Вступ
1. Національна культура
2. Національна культура України
3. Світова культура, її майбутнє. Взаємодія національних культур
Висновок
Література

Вступ

Останні десятиліття феномен культури усе більше привертає увагу вчених і викладачів, політиків і журналістів різних країн. Усе більше людей планети усвідомлюють, що культура стала універсальною основою стійкого розвитку, рішення національних, регіональних і глобальних проблем людства. Від рівня розвитку людської культури залежить добробут суспільства і щастя людини, стабільність держави і продуктивність міжнародних відносин, розвиток демократії і твердження культури світу. Однак для досягнення ефективного соціально-культурного розвитку необхідно правильне розуміння культури як соціального феномена, її сутності, творчих можливостей і пріоритетів, знання історичного досвіду розвитку і теоретичних проблем світової культури. Ще більш важливо правильне формування і розвиток культури цивільного суспільства, у національному, регіональному і глобальному масштабі, здійснення національної і міжнародної політики в області культури, що відповідає історичним потребам епохи.

1. Національна культура

Тлумачний словник визначає поняття "культура" як "рівень духовного життя суспільства". Поняття "національна культура" враховує вплив на культуру національного характеру даного народу. Тому національних культур стільки ж, скільки культурних національностей.
З трьох сфер, на які звичайно підрозділяється духовна культура, - наука, література, мистецтво - національний характер сильно позначається в літературі й особливо в мистецтві, що є сферою самовираження. Для атмосфери національного мистецтва кожного вільного народу характерна природна, що не бідує в логічних "підкріпленнях", впевненість у своїй повноцінності, своєму праві на публічне самовираження, на власне достоїнство, на здатність захистити себе.
Що ж визначає національність даної культури?
Якоюсь мірою - мова, але це - не головне: Эренбург не став росіянином, а Гейне - німцем.
Якоюсь мірою - тематика, але і це - не головне: "Паровий будинок" Ж. Верна не став добутком англійської або індійської літератури, це - добуток типового французького ліберала XIX в., призначене для читачів, почуття і думки яким родинні авторськими.
Головне, що визначає національність даної культури, - це властиве їй національна самосвідомість, що виявляється хоча б стихійно (як це характерно для мистецтва). Для націй з неблагополучною долею, але обладаючих усвідомленою волею до життя, типова схильність цілеспрямовано культивувати свою національну самосвідомість і засновану на ньому національну культуру в обліку прагнення "благополучних" націй вихолостити душеві народу, духовно асимілювати його (так, у XIX в. подібні задачі визначали національне життя мадярів, финнів, норвежців, західних слов'ян і прибалтів, яким загрожувало поглинання німецької, шведської і датської культурами).
Звертання Асбъернсена, Осена і їхніх однодумців до норвезького фольклору уможливило перетворення народної мови Норвегії "ленсмол" з "діалекту простолюду" у рівноправну державну мову (до того єдиною офіційною мовою Норвегії була норвезько-датська мова "риксмол"). "Будителями чеського народу" називає чеська історіографія ентузіастів боротьби за національні цінності, що перетворили в XIX в. чеська мова з "мужицького жаргону" у мову театру і літератури, що кріпили в душах своїх одноплемінників почуття національного достоїнства.
Таку ж роль грала естонська поетеса Лідія Койдула, її фінські друзі і багато-багато інших. Для них усіх було типово приділяти особливу увагу молоді і дітям, наполегливо виховувати в них свідомість національного достоїнства. Вони з граничною гостротою розуміли, що не може бути емоційно повноцінній і наступній здоровій етиці людин, вихований у свідомості своєї ущербності через уроджену приналежність до чого знехтуваному і змушений викладатися своїх характерних рис. Такі люди, сковані в публічному самовираженні, природно, не можуть створити повноцінну національну культуру.
Найважливішим засобом національного виховання просвітителі справедливо вважали поширення знання національної історії (зокрема, вони наполегливо використовували історичні сюжети для своїх літературних творів).

