцінку внесли свій внесок гуманісти епохи Відродження, Реформації і Просвітництва. Вольтер зневажав середньовіччя. Гегель називав його похмурою ніччю людської культури. Зате романтики XIX ст. з надзвичайним співчуттям ставилися до середньовічної культури. В. Гюго, як відомо, назвав свій знаменитий роман іменем середньовічного собору — «Собор Паризької Богоматері» .

середньовічна людина культура європейський

1. Світ очима середньовічної людини

На період середньовіччя припадає зародження національних культур, формування національних мов і характерів народів Європи і Азії. Одним із впливових інститутів, успадкованих Європою і Азією від середньовіччя є церкви — римо-католицька, православна, різні види протестантської, мусульманство, буддам, синтоїзм, В середні віки в Європі виникли перші університети, чимало яких продовжують діяти і сьогодні. Багато міст середньовічної Європи, Індії, Китаю, колишньої Візантії зберігають аромат середньовіччя в плануванні і їх забудові, в скульптурі і архітектурі, іконописі і вітражах, в книжковій мініатюрі, фресках, мозаїці, в паливній кераміці, у виготовленні шовкових тканин. Оцінка середньовіччя як «темні часи», «провалля», перерва в поступаючому розвиткові цивілізації визначали характер підходу до цієї дивної і, багато в чому, незбагненної нами історичної епохи. Термін «середньовіччя» став синонімом відсталості та безкультур’я. Проте саме йому, середньовіччю, не меншою мірою ніж «освіченій античності» людство зобов’язане своїми культурними досягненнями. Це була епоха зі своєю, не подібною ні на яку іншу, системою культурних цінностей. Вона виникла, в брутальному хаосі великого переселення народів, але залишила помітний слід у культурному розвитку людства.

Системотворчим чинником культури європейського середньовіччя стало християнство, а для народів Південно-Східної Азії - буддизм, синтоїзм, брахманізм, іслам з їх різновидностями, а також національно-філософські школи типу конфуціанства, даосизму, арабо-мусульманської філософії.

Ідея бога, як вищого всеохоплюючого начала, займала центральне місце в середньовіковій картині світу.

Ідея бога-творця почала пронизувате все єство середньовічної людини. Основним принципом «побудови» та упорядкування світобудови стала ієрархія різних її рівнів. Верхній рівень це світ небесний, нетлінний, вічний, незмінний і довершений у своїй організації. Потім іде світ земний, мінливий, недосконалий, підпорядкований занепаду і знищенню. Згідно з цією ієрархічною уявою, час земного життя людини і всього людства постає лише відблиском безконечного «небесного світу» та вічності «майбутнього віку», а тому є замкненим у собі і скінченим.

Пануючим у західноєвропейській філософії до XIII ст. було вчення батька церкви, найбільшого теолога, єпископа Тіппонського (Північна Африка) Августина Блаженного (354−430 рр. н. е.). Для Августина характерна була орієнтація на платонізм і неоплатонізм, проголошення віри передумовою знання, погляд на людину як на душу, що використовує тіло лише як своє знаряддя, обґрунтування теологічного розуміння історії як залежної від божого провидіння.

В своїх естетичних поглядах Августин обстоював ідею про те, що джерелом усякої краси є Бог. Світ прекрасний тому, що його створив Бог. Мистецтво дає не реальні образи цієї краси, а лише її субстанціальні (сутнісні, неосновні) форми. Ось чому повинен подобатися не сам твір мистецтва, а та божественна Ідея, яка міститься в ньому.

В XIII ст. зароджується томізм (від лат, — форма) — напрям філософії католицизму, заснований на вченні монаха-домініканця Фоми Аквінського (1252−1274 рр.) Він намагався пристосувати арістотелізм до потреб християнської релігії. В його енциклопедії католицького богослов’я «Сума теології» всі питання пізнання природи і суспільства розглядаються в католицькому дусі. За Фомою Аквінським, Всесвіт являє собою ієрархію ступенів буття. Нижчий ступінь цієї ієрархії становить матерія, природа, вищий — абсолютна божественна свідомість, яка творить світ і управляє ним.

Панування феодально-церковної ідеології не означало, що вона була єдиною. Вченню церкви протистояли єретичні вчення (грец. — напрям, вчення, секта). В часи раннього середньовіччя опозиційні панівній церкві релігійні течії носили богословський характер, як, наприклад, аріанство. Ересі зрілого середньовіччя мали виражений, соціальний характер, як от: рух патарів, катарів (чистих), вальденсів або «ліонських бідняків», альбігойців.

