Агропромисловий комплекс України

1. Народногосподарське значення агропромислового комплексу України.

Агропромисловий комплекс (АПК) — це сукупність ланок народного господарства (галузей, підгалузей, виробничих підприємств, організацій), діяльність які тісно пов’язана із виробництвом, зберіганням, транспортуванням, переробкою та збутом продукції. АПК формуються на основі агропромислової інтеграції в умовах високого рівня розвитку продуктивних сил та усуспільнення виробництва. Поділяються на агропромислові підприємства та агропромислові територіальні комплекси. За територіальними масштабами та особливостями смердоті різноманітні. У галузевій структурі АПК виділяють такі основні сфери: сільське господарство; промисловість по переробці сільськогосподарської сировини (харчова, деякі галузі легкої промисловості); виробництво засобів виробництва для сільськогосподарських та несільськогосподарських галузей (машинобудування для сільського господарства, легкої та харчової промисловості, виробництво мінеральних добрив тощо); заготівля, транспортування та збут продукції; виробниче обслуговування комплексу (ремонт тракторів та сільськогосподарських машин, будівництво тощо); наука, управлін-ня, підготовка кадрів.

Складовою частиною АПК є також продовольчий комплекс, який включає такі підкомплекси: зернопродуктовий, картоплепродуктовий, цукробуряковий, плодоовочевоконсервний, виноградно-виноробний, м’ясний, молочний, олійножировий.

Функціональна структура АПК відображає його внутрішні комплексоутворюючі зв’язки, котрі найінтенсивніше розвиваються у сфері виробництва й переробки конкретних видів сільськогосподарської продукції. Основними ланками функціональної структури агропромислового інтегрального комплексу є агропромислові спеціалізовані комплекси, що розвиваються на базі певних агропромислових циклів. Їхня територіальна структура складається із регіональних й зональних елементів.

АПК як складна система має три головні аспекти: компонентний, територіальний й організаційний. Компонентний аспект структури АПК полягає у наявності й зв’язаності окремих галузей, функціональних сфер (блоків) галузей й агропромислових циклів (ланцюгів).

Агропромисловий цикл (ланцюг) як одна із форм компонентної структури АПК — це поєднання взаємопов'язаних стадій одного виробничого процесу, що охоплює виробництво, переробку й реалізацію сільськогосподарської продукції. Агропромислові цикли є основою формування спеціалізованих АПК (м'ясопромислового, молокопромислового, плодоовочевоконсервного тощо).

Основною формою територіального зосередження сільськогосподарського виробництва й засобом розв’язання питань його планової територіальної організації є аграрно-територіальні комплекси (АТК). Під АТК слід розуміти певну систему територіальних формувань сільськогосподарських підприємств, для які характерно порівняале стійке поєднання галузей й вироблюваних продуктів у виробничо-територіальних типах господарств, що склалося на основі найновіших технологічних процесів й раціональних виробничих зв’язків. АТК є результатом розвитку територіального поділу сільськогосподарської роботи, для якого характерні переважно горизонтальні виробничі зв’язки.

У Україні сформувався АПК республіки — важлива функціональна ланка всього народногосподарського комплексу України. Це другий после індустріального виробництва структурний підрозділ господарства України. На галузі, що входять до АПК республіки (включаючи забезпечення його засобами виробництва), припадає близько 40% валового суспільного продукту, майже чверть основних виробничих фондів й чисельності зайнятих працівників.

2. Природні умови й фактори розвитку та розміщення галузей АПК.

Формування АПК й особливості його територіальної організації залежать від сукупної дії природной суспільно-географічних факторів. Водночас кожен чинник зокрема впливає на формування АПК в певному напрямі.

Най-більший вплив на формування АПК України мають такі суспільногеографічні фактори: рівень господарського освоєння територї, науковотехнічний прогрес, потреби населення продукти харчування, характер розселення й рівень забезпечення трудовими ресурсами.

Для формування АПК України дуже велике значення мають природногеографічні фактори, особливо для розміщення й спеціалізації сільського господарства. Під впливом природних умів формується територіальна структура АПК України.

Серед природно-кліматичних факторів найважливіше значення мають агрокліматичні, грунтові й водні ресурси.

Агрокліматичні ресурси характеризують ступінь забезпечення сільськогосподарських культур теплом й вологою. Для України характерна зональність у розподілі тепла й вологи.

Агрокліматичні ресурси Полісся характеризуються середнім рівнем теплозабезпеченості та доброю вологозабезпеченістю. Суми температур понад 10(становлять від 2300(до 2600(. Вегетаційний період збільшується зі одразу ж на захід й триває відповідно 190 — 215 днів. Річна сума опадів становить 550 — 750 мм. Кількість їхнього збільшується зі одразу ж на захід (5, з. 288).

У Лісостепу агрокліматичні ресурси более сприятливі для вирощування сільськогосподарських культур. Суми температур понад 10(становлять від 2600(до 2800(, що дає змогу вирощувати основні теплолюбні культури ранніх й пізніх строків дозрівання. Кількість опадів коливається від 700 мм на заході до 450 мм на сході. Переважна їхнього більшість випадає в теплий період року (5, с.288).

Степова зона характеризується високим ступенем теплозабезпеченості. Суми температур понад 10(коливаються від 2900(на півночі до 3600(на півдні. Середньорічна кількість опадів зменшується у цьому ж напрямі від 500 мм до 300 мм. Недостатня вологозабезпеченість степової зони є одним із факторів, що стримують розвиток сільського господарства (5, с.288).

Сільськогосподарська зона південного Кріму характеризується субтропічним кліматом середземноморського типу. Середньорічні температури становлять 11(— 130(, а кількість опадів від 400 до 500 мм за рік. Опади переважають в осінньо-зимовий період. Тому літо тут сухе й смаженні (5, с.288).

У гірських районах Карпат суми температур повітря понад 10(не перевищують 1600(— 1800(. Період вегетації триває в середньому 136 днів. За рік випадає від 800 до 1000 мм й понад опадів (5, с.288).

Грунтові ресурси України дуже різноманітні. На її територї виділяють Поліську, Лісостепову й Степову грунтові зони, а також Карпатську й Кримську гірські області, із властивими для кожної із них грунтами.

На Поліссі найбільш поширені дерново-підзолисті й болотні грунти, серед які переважають торфо-болотні. Ці грунти здебільшого бідні на перегній. Для підвищення їхні родючості у ґрунт обов’язково слід вносити органічні й мінеральні речовини, а також проводити розумне осушення.

Грунтово-кліматичні ресурси Полісся сприяють вирощуванню озимого жита, льону-довгунця, картоплі.

У Лісостепу України поширені різні типи чорноземних грунтів. Крім цих грунтів, значні площі лучно-чорноземні та сірі лісові грунти. Тут склалися найкращі умови для вирощування зернових культур, особливо озимої пшениці, цукрових буряків, кукурудзи.

Грунтові ресурси Степу України досить однорідні та представлені, головним чином, чорноземами. Ці грунти мають найвищу природну родючість. Провідними культурами тут є озима пшениця, соняшник, баштанні та ефіроолійні культури. Наявність великої кількості тепла сприяє розвитку виноградарства, а із розширенням мережі зрошення створюються умови для вирощування рису й овочів. У Степу, як й на Поліссі та в Лісостепу, добрі умови для скотарства, вівчарства й птахівництва.

У Карпатах грунтовий покрив змінюється як у широтному, то й в вертикальному напрямках. Найбільш придатними для сільського господарства є Закарпатська низовина й Передкарпаття. У гірських районах землеробство розвивається лише у вузьких долинах річок.

Для Закарпатської низовини характерні, головним чином, дерновоопідзолені та дерново-глеєві грунти. Грунти Передкарпаття в основному дерново-середньоопідзолені й поверхневооглеєні. У гірській зоні переважають бурі лісові грунти.

У північних передгірських й гірських районах Карпат природні умови сприяють вирощуванню озимого жита, льону-довгунця й картоплі, а низовинах й передгірських районах Закарпаття — озимої пшениці, кукурудзи, тютюну, овочів, винограду. Важливою галуззю сільського господарства є тваринництво, особливо скотарство, а гірських районах ще і вівчарство, що зумовлено великими площами природних пасовиськ — полонин.

Грунтовий покрив Кріму має добро виявлену вертикальну зональність. У передгірській степовій зоні поширені чорноземи. Лісостепова зона вкрита дерново-карбонатними грунтами. У гірській лісовій зоні поширені буроземи, у найнижчому поясі — коричневі грунти. Основними галузями сільського господарства є садівництво, виноградарство, вирощування овочів, тютюну. Наявність гірських цибулю й пасовиськ сприяє розвитку скотарства й вівчарства.

Водні ресурси відіграють важливу роль у розвитку аграрнопромислового комплексу. Основними джерелами задоволення сучасних й перспективних потреб господарства України в прісній воді є водні ресурси поверхневого стоку (річки, озера й водойми) й підземного стоку.