2. Національна культура України

Відоме висловлення В.Винниченко про те, що історію України не можна читати без брому, зараз коректується в тім змісті, що в історії будь-якого народу предосить «ексклюзивних жахів» (Ліна Костенко), здатних викликати психоз нав'язливих станів. А от читання семисотстранічної книги Мирослава Поповича «Нарис історії культури України» (Київ, Артек, 1999) викликає цілу гаму почуттів, різної і суперечливих — від гіркоти й образи до перманентного почуття гордості і самоповаги, що тріумфує віри в незруйновність українського національного духу, непреходячості української культури, однієї з деяких, котрої удалося вистояти під могутнім натиском чужих агресивних впливів, зберегти свою «дитячість», первозданну чистоту і непомутніння. Ясно, що мова йде про ту границю самобутності, що допускає історія взагалі і наша непроста історія зокрема...
Не існує загальноприйнятого визначення поняття слова «культура». «У широкому розумінні цього слова, — писав видатний український культуролог-емігрант Дмитро Антонович, — культурою вважають усе, що має людина або спільність людей не від природи, а уже від власного розуму і власної творчості як в області матеріальної, так і духовної, в області громадського життя, звичаїв і побуту». Приблизно під таким же кутом зору розглядає культуру і М.Попович. В іншій своїй роботі «Раціональність і виміри людського буття» автор затверджує: «Культура являє собою сферу життєдіяльності людини, у якій він причетний до цінностей, створеним історією, — споживає і творить них... Культура є простором, у якому проходить людське життя від народження до смерті».
І Д.Антонович, і М.Попович сходяться, як мені здається, у тім, що культурний розвиток народів відбувається в процесі їхніх постійних взаємовпливів. Більш того: чим більше різних впливів акумулює в собі культура народу, тим культурніше цей народ. Хоча, звичайно, бездумне і беззастережне «усмоктування» чужої культури небезпечно, у чому ми можемо переконатися сьогодні, під жорстоким і цинічним натиском так називаної масової культури, позбавленої, до речі, яких би те ні було національних ознак (так само, як не мають національних ознак хвороби й епідемії).
Нетрадиційні підходи філософа-культуролога М.Поповича до культури, трактування її подій, явищ і фігур для багатьох з нас незвичні. Тим більше що в української культурології майже ні «своїх наукових історій — узагальнених і синтетичних» (И.Дзюба).
Підґрунтям безперервності культурної історії України-Русі є землеробська традиція, тобто спосіб життя народу. Для нас, українців, важливо пам'ятати, що саме культура хлібороба, селянина є самої продуктивною і духовно багатою. «Подароване» нам класиками марксизму-ленінізму визначення про «ідіотизм сільського життя» є провокативним і вульгарним-класовим. «Протягом десяти століть землю нашої вітчизни орав «український» плуг, знаряддя, винайдене на основі балканських зразків нашими народними майстрами й удосконалене поколіннями селян». Плуг навіть позначив одне із сузір'їв в українській народній космогонії.
Українська культура не виявилася на узбіччі історії, зайнявши гідне місце в культурі світової. Наслідком цього стали, з одного боку, система утворення і вченість, побудовані на західних зразках, з іншого боку — приниження української мови як «нижчого» і, у противагу цьому, становлення новоукраїнської літератури народною мовою. Разом з тим, і це потрібно розуміти не як парадокс історії, а як закономірність внутрішньої сили української культури, що зробила відчутний вплив на будівництво імперської культури, такі її визначальні області, як література, наука, живопис, музика тощо. Українець Мелетій Смотрицкий, учений-філолог, написав граматику старослов'янської мови, увівши термінологію, дотепер використовувану росіянами: «гласний, згодна, наголос, склад, крапка, кома, привід, союз, междометіє, дієслово, іменник, дієвідміна, відмінювання і т.д.» Серед перших вихованців Петербурзької академії мистецтв були А.Лосенко, Г.Сребреницкий, ДО.Головачевский, І.Саблуков (Саблучок), привезені з України. Привніс у столицю звички стародрукованої художньої школи Володимир Боровиковский. Українців по походженню і вихованців Києво-Могилянськ академії, що займали важливі духовні посади, можна було зустріти по всій Росії. Відомий «Козьма Прутків» створений онуками графа А.К.Розумовского (Розума). З українського художнього середовища вийшов на загальімперський рівень Ілля Рєпін, дідом П.И.Чайковського був козацький старшина з Полтавщини Петро Чайку. Серед самих видних фігур російської культури найбільше чітко виділяється фігура Миколи Гоголя, відомого «украинизатора» росіянці літератури — і за духом, і по стилю-слову. «І самого Гоголя, і його творчість, — улучно помітив один з ярчайших письменників-емігрантів, що видається поет, культуролог, літературознавець і критик Євгеній Маланюк, — Росія (Петербург, а за ним — Москва) сприйняли з повагою, як геніальні добутки геніального «росіянина», причому це останнє сприймався як синонім «росіянина», москаля, а не як історією створений тип жителя імперії, соціологічний продукт продовження тієї імперії (ілюзія, що живе дотепер і набирає лиховісних обрисів у стараннях адміністративного формування так називаного радянського народу або навіть нації»). Написано це було, до речі, ще в 1935 році.
