Вступ 3
1. Поняття та сутність інституту адвокатури 4
2. Організаційні засади діяльності адвокатури 8
Використана література 16

Юридическая компания киев. Квалифицированная юридическая помощь. Обьединение адвокатов "Партнер".

1. Поняття та сутність інституту адвокатури

Слово “адвокатура” походить від латинського кореня “advocare”, ”advocatus” («закликати», «запрошений») . На перших ступенях юридичного розвитку людського суспільства адвокатура в тому вигляді, у якому вона існує сьогодні у європейських народів, відсутня. Як справедливо зауважує Є.В.Васьковський, адвокатура, подібно до всіх соціальних інститутів, не виникає одразу в цілком організованому вигляді, а виникає у житті спочатку у вигляді незначного зародку, який може за сприятливих умов сформуватися і досягти певного розквіту . Зокрема, у стародавніх племенах південної Африки спостерігаються зародки адвокатури. Так, у кафрів (Південно-Східна Африка) позивач приходив до суду зі своїми рідними, які здійснювали функції адвокатів, У таких країнах, як, наприклад, Китай, дозволялося здійснювати захист родичам або приятелям обвинуваченого. В Туреччині свого часу існували, так звані, муфтії знавці ісламського права, які були його коментаторами, їх обов’язки полягали в тому, щоб давати юридичні поради заінтересованим особам. При цьому думка муфтіїв мала силу закону. У стародавніх іудеїв захисником міг бути будь-який бажаючий. Це допускалося і навіть вважалося священним обов’язком: «робіть добро, прагніть до справедливості, допомагайте пригнобленим, віддавайте право сиротам і захищайте вдів».
Особливо визначених форм адвокатська професія набула в таких античних країнах Середземномор’я, як Греція та Рим. Так, в Греції, хоча особливого стану адвокатів не існувало, вже склався особливий клас осіб, які присвятили себе складанню промов для виголошення їх позивачами у суді. Спочатку такі особи називались логографами або диктографами. Найбільш визначними професійними логографами в античній Греції були такі оратори, як Антифон, Лізій, Ісократ, Есхіл та Демосфен.
Слід зазначити, що грецька адвокатура більш тяжіла до ораторського мистецтва, ніж до правознавства. Це пояснюється тим, що, з одного боку, греки не виявили себе в юриспруденції, а з іншого, цей народ був значною мірою схильним до мистецтва, особливо ораторського.
На особливу увагу заслуговує римська адвокатура, з якої почався розвиток світової адвокатури.
Для римської адвокатури характерною є як необмежена свобода, так і безмежна регламентація. У республіканський період вона була абсолютно вільною професією. Законодавча регламентація майже не торкнулась її. Лише практика і звичай виробили ряд правил, що стосувалися різних сторін професійної діяльності адвокатури. Так, існував звичай, за яким молоді люди, котрі вступали до адвокатури, викликалися для презентації на форум; їх супроводжувала впливова особа з колишніх магістратів: консулів, преторів або цензорів.
У середні віки (V—XV ст. ст.) принципи організації адвокатури зазнають певних змін, зокрема, щодо допуску до адвокатури. У Франції для цього необхідно було мати диплом ліценціата прав (юридичну освіту), виголосити присягу та бути внесеним до списків адвокатів. Практичний досвід не був обов’язковим. У середньовічній Німеччині адвокатура являла собою абсолютно вільну професію. Будь-яка особа могла отримати права на заняття адвокатською діяльністю. Це звання давалося судом на невизначений строк.
Класичний порядок допуску до адвокатури сформувався у цей період в Англії. Тут особа, що виявила бажання присвятити себе адвокатській діяльності, мала пройти восьмирічний курс навчання в судовій колегії і через три роки отримувала звання «внутрішніх адвокатів» (inner barristers), оскільки вони не мали права виступати в судах. Ще через п’ять років навчання, внутрішні адвокати перетворювалися на «зовнішніх» (outer, utter barristers) і отримували право практикувати.