Україна має досить обмежені ресурси поверхневих вод. Загальне водоспоживання в стране досягло 65% її середнього багаторічного поверхневого стоку. Забезпеченість водними ресурсами місцевого стоку у розрахунку однією людину становить 1000 м³ на рік (5, с.289). Найвищим є цей показник Карпат, на Поліссі та в західній частині Лісостепу, найменшим — у Степу.

Найбільшим споживачем води в господарстві України є сільське господарство. Його частка становить более як 2/3. Основний водоспоживач — зрошуване землеробство. Особливо висока його питома ваги в південних областях.

Отже, природні умови й ресурси України в цілому сприятливі для розвитку сільського господарства. Переважно рівнинний рельєф, достатня кількість тепла й вологи в період активної вегетації, великі площі родючих грунтів дають змогу вирощувати найрізноманітніші сільськогосподарські культури помірної зони й розвивати усі основні галузі тваринництва. [pic].

Земельний фонд України характеризується високим ступенем освоєння. Сільськогосподарські угіддя займають 42,4 млн. га, чи 70% загальної земельної площі. землі, котрі потребують освоєння, займають лише 2,5% її територї. У сільському господарстві земля є найважливішим засобом виробництва.

Характерною особливістю структури сільськогосподарських угідь є висока питома ваги орних земель (понад 80%). Інші площі використовуються под багаторічні насадження (2,7%), сінокоси (5,1%) й пасовища (11,4%) (мал.1).

Найбільше розорані сільськогосподарські угіддя в Лісостеповій зоні (85,4%), а найменше — на Поліссі (68,9%) (5, с.291). У Поліській зоні майже третину площ сільськогосподарських угідь займають природні кормові угіддя.

У зв’язку із тім, що в Україні сільське господарство поступається промисловості як за щільністю основних виробничих фондів, то й за обсягом виробництва товарної продукції, в республіці переважає промисловосільськогосподарський тип освоєння територї. Важливою складовою частиною освоєння територї України є рівень розвитку інфраструктури територї, особливо комунікаційної. Від територіальної організації інфраструктури, густоти транспортної мережі, її технічного стану, напрямі залізниць й автомобільних доріг залежать особливості територіальної організації АПК й регулярність зв’язків між його основними ланками.

Провідна роль у структурі перевезень вантажів АПК належить автомобільному транспорту. Спеціалізовані транспортні засоби (автоцистерни, спеціалізовані автомашини для овочів, хліба, рефрижератори тощо) перевозять вантажі АПК. Залізничний транспорт займає провідне міс-це у здійсненні зовнішніх зв’язків АПК.

Одним із головних чинників, що впливають на формування й територіальну організацію АПК й споживання його кінцевої продукції є характер розселення, густота сільського населення й рівень забезпечення трудовими ресурсами.

Розвиток великих систем розселення впливає на величину й структуру різних аграрно-промислових комплексів. Найбільші та великі міста є одним із найважливіших факторів формування приміських АПК. Навколо цих міст створюються спеціалізовані підприємства приміського типом забезпечення міського населення свіжими овочами, молоком та іншою малотранспортабельною сільськогосподарською продукцією.

Різні природно-географічні зони України нерівномірно забезпечені трудовими ресурсами. У результаті самі регіоні України мають надлишок трудових ресурсів у сільському господарстві, а інші відчувають їхні нестачу. Найкраще забезпечені трудовими ресурсами лісостепові області, де найвищою є густота сільського населення. Найбільша потреба в трудових ресурсах відчувається у степових областях, де густота сільського населення найменша. Рівень забезпеченості трудовими ресурсами впливає на спеціалізацію аграрно-промислових комплексів. То в регіонах, краще забезпечених трудовими ресурсами, формуються АПК, що виробляють працемістку продукцію.

Потреби населення в продукції АПК визначаються науково обгрунтованими нормами споживання на свою душу населення й реальними можливостями їхнього задоволення. Певною мірою на обсяг й асортимент необходимых продуктів харчування впливають природно-географічні умови, місцеві національні особливості й традиції.

3. Основні етапи розвитку АПК.

Агропромисловий комплекс України в цілому й сільське господарство зокрема пройшли довгий й складний шлях історичного розвитку. У дореволюційний годину воно та (сільське господарство) було б основним джерелом життя більшості населення. Алі рівень розвитку продуктивних наснаги в реалізації цій галузі матеріального виробництва був низьким. Машини використовувались лише частково в поміщицьких господарствах та в господарствах перед селянами. Переважало дрібне виробництво із примітивною технікою й низькою ефективністю. Бідні селяни розорювалися, а кулаки зміцнювали свої господарства. Загострювались класові протиріччя.

У 1913 р. із 36 млн. га сільськогосподарських угідь в Україні 15 млн. га належало поміщикам, царській родині й монастирям, 8 млн. га — куркулям й 13 млн. га (трохи понад третини) — бідним селянам, котрі складали понад 90% всього сільського населення. При цьому землі бідняків були найгірші. За неповними даними, в Україні було б 2,3 млн. бідняцьких господарств, до того числі 1,8 млн. — безкінних. Через загальну технічну відсталість (за агротехнічним рівнем сільськогосподарського виробництва українське село відносилося до найбільш відсталих у Європі) втрачолися можливості раціонального господарювання. Основними знаряддями були соха, коса, дерев’яна борона й плуг, а тягловою силою — кінь та віл.

Основою спеціалізації сільського господарства більшої частини територї було б виробництво зерна. У структурі посівних площ 1913 р. на зернові культури припадало 88,4% (причому озима пшениця, як найбільш раціональна для умів України культура складала лише 11% посівних площ) й на технічні — лише 3,2%. Це свідчить про низький рівень інтенсифікації дореволюційного сільськогосподарського виробництва.

Однобока зернова спрямованість розвитку сільського господарства, низька агротехніка призводили до виснаження землі, її нераціонального використання.

Нові соціально-економічні основи сільського господарства створені после Великої Жовтневої соціалістичної революції, зумовили величезні, корінні зміни в цій галузі виробництва. Найбільш важливі етапи цих змін в сільському господарстві такі: ліквідація приватної власності на грішну землю, націоналізація землі, послідовне здійснення ленінського кооперативного плану, створення на основі успіхів соціалістичної промисловості колгоспного ладу (хоча, як відомо, перехід до колективної власності на селі був дуже складним й важким процесом).

Соціалістична перебудова сільського господарства уже через декілька років дозволила досягнути значних виробничих успіхів. У 1940 р. валовий збір зернових в Україні складав 26,4 млн. т (в 1913 — 23,2 млн. т), картоплі —20,7 млн. т (в 1913 — 8,5 млн. т). Поголів'я великої рогатої худоби в республіці на 1 января 1941 р. складало 11 млн. голів (на 1913 — 9 млн. голів) (3, с.127).

Після Великої Вітчизняної війни в розвитку сільського господарства були великі складності, проте на кінець 1955 року по деяких показниках уже був перевершений довоєнний рівень сільського господарства УРСР.

Необхідно зазначити, що за останні 30 — 35 років сільське господарство України розвивалось стрибкоподібно — періоди високих темпів приросту по окремих видах продукції змінювалися періодами абсолютного скорочення їхнього виробництва.

Найвищі темпи зростання обсягів виробництва сільськогосподарської продукції були характерними для 60-х й другої половини 70-х років. Пожвавлення настав також у 1986 — 1989 рр., после дуже помітого зниження його обсягів (й насамперед — по рослинництву) у 1981 —1985 рр. З 1990 (а по окремих показниках — уже із 1989 р.) відбувається обвальне падіння виробництва всіх найважливіших видів сільськогосподарської продукції.

Аналіз свідчить, що періоди зростання обсягів виробництва у галузі збігаються із посиленням уваги держави до аграрних проблем, створенням, хоча і тимчасово, але й сприятливіших умів як для екстенсивного, то й для інтенсивного варіантів її розвитку. Так, при деякому скороченні загальної площі сільськогосподарських угідь й практично незмінних розмірах орних земель за 1950 — 1960 рр., у 1960 р. посівні площі були на 2,9 млн. га (чи на 11%) більшими, ніж у 1950 р. Таке нарощування посівів здійснювалося за рахунок чистих парів, площа які за ці рокта зменшилася із 4,2 млн. до 0,8 млн. га (чи в 5.25 разу). Було проведено певну структурну переорієнтацію посівних площ шляхом скорочення (на 6,3 млн. га, чи на 32%) посівів зернових, збільшення площ под картоплею, овочами й технічними культурами, а головним чином — под кормовими. У 1960 р. їхні площа перевищувала 13,4 млн. га (проти 5,2 млн. га — в 1950 р.). Одночасно вживалися заходь по нарощуванню обсягів виробництва й поставок сільському господарству мінеральних добрив, машин, комбайнів, тракторів й обладнання, засобів захисту рослин й тварин від хвороб й шкідників. За 10 аналізованих років випуск мінеральних добрив збільшився в республіці в 2,5, а тракторів — у 3,9 разу. Кількість тракторів зросла із 98,4 тис. до 182,4 тис. (чи майже в 2 рази), зернозбиральних комбайнів — із 31,9 тис. до 64,8 тис. (чи более ніж у 2 рази), вантажних автомобілів —із 65,9 тис. до 147,9 тис. (чи в 2,2 разу). Відчутно активізувався процес механізації роботи в колгоспах й радгоспах (7, з. 48).

