Освітній портал MyReferatik

Розгляд питання про сутність моралі пов'язаний з виявленням її смислу для людського розвитку і здійснюється на основі знань про специфіку людського буття. В залежності від розуміння цього смислу мораль інтерпретується і як мудрість життя, і як звід правил, створених для того, щоб регулювати поведінку людей, розглядається у зв'язку з сутністю людини як безпосереднє вираження людяності або в суто технологічному значенні, як засіб, що обслуговує людську діяльність з боку її вираження в поведінці людей. Зазначимо, що в останньому судженні про мораль виключається саме питання про сутність моралі, правомірність його постановки, оскільки таке тлумачення моралі виключає її змістову специфіку й спирається на її прикладний, функціональний характер.
Пояснення необхідності моралі, її сенсу для людського розвитку пов'язане зі знаходженням джерела, котре породжує моральний спосіб освоєння людиною дійсності. Вирішення цього питання аж ніяк не вичерпується встановленням суспільного характеру моральності, виведенням її зі змін, що відбуваються в суспільному житті. За всієї само-очевидності такого зв'язку визначення сутності моральності пов'язане з аналізом її генезису, зі знаходженням джерела само-руху моральності, того, що за всіх змін моральності в історично-конкретні періоди визначає логіку її розвитку як моральності, й стосовно чого ми говоримо про все-історичний характер моральності, визначаємо, попри всю її мінливість, особливості, в яких розвивається її специфіка, та її внутрішню структуру. В цьому полягає завдання даного параграфу, а його вирішення пов'язане з сутнісним аналізом моральної діяльності й сягає своїми коренями в підмурки специфічно людського способу буття.
Сутнісний аналіз моральності передбачає розгляд її стосовно людської діяльності, змістовно-загального відношення людини до світу і є необхідним ступенем у вивченні моральної діяльності.
Пізнання й перетворення світу — основа, котра визначає творчий характер людської діяльності, її будівничу потужність. Сприйнята однобічно лише як перетворення довкілля за сваволею людини й безвідносно до сутності перетворюваного, тлумачена часом як свобода творчості — така діяльність криє в собі негативний смисл не тільки тим, що являє акт насильства над довкіллям. Суть полягає в тому, що сам акт насильства, сваволі означає неблагополуччя в людському ставленні до світу, яке несе загрозу зруйнування цілепокладення — специфічно людського набутку.
Хоч би на що спрямовувала свої зусилля людина, хоч би чого прагнула, хоч би що робила — завжди її устремління, зусилля, дії співвіднесені з уявленням про те, чого вона прагне, з метою. Разом із тим визначеність мети залежить не тільки від хотіння. Уявлення про неї складається в процесі пізнання тих явищ і предметів, котрі визначають не тільки покладену мету, а й саме дані, а не інші способи дії. Такі знання можуть бути одержані досвідним шляхом і виявитися достатніми для певних сторін, актів діяльності. Інші аспекти діяльності пов'язані з високими рівнями розвитку теорії.
Діяльність людини, від найпростіших проявів до складних форм, є способом людського існування і як така вона покладає в собі реалізацію творчого, духовного потенціалу людини. Думка про те, що вдоволеність людини своїм життям перебуває в прямій залежності від наявності в ньому творчого начала, сьогодні не є новиною. Розкрита в різних контекстах телепередач і публікацій, розглянута стосовно найрізноманітніших професій, вона з достовірністю підтверджена життям, людським досвідом, виражає одну з незаперечних істин людського буття.