Чистоплюйством, звичайно, було б будь-яке применшення впливу російської культури на українську, і слава Богові, що сьогодні той вплив уже не трактується так гипертрофіровано.
Право кожного — не мислити тривіально. Але право кожного — і не погоджуватися з таким мисленням, якщо мова йде про конкретний факт або подію. Тепер небагато про українське козацтво. Звичайно, козаки не відрізнялися манерами, були одночасно і сентиментальними, і адекватно жорстокими, але не більш жорстокими, чим їхні вороги. Такий тоді був світ. Але в козаках був закодований нескоримий національний дух волі і вільності, збережений ними для всього народу. Та й на «культурному дереві» залишили свої непрості позначки. Той же Сагайдачний, стає ктитором (опікуном) Київської братерської школи, а Запорізька Січ була колективним членом братерства. На Січі існувала школа «вокального співу і музики», що керував «знаменитий читець і співак» Михайло Кафізма. Козаки були глибоко віруючими людьми, а в гріхах — каялися, як це і заведено серед православного люду (до речі, водилися грішки і за Паньком Олельковичем Кулишом — досить згадати його численні романи...)

3. Світова культура, її майбутнє. Взаємодія національних культур

Багатовіковий досвід розвитку світової культури з всією очевидністю свідчить про те, що майбутнє людства буде визначатися випереджальним розвитком духовної культури і духовного виробництва, інтелектуальним і моральним прогресом світового співтовариства. Проходило в 1988-1997р. під егідою ООН і ЮНЕСКО Всесвітнє десятиліття розвитку культури переконливо показало, що завдяки багатотисячирічної еволюції, у передодні третього тисячоріччя духовна культура став універсальною основою і комплексною силою соціального розвитку людства. Тому знання і творче використання історичних закономірностей розвитку вітчизняної і світової культури, розвиток культурологічного мислення, методології і технології здобувають важливе теоретичне і практичне значення для України, що будує цивільне суспільство.
Культура - це цілісна соціальна система, що включає історичний творчий процес пізнання і перетворення природи, самого людини і суспільства, сукупність утворених у його результаті духовних і матеріальних цінностей і норм, а також способів їхнього виробництва, збереження, використання і трансляції. Історія світової культури являє собою, мабуть, самий коштовний напрямок в історії людства, тому що вона дає можливість виділити і вивчити основну творчу сутність процесу соціального життя людей, засновану на гармонії знання і гуманізму. Задача історії світової культури полягає в тому, щоб простежити історію розвитку думки і творчої діяльності людини в процесі боротьби за підтримку і поліпшення його життя з найдавніших часів до наших днів, визначити мотиви, шляхи, форми, способи й етапи цієї боротьби, виявити й оцінити головні досягнення людства у всіх сферах духовної і матеріальної культури, розкрити досвід і основні історичні закономірності розвитку культури. Здійснення цієї задачі дає глобальне і локальне бачення процесів становлення і розвитку культури людства, окремих країн і народів, що показують їхня постійна зміна в часі і просторі. Вивчення конкретно-історичного процесу формування і розвитку культури, як соціального феномена, наукова обробка й узагальнення подій, фактів і явищ, що дають ключ до пізнання загальних законів і рушійних сил культурного прогресу, допомагають правильному розумінню її сучасного стану і прогнозуванню майбутнього.