У Німеччині, наприклад, внутрішньої організації фактично не було. Адвокати були абсолютно самоcтійними і незалежними від своїх колег по професії, тобто вони не утворювали особливого стану. У Франції вже з’являються зародок станової організації. Тут у XIV ст. в складі релігійного «братства св. Миколи» (патрон юристів) утворилася община адвокатів і повірених, на чолі якої стояли депутати, що обиралися її членами. Вони розпоряджалися майном общини, були її представниками у зносинах з урядовими установами та захищали права і привілеї своїх членів. В Англії в XIII ст. виникають перші чотири «судові колегії», які й сьогодні готують та об’єднують у єдину корпорацію практикуючих юристів: суддів і адвокатів.
Загалом для адвокатури середньовіччя характерним було: відсутність чіткої станової організації; відокремлення правозаступництва від судового представництва; відносна свобода професії; тісне спілкування з судом; дисциплінарна залежність від судів; римська система визначення гонорару.
Упродовж XVI—XIX століть адвокатура поступово набирає іншого вигляду. У нові часи вона стає на самостійний шлях і виробляє ту станову організацію, яка існує по сьогоднішній день. Так, у Франції становлення самостійного стану — общини адвокатів — відбулося в результаті розпаду «общини адвокатів і повірених», про яку йшлося вище. Органом самоврядування адвокатської общини стали комітет або рада. В Англії організація судових колегій набула більш стрункого вигляду. Так, вони перетворилися на самоврядні общини з виборними старшинами, членами яких були як адвокати, так і кандидати. Вони присвоювали кандидатам звання адвоката або позбавляли його, здійснювали нагляд за внутрішньою дисципліною і загалом відали усіма справами общини. У Німеччині за статутом 1878 р. адвокати об’єднувалися у адвокатську камеру (або адвокатську колегію) на чолі з виборною радою. У США за законом 1871 р. адвокати Нью-Йорка об’єдналися в одну самоврядну колегію на чолі з виконавчою комісією і головою. У Канаді в ці ж роки усі адвокати та повірені теж об’єдналися в єдину самоврядну колегію, яка поділялася на шість відділів або секцій по округах головних міст Канади.
У цей період вже твердо утвердилася додаткова умова щодо допуску до адвокатської професії — наявність практичного стажу юридичної роботи або стажування. Наприклад, у Франції згідно з указом 1822 року вимагалася наявність трирічного практичного стажу або п’ятирічне стажування. У Німеччині статут 1878 р. встановив трирічну практичну підготовку до самостійної адвокатської діяльності.
Зазнала докорінної зміни і гонорарна практика. Тепер винагорода за захист у суді або надання юридичної поради перестала бути платою за особисту послугу і перетворилася на почесний дарунок з боку клієнта, який не можна було ні обумовлювати, ні вимагати судом (зокрема, у Франції та Англії). Але й клієнт, сплативши гонорар, не міг вимагати його Повернення. У Німеччині за законом 1879 р. визначення гоно-рару відбувалося як за домовленістю, так і за таксою. У США і Канаді гонорар обумовлювався договором, на підставі якого адвокат міг пред’явити до клієнта судовий позов.
Отже, адвокатура, виникнувши на нижчих стадіях людської культури та проходячи через різноманітні фази свого розпитку, досягає повного розвитку в цивілізованих державах Західної Європи. Первинною її формою є родинна або сусідська адвокатура. Ми її знаходимо як у некультурних народів, гак і в Греції та Римі. Поступово адвокатура переходить до сторонніх осіб і перетворюється у професію. Такий перехід відбувся у напівцивілізованих державах.
Він розпочався, але не встиг закінчитися в Греції. Цей перехід відбувся у Римі та в усіх інших цивілізованих країнах Європи. Перетворившись на професію, адвокатура протягом тривалого часу залишається неорганізованою, доступною для всіх і кожного сферою діяльності. Але з економічним і соціальним розвитком і ускладненням правовідносин у суспільстві розпочинається їх організація. У республіканському Римі законодавча діяльність поширювалася лише на обмежені сторони адвокатської професії. Так, визнаючи її абсолютно вільною професією, римське право визначило обмежувальні рамки допуску до адвокатури та вирішило питання винагороди римських юристів. Організація республіканської адвокатури грунтувалася на принципах відокремлення правозаступництва від судового представництва, абсолютної свободи професії, відносної її безоплатності. Із зміною у Римі форми правління змінилося й становище адвокатури. Місце зазначених принципів зайняли інші, прямо протилежні їм. Так, правозаступництво злилося з судовим представництвом; професія з вільної стала замкнутою; повна незалежність підпорядкувалася судово-адміністративній владі; гонорар з добровільного пожертвування перетворився на винагороду, одержувану через суд.