2. Освіта, школа та університети

Що стосується науки, то в середні віки вона була в основному книжною справою. Наука користувалася, як правило, методами спостереження, дуже рідко — експериментом.

Виділяють чотири великих напрями середньовічної науки: фізико-космологічний, вчення про світло, наука про живе, комплекс астролого-медичних знань. Що стосується алхімії, то вона являє собою специфічний феномен середньовічної культури, що містить у собі такі" компоненти, як наукові узагальнення, фантазію, логіку і міфологію.

Отже, у період середньовіччя склалася певна «модель світобачення», сприймання і розуміння світу, яка істотно відрізнялась від античної. Ця модель середньовічної людини відповідала її обмеженій діяльності на відносно вузькому просторі, у спілкуванні з порівняно невеликим числом інших членів суспільства, з якими вона знаходилась в особистих відношеннях.

2. Поряд із зростанням матеріальної культури відбувалося бурхливе духовне життя, жвавий розвиток освіти, шкіл та університетів.

Середньовіччя успадкувало від античності основу, на якій розбудувалась освітня система. Граматика вважалася «матір'ю всіх наук», діалектика давала формально-логічні знання, основи філософії і логіки, риторика навчала правильно і виразно говорити. «Математичні дисципліни» (арифметика, музика, геометрія і астрономія) кваліфікувались як науки про числові співвідношення, що лежали в основі світової гармонії. Всі разом вони складали так званих сім вільних мистецтв. До X ст. відчувався певний застій, а починаючи з середини XI ст. починається настирливе піднесення середньовічних шкіл, система освіти вдосконалюється. Школи поділялись на монастирські, кафедральні (при міських соборах), приходські. З ростом міст і збільшенням міського населення набирають силу світські, міські приватні, а також гільдійські і муніципальні школи, не підпорядковані впливу церкви.

Розвиток міст як центрів ремесла і торгівлі, розширення кругозору європейців, знайомство з культурою Сходу, перш за все, з візантійською і арабською, послужили стимулами вдосконалення середньовічної освіти.

Кафедральні школи у великих міських центрах Європи перетворювались у всезагальні школи, а потім — в університети, що отримали назву (від лат. слова — сукупність, спільність). В XIII ст. такі вищі школи виникли в Палермо, Парижі, Оксфорді, Салерно та інших містах. До XV ст. в Європі нараховувалось вже біля 60 університетів.

Першим університетом на Заході був Болонський. Він виник в кінці XI ст. на основі Болонської школи. Університет володів юридичною, адміністративною, фінансовою автономією, яка дарувалась йому спеціальними документами папи або керівництвом держави. Університет підрозділявся на факультети. Молодшим факультетом, обов’язковим для всіх студентів, був артистичний (від лат. Артес — мистецтво), на якому, в повному об'ємі, вивчались сім вільних мистецтв, потім ішли юридичний, медичний, богословський (останній існував в усіх університетах). Великим університетом був Паризький.

В ХІУ-ХУ ст. географія університетів значно розширюється. Одержують розвиток колегії (звідси коледжі). Спочатку так називались гуртожитки студентів. Поступово колегії перетворюються в центри занять, читання лекцій, проведення диспутів. В 1257 р. духівником французького короля Робером де Сорбоном заснована колегія, названа Сорбоною, поступово розрослась і так змінила свій авторитет, що її іменем став називатися увесь Паризький університет.

Університети були справжніми розсадниками знань і відігравали важливу роль в культурному розвитку суспільства. До кінця XV ст. відбувається деяка аристократизація університетів. Все більше число студентів, викладачів (магістрів) і професорів університетів складали вихідці із привілейованих верств суспільства.

З розвитком шкіл та університетів поширюється попит на книгу. В епоху раннього середньовіччя вона була предметом розкоші. Книги писалися на пергаменті (спеціально обробленій телячій шкірі). З XII ст. книга стає дешевшою, відкриваються майстерні по переписуванню книг. В них працювали не лише монахи, а й ремісники. З XIV ст. у виробництві книг починають використовувати папір, що стало важливим фактором для підготовки книгодрукування в 40-х роках XV ст. Його винахідником став німецький майстер Йоганн Гутенберг.