Культура XX століття — це культура ПЕРЕХІДНОГО періоду, культура ЗМІНИ ПАРАДИГМИ.
Світ коштує перед вибором: або загинути, не справившись зі сложнейшими проблемами, що гостро коштують перед людиною вже сьогодні, або здійснити прорив у принципово нові області духу і буття, творчих можливостей особистості, знаменуючи цим відкриття нових можливостей і перспектив людства.
XX століття — вік попереджень, що явно знайшов непридатність того способу життя, що веде сьогодні людство. Це століття парадоксів, возвестивше про всесвітнє неблагополуччя. Успіхи науково-технічної революції дозволили зробити переворот у виробництві, побуті, у свідомості людей. Але цивілізація несе в собі руйнівний заряд, що загрожує самому існуванню людства.
На всіх континентах розбуджене людство вирує, бунтує, ставить глобальні експерименти на природі, у суспільстві, у духовній сфері. Народжується «масова культура», і одночасно ростуть значимість окремої особистості, цінність унікального людського життя і долі.
Людство починає усвідомлюватися як єдина цілісна істота. Так, Ул. Соловйов говорить про людство як єдиному «Всесвітнім тілі»; для А.Платонова все людство — один подих, одна жива, тепла істота. Мотив єднання людей Землі звучить у «росіян космистів» і в М.Ганди, у Л.Толстого й у Б.Шоу. Людство виходить на глобальний рівень розуміння свого буття, і одночасно підсилюються тенденції до збереження національних, регіональних, місцевих традицій і особливостей.
Усе велику роль грають інформаційні процеси, а техніко-технологічні можливості XX століття дозволяють створити єдину і цілісну інформаційну систему, до якої в принципі може прилучитися кожна людина. Виникає перспектива розвитку колективного інтелекту, єдиного духовного простору, одночасно існує погроза через СМИ або ІНТЕРНЕТ стандартизувати, уніфікувати життя і свідомість людей, культуру в цілому. У той же час культурний світ XXI століття багатий і різноманітний, і це все більше цінується і розуміється як його достоїнство.
У XXI столітті вже з перші його років визрівають основні тенденції, що і визначають культуру XXI століття як перехідну, де відбувається глибинна переоцінка цінностей.
Перехідність культури XXI століття, поступова зміна культурної парадигми простежуються на різних напрямках культури, у різних її сферах. Покажемо це на деяких прикладах.
З кінця XIX століття з'являються скептицизм у відношенні до класичної традиційної моделі світу, недовіра до ідеї рівного, поступального прогресу. Усі частіше світ здається не таким вуж простим і стійким, якої представлявся довгий час, а навпроти, — складним і суперечливим. Багато чого в цьому світі виявляється як незрозуміле. Подібна атмосфера вплинула на стан природничих наук, «штовхнувши» їх на знаменні відкриття. На початку XX століття природознавство пережило справжню революцію. Особливо значні були успіхи в області фізики.
Новітні відкриття перекидали класичні представлення про світ і готували ґрунт для створення нової його картини. А.Ейнштейном була сформульована загальна теорія відносності. Вона виявила обмеженість представлень класичної фізики про «абсолютний простір і час». Оформилася нова теорія пізнання світу, що поєднує всеосяжні представлення і принципи сучасних фізичних теорій — квантова механіка. Вона вперше дозволила описати структуру атомів, установити природу хімічних зв'язків, пояснити явища надпровідності, феромагнетизму, надтекучості.
На відміну від класичних представлень, нова концепція допускала, що частки виступають носіями корпускулярних і хвильових властивостей і ці властивості не виключають, а доповнюють один одного. Пізніше Н.Бор сформулював важливий принцип додатковості: те саме подія, складна система можуть бути розглянуті за допомогою різних підходів і ці взаємовиключні підходи можуть давати більш повну картину системи, дозволяють зрозуміти її суть. Цей принцип застосуємо не тільки для фізичних систем. Це — принцип розуміння світу.