Саме до цого періоду належить вухо широкомасштабного будівництва осушувальних систем у Поліссі та зрошувальних у Степу. На кінець 1960 р. площа зрошувальних земель становила в республіці 290,7 тис., а осушених — 1056,2 тис. га. Ці та ряд інших заходів сприяли істотному приросту врожайності вирощуваних культур, що також забезпечило нарощування валових зборів сільськогосподарської продукції.

Наприклад, за 1951 —1960 рр. урожайність зернових підвищилася із 10,2 до 15,8 ц із га (чи в 1,5 разу), цукрових буряків — із 177 до 218 ц із га (чи на 23%), соняшнику—з 8,1 до 11 ц із га (чи на 36%), льону-довгунця — із 0,9 до 3,3 ц із га (чи в 3,7 разу), овочів — із 62 до 103 ц із га (чи в 1,7 разу), кормових коренеплодів — із 88 до 181 ц із га (чи в 2,1 рази) тощо. Водночас по більшості вирощуваних культур урожайність залишалася нижчою від довоєнного рівня (7, з. 48).

Швидкими темпами нарощувалось поголів'я худоби й птиці. Так, великої рогатої худоби стало понад майже на 6 млн. голів (чи на 54,8%), свиней — на 9,5 млн. (чи в 2,4 рази), овець й кіз — на 5,8 млн. (чи у два рази) й т.д.

як видно із даних таблиці 1, удесятеро років високі темпи приросту обсягів виробництва сільськогосподарської продукції в основному збереглися. Скорочення торкнулися лише картоплі й вовни.

Таблиця 1.

Динаміка виробництва сільськогосподарської продукції в Україні (7, с.47). |Роки |Показники |Зерно |Цукрові|Соняш- |Льон-довг|Картопля|Овочі| | | | | |нік |унець | | | | | | |буряки | | | | | |1961;|Виробництво |27 057 |30 700 |2287 |67 |18 446 |4994 | |1965 |Приріст |2625 |5301 |857 |-6 |-2664 |562 | | |Темпи зрост.|110,7 |120,4 |159,9 |91,8 |87,4 |112,7| |1966;|Виробництво |32 534 |42 850 |2830 |87 |20 294 |5585 | | |Приріст |5480 |12 150 |543 |10 |1848 |591 | |1970 |Темпи зрост.|120,3 |139,6 |123,7 |130 |110 |111,8| |1971;|Виробництво |38 870 |40 875 |2712 |120 |21 019 |6577 | | |Приріст |6336 |-2065 |-118 |33 |725 |992 | |1975 |Темпи зрост.|119,5 |95,2 |95,8 |137,9 |103,6 |117,8| |1976;|Виробництво |41 526 |45 966 |2422 |124 |20 542 |7579 | | |Приріст |2656 |5181 |-290 |4 |-477 |1002 | |1980 |Темпи зрост.|106,8 |112,7 |89,3 |103,3 |97,7 |115,2| |1981;|Виробництво |37 881 |38 976 |2287 |104 |20 013 |7377 | | |Приріст |-3645 |-6990 |-135 |-20 |-529 |-202 | |1985 |Темпи зрост.|91,2 |84,8 |94,4 |83,9 |97,4 |97,3 | |1986;|Виробництво |47 431 |43 845 |2732 |110 |17 965 |7449 | | |Приріст |9550 |4869 |445 |6 |-2048 |72 | |1990 |Темпи зрост.|125,2 |112,5 |119,5 |105,8 |89,8 |101 | |1991;|Виробництво |38 606 |32 476 |2362 |105,5 |17 414 |5621 | | |Приріст |-8825 |-11 369 |-370 |-4,5 |-551 |-1828| |1992 |Темпи зрост.|81,4 |74 |86,5 |95,9 |96,9 | | | | | | | | | |75,5 |.

Продовження таблиці 1. |Роки |Показники |Вовна | |1961;|Виробництво |24 476 | |1965 |Приріст |-550 | | |Темпи зрост.|97,8 | |1966;|Виробництво |24 208 | | |Приріст |-268 | |1970 |Темпи зрост.|98,9 | |1971;|Виробництво |26 604 | | |Приріст |2396 | |1975 |Темпи зрост.|109,9 | |1976;|Виробництво |27 544 | | |Приріст |940 | |1980 |Темпи зрост.|103,5 | |1981;|Виробництво |27 922 | | |Приріст |378 | |1985 |Темпи зрост.|101,4 | |1986;|Виробництво |29 763 | | |Приріст |1841 | |1990 |Темпи зрост.|106,6 | |1991;|Виробництво |24 510 | | |Приріст |-5253 | |1992 |Темпи зрост.|82,4 |.

До 1970 р. (проти 1960 р.) посівні площі в Україні було б скорочено на 765 тис. га (чи на 2,3%). При цьому посіви зернових зросли на 1,8 млн. га (чи на13%), а технічних культур — на 365 тис. га (чи на 10%), тоді як посіви картоплі та овочевобаштанних зменшилися на 240 тис. га (чи на 8,5%). Тепер структурні зміни здійснили за рахунок кормового клину, площу якого скоротили майже на 2,7 млн. га (чи на 20%). Вдвічі (із 751 тис. до 1421 тис. га) розширили площі чистих парів, проте цого було б явно недостатньо для раціоналізації землекористування (7, с.48).

Саме на ці рокта припадають найбільші вилучення сільськогосподарських угіль й орних земель под промислове й гідротехнічне будівництво, под зведення тваринницьких ферм й комплексів, об'єктів виробничої інфраструктури, інженерних й комунікаційних споруд. Їх вибуття компенсувалося залученням до сільськогосподарського обороту но-вих, як правило, менш якісних земель, розорюванням прируслових зон, рекультивацією порушених ділянок. Широкомасштабні перетворення природних ландшафтів виправдовувалися необхідністю інтенсифікувати сільськогос-подарське виробництво на основі розвитку зрошення (за 1961 — 1970 рр. на 722,6 тис. га), осушення (на 1091,3 тис. га) (7, с.48), випрямлення русел річок, розорювання значної частини лукопасовищних земель, освоєння яруг та інших непридатних земель, розкорчовування чагарників, вирубки лісових масивів тощо.

Інакше кажучи, йшов широкомасштабний наступ на природні агроландшафти із метою їхнього використання для поточних потреб.

Наступні дві п’ятирічки характеризуються уже меншою стабільністю виробництва: в цей період по більшості найважливіших видів рослинницької й тваринницької продукції спостерігається падіння його обсягів (у середньорічному обчисленні по п’ятирічках); по деяких із них досягалися колишні показники (треба сказати, що, наприклад, по соняшнику й винограду обсяги виробництва 1966 — 1970 рр. (у середньорічному обчисленні) не досягнуті і досі).

Тривав активний наступ на природу. За 1971 — 1980 рр. в експлуатацію введено 1222,8 тис. га зрошуваних й 1348,5 тис. га осушених земель. При цьому под орні землі, замість площ, котрі вибувають у зв’язку із промисловою й судівельною діяльністю, освоювалися нові. Різко посилився процес хімізації сільськогосподарського виробництва: якщо 1970;го р. на кожний гектар посівних площ вносилося 55 кг діючої речовини мінеральних добрив, то в 1980 р. — уже 109 кг, а загальне їхнього споживання зросло за ці рокта із 16 498,1 тис. до 34 005,7 тис. ц (чи у 2,1 разу). Істотно розширилися також масштаби застосування хімічних засобів захисту рослин й тварин від хвороб й шкідників (7,с.49).

Слід зазначити, що й в тих рокта збалансованість у розвитку сільського господарства не забезпечувалася. Відставала кормова база галузі, внаслідок чого продуктив-ність тварин практично не підвищувалася й був значно нижчою від їхні біологічних можливостей. То в 1980 році середньорічний надій молока від 1 корови становив 2272 кг, що є всього на 82 кг (чи на 3,7%) більшим, ніж у 1970 році, й на 75 кг меншим, ніж було б уже в 1975 році. На рівні 1970 р. — у розмірі 3 кг — залишився середньорічний настриг вовни із 1 вівці (в 1975 р. він був на 0,1 кг більшим). Обсяги виробництва нарощувалися, головним чином, екстенсивним шляхом. Поголів'я великої рогатої худоби збільшилося із 21,4 млн. голів на вушко 1971 р. до 25,4 млн. — на вушко 1981 р., овець й кіз — відповідно, із 8971 тис. до 9185 тис. Поголів'я свиней за ці рокта скоротилося на 4,6% (7, с.49).