В XII ст. намітився певний прогрес в галузі механіки і математики. В Оксфордському університеті почали перекладатись і коментуватись природничо-наукові трактати вчених давнього світу — країн Аравійського півострова, Китаю, Індії, Єгипту. Англійський вчений Роберт Гроссетест зробив спробу застосувати математичний підхід до вивчення природи. В XIII ст. оксфордський професор Роджер Бекон, вивчаючи закони природи, віддавав перевагу досвіду перед чисто споглядальною аргументацією. Він досяг значних успіхів в оптиці, фізиці, хімії. За ним закріпилась репутація мага і чарівника. Йому вдалося сконструювати металічну людину, яка розмовляла; він також висунув ідею забудови моста шляхом згущення повітря. Йому належать твердження про те, що можна зробити саморушійні судна, колісниці, апарати, що літають в повітрі або безперешкодно рухаються по дні Моря. Продовжувачами його справи стали Уільям Окнам і його учні Микола Отрекур-Бурідан і Микола Орезмський, які багато зробили для наступного розвитку фізики, механіки, астрономії. Так, Орезмський М. за декілька століть до Ньютона наблизився до відкриття закону падіння тіл, розвинув вчення про добове обертання землі, обгрунтував ідею застосування координат. Микола Отрекур був близький до атомізму.

Алхіміки, які були зайняті пошуками «філософського каменю», здатного перетворити недорогоцінні метали в золото, побічно зробили ряд важливих відкриттів. Одержання різних сплавів і хімічних сполук, кислот, мінеральних фарб сприяло створенню та вдосконаленню апаратури і обладнання для дослідів: перегінний куб, хімічні печі, апарати для фільтрації і дистиляції.

Значно збагатилися географічні знання. В XII ст. брати Вівальді з Генуї зробили спробу обігнути західно-африканське узбережжя. Венеціанець Марко Поло здійснив багаторічну подорож в Китай і Центральну Азію, зробивши її опис в книзі «Книга». Вона розійшлась в Європі у багатьох екземплярах і на різних мовах. Одним із перших європейців, які побували в Індії, був російський купець Афанасій Нікітін. Він здійснив тривалу і небезпечну подорож через Кавказ та Іран і в 1469 році дістався до Індії. Там він прожив три роки і зібрав цікавий матеріал, який описав у книзі «Ходіння за три моря». Але першими в пошуку шляху до Індії вийшли в океан португальські і іспанські моряки. З початку XV ст. португальці регулярно споряджали експедиції в Атлантичний океан для плавання вздовж західного берега Африки.

Першим мореплавцем, який спробував досягти Індії західним шляхом, був Христофор Колумб. Влітку 1492 року три невеликі каравели, команда яких складалася з 90 чоловік, відпливли з Іспанії і через 70 днів, після відплиття, відкрили великі острови: Кубу і Гаїті. У найближчі роки Колумб здійснив ще три подорожі на захід і відкрив багато островів у Карибському морі й дослідив частину узбережжя американського материка. Італійський мандрівник Америго Віспуччі довів, що відкриті Колумбом землі - це новий материк. Він і був названий іменем Америго (Америка).

Географічні відкриття привели не тільки до небувалого розширення торгівлі золотом, сріблом, прянощами, килимами, але і сприяли утвердженню досягнень європейської культури на американському континенті. Одночасно вони сприяли поширенню і утвердженню християнської релігії в новому світі. Система освіти Візантії зберігала традиції античного світу. У порівнянні з державами Західної Європи сітка шкіл у Візантії була широкою, а загальний рівень елементарної грамотності-вищим.

З перемогою християнства помітне місце в системі знань було відведено богослов’ю. Вчителі церкви, так звані «великі каппадокійці» (Василь Кесарійський, Григорій Назіанзін, Григорій Нісський), а також патріарх константинопольський Іоанн Златоуст (ІУ-У ст.), Іоан Дамаскін (УІІІ ст.) в своїх численних трактатах, проповідях і листах систематизували православне богослов’я.

Починаючи з Х-ХІ ст, в розвитку богословсько-філософської думки Візантії можна прослідкувати дві тенденції. Для першої характерний інтерес до зовнішнього світу і його побудови, їй були властиві віра у можливості людського розуму, опозиція аскетизму взагалі і монашеству, зокрема, схиляння перед античною, язичеською класикою, інтерес до політики, в якій притаманні раціоналістичні принципи. Найбільш видатним представником цього напряму був Михайло Пселл (XI ст.) — філософ, історик, юрист і філолог. Друга тенденція знаходила вираження, в творах, головним чином аскетів і релігійних — містиків і зосереджувала увагу на внутрішньому світі людини, на практичних прийомах його вдосконалення в дусі християнської етики смирення, послуху і внутрішнього спокою. Його найбільш талановитими представниками були синайський монах-аскет Іоанн Ліствинчин (525−600 рр.), містик Симеон Новий Богослов (949−1022 рр.).1, особливо, архієпископ фесалонійський Григорій Палама (1297−1360 рр.). Основою вчення Палами була ідея повного злиття людини з божеством за допомогою містичного прозріння, що досягається шляхом довгої, «тихої» молитви. Природничі науки, а також математика і астрономія були підпорядковані запитам практичного життя: ремесла, мореплавства, торгівлі, військової справи, сільського господарства.