У такій інтерпретації мир з'являється різноманітним, багатомірним, неоднозначним. Якщо класична картина світу представляла його атомістичним, фрагментарним, де об'єкти незалежні і самостійні, люди індивідуалізовані, явища дискретні, то до кінця XX століття вибудовується інша картина — мир холистичний, взаємозалежний, об'єкти і люди інтегровані в співтовариство.
Якісно міняється і представлення про органічні процеси у світі. Збільшується число досліджуваних об'єктів, з'являються нові методи вивчення, розширюється географія дослідження. Зібраний інформаційний матеріал дає більш широку і трохи іншу картину органічного світу. Відбувається перебудова всієї системи і структури наук, що вивчають органічний світ.
Покажемо це на прикладі біологічної науки, де в XX столітті з'являються нові галузі: вибриологія, гістологія, мікробіологія, біогеографія, генетика й ін. Початок генетиці поклали найбільші відкриття — клітинна теорія Т.Шванна, відкриття закономірностей спадковості Г.Менделя. Була обґрунтована хромосомна теорія спадковості. Генетика показала, що спадковість і мінливість засновані на наступності і видозміні складних систем. Генетика внесла свій внесок у становлення нової картини світу, показавши взаємозв'язок фізико-хімічних і біологічних форм організації матерії.
Навчання В.Вернадського про біосферу як особливій оболонці Землі розкрило масштаби геохімічної діяльності живих організмів, їхній нерозривний зв'язок з неживою природою. Подальші дослідження привели до відкриття зв'язків між біосферою і социосферою, що дозволило позначитися і розвитися концепції ноосфери. На основі цієї концепції формуються нові ціннісні орієнтири екологічної культури, переборюється традиційний антропоцентризм, затверджується представлення про інтегрированості людини в природу, а не панування над нею.
Відкриття калейдоскопічності явищ світу, їхніх складних зв'язків і постійної мінливості порушило класичну стрункість і упорядкованість його картини. До кінця XX століття мир представляється відкритої, нерівновагої, «хаотизированной» системою.
Досягнення в природничонауковій сфері відбилися на інших сферах життя людини. Прискорився процес упровадження наукових відкриттів у практику, побут. У середині XX століття людство пережило науково-технічну революцію. Час повільного нагромадження знань перемінилося різким «стрибком», що змінив якість усього життя. Людство протягом життя одного покоління пересіло з коня на автомобіль і літак, одержало можливість літати в космос, спілкуватися не тільки за допомогою листів, телеграфу, телефону, але і через ІНТЕРНЕТ; дізнаватися про події у світі за допомогою не тільки газет, радіо, телебачення, але і комп'ютерних мереж.
Істотно змінилися характер виробництва й економічні зв'язки і відносини, представлення про політичне життя суспільства. До кінця XX століття стала відчутної потреба в зміні ціннісних орієнтирів політичної й економічної культури. Якщо традиційна економіка, спонукувана конкуренцією і прибутком, носить експлуатаційний характер, то її перспективи зв'язані з іншими цінностями, а саме, — кооперативними зусиллями. Підвищується роль інформації в організації економіки. У політику заснована на силі ієрархія, що панувала, змінюється голархією, заснованої на гармонії інтересів.
Культура XX століття, демонструючи руйнування традиційних форм і зв'язків, «набудовує» на засвоєння нових цінностей. Їй багато в чому допомагає духовна культура (зокрема, філософія), що здобуває особливу значимість, і, перебудовуючи сама, розробляє нову культурну парадигму.
Якщо традиційні філософські системи орієнтувалися на онтологичні і гносеологічні проблеми, то нова філософія на перше місце виводить — ЛЮДИНИ; вона стає культурологічною. Її цікавлять проблеми гуманізму в його новому контексті.
Людина, сенс життя, особистість — домінуюча тема філософської культури XX століття. Екзистенціалізм розробляє проблему людини як унікального явища. І не випадково сама філософія — не суха академічна доктрина, а філолофсько-художнє есе. Проблеми особистості, гуманізму народжують філософію фрейдизму, становлення соціальної психології.