За 10-річний період урожайність багатох основних відів вирощуваних культур не лише не зросла, але й і знизилася: по зерну, наприклад, — із 23,4 ц із га 1970;го р. до 23,1 ц із га в 1980 р., по цукрових буряках (фабричних) — із 280 до 274, по соняшнику — із 15,4 до 13,4 й по картоплі - із 99 до 77 (7, с.49).

Таким чином, сільськогосподарське виробництво в основному тупцювало на місці, а зростання обсягів продукції його галузей забезпечувалося за рахунок додаткового залучення природних ресурсів. Крім цого, на гідромеліоративні роботи затрачувалися величезні капітальні вкладення із державного бюджету, хоча на високоефективне й екологічно безпечне освоєння й використання зрошуваних й осушених земель коштів виділялося явно недостатньо. Для роботи на зрошуваних землях Півдня України мобілізувалися сотні тисяч переселенців із інших регіонів України й Росії, а відчутного приросту обсягів виробництва сільськогосподарської продукції не одержано.

Тім годиною уже в 70-і рокта дедалі відчутніше стали проявлятися негативні наслідки великомасштабного осушення земель у Поліссі й зрошення — у степовій зоні. Порушився режим підземних й грунтових вод, активізувалися ерозійні процеси, з’явилися ареали вторинного заболочування й перезволоження грунтів. Надмірне захоплення мінеральними добривами (особливо — їхні кислими формами) супроводжувалося закисленням грунтів.

Механізація сільськогосподарського виробництва залишалася на низькому рівні, а продуктивність роботи в галузі зростала дуже повільними темпами. Розв’язання соціальних проблем села не було б комплексним. Відсталість у розвитку й навіть деградація багатьох елементів продуктивних сил сільського господарства проявлялися дедалі помітніше.

Усе це, разом із іншими об'єктивними й суб'єктивними причинами, зумовило різке скорочення обсягів сільськогосподарської (й насамперед — рослинницької продукції) в 1981 — 1985 рр.

Прийнятими економічними й адміністративними заходами в наступні рокта (1986 — 1990) вдалося трохи припинити падіння виробництва в більшості галузей сільського господарства, а, по окремих видах продукції — навіть забезпечити його приріст. Протиалкогольна кампанія, в сукупності із несприятливими кліматичними умовами 1985 — 1987 рр., призвела до скорочення площ плодових культур й винограду (й насамперед у плодоносному віці), до падіння обсягів виробництва продукції. Одночасно йшов процес руйнування налагодженої сітки спеціалізованих господарств й розсадників, звужувалися роботи по насінництву, селекції та розсадництву. Не дістала обіцяного розвитку галузь по виробленню соків та інших продуктів харчування із плодів, ягід й винограду, що, на свій чергу, спричинило зростання втрат вирощеного врожаю.

Економічні заходь (збільшення закупочних цін на сільськогосподарську продукцію, списання заборгованостей, пільгове кредитування, зменшення цінових «ножиць» тощо) малі, в основному, лише оперативний характер й вичерпали свої позитивні моменти уже до 1990 р. Більше того: частина обіцянок, виданих тоді на адресою селянства колишніми союзними органами, так й залишилася невиконаною.

Водночас надмірна експлуатація природних ресурсів дедалі понад загострювала екологічні проблеми землеробства, до які додалися ще і наслідки Чорнобильської катастрофи. На значних площах довелося змінити напрям використання, запровадити нові сівозміни, частину угідь повністю виключено із сільськогосподарського обороту. Дедалі гострішою стає проблема виробництва чистих продуктів харчування — як для тихий, хто проживає на забруднених тіриторіях, то й для дітей, рекреантів, інших особливих категорій споживачів.

4. сучасний стан та характер розміщення галузі.

Для описання сучасного стану та характеру розміщення агропромислового комплексу перш на необхідно вказати, котрі галузі АПК є провідними (тобто, на котрі припадає найбільша питома ваги всієї випущеної продукції АПК).

Такими галузями є сільське господарство та галузі первинної обробки сільськогосподарської продукції (чи харчової промисловості). Розглянемо відповідно кожну із цих галузей.

Сільське господарство є найважливішою ланкою агропромислового комплексу, оскільки вартість сільськогосподарських виробничих основних фондів у суспільному аграрному господарстві на кінець 1995 р. у порівняльних цінах 1983р. становила 1691,0 млрд крб. У аграрному секторі зайнято майже 75% середньорічних працівників та виробляється понад 53% вартості продукції (4, с.180).

У структурі сільського господарства домінують такі галузі: рослинництво й тваринництво.

Рослинництво є базовою галуззю сільськогосподарського виробництва україни, однією із провідних ланок усього АПК республіки. Частка рослинницьких галузей у вартості всієї продукції сільського господарства становить 51,7%.

Основа розвитку рослинництва — це земля, Яка використовується як окремі угіддя для певних виробничих цілей. Певна кількість землі відведена под присадибні та садово-городні ділянки колгоспників, робітників та службовців. Для сільськогосподарського виробництва найбільш цінні орні землі, котрі складають понад 80% всіх сільськогос-подарських угідь України.

Найбільш сприятливими для розвитку рослинництва є степова й лісостепова зони.

Посівні площі на територї Ураїни в 1995 р. становили 30,9 млн. га, в тому числі под зерновими культурами — 14,1, технічними — 3,7, картоплею й овоче-баштанними — 2,1 й кормовими культурами — 10,9 млн. га. Площа чистих парів становила 1,5 млн. га (12, с.236).

Таблиця 2.

Посівні площі сільськогосподарських культур

(у господарствах всіх категорій; тис. га) (12, с.236). | |1985 |1990 |1991 |1992 |1993 |1994 |1995 | |Уся посівна площа |32 656 |32 406 |32 021 |31 542 |31 264 |31 008 |30 963 | |Зернові культури |16 077 |14 583 |14 671 |13 903 |14 305 |13 526 |14 152 | | | | | | | | | | |Озимі зернові |7554 |8614 |8137 |7432 |7036 |5205 |6310 | |пшениця |6651 |7568 |7013 |6315 |5749 |4507 |5324 | |жито |652 |518 |491 |499 |511 |490 |609 | |ячмінь |251 |528 |633 |618 |776 |208 |377 | |Ярі зернові |8523 |5969 |6534 |6471 |7269 |8321 |7842 | |у тому числі: | | | | | | | | |пшениця |15 |8 |10 |14 |22 |55 |185 | |ячмінь |2897 |2201 |2557 |2833 |3467 |4985 |4130 | |овес |634 |492 |496 |495 |516 |625 |570 | |кукурудза |2581 |1234 |1462 |1160 |1343 |668 |1174 | |просо |302 |205 |188 |207 |200 |212 |167 | |гречка |344 |350 |399 |449 |448 |524 |459 | |рис |34 |28 |23 |24 |24 |22 |22 | |зернобобові |1626 |1424 |1376 |1271 |1239 |1201 |1103 | |із них: | | | | | | | | |горох |1446 |1287 |1251 |1154 |1140 |1102 |996 | |вика та викові | | | | | | | | |суміші зерна |84 |79 |72 |68 |57 |57 |65 | |Технічні культури |3669 |3751 |3611 |3563 |3507 |3505 |3748 | |у тому числі: | | | | | | | | |цукрові буряки | | | | | | | | |(фабричні) |1641 |1607 |1558 |1498 |1530 |1485 |1475 | |соняшник |1480 |1636 |1601 |1641 |1637 |1784 |2020 | |льон-довгунець |211 |172 |159 |156 |136 |85 |98 | |коноплі |22 |11 |9 |8 |5 |3 |3 | |Картопля та |2208 |2073 |2184 |2369 |2165 |2096 |2165 | |овоче-баштанні | | | | | | | | |культури | | | | | | | | |у тому числі: |1528 |1429 |1533 |1702 |1552 |1532 |1532 | |картопля | | | | | | | | |овочі(без |499 |456 |477 |500 |474 |457 |503 | |насінників) | | | | | | | | |Кормові культури |10 702 |11 999 |11 555 |11 707 |11 287 |11 881 |10 898 | |у тому числі: | | | | | | | | |кормові | | | | | | | | |коренеплоди та | | | | | | | | |кормові баштанні |787 |686 |671 |639 |616 |581 |519 | |кукурудза на силос| | | | | | | | |й зелений корм |3464 |4637 |4252 |4609 |4158 |4505 |3475 | |однорічні труй | | | | | | | | |(включаючи посіви | | | | | | | | |озимих на зелений | | | | | | | | |корм |2188 |2583 |2604 |2241 |2353 |2590 |2879 | |багаторічні труй | | | | | | | | |(площа посіву | | | | | | | | |минулих та труй | | | | | | | | |посіву поточного | | | | | | | | |року) |4156 |3986 |3921 |4132 |4077 |2590 |3906 | | | | | | | | | | |Площа чистих парів|1656 |1427 |1425 |1411 |1355 |1522 |1570 |.