Коли ж мета визначається безвідносно до того контексту, який становить дану конкретну справу, не покладена в її основу й не випливає з неї, визначається одним лише хотінням, то не тільки мета, а й уявлення про результат діяльності позбавлені конкретності та духовного вдоволення, яке відчуває людина в цьому процесі самореалізації. Наприклад, поставлена студентом мета стати спеціалістом у певній галузі, можливо, перетвориться на ланцюг тяжкого
й виснажливого насильства над собою з тієї причини, що вона зостанеться простим хотінням. І зовсім інша справа, якщо ця мета виростає з актів пізнавальної діяльності, кожний із яких у своєму конкретному змісті несе прилучення до того, що існувало поза його світом, а ставши його надбанням, обернулося й способом реалізації його творчого потенціалу, його справжнього самоздійснення. Одержане в цьому процесі знання стає засобом для досягнення наступної мети й лише таким чином набуває творчого характеру, стає способом самовизначення особистості. Розглянутий приклад дає дещо спрощене уявлення про цілепокладання, але цікавий тим, що розширює наше уявлення про діяльність, її творчий характер, підводить до розуміння цілепокладання з боку його розвитку.
Підняте питання про цілепокладаючий характер людської діяльності важливе тим, що його вирішення пов'язане з визначенням сутності діяльності. Розглядаючи суспільну сутність «родового», змістово-загального характеру людської діяльності в тому, що людина «відноситься», К. Маркс розкриває її у визначеності відношення між природою предмета й природою відповідної їй сутнісної сили людини '.
Це відношення «створює особливий, дійсний спосіб ствердження» людини, діяльність. Ця ж думка виражена при з'ясуванні зв'язку між пізнанням і його предметом у питанні: «Хіба, коли предмет сміється, дослідження повинно бути серйозним, а коли предмет похмурий, дослідження повинно бути скромним?»2. Суспільна сутність людської діяльності розглядається й стосовно загальної скромності духу, котра є розумом, тією універсальною незалежністю думки, яка ставиться до всякої речі так, як того вимагає сутність самой речі3. Цитований текст поглиблює наше розуміння суспільної сутності людської діяльності, виводить його за межі звичних уявлень про суспільність, опертих на емпіричні виміри, розкриває зміст раніше розглянутого поняття «людина відноситься» в його значенні для з'ясування специфіки діяльності як способу людського буття.
Здатність співвідносити себе зі світом, бути відповідним, ставитися є проявом духу, суспільність — ядро специфічно людського ставлення до світу, яке реалізується в діяльності, визначає її специфіку. Олюднення світу й людини —
процес, у якому чуттєва, безпосередня взаємодія зі світом перетворюється з розвитком суспільних зв'язків, стає відношенням, а почуття безпосередньо в практиці «стають теоретиками»... Саме таким чином змінюються потреби та спосіб їх задоволення, гола корисність стає людською користю, її духовний, суспільний характер формується в тому, що у ставленні до світу, речі, якими вони є для людини, покладено й ставлення, відповідне логіці речі, іншого як людини. Так людина самовизначається відповідно до логіки людини, присвоює свою людську сутність. У цій єдності ставлення до світу для мене і, тим самим, відповідно до його логіки й виникає цілепокладання, визначається предметний характер людської діяльності.
Олюднення світу, його перетворення означає не бездумне втручання, переінакшення, а вдосконалення світу згідно з законами його розвитку. Олюднена природа, тобто природа, що сприймається у її відношенні до людини, й тим самим у відношенні до себе, природа, якою вона є і якою вона в цьому змісті постає для людини,—дві сторони, які в єдності визначають основу пізнавально-перетворюючої діяльності. Й тут розкривається, що побачити через її смисл для людини й те, якою вона є по відношенню до себе, оволодіти цим специфічним відношенням дано людині — суспільній істоті. Саме таке бачення є величезним досягненням людського генія, схоплена в русі досконалість суспільної сутності людини, вираженої в її діяльності, здатності відноситися, відповідати світові, взаємодіяти на рівні усвідомленої діяльності, взаємовідношення.