Великих успіхів досягла освіта і наука в країнах Арабського халіфату. Тут успішно розвивались, насамперед, науки, тісно пов’язані з ремеслом і. торгівлею: математика, астрономія, географія, У великих містах відкривалися вищі школи. В м. Багдаді було створено бібліотеку цінних рукописів грецьких і римських вчених, її називали «скарбом мудрості». Арабські математики створили таку науку як алгебра. Вони почали користуватися індійськими цифрами, а в арабів ці цифри потім запозичили європейці, які ще й сьогодні називаються арабськими.

В науці араби зробили значно більші успіхи, ніж в літературі. Без сумніву, вони перейняли в Аристотеля Його «Природню історію», але доповнили її своїми дослідниками. Будучи першокласними лікарями, вони вдосконалювали медицину. В одному лише Багдаді нараховувалось 860 лікарів. Християнські правителі дуже часто їздили за консультаціями до кордовських медиків. Араби досконало вивчили цілющі властивості рослин. Вони успішно їх застосовували при лікуванні різних хвороб. На загальну цивілізацію арабська культура мало вплинула власними творами. Головна їх заслуга полягає в тому, що вони зберегли, розмножили і поширили твори античних авторів. Арабська культура відіграла роль з'єднуючої нитки між античнім світом і середніми віками. Європейські народи познайомились з творам Аристотеля, дякуючи арабам. В Європу вони принесли культуру Азії і цим ще більше зблизили Схід із Заходом.

3. Розвиток середньовічної літератури

Формування середньовічної літератури відбувалося в умовах величезних демографічних змін, зокрема епохи великого переселення народів, кровопролитного становлення феодального ладу, завойовницьких хрестових походів. Поряд з літературою, що починала утверджуватись в новоутворених державах після розпаду Римської імперії (кельтські германські, романські і слов’янські народи), продовжувала розвиватись латинська література, успадкована від Риму. Вона відіграла у Західній Європі ту ж роль, що Й візантійська (грецька мова) у Східній Європі, яка стала проміжною ланкою між античністю та новими народними, національними літературами, що поступово розвивались. Завдяки латинській мові та писемності середньовічна культура в процесі свого становлення, мала змогу спиратися на авторитет і надбання античної культури.

Від Стародавнього Риму середні віка запозичили латинську мову, котра ще довгий час, поки не зміцніли національні мови і не створено писемності європейських народів, залишилася міжнародною мовою, мовою церкви, Вищої адміністрації, Державно-правових документів, освіти і, частково, літератури. За тисячолітню історію середньовічна латинська писемність виробила велику кількість різноманітних жанрів. Пам’ятки цієї писемності, яким властиві риси художніх творів, а також художні твори справили значний вплив на зародження і розвиток нових європейських літератур. На основі латини виникли романські мови. Показово, що розвитком літератури мистецтва середньовічна Європа все частіше зверталася до античної культури.

Характерною особливістю візантійської культури УІ-УІІ ст. було те, що імена її літераторів вказують на константинопольське походження: Іоан Малала, Прокопій Кесарійський, Феофілакт Симокатт, Георгій Писида.

Літератори УІІІ-Х ст. були переважно родом із столиці. Це — Феофан Сповідник, Феодор Студит, патріархи Никифор і Фотій, Касія, Іоанн Геометр, Лев Філософ, імператори Лев VIІ Костянтин VII Багрянородний. Ведучими літераторами УШ-ІХ ст. були монахи-письменники Георгій Сінкел, Феофан Стювідник, Феодор Студит, його брат Йосиф Солужький, Микита Амнійський, поетеса Касія, хроніст Георгій Монах, Іоан Дамаскін. Така ситуація була не випадковою. Християнська релігія на той час уже утвердилась як пануюча. В особі монахів-літераторів вона знайшла своїх послідовників, захисників і літературознавців-дослідників.