Провідне місце в структурі посівів (останніми роками 42 — 47%) займають зернові культури.

Основними зонами виробництва збіжжя у Україні є Степ й Лісостеп, де виробляють відповідно по 45 й 40% його загального обсягу. У Україні вирощують майже усі зернові культури, але й структура їхнього посівів має певні відмінності у зонах, що пов’язано із неоднаковими природно-економічни-ми умовами.

Основними хлібними зерновими культурами України є озимі пшениця й жито, круп’яними — просо, гречка й рис, зернофуражними — ячмінь, кукурудза й овес, зернобобовими — горох.

У Україні вирощують озимі та ярі культури. За останні рокта їхнього площі стали приблизно однакові. Сіють, як правило, понад озимих культур, бо смердоті дають вищі врожаї. Однак нерідко несприятливі погодні умови призводять до загибелі посівів озимих культур й доводитися пересівати їхні ярими.

Чільне місце у структурі посівів озимих культур посідає озима пшениця. Україна був одним з головних регіонів вирощування озимої пшениці в колишньому СРСР. Урожайність цієї культури значно вищий, ніж ярої (урожайність озимої пшениці у 1995 р. становила 30,1 ц/га, а ярої — 16,9 ц/га) (2, с.287).

Основними районами вирощування озимої пшениці є області Степової (понад половина посівів) й Лісостепової (понад третина) зон. У поліських та західних районах питома ваги озимої пшениці значно менша.

Цінною продовольчою культурою є озиме жито. У повоєнні рокта його площа помітно скоротилася: із 3,9 млн. га у 1950 р. до 0,6 млн. га у 1995 р. Пояснюється це тім, що жито переважно дає менші врожаї, ніж інші зернові. Основні райони вирощування озимого жита — Полісся (понад 60% всіх його посівів) й західна частина республіки. Цій культурі належить одному місце (после пшениці) за розмірами посівних площ озимих культур. Її врожайність, як й врожайність інших сільськогосподарських культур в Ук-раїні, в різні рокта різна й становить 15 — 24 ц/га (2, с.287).

З інших озимих культур на відносно невеликих площах вирощують озимий ячмінь. Його площа у 1995 р. становила 377 тис. га (12, с.236).

Провідне місце у структурі посівів зернових належить затятому ячменю. У 1995 р. под ним було б зайнято 4,1 млн. га, причому у повоєнні рокта площі названої культури істотно не змінювались. Посіви розміщені переважно в північному Степу й Лісостепу, а передгірських та гірських районах Карпат.

Другою за площею ярою зерновою культурою є кукурудза. 1995;го р. її посіви становили 1,1 млн. га. Кукурудза є цінною продовольчою й фуражною культурою.Її основні посіви зосереджені в північній й центральній частинах Степу, на півдні Лісостепу. Високими врожаями кукурудзи зерна відзначаються Закарпатська, Чернівецька, Дніпропе-тровська, Кіровоградська, Черкаська, Полтавська, Запорі-зька, Миколаївська й Херсонська області. Цю культуру вирощують також для пересіву после загибелі озимих.

У повоєнні рокта помітно скоротилися посіви вівса — цінної продовольчої та допоміжної фуражної культури. У зв’язку із повсюдним переходом на механічну тягу й різким зменшенням поголів'я коней значно знизилися потреби у фуражному зерні. За 1950 — 1995 рокта посіви вівса зменшилися втричі й становили на кінець даного періоду 0,5 млн. га. Тепер зерно цієї культури використовується переважно із продовольчою метою. Його вирощують в основному на Поліссі й околицях Карпат, але в півдні й в центрі республіки часто використовують для пересіву озимих. Урожайність цієї культури — 16 —27 ц/га (12, с.240).

Просо, гречка, овес — цінні круп’яні культури. Просо завдяки його посухостійкості вирощують переважно в степових областях, хоча найбільші врожаї отримують у лісо-степових (Хмельницькій, Вінницькій, Черкаській). Врожайність проса є відносно високою — 15 — 21 ц/га.

Значні площі в Україні відводяться под гречку — до 459 тис. га. Однак за повоєнні рокта площі посівів дуже скоротилися. Відносно невисокою є й врожайність цієї культури — 10 — 12,5 ц/га (12, с.240).

У республіці близько 22 тис. га зайнято под рис. Розширення зрошувальної меліорації в південній частині України створює сприятливі умови для розширення площ под посіви цієї культури, котра вирощується на поливних землях й дає високі та стабільні врожаї до 50 ц/га.

Значно розширюються посіви зернобобових культур, зокрема гороху, вики й викової суміші зерна, люпини, менше — сої, сочевиці, квасолі, бобів, лагодь та ін. У 1995 р. зернобобовими було б зайнято 1,1 млн. га (у 1960 — 0,8 млн. га). Основними регіонами вирощування гороху й вики є Лісостепова зона, а також південна частина Полісся. У республіці зосереджені значні площі цінних бобових культур, особливо гороху (996 тис. га) (12, с.236).

За рівнем виробництва зернових й зернобобових культур Україна займає одне із провідних місць у світі. Тепер в Україні виробляється 35 — 45 млн. т валового збору зерна (в 1995 р. — 34 млн. т) (12, с.241).

Таблиця 3.

Валовий збір зернових культур

(у господарствах всіх категорій;тис. т) (12, с.241) | |1986 — | | | | | | | | |1990 (у |1990 |1991 |1992 |1993 |1994 |1995 | | |середньому| | | | | | | | |за рік) | | | | | | | |Зерно* |47 431 |51 009 |38 674 |38 537 |45 623 |35 497 |33 930 | |пшениця озима та| | | | | | | | |яру |23 510 |30 374 |21 155 |19 507 |21 831 |13 857 |16 273 | |жито озиме та |1198 |1260 |982 |1158 |1180 |942 |1208 | |яр | | | | | | | | |ячмінь озимий та|10 035 |9169 |8047 |10 106 |13 550 |14 509 |9633 | |ярий | | | | | | | | |кукурудза на |7344 |4737 |4747 |2851 |3786 |1539 |3392 | |зерно |1384 |1303 |945 |1246 |1479 |1385 |1116 | |овес |498 |338 |338 |226 |294 |158 |268 | |просо |335 |420 |373 |351 |528 |342 |341 | |гречка |159 |118 |102 |92 |68 |79 |80 | |рис |2911 |3266 |1965 |2986 |2898 |2636 |1570 | |зернобобові | | | | | | | |.

Україна займає провідне місце за рівнем територіальної концентрації посівних площ технічних культур. Їх частка становить 12,1% посівних площ. Основними технічними культурами в Україні є цукрові буряки, соняшник, льондовгунець. Вирощують також коноплі, льон-кудряш, тютюн, хміль, ефіроолійні та лікарські рослини.

Цукровий буряк — основна технічна культура України. Під ним зайнято 1,5 млн. га. У основі формування бурякоцукрового комплексу лежати сприятливі умови для вирощування цукрових буряків, забезпеченість трудовими ресурсами й навики населення. Найбільш важливими його ланками є сільськогосподарська (вирощування цукрових буряків) й переробна (виробництво цукру).

Значення цукрових буряків полягає насамперед у бо смердоті є основним джерелом виробництва цукру, а також важливим чинником зміцнення кормової бази й під-вищення культури землеробства.

Основними регіонами вирощування цукрових буряків є Вінницька, Хмельницька, Черкаська, Полтавська, Терно-пільська та інші області, розташовані у Лісостепу, півден-ній частині Полісся, на півночі Степу. Середня врожайність в останні рокта коливалася в межах 300 — 320 ц/га. Україна — найбільший в світі виробник цукрових буряків.

Друга місце за посівами технічних культур належить соняшнику. У 1995 р. ним було б зайнято понад 2,0 млн. га (в колишньому СРСР — близько 4,0 млн. га); валовий збір в останні рокта становив 45% загальносоюзного валового збору. У Україні отримують досить високі врожаї цієї культури. Якщо в середньому за рік у 1971 — 1995 рр. врожайність соняшнику становила в республіці 15 — 17 ц/га, те в цілому в тодішньому СРСР — 12 — 15 ц/га (2, с.290). Основні площі соняшнику зосереджені в Степовій зоні, в Закарпатті, на півдні Лісостепу.