У середині XX століття в концепціях Г.Маркузе, Э.Фромма, Ф.Франка й інших критично переосмислюються традиційні цінності, наполегливо говориться про перспективність гуманізації культури, що переборе тоталітаристські тенденції в суспільстві. Э.Фромм не приймає розвитку сучасної культури з її споживчими тенденціями і деперсоналізацією.
Культура XX століття (80-і роки) формулює новий погляд на соціальний прогрес. Він можливий при орієнтації на баланс, а не тільки на споживання ресурсів, при орієнтації на послуги, а не на товари.
Увага до проблем особистості в XX столітті не могло не позначитися на переоцінці самої культури, її місця і ролі в житті суспільства. Не випадково саме на початку XX століття оформляється самостійний напрямок у філософії, іменоване «філософія культури», а потім і культурологія як самостійна і важлива область пізнання.
Ницше в Європі, деякою мірою російські слов'янофіли й особливо творчість представників срібного століття заклали основи культурологічної традиції, що пройшла через весь XX століття, ознаменували його особливість і намітили перспективи культури в XXI столітті. Цей напрямок представлений найрізноманітнішими духовними плинами і національними школами. Так чи інакше до нього відносяться: Г.Зиммель, О.Шпенглер, Х.Ортега-и-Гассет, К.Леонтьев, Э.Фромм, Н.Бердяєв, А.Тойнби, П.Флоренский, С.Франк, Ф.Хайек і ін.
Слід зазначити особливе місце російської культури кінця XIX — початку XX століття встановленні нової духовної культурної парадигми, у переорієнтації світових культурних цінностей. Культура срібного століття оголосила про пріоритет духовних цінностей, поставила проблему особистості і її волі, її унікальності і самоцінності, оцінила значення тріади добра-істини-краси для цілісного і гармонічного розвитку світу, універсума, людини.
Сучасна культурологія скептично відноситься до прихильності традиціям, нормам, канонам, до твердого детермінованості розвитку культури. Зараз більше цінується різноманіття і багатство проявів культури, нестандартність, оригінальність її існування. Підвищується цінність місцевої, регіональної, станової, професійної і т.д. культури.
У культурології XXI століття сильні акценти духовності культури, і тому всі її концепції зацікавлено відносяться до особистості, утвору її як неабиякої, несхожої на інші. Відзначається, що культурна практика різноманітна, вона може бути і не духовна, а утилітарна, прагматична, але пріоритет належить духовній культурі. Культура повинна прагнути до ідеалу — одному з проявів її духовності. Наявність духовності — це неодмінна умова саморозвитку, самовдосконалення особистості.
Головна ж ідея, до якої приходить культурологія XX століття, і яка, імовірно, буде домінувати в культурній парадигмі XXI століття — це цінність усякої культури, рівноправність існування і розвитку цих культур, якщо вони несуть у собі гуманістичні орієнтири.
Для культурології XX століття важлива ідея плюралізму культур. У різноманітті культурних традицій бачиться достоїнство і вища цінність її існування.
Культурологія XX століття підвела людство до усвідомлення необхідності подолання євроцентристських підходів, колоніальних по суті принципів відносини до культур різних народів. На порядок денний устало питання усвідомлення багатоцентричності культури, що представляє найширший спектр різних культур. Багатоцвіття культур — це найбільша цінність людства.
Загальнокультурні орієнтири не могли не вплинути на стан художнього життя бурхливого перехідного періоду в історії людства, іменованого XX століття.
Художньо-естетична система XX століття увібрало в себе всю повноту духовних шукань суспільства. Художня картина світу — відображення експериментаторства людини в сфері мистецтва. Відкрита, нерівновага і незавершена, швидко мінлива, рухлива система поєднує безліч щодо самостійних художніх напрямків: від реалізму до модернізму, що включає в себе експресіонізм, супрематизм і авангардизм, сюрреалізм і формотворчість на початку століття до постмодерна з другої половини і до кінця XX століття.
Кожне з напрямків має свою художньо-культурну специфіку, свої мети і ціннісні критерії. Але є якась принципова спільність цього художнього калейдоскопа XX століття: пошуки нових цінностей, переоцінка традиційних художніх систем.