Людське ставлення до світу — це реалізована в діяльності здатність відноситися, загальна продуктивна сила. Вміння співвідноситися, підходити, виявляти й виробляти у відповідності з логікою речі визначається суспільною сутністю свідомості (або ж, як її визначають інші,— суспільністю). Вона реалізується у визначеності відношення між предметом і відповідною йому сутнісною, суспільною силою, в самому акті відповідності предметові. Зі здатності відноситися, творчої потенції суспільність перетворюється по відношенню до предмета на своєрідну сутнісну силу, розкривається як зумовлена предметом і виражена у відповідності йому своєрідність людської сутності,— загальної продуктивної сили — того, що людина «відноситься». Суспільність є в цьому, конкретному способі реалізації специфічною продуктивною силою, а її опредмечування є діяльністю.
Виходячи з розуміння діяльності як способу людського буття, його ствердження, розглядаючи суспільність як початкове в діяльності, що визначає її людський смисл і виражене в тому, що, на відміну від тварини, людина «відноситься», розглянувши сутність людського відношення, ми дістаємо уявлення про те, що має бути покладено в основу досліджень конкретних, у тому числі й моральної, діяльностей.
Згідно з розумінням родової сутності людини як дійсної сукупності її сутнісних, творчих сил, аналіз морального способу освоєння людиною світу пов'язується з виявленням предмета освоєння, своєрідності сутнісної сили, в якій через її відповідність предметові реалізується творчий потенціал людини. Спосіб опредмечування сутнісної, творчої сили й становить сутність даного, морального способу освоєння, його внутрішній смисл.
Що ж освоюється моральним способом? Предметом, котрий визначає своєрідність морального способу освоєння є суспільність. її безпосереднє присвоєння в моральному відношенні здійснюється через становлення особливої сприйнятливості — сприйнятливості в іншому — людини. У ставленні до іншого як до людини реалізується суспільна, людська сутність індивіда, задовольняється органічна для суспільної істоти потреба у співпричетності до інших, до суспільства.
Моральна сприйнятливість, у якій здатність співвідносити себе зі світом реалізується у сприйнятті іншого як людини, зумовлена тим, що вона постає в цілісній конкретності індивідуально неповторного вираження, як особистість, і її сприйняття має конкретно-чуттєвий характер, грунтується на особливій заінтересованості — небайдужос-ті, суть якої у виокремленні неповторного «обличчя» іншого, в розрізненні і, таким чином, у досяжній співпричетності йому. Результат здійсненого контакту, що переживається в почутті прихильності, характеризується різними рівнями її втілення, але спільною для них є співпричетність — механізм суспільності, присвоюваної в моральній діяльності. Виражена в моральному спілкуванні в своїй безпосередності як специфічно людська, міжособистісна форма зв'язку людей, суспільність людини задовольняється в присвоєному почутті спільності, має духовний характер.
Реалізоване в цьому процесі самоздійснення індивіда як людської істоти не обмежене ніякими рамками. Водночас моральний спосіб освоєння в своїй якісній визначеності (за всіх його історичних змін) розкривається межами, які позначаються специфікою предмета — суспільністю та відповідною йому сутнісною силою — моральною сприйнятливістю. Суспільність, що реалізується в неповторності індивідуального вияву у взаємовідношенні кожного до іншого як до людини і є способом присвоєння людиною своєї людської, суспільної сутності безпосередньо у відношенні, тобто способом її існування.
У визначеності відношення між предметом — іншим як людиною та відповідною йому сутністю, продуктивною силою — моральною сприйнятливістю — створюється особливий, моральний спосіб ствердження людини.
Людська сутність, начало людини є її суспільна сутність. Вона зумовлює істинні суспільні зв'язки людей, які відтворюються в діяльності. Люди в процесі діяльного здійснення своєї сутності творять, виробляють суспільний зв'язок. Розглядаючи людську сутність як суспільну. В. П. Іванов зазначав: «їх (індивідів.— А. Ф.) суспільність є початковою передумовою самої можливості діяти в специфічній соціальній ролі: тільки будучи людьми, можна здійснювати суспільно-соціальні функції. Таким чином, здатність бути людиною, тобто родова суспільна сутність, припущена в активі індивіда й немовби передує його функціональному підключенню до суспільних форм діяльності. Виходить що індивід здатний увійти в соціальне ціле тільки як така його частина, котра вже містить у собі ціле у вигляді основи, сутності й передумови буття» '. Наведений текст із книги В. П. Іванова, так само як і раніше розглянуті міркування представників екзистенціальної філософії, дають уявлення про те, наскільки принциповим є питання про суспільну сутність як родову для людини, наскільки з його вирішенням пов'язане розуміння сучасних проблем людини і в тому числі значення моральності в її розвитку. В контексті міркувань про родову людську, суспільну сутність моральність прояснюється як спосіб її безпосереднього присвоєння в діяльності, її існування.