У північній та західній частинах України вирощується льон-довгунець, площа якого у 1995 р. склала 98 тис. га. У республіці збирають високі врожаї цієї культури. Досить сказати, що у 1995 р. 5,0 ц/га (середні врожаї по СРСР були 3,5 ц/га) (2, з. 290). Льон-довгунець — культура довгого дня й краще зростанні ВДВ у более північних районах. У умовах України його вирощують у поліських районах Житомирської, чернігівської, Київської, Рівненської, Волинської та Сумської областей, а й у Львівській та Івано-Франківській областях. Льон-кудряш вирощують у степових областях.

У республіці вирощуються також коноплі, посіви які становлять 10 тис. га й скоротилися у порівнянні із 1940 р. майже в 15 разів. Коноплі південні вирощують у Степовій зоні (Дніпропетровська й Миколаївська області), середньоруські — в Лісостеповій (Сумська, Чернігівська, Полтавська області) на півдні Полісся.

У всіх областях України вирощують й заготовляють значну кількість (близько 100) лікарських рослин. Культивують валеріану лікарську, кмин, хрін, шавлію лікарську, лаванду, м’яту кучеряву, м’яту перцеву, фенхель, беладонну лікарську, звіробій, ромашку та багато інших. Лікарські рослини вирощують у всіх природних зонах, а найбільше — в Криму.

Вирощують також тютюн й махорку (30 тис. га). Основні площі тютюну зосереджені в західній (Тернопільська, Івано-Франківська й Хмельницька області) та південній (Крім) частинах України.

Для потреб пивоварної, дріжджової та хлібопекарської промисловості використовують суцвіття хмелю. Цю культуру вирощують в Житомирській, Рівненській, Львівській, Вінницькій областях.

Україна є важливим регіоном вирощування картоплі (в 1995 р. — 1,5 млн. га). Почали її культивувати у 60-х роках XVIII ст. в західній частині, а також у районі Охтирки, Лебедина. У другій половині ХІХ ст. ця культура розповсюдилася також у Східній Галичині. Площі товарної картоплі зосереджені переважно в західних областях Полісся, а також навколо більших й найбільших міст центральної та північної частини республіки. Потреби у картоплі в південних регіонах задовольняються за рахунок її доставки з північних областей: чернігівської, Житомирської, Рівненсь-кої, Волинської, Сумської.

Овочі в Україні вирощуються повсюдно на площі 503 тис. га (без насінників) (1995р.). Помідори, перець, баклажани й деякі інші овочі переважно культивуються в півден-ній частині республіки. Капуста, столові буряки, огірки та інші городні культури вирощуються у північній частині Лісостепу й на Поліссі. Значні площі займають баштанні культури: дині, кавуни, гарбузи, кабачки, патисони, плоди які є цінним продуктом харчування. Основні площі баштанних культур (90%) розміщується в Степовій зоні, на якої припадає понад 90% валового збору.

З метою створення кормової бази для тваринництва в Україні вирощують кормові культури, такі як кормові коренеплоди й кормові баштанні, кукурудза на силос й зелений корм, однолітні труй, багатолітні труй. Провідне місце в структурі посівів кормових культур належить кукурудзі на силос й зелений корм, багатолітнім травам, зокрема конюшині, люпину, люцерні та ін., однолітнім травам (включаю-чи посіви озимих на зелений корм), кормовим коренеплодам й кормовим баштанним. Ці культури вирощують у багатьох регіонах. Люпин в основному висівають на піщанних землях Полісся, люцерну — на поливних землях південної частини республіки.

Важливою галуззю сільськогосподарського виробництва стало садівництво й виноградарство. Головними районами плодово-ягідних насаджень в Україні є приміські зони великих, більших й найбільших міст, зокрема великих міських агломерацій Донбасу, Придніпров'я. Найбільші товарні масиви плодово-ягідних насаджень зосереджені в Кріму, Вінницькій, Одеській, Харківській, Черкаській областях.

Виноградні насадження країни, котрі займають площу 163 тис. га, зосереджені в Кріму, Закарпатті, а Одеській, Херсонській та Миколаївській областях.

Таблиця 4.

Валовий збір технічних культур, картоплі та овочів.

(у господарствах всіх категорій; тис. т) (12, с.241) | |1986 — | | | | | | | | |1990 (у |1990 |1991 |1992 |1993 |1994 |1995 | | |середньому| | | | | | | | |за рік) | | | | | | | |Цукрові буряки | | | | | | | | |(фабричні) |43 845 |44 264 |36 168 |28 783 |33 717 |28 138 |29 650 | |Соняшнику на | | | | | | | | |зерно |2602 |2571 |2311 |2127 |2075 |1569 |2860 | |Льон-довгунець | | | | | | | | |(волокно) |110 |108 |106 |105 |73 |49 |48 | |Соя |95 |99 |135 |76 |61 |31 |22 | |Картопля |17 965 |16 732 |14 550 |20 277 |21 009 |16 102 |14 729 | |Овочі |7449 |6666 |5932 |5310 |6055 |5142 |5880 |.

Тваринництво щодо вартості валової продукції є най-більшою галуззю сільськогосподарського виробництва України. Воно покликане заловольнити потреби населення у м’ясомолочних продуктах, а також потреби легкої та інших галузей промисловості в багатьох видах сільськогосподар-ської сировини.

На розміщеня тваринництва впливають природні умови, ресурси кормовиробництва й передусім природні кормові угіддя. Здебільшого розміщення й спеціалізація тваринництва зумовлені потребами населення, а також транс-портабельністю продуктів. Водночас окремі галузі тваринництва прив’язані до м’ясної, м’ясомолочної, цукрової, спиртової, крохмалепатокової промисловості.

У галузевій структурі тваринництва основну роль відіграють скотарство, свинярство, птахівництво та вівчар-ство. Менше значення робочого конярства, кролівництва, ставкового рибництва, кліткового звірництва, бджільництва, шовківництва тощо.

Скотарство в всіх природно-кліматичних зонах України є провідною галуззю й має в приміських зонах, особливо більших й найбільших міст, молочно-м'ясний напрям. На Поліссі традиційно розвивається молочно-м'ясне тваринництво, у південних районах переважає м’ясо-молочне. Поблизу крупних споживачів розташовані потужні комплекси відгодівлі та первинної переробки великої рогатої худоби, свиней й птиці, виробництва молока.

Поголів'я великої рогатої худоби становило на початку 1996 р. 17,7 млн. голів (4, с.187). Найбільша густота худоби у Карпатах й Лісостепу; далі йдуть Полісся й Степ. Розводять переважно червону степову, симентальську, білоголову українську, сіру українську, лебединську, чорно-рябу породи.

Потужною галуззю продуктивного тваринництва України стало свинарство. Воно, як галузь скороспілого тваринництва, розвивається в всіх регіонах республіки. У найбільших масштабах воно та сконцентровано великі вузькоспеціалізованих господарствах приміських зон більших й найбільших міст. Поголів'я свиней в Україні становить 13,1 млн. голів. У господарствах Полісся й Лісосте-пу свинарство має м’ясо-сальну, а й у Степу — сальну спеціалізацію. Розводять переважно українську білу породу.

Вівчарство — найменш інтенсивна галузь тваринництва, що грунтується переважно на дешевих пасовищах й грубих кормах із незначним використанням концентрованих кормів. У Україні вирощується майже 4,1 млн. голів овець й кіз (у 1995 р.) (4, с.187). У степових областях вівчарство має тонкорунну й напівтонкорунну спеціалізацію, в лісостепових, поліських та гірських — м’ясо-вовняну.

Високотоварною галуззю тваринництва за останні рокта стало птахівництво. Воно постачає населенню м’ясо й яйця, а легкій промисловості — пух й пір'я. Це найбільш механізована й автоматизована галузь тваринництва, що дає змогу впроваджувати промислову технологію, котра істотно впливає на територіальну організацію цієї галузі. У розміщенні птахівництва чітко простежується тенденція до наближення до споживача будівництвом птахофабрик навколо великих міст. Виробництво яєць у 1995 р. становило понад 9,4 млрд прим. за рік (4, с.187).

Не втратила свого значення й така галузь, як конярство. Поголів'я коней становить в Україні близько 1 млн. Конярство зосереджене в колгоспах переважно околицях Карпат, Закарпаття, на Поділлі та Поліссі.

Товарною галуззю тваринництва околицях є кролівництво. Чисельність поголів'я кролів коливається у межах 10 — 15 млн. Основна їхні кількість зосереджена в підсобних господарствах населення; близько половини спеціалізованих колгоспів й радгоспів концентрується в Кріму. Основними районами розведення кролів є Степова й Лісостепова зони.

Перспективною галуззю виробництва є рибне господарство. Воно розвивається на основі ставків (близько 200 тис. га), водоймищ Дніпра, Сіверського Дінця та ін. (близь-ко 1 млн. га), а також уздовж багатьох середніх й великих річок.

У Україні, в основному у південних районах, розвивається шовківництво; виробляється понад 10 тис. т шовкової сировини на рік (2, с.300).