Наступна характерна особливість візантійської літератури в тому, що в період УІІ-ІХ ст. відбувалася еволюція літературного героя не тільки по лінії зміни його соціального обличчя і громадської позиції. Змінювався набір рис характеру, які висувалися в число ідеальних. Показовим, в цьому розумінні, є трансформація образу ідеального імператора. Мова йде про те, що імператор, в образі літературного героя і державного діяча, втрачав щораз більше рис, які облагороджували його. Це — військові доблесті, освіченість, високі моральні якості, руйнується уява про двояку природу імператора (божий обранець з одного боку і одночасно людина, рівна перед лицем бога поряд з іншими). В X ст. проблема позитивного героя вирішувалась візантійською — літературою не тільки в плані змінюваності його моральних і соціальних характеристик. Вона мала і конкретно-історичні виміри. На початку IX ст. ідеали хроніста Феофана лежали в далекому минулому, а його героєм був імператор Костянтин Великий (324−337 рр.)"

З часом ситуація еволюціонизовувалась. В 60-ті роки IX ст., судячи по «Хронографії» Г. Монаха, інтерес до Костянтина і послаблюється. В розповідях Георгія про правління імператора, останній помітно витісняється розповідями про папу римського Сильвестра І (314−335 рр.) та інших, не зв’язаних з Костянтином І.

Якщо говорити про принципові зміни у візантійській літературі середини ІХ-Х ст., то слід сказати, що об'єм написаного в ІХ-Х ст. не йде ні в які порівняння з УІІ-ІХ ст. Але друга особливість є значно важливішою: значно повніша жанрова забезпеченість літератури. В ній присутні поезія, в т. ч. епос, широка агіографія і епістолографія, риторика; широко представлена енциклопедична література найрізноманітніших зразків; історична література того часу дає і хроністику (Г. Монах), історіографію «Генесій», Лев Диякон). В середині ЇХ ст. відкривається новий етап в історії візантійської поезії. Вона перестає бути другорядною справою небагатьох літераторів. Письмовою пам’яткою, що дійшла до наших днів і мала велику популярність була розповідь про Касію як поетесу, як громадянку і як майбутню імператрицю, якою не стала.

Любов і повага до людей, інтерес до їхнього життя, бажання допомогти їм доброю і розумною порадою були основними напрямами літературної та громадської діяльності Касії.

Підвищений інтерес до античності - одна із найхарактерніших рис візантійської літератури Х-ХІІ ст., хоча говорити про відродження цього інтересу було б неправомірно, оскільки зв’язок з античністю в Візантії, по суті, не припинявся ніколи, хоча і був різним ступенем і характером його сприймання і розуміння. Одночасно, поряд з ідеями античності, в творах візантійських поетів домінуючими виступають ідеї християнської моралі. Зразком цього виступає творчість Симеона Богослова (949−1022 рр.). Як автор містичних поем) одкровень він претендує на те, що його строфи складаються при безпосередній участі Святого Духа. Творчість Симеона позначена загостреним почуттям прямої причетності до божественності. Аморальності жорстокості він протиставляє ідею божественності людської природи, душі і тіла, їх гармонії з величчю і красотою світотворення.

Перу видатного візантійця-прозаїка Кекавмена належать твори «Стратегікон», «Домострой», «Поради Василевсу» та ін. написані ним біля 70-х років XI ст., Для Кекадмена, як і для любого візантійця, світ існує в двох вимірах — божественному і земному. Автор визнає первинність божественного світу, глибоко віруючи у всесилля і всемогутність бога.

Якщо вищі ідеали і устремління С. Богослова концентруються в Бозі, а Какавмена — в інтересах сім'ї і нащадків, то для Михайла Псела вищою формою самовираження є мислення у поєднанні з активною багатогранною діяльністю. Порівнювати Псела з ким-небудь із сучасних авторів не можна, так як Псел — особистість виключна, особлива не тільки для XI ст., але і для всієї історії візантійської культури. Важко відшукати особистість більш суперечливу, більш загадкову по несумісності своїх інтелектуальних, духовних, моральних якостей, ніж М. Псел: яскравий, незвичайний письменник, улесливий царедворець, мудрий наставник молоді і автор патетичних надгробних віршів. Найоб'ємнішим у творчості Псела є його риторична спадщина, що включає майже всі жанри і види грецької риторики, викладених в ряді трактатів, зокрема, як «Огляд риторичних ідей», «Про взаємозв'язок частин мови», «Стиль Григорія Богослова, Василя Великого, Златоуста і Григорія Ніського» та ін.

Велику історичну цінність мають візантійські літописи: (патріарха Фотія, імператора Костянтина Порфірородного, Лева Диякона); записи арабських мандрівників і вчених Масуді, Ібн-Хаукала, Ібн-Фадлана, Ібн-Даста, які подають відомості про Київську Русь ІХ-Х віків.