Починаючи з Платона, Арістотеля, включаючи й наш час, питання про суспільну сутність людини було відправним, вихідним в обгрунтуванні моралі як сфери специфічно людського прояву або спрощеного тлумачення моралі як правил поведінки аж до заперечення її.
Водночас у саме поняття «суспільність» вкладався різний зміст. Не вдаючися до аналізу його різних тлумачень відповідно до дійсної історії суспільного розвитку, все ж необхідно виділити дві тенденції в тлумаченні поняття «суспільність», оскільки від них прямо залежить і пояснення феномена морального.
Одне з них розглядає поняття «суспільність» як тотожне поняттю «соціальність», акцентує увагу на тому аспекті, в якому охоплюється спосіб виробництва й відповідна йому організація суспільства, історично-конкретна система суспільних зв'язків. Домінуючими в аналізі виступають економічні підвалини. Всупереч відомим з історії фактам незбігу соціального й духовного розвитку, що становило окрему проблему наук про людину, в тому числі й неодноразово підкреслюваної думки, що економічні відносини впливають на всю систему суспільних відносин, визначають зміни в них лише в кінцевому підсумку, саме це останнє не дістало'належного розкриття в дослідженнях цього напряму.
Наслідки такого спрощеного тлумачення історичного процесу суспільного розвитку виявилися особливо відчутними для пізнання духовної діяльності людини, і насамперед — моральної. Історично-конкретний аналіз соціально-політичної структури суспільства та її основи — економічних відносин обмежував уявлення про суспільне життя, його світоглядні підвалини та їх вираження в життєдіяльності живих, конкретних, цілісних індивідів. Внутрішній світ людини, її індивідуальність і, отже, її творчі потенції випадали з контексту суспільного життя, не охоплювалися при аналізі. Відбувалося те, що суспільна сутність людини, її родова сутність як загальна передумова специфічно людського способу буття розглядалася в контексті її історичних модифікацій, але безвідносно до своєї специфіки.
Взята лише в її даному історичному вираженні, суспільність розкривалася не як історичний період реалізації людського способу буття, його здійснення за певних соціально-економічних умов, а з абсолютизацією цього моменту, фактично підмінювалася самими умовами, незалежно від того, що в них реалізується. Таким чином, із поняття «суспільне буття» вихолощувався його людський зміст, а спрощене тлумачення суспільного буття відкривало можливості для вкрай викривленого розуміння покладеної в його основу єдності індивідуального й загального, людського, для спекуляцій при його тлумаченні.
Безвідносно до змістової специфіки людського способу буття, що реалізується в своїй дійсності в діяльності жи> вих, конкретних, цілісних індивідів, суспільне буття охоплюється в своєму функціональному значенні й присвоюється суспільством як протиставлене буттю індивідуальності. Остання постає як початково, з витоку позбавлена суспільної сутності, якої набуває (соціалізується) в процесі включення в суспільне життя.
Для інтерпретацій моральності такий підхід мав ряд наслідків. По-перше, як діяльність, не пов'язана безпосередньо з економічними відносинами й позначеною їхніми межами структурою суспільного буття, моральність втрачала можливість бути сприйнятою інакше, ніж у прикладному значенні. Розглядувана в цій площині, моральність розкривалася як спосіб примусу індивіда, його суспільного виховання шляхом впливу на засвоєння ним поставлених суспільством вимог і приписів та відповідної реалізації в поведінці. Виступаючи в цьому, прикладному значенні, мораль і не могла бути розкритою в своїй специфіці як діяльність, котра має безпосереднє відношення до вироблення людяності.