У такому вигляді адвокатура перейшла у середні віки. Протягом цього періоду принципами її організації були: відсутність станової організації; відокремлення правозаступництва від судового представництва; відносна свобода професії, тісний зв’язок з судовими органами та дисциплінарна залежність від останніх; римська система визначення гонорару. У насту- пні часи (XVI—XIX ст.ст.) сталися зміни у двох останніх принципах. Зокрема, адвокатура оформилася у стані, знов запроваджується відносна безоплатність праці адвоката.
У XX столітті адвокатура домоглася незалежності й солідарності, перетворившись на силу, яка активно використовується в усьому світі для забезпечення демократичних прав і свобод людини.

2. Організаційні засади діяльності адвокатури

Особа, що одержала свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю, має право практикувати індивідуально, відкрити своє адвокатське бюро або об’єднуватись з іншими адвокатами в колегії, фірми, контори та інші адвокатські об’єднання, які діють відповідно до Закону про адвокатуру і своїх статутів.
Діяльність адвокатських об’єднань грунтується на засадах добровільності, самоврядування, колегіальності та гласності. Вони реєструються в Міністерстві юстиції України, після чого повідомляють місцевим органам влади про свою реєстрацію, а адвокати — про одержання свідоцтва на право заняття адвокатською діяльністю.
Закон про адвокатуру України відносить порядок утворення адвокатських об’єднань, питання їх діяльності, реорганізації та ліквідації, структури, штатів, функцій, порядку витрачання коштів, прав та обов’язків керівних органів, порядку їх виборів та інші питання до компетенції відповідних об’єднань.
Адвокатські бюро, колегії, фірми, контори тощо є юридичними особами. Вони, як і адвокати, що приватне практикують, мають рахунки у банках на території України (а у встановленому законодавством порядку — і в іноземних банках), печатку і штамп із своїм найменуванням.
Закон визначає відносини адвокатури з державними структурами, гарантуючи при цьому їі самостійність та незалежність. Зокрема, Міністерство юстиції забезпечує фінансування оплати праці адвокатів за рахунок держави у випадку участі адвоката в кримінальній справі за призначенням та при звільненні громадян від оплати юридичної допомоги, узагальнює статистичну звітність про адвокатську діяльність, сприяє здійсненню заходів щодо підвищення професійного рівня адвокатів. Стосовно місцевих органів державного управління, то вони у межах своєї компетенції сприяють адвокатам та адвокатським об’єднанням у вирішенні соціальних питань, забезпечують їх приміщеннями для роботи тощо.
Адвокати України виконують за Законом такі функції: дають консультації та роз’яснення з юридичних питань, усні і письмові довідки щодо законодавства; складають заяви, скарги та інші документи правового характеру; посвідчують копії документів у справах, які вони ведуть; здійснюють представництво в суді, інших державних органах; надають юридичну допомогу підприємствам, установам, організаціям; здійснюють правове забезпечення підприємницької та зовнішньоекономічної діяльності громадян і юридичних осіб; виконують. свої обов’язки, передбачені кримінально-процесуальним законодавством, під час дізнання та на попередньому слідстві. Разом з тим адвокату надається можливість здійснювати згідно з законом й інші види юридичної допомоги.
Закон про адвокатуру вперше надав адвокатам та адвокатським об’єднанням право створювати регіональні, загальнодержавні та міжнародні спілки та асоціації, які представляють інтереси адвокатів у державних органах і громадських об’єднаннях, захищають їх соціальні та професійні права, здійснюють методичну і видавничу діяльність, сприяють підвищенню професійного рівня адвокатів, а також створюють спеціальні фонди. Об’єднання і асоціації діють на підставі статутів і реєструються в Міністерстві юстиції України.