Характерною рисою західноєвропейської літератури було пробудження інтересу до людської особистості, найяскравіше це проявилося в поезії вагантів, для яких ліричні мотиви та моралізаторські сентенції стали основ ними темами. Були зроблені перші літературні записи середньовічного епосу та героїчних пісень: «Пісні про Роланда», «Пісні, про мого Сіда». «Пісня про Роланда» (1100 р.) є одним з найвизначніших творів французького епосу. Поема (4002 вірші) розповідає про героїчну смерть графа Роланда, племінника Карпа Великого, під час битви з маврами в Ронсенвальській ущелині, про зраду вітчима Ганелона та про помсту Карла Великого за загибель Роланда. Вся оповідь пройнята ідеєю релігійної боротьби з мусульманами, а також релігійною місією Франції в цій боротьбі.

Вершиною іспанського народного епосу стала «Пісня про мого сусіда» .

Головний герой поеми Руй Діас Сарабське прізвище Сід) відіграв значну роль у звільненні Іспанії від маврів, став її національним героєм. Ще за жит тя Діаса почали складатися пісні та оповідання про його подвиги. На основі них близько 1140р. і була написана поема.

Суттєву роль у культурному житті феодального суспільства Західної Європи відіграла лицарська культура, складовими якої були: куртуазність, лицарські турніри та рицарська література. Куртуазність являла собою складний комплекс ритуалів, звичаїв, манер придворних та військових розваг, виховання лицаря полягало не тільки в оволодінні військовим мистецтвом, а й у навчанні світським манерам, танцям, співу, грі на музичних інструментах, вмінню складати вірші, вмінню бути сміливим, вірним і щедрим, ввічливим, привабливим у товаристві, володіти смаками і почуттями.

Провідна роль у створенні величного образу лицаря належить літературі: поезії і лицарському роману. Лицарська лірика сформувалась як вияв надмірної життєдіяльності і, одночасно, як складне, вимогливе мистецтво. Вона була відображенням і прославленням реального життя та ідейних прагнень аристократичної верхівки тодішнього суспільства. У Провансі (Франція) поетів-співців називали трубадурами, в Німеччині мінезингерами. Творчість співців відображала прагнення до земних радощів, матеріальної краси і, водночас, до благородних почуттів. Кохання, як провідна тема лицарської поезії, трактувалася як почуття котре, захопивши людину в цілому, облагороджує її і надихає на прекрасні та піднесеш вчинки.

В цілому лицарська лірика започаткувала всю наступну європейську ліричну поезію, виробила ті поетичні форми, образи, стиль, які підготували ренесансну поезію Петрарки і Шекспіра.

Підводячи підсумок, відзначимо, що західноєвропейська література, як і вся культура Європи розвивалась під благотворним впливом культури Візантійської імперії, де характерною рисою духовного життя стало неподільне панування християнського світогляду.

Значний вклад у розвиток середньовічної культури внесли північні араби, які переселилися за межі Аравійського півострова, користувалися арамейською мовою. Вона була близькою до арабської, але мала свої особливості. Північно арабською мовою писалась поезія. Вона була спочатку усною. В УШ-ІХ ст. усна поезія була записана і відредагована. Усну народну творчість поширювали рапсади, які вивчали поеми напам’ять. Засвоївши та переробивши частину поезії, складалася класична літературна арабська мова середньовіччя. Арабська поезія другої половини VII-VIII ст. продовжувала традиції до ісламської усної поезії, зберігаючи світський, життєстверджуючий характер.

Розквіт арабської поезії відноситься до УШ-ХІ ст. Феодальна і міська поезія зберігали свій світський характер. Між X та XV ст. поступово склав ся відомий збірник народних казок «Тисяча і одна ніч», що з часом поповнився індійськими, грецькими та іншими легендами, дії яких перенесені в арабське середовище. З середини VII ст. появилось багато перекладів художньої прози з сірійської, середньоперсидської та інших мов. Поряд із християнською мораллю та ідеологією відбувалося утвердження чисто громадянських ідеалів, пробуджувався інтерес до античності. В період УІ-ХІ ст.

головним засновником і цінителем літературних праць було чернече духовенство.

4. Становлення художнього ідеалу в архітектурі, скульптурі, живописі

Матеріальна спадщина країн Візантійської імперії. Західної Європи і арабо-мусульманського світу залишила помітний слід в історії світової культури. Що стосується скульптури та архітектури, то вони проявили себе, найбільш рельєфно, спочатку у вигляді романського, а потім готичного стилів.