У республіці організовано кліткове звірництво — практично в всіх областях розводять нутрій (400 тис. штук на рік), норок, лисиць, песця (2, с.300).

Бджільництво сконцентроване в Степу, Лісостепу й Ка-рпатах. Створено близько 60 бджолопідприємств й великих фірм, в які нараховується по 2 — 3 тис. бджолосімей.

Таблиця 5.

Поголів'я продуктивної худоби (на 1 січня).

(у господарствах всіх категорій; тис. голів) (12, с.257). | |1986 |1991 |1992 |1993 |1994 |1995 |1996 | |ВРХ |26 638 |24 623 |23 728 |22 457 |21 607 |19 624 |17 557 | |у т.ч. корови |8851 |8378 |8263 |8057 |8078 |7818 |7531 | |Свині |20 088 |19 427 |17 839 |16 175 |15 298 |13 946 |13 144 | |Вівці та кози |9222 |8419 |7829 |7237 |6863 |5575 |4099 |.

Основна частина продукції, що виробляється в сільсь-кому господарстві, надходить для переробки на підприєм-ства харчосмакової (близько 45%), м’ясної й молочної промисловості (понад 30%) (2, с.301).

Найважливішими чинниками розміщення галузей харчової промисловості є чисельність й густота населення, сировинна база, форми організації виробництва, транспорт. Об'єктивними чинниками є природні умови й НТП. Залежно від дії основних факторів галузі первинної переробки сільськогосподарської сировини поділяються на такі групи: орієнтуються на джерела сировини: цукрова, консервна, крохмалепатокова, олійна; тяжіють до місць споживання готової продукції: молочна, кондитерська, хлібопекарська; одночасно орієнтуються й на сировину, й на споживача: м’ясна, борошномельно-круп'яна.

М’ясна промисловість є однією із основних в харчовій індустрії. На розміщення м’ясокомбінатів головний вплив має сировинна база, а чинником розміщення м’ясопереро-бних заводів, ковбасних та кулінарних фабрик є наявність споживачів. Розміщення м’ясного виробництва характеризується концентрацією його в індустріальних районах й околицях потужної сировинної бази. Найбільші м’ясокомбі-нати є в Харкові, Полтаві, Одесі, Києві, Вінниці, Дніпропетров-ську, містах Донбасу.

Молочна промисловість розвинута в західних областях; найвища територіальна концентрація — у більших й найбіль-ших містах, а також у приміських районах. У цих ж районах розвивається й маслосироробна промисловість. Провідне місце у випуску тваринного олії належить Київській, Вінницькій, Чернігівській, Хмельницькій, Сумській областям.

Цукрова промисловість — провідна галузь харчової промисловості. Тепер у стране виробляється майже 4 млн. т цукру із цукрового буряка. У Україні працюють понад 190 цукрових заводів, розміщення які збігається із основними районами вирощування цукрових буряків. У витратах на виробництво частка сировини становить 80%.Найбільш розвинена цукрова промисловість у Вінницькій, Черкаській, Хмельницькій, Київській та тернопільській областях. Цукро-рафінадне виробництво — у Ходорові, Шепетівці, Черкасах, Сумах, Дружбі, Бердичеві та Одесі.

Підприємства хлібопекарської промисловості розміще-ні великі, більших й найбільших містах: Києві, Харкові, Одесі, Львові, Донецьку, Запоріжжі, а також практично у всіх малих й середніх містах України.

Борошномельно-круп'яна промисловість відіграє провідну роль у забезпеченню населення, а також інших галузей харчової індустрії борошном й крупами. Найважливішими центрами є Київ, Харків, Дніпропетровськ, Одеса, Миколаїв, Запоріжжя, Львів.

Винятково важлива роль консервної промисловості по-лягає у бо консервування плодів та овочів забезпечує тривале зберігання їхні. Основні центри — Одеса, Сім-ферополь, Херсон,Ізмаїл, Черкаси, Ніжин та ін.

Олійна промисловість виробляє й переробляє рослинні жири та пов’язані із ними продукти. Основною олійною ку-льтурою є соняшник, із насіння якого одержують 90% всієї олії. Центри — Дніпропетровськ, Маріуполь, Запоріжжя, Полтава, Кіровоград, Вінниця. Щороку в Україні виробляють майже 700 тис. т оліі (4, с.191).

Крохмале-патокова промисловість виробляє крохмаль, що використовується в основному в харчовій промисловості.Найбільшими виробниками картопляного крохмалю є Чернігівська та Житомирська області. Останнім годиною виробляють крохмаль із пшениці, кукурудзи, рису. На переробці кукурудзи спеціалізується Верхньодніпровський ком-бінат у Дніпропетровській області.

У цілому переважна більшість галузей АПК України набула досить значного розвитку й має чималі можливості розширення виробництва рослинницької й тваринницької продукції, підвищення її якості та розширення асортименту, а також модернізації виробництва.

5. Основні проблеми та перспективи розвитку АПК.

Складний період переживає нині наша країна. Економіка всьго народного господарства, у тому числі й його складова частина АПК, перебувають у кризовому стані. Велика відповідальність лежить на корпусі економістів країни, котрі повинні здійснювати реформування існуючого економічного механізму в напрямку ринкових відносин. При цьому із об'єктивних причин самим економістам у ході реформ слід переозброюватися, бо в ринковій економіці існує свій апарат, відмінний від апарату періоду адміністративнокомандної системи управління. Потрібно оволодіти і користуватися теорією попиту й пропозиції, граничної корисності, концепцією ціни виробництва, законами конкуренції, маркетингу, інфляції, біржової торгівлі, процесами хеджування, опціонів, спекуляції, кривими Філіпса й Лафера, поєднання вільного ринку та елементів державного регулювання й т. д.

Не викликає сумніву тієї генеральний курс, який був об-раний на проведення глибоких економічних реформ в АПК країни й перехід до ринкових методів господарювання. На превеликий шкода, маючи в сільському господарстві великі національні та природні потенціальні можливості, ми не змогли створити конкурентоздатного товаровиробника із питань продуктивності роботи. І - що саме головне — Україна не забезпечила собі перших місць у світі за тривалістю життя її населення. А це, мабуть, найбільш комплексний показник ефективності суспільного виробництва взагалі й АПК зокрема. Наше виробництво було б надзвичайно енерго-, матеріалой трудомістким. За цих умів стране відводилась роль сировинного придатка для країн з розвинутою ринковою економікою.

Потрібно визнати, що результати реформ, котрі здійсню-ються уже протягом майже 7 років, далекі від бажаних. За 1991 — 1996 рр. виробництво валової продукції сільського господарства (у порівняльних цінах 1983 р.) зменшилося на 41% й 1996;го р. перебувало на рівні 1960 — 1961 рр., а випуск продукції харчової промисловості скоротився відповідно на 50% й знизився до рівня 50- x років (10, с.77).

Рівень душового споживання 1996;го р. був нижчим від рівня рекомендованих норм по овочах й баштанних культурах на 47%, по плодах та ягодах — на 59, по м’ясу й м’ясо-продуктах — на 40, по яйцях — на 45, по олії й маргарину — на 37, по рибі й рибопродуктах — на 79% (10, с.77).

У 1996 р. все сільськогосподарське виробництво було б збитковим.

Алі у чому ж причина такого стану? Ряд економістів пояснює це тім, що в Україні реформи не йдуть. Проте із цим важко погодитись. За минулі рокта в АПК відбулися величезні зміни в економічних відносинах: ліквідовано раніше існуючу систему заготівель сільськогосподарської продукції й матеріало-технічного постачання, систему ціно-утворення, страхування, кредитування, оподаткування, де-ржава практично повністю усунулася від управління АПК. Кардинальні зміни відбулися в питаннях, що стосуються власності, землі і майна. Отже, багато зроблено, але й бажаних результатів немає.

На думку провідних економістів, різкий й такий тривалий спад сільськогосподарського виробництва, його ефективності значною мірою зумовлений макроекономічними чинниками, непослідовністю і безсистемністю реформ, неврахуванням психології вітчизняного товаровиробника, Яка формувалася десятиріччями, й тихий політичних суперечностей, що існують нині.

Суцільна руйнація, безперечно, неефективної адмініст-ративно-командної системи управління економікою здійс-нювалася внаслідок безсистемної й своєчасної її заміни более результативною ринковою системою, надмірним сподіванням на саморегулюючу роль «невидимої руки» ри-нку.

У світовому співтоваристві Українську державу, передовсім, визнають як значного потенційного лідера із виробництва найважливіших продуктів харчування: зерна, цукру, олії, м'яса, продуктів переробки молока, овочів, плодів, ягід тощо. Співробітничати висловлює бажання значна кількість компаній всіх без винятку високорозвинених країн світу. Використати цей настрій іноземних інвесторів, створити умови, щоб економіка України змогла отримати якомога бі-льшу вигоду, — святий обов’язок тихий, хто причетний до керівництва Державою, й зокрема аграрною сферою, на всіх рівнях управлінської ієрархії.