У контексті зазначеного слід підкреслити, що організаційне оформлення української адвокатури, її незалежне від державних структур існування, як зазначалося вище, сталося у вересні 1990 р. на установчому з’їзді (20—22 вересня), коли була створена Спілка адвокатів України — добровільна, громадська, незалежна, самоврядна організація. Метою Спілки за ЇЇ статутом є об’єднання зусиль адвокатів у розбудові демократичної правової держави, поліпшення юридичної допомоги, надаваної громадянам, установам, організаціям (у тому числі іноземним фізичним і юридичним особам), підвищення ролі і авторитету адвокатури в суспільстві, сприяння розвитку індивідуальної адвокатської практики, а також набуттю адвокатурою повної самостійності й самоврядування, захист прав і законних інтересів членів Спілки, турбота про історичні традиції української адвокатури, розвиток і поглиблення міжнародних зв’язків та ін.
«Організація адвокатури»: «На перших ступенях юридичного розвитку людського суспільства, коли правові норми є настільки простими й нескладними, що доступні розумінню всіх і кожного, позивач має можливість вести свої справи особисто, не звертаючись до сторонньої допомоги. Але з розвитком культури життєві відносини стають різноманітнішими та заплутанішими, а разом з тим ускладнюються й відповідні юридичні норми. Знання і застосування їх стає значно складнішим для більшості громадян; позивач, не маючи спеціальної підготовки, вже неспроможний сам вести справи, йому необхідна допомога людини, яка добре ознайомлена з нормами матеріального права та формами процесу; виникає потреба в особливій групі осіб, які спеціально займалися б вивченням законів і могли надавати юридичну підтримку або здійснювати правозаступництво. Саме ці спеціалісти правознавці одержали назву адвокатів. Отже, адвокатура у власному розумінні слова являє собою правозаступництво, правозахист, тобто іншими словами юридичну допомогу, що надається тим, хто в ній має потребу, спеціалістами — правознавцями» .
Адвокатура важливий інструмент дійсної демократії. Адже за своєю природою вона є громадського, самостійного виду організацією професійних юристів, яка виконує важливу суспільну функцію – захист прав і законних інтересів громадян та організацій . Головна соціальна місія, фундаментальне призначення адвокатури це захист прав людини. А звідси реальна здійсненність і надійна захищеність прав людини найвищий критерій гуманістичності, прогресивності, «якості» адвокатури .
Отже, поняття і сутність інституту адвокатури можна сформулювати таким чином. Адвокатура це громадська, самостійного виду організація професійних юристів, яка виконує важливу суспільну функцію захист прав і законних інтересів громадян і організацій.
Адвокатура України здійснює свою діяльність на принципах верховенства закону, незалежності, демократизму, гуманізму і конфіденційності.
Закон про адвокатуру окремо закріплює норму, яка стосується гарантій адвокатської діяльності. Нею встановлено, що професійні права, честь і гідність адвоката охороняються законом; забороняється будь-яке втручання в адвокатську діяльність, вимагання від адвоката, його помічника, посадових осіб і технічних працівників адвокатських об’єднань відомостей, що становлять адвокатську таємницю. З цих питань вони також не можуть допитуватись як свідки. Документи, пов’язані з виконанням адвокатом доручення, не підлягають оглядові, розголошенню чи вилученню без його згоди.
Забороняється прослуховування телефонних розмов адвокатів у зв’язку з оперативно-розшуковими заходами без рішення суду.
Не допускається офіційне негативне реагування з боку органів дізнання, слідства, суду на правову позицію адвоката у справі.
Адвокату гарантується рівність прав з іншими учасниками процесу. Кримінальна справа проти адвоката може бути порушена тільки Генеральним прокурором України, його заступниками, прокурорами Автономної Республіки Крим, областей, міста Києва.
Адвоката не можна притягнути до кримінальної, матеріальної та іншої відповідальності або погрожувати їі застосуванням у зв’язку з наданням юридичної допомоги громадинам та організаціям.
Адвокатом, за Законом про адвокатуру, може бути громадянин України, який має вищу юридичну освіту, стаж роботи за спеціальністю юриста або помічника адвоката не менше двох років, котрий склав кваліфікаційні іспити, одержав свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю та прийняв Присягу адвоката України. Він не може працювати Із суді, прокуратурі, нотаріаті, органах внутрішніх справ, служби безпеки, державного управління. Адвокатом не може бути особа, яка має судимість.