Друга тенденція в науковій розробці поняття «суспільність» пов'язана з філософським аналізом проблеми людини, реалізується в дослідженні суспільної сутності як її творчої, родової сутності, котра проявляється в своїй якісній визначеності в життєдіяльності індивідів у процесі становлення їхніх творчих, сутнісних сил. Становлення суспільної сутності людини простежується з розвитком родоплемінної спільноти, а в період становлення соціальної форми зв'язки між людьми чимраз чіткіше проявляються в своїй якісній визначеності в моральності. І хоч репрезентуючі її (моральність) нрави й звичаї своїм корінням сягають у відносини, що виникли з кревної спорідненості, передбачають за своїм походженням колізії, виниклі в цій сфері, регулюються переживаннями на грунті цих зв'язків,— почуття ганебного або ж доброчесного співвіднесене з «мірою компетенції людини».
Становлення й усвідомлення почуття ганебного є результатом перетворення страху на совість (духовне почуття) в процесі становлення суспільного зв'язку між людьми, результат досвіду та спостережень, що змінили жах, характерний для табульованої поведінки. Не менш суттєвим для розуміння процесу становлення моральності у відповідності зі становленням суспільності є те, що сам перехід до соціальної форми зв'язку усвідомлюється древніми початково з колізій зруйнування кревних зв'язків. Так, спостережувана ними тенденція до роз'єднання патріархальної спільності в процесі активізації індивідів способом ствердження себе над іншими усвідомлюється в контексті міфологічних уявлень про помсту, котра набагато перевершує початковий злочин і в наростаючій лавині наступних відомщень становить серйозну загрозу спільності й людині.
Міф про Атрея та Фієста (Тієста) входить у живу тканину життя людей як першопричина трагічних подій нового часу, осмислених великими трагіками Греції. Зіткнення старого й нового часу, суперечності, ним породжені, осмислені вченими досить глибоко. Одначе в цьому аналізі не піднято важливий шар, пов'язаний зі становленням моральності й необхідний для її розуміння. Виникаючі з глибинного, доступного людині на рівні кревних зв'язків її переживання своєї співпричетності з іншими людьми, людством і досьогодні найкраще розуміються на прикладах материнської любові, яка в собі покладає інтерес дитини й себе покладає в основу цього інтересу. Та саме подібним чином розкривається суспільна сутність моральної свідомості, почуттів, їхнього духовного характеру.
У цьому зв'язку щонайглибше проникнення в сутність моральності великими представниками людства завжди пов'язане з виявленням у ній того абсолютного, що становить закон для людини, що не вкладається ні в межі кожного з наступних етапів суспільного розвитку, ні їх разом узятих. Це й породжує прагнення виділити моральність як явище або надісторичне, або як преддане людині (хоч це не завжди означає, що корені моральності передбачаються в біологічній природі людини). Скоріше йде мова про різні інтерпретації моральності — іманентної людському розвиткові. Внутрішньо притаманна людству як його істинно суспільна сутність, моральність тлумачиться як генетичний код людини, що його індивід у своєму бутті має виявити в процесі свого самовизначення, в знаходженні себе. В цьому розумінні й тлумачиться поняття предда-ного йому. В інших філософських інтерпретаціях моральність як справді суспільне буття індивіда виступає як спосіб адекватного здійснення предданої йому як людському індивідові суспільної сутності, її реалізації в конкретному бутті. Саме таким чином і дістає пояснення процес, у якому глибинні, внутрішні підвалини моральності дістають вираження в зовнішньому, розкриваються в життєдіяльності людини через учинки, поведінку згідно з нормами, які в своїй імперативності несуть міру людяності.