Багатство держави визначається вмінням народу повною мірою використовувати природний потенціал (й чим він різноманітніший, тім краще). У Україні головним ресурсним потенціалом є земля. Можна навести два приклади. У країнах Західної Європи із одного гектара посівів цукрових буряків одержують 8 — 10 тонн цукру, в нас 1995 року — лише 2,6 тонни, а сприятливому 1990;го — 3 тонни. Хоча є усі можливості, щоб виробляти 10 — 12 млн. т цукру. За цих умів можна реалізовувати на зовнішньому ринку близько 7 — 8 млн. т, а це 4 — 5 млрд доларів США. Аналогічним резервом для зміцнення економіки є соняшник. Вихід в цій галузі на європейський рівень урожайності та переробки може додатково забезпечити 2,5 — 3 млрд доларів (8, с.6).

Таким чином, лише за рахунок цукрових буряків та соняшнику ми можемо розв’язати проблему постачання газу для всього народного господарства. Україна є також великим виробником зерна, м’яса й молока, плодів та ягід. Алі наявні резерви використовуються лише на третину.

Насамперед потрібно зорієнтувати вітчизняну промисловість (хімічну, машинобудівну) на виготовлення для галузей АПК необходимых машин, обладнання, добрив та засобів захисту рослин й тварин. За якістю та стандартами смердоті повинні відповідати всім вимогам технологічного процесу. Візьмемо для приклада молочне господарство краї-ни. Сьогодні значне поголів'я корів знаходиться над колгоспах (близько 5 млн. голів), а і в особистих господарствах населення (2,8 млн. голів). Однак молочна продукція приватного сектора потрапляє на ринки в дуже обмеженій кількості. Виходить, що виробничий потенціал села не повністю працює на потреби споживача, усього населення держави. А це великі втрати для суспільства. Потрібно, щоб у кожному із 30 тис. сільських поселень діяли молочні пункти. Це не важко зробити місцевій владі. Головне — забезпечити пункти потрібним обладнанням, то-бто, холодильним устаткуванням, засобами контролю жирності, загальної якості молока тощо. Йдеться про забезпечення сучасного рівня переробки молока відповідно до світової практики.

Відповідальні заподіяння постають перед Міністерством промисловості щодо забезпечення сільськогосподарського виробництва мінеральними добривами. Якщо сільське гос-подарство не якщо забезпечуватися добривами та іншими хімічними засобами, то із економічної точки зору підприєм-ства хімічної промисловості стають непотрібними Україні. Наприклад, в зоні Полісся без добрив вигідніше взагалі не сіяти. Алі ж допустити цого ніяк не можна. Не можна й закрити хімічні заводі, бо люди, котрі ними працюють, залишаться без роботи. У підсумку суспільству належить виявляти увагу до всіх галузей сільського господарства, до питань технічного переозброєння АПК.

Загрозливим є стан оплати роботи на селі. Якщо 1990;го році за рівнем середньомісячної заробітної плати працівни-ки сільськогосподарських підприємств перебували на рівні середньої оплати по-народному господарству (94%), то 1996 р. вона становила всього 49%. За рівнем оплати пра-ці сільське господарство займає 23 місце серед 25 головних галузей народного господарства (7, с.78). Проте тривалий годину таке «самопоїдання» природних й трудових ресурсів продовжуватися не може. Далі - катастрофа. Щоправда, слід зазначити, що катастрофа стосується переважно товарного виробника. Сільське господарство, як специфічна галузь, у вигляді натурального виробництва й за цих умів не зникне.

Ключове місце сільського господарства у народногосподарському комплексі обумовлює потребу негайного роз-в'язання проблеми узгодження цін й прибутковості підпри-ємств аграрної сфери. Йдеться про необхідність внесення серйозної корекції в економічний механізм. Його функціо-нування, на шкода, не вирішує запитання фінансового забезпечення комплексу.

Сільське господарство належить до консервативної сфери діяльності. І це має об'єктивне пояснення. Галузь просто більше не може оперативно відгукуватися на зміни цінової чи фінансової ситуації, як це, скажімо, відбувається на ринку цінних паперів. Зважаючи на це, у всьому світі сіль-ське господарство підтримується Державою. Це робиться по-різному. У США перевищив на підтримку вирощування лише пшениці застосовується близько 20 різних дотацій та субсидій.

Досвід більшості країн ринкової економіки показує, що товар іде до вищої ціни. При низьких цінах на продукцію сільського господарства значна кількість необходимых товарів (трактори, комбайни, добрива тощо) до землі ніколи не прийдуть, технічне переозброєння галузі не відбудеться.

Вихід з стану, яку склалося в АПК, вбачається насамперед в удосконаленні економічного механізму господарювання, уведення для сільськогосподарських товаровиробників нехай й жорстких, але й певних «правил гри», котрі забезпечували б для тихий, хто нормально працює, хоча б мінімум умів простого відтворення.

Треба зменшити фактичний податковий през на товаровиробника завдяки уведенню основного податку на грішну землю і на прибуток.

Потрібно, щоб економічний механізм для АПК був системний, постійна й відомий хоча б на кілька років.

Необхідно уточнити наявні програмні документи із питань соціального розвитку села й життєзабезпечення сіль-ського населення, визначити джерела фінансування програм, їхнього конкретних виконавців й рядки реалізації. На особливу увагу заслуговує продовольче та інше забезпечення пенсіонерів й решти категорій не зайнятого в аграрному виробництві сільського населення із урахуванням можливостей розвитку фермерства та інших форм приватног підприємництва на селі.

Слід забезпечити товаровиробнику своєчасність виплат за реалізовану продукцію, зробити реструктуризацію його боргів, що усуне бартерні відносини.

Кожному товаровиробнику варто постійно і чітко підраховувати витрати свого виробництва й знаті, що в ри-нкових умовах доцільно виробляти лише ті, що можна вигідно продати.

Потрібно усвідомити, що в ринковому середовищі мають функціонувати усі складові економіки, до того числі ри-нок паперів та ринок землі. Тому твердження окремих по-літичних лідерів про ті, що ми за ринкову економіку, але й проти ринку землі, виглядають досить дивно.

Земля має бути включено до ринкові відносини послідо-вно. Передовсім, слід визначати її вартість й будувати земе-льні відносини лише через вартісне зіставлення. За всю історію, іншого методу, як зіставлення в грошовому вираженні будь-яких відносин, до того числі земельні, не знайдено.

Наступною проблемою аграрної реформи є активна ін-теграція товаровиробника, переробних підприємств й торгі-влі. Це дасть можливість обминути всілякі посередницькі накрутки банківських й торговельних систем, своєчасно забезпечувати усі ланки виробничого процесу коштами, вийти зі своєю продукцією на зовнішній ринок.

Важливим є створення ринкової інфраструктури: бірж, торгових будинків, брокерських й дилерських контор, земельного банку. Ці установи повинні терміново замінити зруйновану систему збуту сільськогосподарської продукції та постачання матеріально-технічних засобів.

Якщо Верховна Рада, Президент й Уряд України вживуть необходимых заходів по пріоритетному розвитку АПК ре-спубліки, то найближчі рокта якщо створено усі необхідні передумови для активізації кардинальних змін у продуктивних силах інших галузей матеріального виробництва, бо у усі часи село було б й залишається однією із головних сил, Яка забезпечує економічний суверенітет нашої держави.

Бібліографія.

1. Географія Української РСР / за редакцією М.Д. Пісту-на й Є.Й.

Шиповича. — Київ: Вища школа, 1982.

2. Заставний Ф. Д. Географія України. — Львів: Світ, 1994.

3. Паламарчук М. М. Економічна географія Українською РСР. — Киев:

Радянська школа, 1977.

4. Розміщення продуктивних сил України / за редакцією Є.П. Качана. —.

Київ: Вища школа, 1997.

5. Соціально-економічна географія України / за редак-цією О.І. Шаблія. —.

Львів: Світ, 1994.

6. Марчук Є.К. Село — опора української економіки // Економіка АПК. —.

1995. — № 11.

7. Прейгер Д. Сільське господарство України: вчора, сьогодні, завтра //.

Економіка України. — 1993. — № 12.

8. Саблук П. Агропромисловий комплекс: проблеми розвитку // Урядовий кур'єр. — 19 грудня 1995. — № 190.

9. Сафін Про. Планування в сільському господарстві у нових економічних умовах // Економіка України. — 1993. — № 9. 10. Шпичак О. М. Економічні проблеми АПК України в умовах формування ринкових відносин // Вісник аграрної науки. — 1997. — № 9 11. Географічна енциклопедія України. І тому. — Київ: Українська Радянська.

Енциклопедія ім. М. П. Бажана, 1989 12. Статистичний щорічник України за 1995 рік. — Київ: Техніка, 1996 * У вазі после доробки.