Термін «романський стиль» (лат. — римський) є чисто умовним. Як назва, він появився на початку XIX ст., коли виникла необхідність внести деякі уточнення в історію середньовічного мистецтва.

До того часу воно цілком позначалося словом «готика». Тепер це останнє найменування збереглося за мистецтвом більш пізнього періоду. XI ст. розглядається, переважно, як час «раннього», а XII ст. — як час «зрілого» романського мистецтва. Але хронологічні рамки панування романського стилю в окремих країнах і регіонах не завжди співпадають. Ведучим жанром романського мистецтва була архітектура. Найбільше, значення мали храми, монастирі і замки, будівлі побутового призначення. Характерна особливість романського стилю полягала в тому, що саме приміщення було, порівняно, невисоким — від 8 до 20 м. В романських церквах чітко проводився поділ окремих зон простору: притвор, продовгуватий корпус базиліки з його багатою і детальною розробкою, трансепти, східна абсида, капели. Що стосується живопису і скульптури, які безумовно, служили окрасою храмів, то фігури, типово романської композиції знаходилися в просторі, позбавленого глибини. Розміри зображення Христа, наприклад, були набагато вищими фігур ангелів і апостолів, ті в свою чергу, були крупнішими зображеннями, в порівнянні, з простими смертними. Кидалася у вічі ієрархічна значимість того, хто був зображений. Друга характерна особливість романського стилю зводилася до любові до всього фантастичного, часта похмурого, страхітливого. Всі ці риси відіграли важливу роль в розвитку західноєвропейського мистецтва, сприяли переходу до більш високого ступеня середньовічної художньої культури — до мистецтва готики. Найбільш яскраво романський стиль представлений у Візантії, Франції, Італії та Німеччині. Вершиною романського стилю у Франції стали собори в містах Клюні, Стені. Своєю вивершеністю і монументальністю вражає романська цитадель Карнасона — комплекс світських замкових споруд.

Величезним був вклад у розвиток романського стилю візантійської скульптури та архітектури. Уже в Х-УІ ст. візантійські зодчі переходять до створення нового планування міст, характерного для всього середньовіччя. В центрі міста розташовувалась головна площа з собором, звідки в різних напрямках розходились вулиці. З цього ж часу розпочинається забудова багатоповерхових будинків з аркадами (фр. — склепіння). Це — кілька однакових за формою арок при будовах, що спиралися на колони. Біля них будувалися резиденції знаті і багатих городян.

Високого розвитку досягає у Візантії церковна архітектура. Найбільш видатний її зразок^: — храм св. Софії, в Константинополі, збудований в 532−537 рр. за велінням імператора Юстиніана. Храм увінчаний великим куполом, який ніби парить в небі, діаметром більше ЗО м. З двох сторін до купола примикає складна система поступово наростаючих куполів. Стіни і численні колони всередині храму були облицьовані різнокольоровим мармуром і прикрашені чудовою мозаїкою. В УІ-Х ст. у Візантії склався тип хрестово-купольного храму, який став основою всієї візантійської середньовічної культури.

Творчість візантійських майстрів художнього ремесла в Х-ХІІ ст. продовжувала зберігати світову славу. Ливарне мистецтво, шовкові вироби, виготовлення кольорового скла і фаянсу — ось головні напрями прикладного мистецтва. Але період візантійського мистецтва закінчився катастрофою. В 1204р. Константинополь був захоплений і зруйнований хрестоносцями, а Візантійська імперія, на деякий час, припинила своє існування. XIV ст., особливо його друга половина, характеризується тим, що містичні та аскетичні ідеї в живописі і скульптурі затопили реалістичні пориви. Яскравий майстер того часу Феофан Грек, що був уособленням сміливого новаторського мистецтва, покинув Візантію і емігрував на Русь, де його творчість злилася з українським мистецтвом.

Після османського завоювання, візантійська спадщина зберігалась грецьким, європейським і балтійськими народами. Вона була передана і сприйнята народом Київської Русі.