Для визначення рівня професійних знань осіб, що мають намір займатися адвокатською діяльністю, створюються (у Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі) кваліфікаційно-дисциплінарні комісії адвокатури, Положення про які затверджені Указом Президента України від 5 травня 1993 р. Ці комісії діють у складі двох палат атестаційної та дисциплінарної. Атестаційна палата має у своєму складі 11 членів. До неї входять чотири адвокати, чотири судді та по одному представнику від Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських Рад народних депутатів і відповідних управлінь юстиції, а також відділення Спілки адвокатів України.
Атестаційна палата розглядає заяви з доданими до неї документами осіб, які виявили бажання займатися адвокатською діяльністю, приймає кваліфікаційні іспити, ухвалює рішення про видачу або відмову у видачі свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю.
Особа, яка має бажання займатися адвокатською діяльністю, подає до атестаційної палати заяву, нотаріально засвідчену копію диплома про вищу юридичну освіту, документ, що підтверджує стаж роботи за спеціальністю юриста або помічника адвоката тривалістю не менше двох років. Подані документи розглядаються палатою протягом одного місяця від дня надходження.
Кваліфікаційні іспити включають відповіді на усні запитання з різних галузей права, вирішення практичних завдань, співбесіди тощо. Програми цих іспитів розробляються і затверджуються Вищою кваліфікаційною комісією адвокатури.
Особа, яка не склала кваліфікаційні іспити, має право складати їх повторно через рік.
Рішення щодо видачі свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю або про відмову у його видачі приймається відкритим голосуванням більшістю голосів від загальної кількості членів палати.
Відмова у видачі свідоцтва може бути в місячний строк оскаржена до Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури.
Вища кваліфікаційна комісія адвокатури утворюється при Кабінеті Міністрів України і діє на підставі Положення про неї, яке затверджується Президентом України1. До складу комісії входять по одному представнику від кожної кваліфікаційно-дисциплінарної комісії, Верховного Суду України, Міністерства юстиції, Спілки адвокатів.
Вища кваліфікаційна комісія має право запитувати необхідну для здійснення її повноважень інформацію від судів, органів юстиції, слідчих органів, адвокатських об’єднань, інших підприємств, установ та організацій, а також посадових осіб.
Вища кваліфікаційна комісія виконує такі функції: розглядає скарги на рішення кваліфікаційно-дисциплінарних комісій про відмову у видачі свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю; про притягнення адвоката до дисциплінарної відповідальності; розробляє і затверджує програми і порядок складання кваліфікаційних іспитів; здійснює контроль за діяльністю кваліфікаційно-дисциплінарних комісій. Скарги на їх рішення розглядаються у місячний строк від дня надходження.
Вища кваліфікаційна комісія має право: скасовувати або змінювати в межах своєї компетенції рішення кваліфікаційно-дисциплінарних комісій; надсилати їм у необхідних випадках матеріали справи для додаткового вивчення; запрошувати на засідання комісії осіб, які звернулися зі скаргою на рішення кваліфікаційно-дисциплінарної комісії, представників адвокатських об’єднань, інших установ, організацій, а також посадових осіб.
Вищу кваліфікаційну комісію адвокатури очолює голова та його заступник, які обираються відкритим голосуванням більшістю голосів від загальної кількості членів комісії. Члени комісії звільняються від виконання своїх посадових обов’язків на час її роботи.
Вища кваліфікаційна комісія, яка є юридичною особою, щороку інформує Кабінет Міністрів України про свою роботу.

Використана література

1. Конституція України: Прийнята на п’ятий сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року // Голос України, 1996, 13 липня.
2. Адвокатура // Энциклопедический словарь / Под ред. И.Е. Андреевского. — СПб, 1990. —Т. 1.
3. Васьковский Е.В. Организация адвокатуры.— Ч. 1. — СПб, 1893.
4. Положення про кваліфікаційно-дисциплінарні комісії адвокатури затверджене Указом Президента України від 5 травня 1993 р // Голос України –1993р. 15 травня.
5. Святоцкий А.Д. Адвокатура и защита прав граждан. — Львов, Свит, 1992.