Ті напрямки художньої творчості, що у XX столітті продовжували традиції мистецтва у формах реалізму, соціалістичного реалізму і кращі зразки яких виявляють собою сучасну класику, також являють собою мистецтво XX століття з його прагненням вийти на проблему особистості, проблеми духовності. Ці пошуки можна знайти у творчості Т.Манна, А.Барбюса, А. Франса, М.Горького, Г.Фаллади і багатьох інших художників пера. Цікаві творчі відкриття в області музики в М.Равеля і К.Дебюсси, Д.Шостаковича і С.Прокоф'єва, И.Стравінського і С.Рахманінова. «Нове кіно» відкрило людству нові теми і способи пошуків цінностей у творчості Ф.Феллини й А.Тарковского, А.Довженко і М.Антониони, С.Эйзенштейна і С.Крамера, В.Пудовкіна й А.Курасова, Д.Вертова і И.Бергмана. Перелік імен, що представляють реалістичне мистецтво XX століття, своїми найкращими роботами в різних видах і жанрах мистецтва можна продовжувати і продовжувати. Реалістичне мистецтво складає основу розвитку художньої картини світу XX століття. «Нервом» же розвитку сучасного мистецтва, творчим імпульсом і зарядом його багатобарвності несподіванки є мистецтво модерну.
У художніх шуканнях XX століття сильне відчуття протесту проти традиційного, канонізованого мистецтва, що не здатне виражати те, що хвилює сучасної людини. Представників модерну, авангарду не задовольняє простої, нетворче повторення художніх норм і правил класичного мистецтва. Вони виступають проти пасивного і поверхневого копіювання дійсності. Їх тягне розібратися в цьому світі, знайти його першооснови, виразити них у нових художніх формах і «сконструювати» світ заново. Художники XX століття відчувають потреба в більш вільному і розкріпаченому спілкуванні зі світом. Звідси підкреслена естетична антинормативність, що часом здобуває бунтарський, епатируючий, екстравагантний характер. У художніх програмах і маніфестах проголошуються нові художні і естетичні принципи, на зміну яким незабаром приходять нові цінності. Родняща сучасних представників мистецтва, при всій їхній розмаїтості і несхожості чорта, — «зрада самим собі». Художники знаходяться в постійному пошуку, багато хто переживають кілька періодів у художній творчості, виявляючи себе в різних «іпостасях» (П.Пикассо, В.Кандинский, И.Стравінський, Ле Корбюзье).
Наступне, що поєднує художню систему XX століття, — якісь универсалії, без яких не обходиться жоден художник: логіко-структурний підхід до світу й одночасно — алогічний, метафоричний, міфологичний; світ з'являється те в образі технічних пристроїв і механізмів, те найтонших інтуїтивних прозрінь, то у виді розірваного буття, те як цілісний-духовний.
«Разнорегіональність» і багатомовнісь мистецтва XX століття все частіше сприймається як «своє». Досить показовий синтез різнорегіональних і різночасних художніх традицій. Це особливо характерно для постмодерна. Крім характеру «світового», мистецтво XX століття усе більше здобуває риси «всесвітнього». У XX столітті усе яскравіше виявляється вагома роль мистецтва. Воно приоритетно в осмисленні картини світу і доданні цій картині людських рис.
Ці риси знайшли своє відображення й у традиційних видах мистецтва — образотворчих, літературі, театрі, музиці, і в нових — кіно, художньої фотографії, телебаченні.
Так, у літературних творах Ф.Кафки, А.Камю, Дж. Джойса, що уособлюють собою визначений етап мистецтва XX століття, домінують тривожність, відчуття невизначеності, похмурість і песимізм.
Саморозірваність свідомості, відчуття відірваності і замкнутості особистості в цьому світі звучать у драматургії Э.Ионеско, С.Беккета, Ж.-П. Сартра. Народжується «драма абсурду». Схожі настрої і переживання, виражені засобами образотворчого мистецтва, — в О.Цадкина, С.Дали, у деяких полотнинах П.Пикассо. На картинах С.Дали, наприклад, кошмарні фантасмагорії і бачення, виконані з приголомшливою вірогідністю; музичними засобами — в А.Шенберга, К.Пендерецкого, И.Стравінського. Останній пройшов шлях у творчості від неокласики до додекафонії.