Родова людина вже у собі містить суспільність, яка є «загальною передумовою усуспільнення діяльності, а не її похідною» '. Усуспільнення людини в процесі моральної діяльності в своїй основі покладає розвиток суспільності через розвиток певної сутнісної сили — моральної сприйнятливості. В цих координатах і слід шукати джерело моральності. Думка, згідно з якою родова людина уже в собі містить суспільність, себе робить загальною й колективною істотою (Маркс), підводить до розуміння того, що потреба в співпричетності з іншими, суспільством, іманентна людині, аж ніяк не визначається штучним моделюванням, а є природною й найбільш органічною потребою, до задоволення якої з необхідністю спонукає людину її суспільна сутність. У процесі діяльнісного втілення своєї сутності людина, задовольняючи цю органічну для неї потребу, творить, виробляє людський суспільний зв'язок, котрий є справжнім суспільним зв'язком, оскільки в ньому людська сутність реалізується безпосередньо й адекватно.
Таким чином, розкривається сутність морального способу присвоєння людиною суспільності, родової сутності, яка становить сенс самого відношення, його мету і засоби.
У ставленні до іншого як до людини, у відповідності йому здатність відноситися реалізується в сутнісній силі — особливій сприйнятливості, своєрідність якої визначається своєрідністю предмета, тим, що предмет — інша людина — розкривається як утілена в індивідуальній неповторності справжня людська сутність.
Розглядаючи моральне вдосконалення як головне джерело відродження людини й суспільства — реальну основу людського єднання, Л. М. Толстой розкриває почуття спільності і єднання з іншими як спосіб знайдення особистістю самої себе, основу «діалектики душі» людини. Важливість для Толстого питання про можливості шляху кожної людини до інших людей, а отже й до себе, до «діалектики душі» розкривається через аналіз специфіки спілкування, вираженої в терміні «розуміння». Через зіставлення двох розрядів людей — «розуміючих» і «нерозуміючих» — Л. М. Толстой роз'яснює по суті специфіку моральної сприйнятливості. «Розумінням я називаю ту здатність, котра сприяє нам розуміти миттєво ті тонкощі в людських відносинах, які не можуть бути осягнуті розумом. Розуміння не є розум, тому що, хоча з допомогою розуму можна дійти до свідомості — тих же відносин, які пізнає розуміння, але ця свідомість не буде миттєвою, й тому не матиме прикладення. Тим-то дуже багато є людей щонайрозумніших, але не розуміючих; одна здатність ніскільки не залежить від іншої» '.
В іншому контексті великий письменник людства підкреслює: «Важко й навіть мені здається неможливим розділяти людей на розумних, дурних, добрих, злих, але розуміючий і нерозуміючий — це для мене така різка риска, котру я мимоволі проводжу між усіма людьми, яких знаю» '.
Розуміння як здатність співучасті в житті інших людей і є шлях життя власного, діалектика душі», неможлива без глибинного, внутрішнього життя, чистоти моральних почуттів.
У своїй відповідності предметові, що відкривається лише за підходу до нього як до цілісності, моральна сприйнятливість має конкретно-чуттєвий характер, реалізується через духовні почуття. Спосіб її реалізації — в освоєнні предмета, спосіб її опредмечування — у відносинах безпосередньо між індивідами. Цей смисл закріплений у моральному житті людей відомим афоризмом, що любити вітчизну, людство можна тільки люблячи конкретну людину. Через вияв у конкретній цілісності індивідуально неповторного вираження людської, суспільної сутності, сприйнятливість як продуктивна, сутнісна сила реалізується в співучасті, співпереживанні, в моральній діяльності.