В ХІІ-ХІУ ст. середньовічне мистецтво Західної і Центральної Європи, особливо архітектура церковна і світська, досягла свого вищого піднесення і оформилась у так званий готичний напрям. Готичні майстри часто звертались до яскравих образів і уявлень, породжених народною фантазією. Новий, готичний стиль мистецтва одержав своє класичне вираження в церков ній архітектурі. Найбільш типовою для готики церковної забудови став міський собор. Його грандіозні розміри, досконалість конструкції, численність скульптурного оздоблення сприймались не тільки як утвердження величі релігії, але як і символ багатства і могутності городян. На відміну від романських, готичні собори здаються легкими і прозорими від безлічі величезних вікон. Круглі покрівлі, стрілчасті арки, високі башти, увінчані тонким шпилем — все це створює уявлення стрімкого пориву вгору. Висота башт найбільших готичних соборів досягає 150 метрів: вони значно вищі за єгипетські піраміди. Дуже довго собор був єдиною великого будівлею в місті. У ньому відбувалась не лише церковна відправа, а й влаштовувались збори городян, театральні вистави, підписувались угоди між державами. Характерною рисою готичного храму є те, що він не перебуває у спокої, як романський, а ніби виростає на очах у глядача.

У виборі сюжетів, розподілі зображень гігантські скульптурні комплекси готики були підпорядковані правилам, встановлених церквою. Композиція на фасадах соборів давала картину світу згідно релігійних уявлень. Не випадково розквіт готики був часом, коли католицьке богослов’я склалося в строгу догматичну систему, виражену в узагальнюючих творах середньовічної схоластики.

В готичному мистецтві скульптура переважає над живописом. Своєю могутністю і фантазією вражають скульптурні зображення одного із найзнаменитіших готичних соборів — собору Паризької Богоматері. Його по праву можна назвати симфонією в камені. Він був закладений у 1168 р. і завершений в 1208 р. Пізніше, в ХІІІ-ХІУ ст. собор добудовувався і перебудовувався. Ця велетенська будівля вражає цілісністю свого архітектурного образу.

Серед пам’ятників мусульманської архітектури переважали культові та придворні будівлі. Арабські мечеті часів Халіфату були в багатьох випадках, квадратні або прямокутні, нагадували замкнуте подвір'я, загороджене галереєю з арками, до якого примикав зал для молитви. З часом добудовували куполи та мінарети. Особливе місце в арабській архітектурі займала мусульманська мечеть Кубат-ас-Сахр; («Баня скали»). У формі восьмикутника, з куполом на колонах і арках, вона була прикрашена різнокольоровим мармуром і мозаїкою (кінець VIII ст.). Із світських будівель збереглись руїни фортеці Мшатта Ніч, УП-УІІІ ст.), а також фортеця Омейядів Кусейр-Амра (ХНІ ст.). Розмальовували її візантійські та сірійські майстри, які дотримувались антично-візантійських традицій. Починаючи з X ст. будівлі стали прикрашати аратесками (орнаментом рослинним і геометричним). Одним із перших пам’ятників, створених арабами, які покрили стіни чотирикутниками голубої емалі і прикрасили колонами була мечеть Омара в Єрусалимі (VII ст). Вона, ця емаль, до речі, була викрадена із церков Виф-леєму і св. Гробу Господнього. Династія Омаліядів (Іспанія) залишила величні свідоцтва своєї слави: Кордовська мечеть, закінчена в кінці X ст., була для арабів тим же, чим був храм св. Софії для візантійських греків.

Висновок

Підводячи підсумок відзначимо, що середньовічна культура ІУ — першої половини XVII століття характеризується культурологічними надбаннями країн Західної Європи, Візантії, деякими країнами арабо-мусульманського світу, країн Середземномор’я, Північної Африки, Близького Сходу і Малої Азії.

Для середньовічної культури було характерне прагнення до універсальності, оскільки вона певним чином об'єднала культурну спадщину попередніх цивілізацій з соціальним і духовним досвідом власної системи, домінуючою серед яких було християнство, величні художні ансамблі, нові жанри в літературі, іконописі, драматургії, в скульптурі та архітектурі.

Література

1. Гуревич А. Я. Средневековый мир: культура безмолствующего большинства. — Москва, 1990.

2. Грюнсбаум Г. Классический ислам. — Москва, 1988.

3. Захарченко М. В., Погорілий О.І. Історія соціології (від античності до початку XX ст.) — Київ, 1993.

4. Дмитриева Н. А. Краткая история искусств. — Москва, 1991.

5. Кисильов С. О. Середньовічна культура як перехідний тип. Етика, естетика і теорія культури. — Вип.35.

6. Культура Византии. Вторая половина УП-ХІІ вв. Отв. ред. З. В. Удальцова. — Москва, 1989.

7. Полікарпов В.С. Лекції з історії світової культури. — Харків, 1990.

8. Теорія та історія світової і вітчизняної культури. — Київ, 1992.