Крайня форма прояву модернізму — творчість авангардистів. Вони люто виступали проти зведення мистецтва в особливу естетичну сферу, активно шукали всеестетичні способи впливу на людину. Серед цих способів і перебільшена емоційність, звертання до безпосереднього почуття, що проявились в експресіонізмі; і культ машини — художня репліка успіхів науки і техніки, але не ілюстрація, а художнє прочитання соціальних явищ XX століття; і твердження про самоцінності слова у футуризмі, і руйнування всякого традиційного змісту змісту в слові (дадаізм).
Авангардисти відмовляються від звичних, по їхньому представленню, шаблонових елементів традиційного мистецтва: «сюжет», «характер»; переосмислюють ритми свого часу, тяжіють до відверненого мислення, до асоціативних структур. Тут можна доглянути аналогію з пошуками фізиками структури матерії. А К.Малевич, наприклад, повідомляє про новий пластичний лад. Його площинні, двовимірні одноколірні форми супрематичних побудов з'являються творцем «автономними, живими» і не мають ніякого зв'язку з реальним світом.
Вважалося, що нове мистецтво повинне створювати, конструювати новий світ форм, використовуючи не звичні взаємини форми і кольору, а на основі ваги, швидкості, напрямку руху. В образотворчому мистецтві це знайшло відображення у творчості М.Крокувала, П.Филонова, В.Кандинского; у літературі — у Б.Брехта, Л.Арагону, В.Незва-ла; у В.Мейерхольда — у театрі.
У панорамі художнього життя XX століття виділяється напрямок, де сильний порив до духовності. Це російський символізм (А.Блок, В.Брюсов і ін.). Тут звучить смуток через утрату гармонії світу, самітності особистості й ілюзорності волі людини. Але у творчості символістів сильно і прагнення знайти нову гармонію зі світом і у світі.
Художньо-естетичні шукання в XX столітті являли собою коштовний досвід людства по усвідомленню себе в нових социокультурних умовах. Цей досвід допомагає сучасній людині вийти зі світу — «музею», де усе розкладено по поличках, де кожен експонат описаний, пронумерований, вивчений і «виправданий», у світ креативний, світ творчості, де людина в більшому ступені виявляє свою волю, самостійність і творчість.

Висновок

Любите смотреть свежие фильмы? Недавно вышедшей Джанго освобожденный от режиссера Квентина Тарантино - фильм, который действительно стоит посмотреть. В центре сюжета находится освобожденный раб в поисках своей любимой жены.
Культурний досвід XX століття дозволив наприкінці сторіччя усвідомити пріоритетні напрямки існування людини, актуального і перспективні для третього тисячоріччя. Це проблеми: глобалізація — як нова міра культури; гуманізація — як головний напрямок і зміст розвитку культури; гармонізація, коеволюція природи і суспільства — як головна умова виживання і подальшого розвитку людства.
Людство на початку XXI століття готово вибрати одну з альтернатив майбутнього існування: устати на шлях самознищення, самознищення, повторивши помилки минулого, або здійснити прорив у принципово нові області людського духу, творчих можливостей. Вибір у XXI століття відкрите.

Література

1. Зотов А.Ф. Світогляд на рубежі тисячоріч//Питання філософії. 1989. № 9.
2. Кандинский В.В. Про духовність у мистецтві. — Л., 1990.
3. Липке А.И. На порозі відеокомп'ютерної ери. — М., 1988.
4. Моисеев Н.Н. Універсальний еволюціонізмові/Питання філософії. 1991. № 3.
5. Новикова Л.И. Цивілізація перед вибором//Питання філософії. 1990. № 7.
6. Прохорова А.В., Разлогов К.Э., Рузин В. Д. Культура прийдешнього тисячоріччя//Питання філософії. 1989. № 6.
7. Раппопорт А.Г. Утопія й авангард: портрет у Малевича і Фило-нова//Питання філософії. 1991. № 11.
8. Самосвідомість європейської культури XX століття. — М., 1991.
9. Сумерки богів. — М., 1989.
10. Эрвин Ласло. Століття біфуркації. Збагнення що змінюється ми-ра//Шлях. 1995. № 7.