«Лише поставившись до людини Павла як до собі подібного, людина Петро починає ставитися до себе як до людини»2. В даному тексті міркувань К. Маркса думка про специфіку ставлення «як до собі подібного» важлива не тільки виділенням у ньому адекватності, а й тим, що ця характеристика підкреслено призначена для виділення специфіки ставлення людини до людини як ставлення до себе як до людини. Думка про специфічно людське ставлення до іншої людини як про спосіб безпосереднього здійснення людини в собі, спосіб самоздійснення дістає дальший розвиток. Щоразу,— пише Маркс,— людина «Павло як такий, в усій його павлівській тілесності», стає для нього формою прояву роду «людина» 3. Таким чином розкривається сутність морального способу присвоєння людиною суспільності, родової людської сутності, що реалізується в своїй безпосередності в єднанні, спільності людей, на основі якої виникають усі інші соціальні зв'язки.
Розглянута з цих позицій моральна діяльність може бути представлена в її генезисі як пов'язана зі становленням специфічно людської здатності відноситися, її безпосередня реалізація у стосунках між людьми, в сутнісній силі, що продукує «єднання людей», суспільний зв'язок. її своєрідність визначається в процесі виділення спільноти з природи. На цьому етапі індивід усвідомлює себе, тобто стає людським індивідом через свою тотожність зі спільнотою, в межах того, наскільки зоологічна індивідуальність перейшла у співвіднесеність зі спільнотою, виражена на рівні усвідомлення себе як мініатюри спільноти. Саме таке виділення, здійснюване стосовно природи, його рівень слушно визначається як інстинктивне усвідомлення або ж як усвідомлення інстинктів.
Процес виділення природи як зовнішнього щодо спільноти є водночас виділенням, усвідомленням себе- спільнотою. Становлення свідомості, її суспільної сутності розкривається також у судженнях про мову — породженні так само стародавньому, як і сама свідомість. Суспільна сутність мови покладається в тому, що вона існує для всіх інших людей і лише тим самим існує також і для мене самого. Тут мається на увазі не кількісний вимір явища, що побутує в стереотипах на зразок «як усі — так і я», котрі претендують на суспільне, моральне значення. Таке тлумачення не має нічого спільного зі справжньою суспільністю, яка реалізується творчо й не мислима сьогодні поза індивідуальністю. Скоріше й істина просвічує в протилежному такій сентенції: індивід керується не міркуваннями кількісної переваги; «всі» для нього виступають критерієм узагальненого досвіду й він співвідносить із ним свій досвід, коригує його й готовий діяти творчо й з усіма, вносячи лише йому належну, лише ним творену частку. В судженнях про мову й розкривається внутрішньо притаманна мові, як і свідомості в цілому основа — співвіднесеність людини з іншими.
Узагальнюючи сказане, можна зробити висновок, що процес становлення свідомості здійснюється як усвідомлення себе через спільність (існуюче для всіх інших і лише тим самим існуюче для мене), тобто через співвіднесеність, котра виражена у формі ототожнення зі спільнотою. Таким чином, виникаюча спільнота визначається як суб'єкт стосовно природи (об'єкта). В цих межах розвитку суспільності й розглядається рівень і характер співвіднесеності з природою.
Виниклий із співвіднесеності індивіда з іншими суспільний зв'язок і є стрижнем його взаємодії зі світом, основою, в котрій суспільна сутність специфічно людського відношення зі світом виражена безпосередньо в існуванні. Внутрішньо притаманна людині здатність бути відповідною, «ставитися», співвідносити себе зі світом і є її родова, людська суспільна сутність, начало людини, існуюче в діяльності й через діяльність. Освоюючи світ відповідно до логіки речі, ставлячись до іншого як до людини, людина підноситься до завершеності специфічно людського відношення й, пізнаючи та перетворюючи світ за міркою кожного виду, виділяє завершеність як предмет, в освоєнні якого здійснюється її власний розвиток за людською міркою.
Суспільність, загальна, родова продуктивна сила реалізується у відповідних предметові сутнісних силах (кожної — своєму предметові) — творчих, продуктивних силах, що розгортаються в способах їх опредмечування в теоретичний, моральний, художній та інші способи освоєння людиною світу, в діяльності.

Використана література

1. Курс лекція з етики. – М., 2000.
2. Етика і естетика. Підручник. – М., 1999.