Освітній портал MyReferatik

У підході до моралі як до діяльності, в основі інтерпретацій морального способу освоєння людиною дійсності, у витлумаченні системи, в якій розкривається її специфіка, елементів і характеру їхнього зв'язку криються уявлення про моральне відношення. Значення, в якому виступає поняття «моральне відношення» для етичної теорії діяльніс-ної сутності моралі, його ключова роль для даної наукової інтерпретації моральності зумовили функціональну багатозначність цього поняття в науці.
Принцип діяльнісного підходу до моралі, і в його вираженні на емпіричному рівні осмислення моральності, і в теоретичному усвідомленні його методологічного значення для вивчення моральності, завжди пов'язує уявлення про моральне з відношеннями. В свою чергу тлумачення відношень людини зі світом, те, в якій мірі в теорії відношень виражена їхня діяльна сутність, визначає розуміння морального відношення, його місця та ролі в моральній діяльності. Наприклад, розглянуте вище застосування редукціо-нізму — методу «точних наук» — у вивченні предметно-змістових відношень, дало викривлене уявлення про їхню своєрідність. Така доля спіткала й моральне відношення. Жива безпосередність здійснюваного в творчості людяності існування суспільних індивідів визначає безмежність морального відношення, його всюдисущий і всепроникний характер, вимірюваний відношенням до родової суспільної людської сутності. Не піддаючись розчленуванню на частини, не змінюване кількісно, моральне відношення формалізувалося за зовнішніми ознаками як суб'єктно-суб'єктне відношення. Безвідносно до визначення суб'єкта моральної діяльності, предмета, способу, яким цей предмет освоюється, і продукту освоєння моральне відношення розглядалося як оцінне, одномоментне, поза перспективою його діалектичного розвитку до моралі. Таким чином, моральне відношення опинилося відітнутим від моралі, постало як елемент, опосередковуючий зв'язок моралі (форми суспільної свідомості) з діяльністю (тлумаченою як поведінка), реалізованою індивідом за перевагою при виборі поведінки з позицій інтеріоризованої ним моралі.
Отже, з предметно-змістового відношення індивідів, яке в своєму саморозвитку підносилося до вираження загального в моралі, моральне відношення перетворювалося на оцінне. Воно розглядалося не як цілісний організм, із якого виростала мораль, а як її частина, елемент довільно модельованої структури, керований через мораль, струк-туровану з позаморальних джерел, безвідносно до їх знаходження та розкриття їхньої ролі в «саморусі» моралі. В цьому зв'язку всепроникний характер моральності з наслідку, в якому проявлялася специфіка морального відношення, перетворювався на його основу, на доказ оцінного, а не змістового характеру морального відношення. Те, що моральність проймає всі сфери життєдіяльності, виступало підставою для заперечення предметного характеру морального відношення, його змістової специфіки, яка зводилася до поведінки згідно з нормами моралі.
Не менше значення у вихолощуванні моралі як родової діяльності людини, у перетворенні загальнолюдського змісту її норм і цінностей на відносні, аж до конструйованих, подібно до технічних механізмів, мало те, що за викривленого уявлення про моральне відношення навіть не виникло питань про його творчий характер, виключалося вивчення духовних моральних почуттів, їхнього практичного, предметного змісту, їхньої своєрідності по відношенню до людської чуттєвої діяльності. І це цілком природно для механістичного погляду на живий процес суспільно-історичного розвитку моральності, який розриває всеісторичні масштаби моральності з позицій абсолютизованого історичного моменту й за допомогою породженого ним монстра формалізованої свідомості, шо проявилася в абсолютизації значення редукціонізму при вивченні людини.
Розуміння не лише наслідків, а й причин проникнення редукціонізму в науки про людину відкривається у філософській теорії.
«Тільки повне врахування досвіду і тенденцій усього історичного розвитку суспільства може висвітити генеральну перспективу родо-індивідуальної еволюції людини й на цій основі дасть змогу виділити її культурну складову»,— пише В. П. Іванов '. Сказане стосується й вивчення моральної діяльності, розуміння її історичного характеру, ролі й значення для людського розвитку.
Моральне відношення є механізмом моральної діяльності. У плані уточнення, термін «механізм», більш звичний для сучасного мислення, слід розуміти як організм, породжуваний живою безпосередністю людської чуттєвої діяльності й доступний розумінню лише в цілісному підході до сукупно вираженої в ньому єдності всіх сторін моральної діяльності. Моральне відношення можна розглядати як історично доступний оглядові початок виникнення моральності й як вихідний момент становлення морального способу освоєння людиною дійсності, «джерело само-руху» морального до моралі, організм, у цілісній будові якого виражений її внутрішній смисл, що розкривається в специфіці моральних норм і цінностей, визначає їхню загальнолюдську сутність і всеісторичний характер моральності та як форму суспільних відносин, котрі виробляють моральні ідеї й виступають щодо суспільної моралі — форми свідомості — стороною суспільної практики.
Тобто результати, одержані на сутнісному рівні пізнання моральної діяльності, розкривають її родовий характер, детермінуючий розвиток людини. Разом із тим відкривається можливість для глибшого розуміння процесу відображення в моралі дійсності. Зв'язок моралі з історично-конкретними умовами соціального життя суспільства самоочевидний. Та яким чином він здійснюється?
Спроби сприймати мораль, мистецтво і т. п. як форми суспільної свідомості, що належать до надбудови й розглянуті стосовно базису, як його відображуючі, не тільки не могли пояснити виникнення відмінності між формами суспільної свідомості (мистецтво, мораль і т. ін.) — адже свідомість єдина, а й зміни в їхньому історичному конкретному змісті. Всупереч відомим застереженням, що базис справляє вплив на всю систему суспільних відносин лише в кінцевому підсумку, прямолінійне тлумачення відкривало простір для виведення моралі з потреб суспільства.
Мораль як форма суспільної свідомості визначається в своїй специфіці зі своєрідності моральних відносин — форми суспільної практики — й задовольняє потреби, що виникають у цій, моральній діяльності. Що ж до суспільних потреб узагалі, то мораль співвідносна з ними лише в межах можливостей, що випливають із її своєрідності. Наприклад, здійснюючи функцію усуспільнення людини в з боку специфічного змісту, вираженого, наприклад, у дихотомії добра і зла, що здійснюється в свободі вибору.
Моральне відношення хоч і розглядається як механізм здійснюваного вибору відповідно до специфіки добра і зла, але в оцінному значенні. Моральне відношення розуміється не як таке, що творить добро і зло, а як механізм оцінки ситуації з позиції створеної поза індивідом і лише засвоєної ним із моралі як дихотомія добра і зла, використовуваної при поцінуванні, виборі, уподобанні індивідом поведінки, яка визначає його як суб'єкта діяльності. Мораль у таких інтерпретаціях не зводить освоєння до пристосування індивіда до обставин. Однак утвердження оцінного характеру морального відношення, розуміння поведінки як основоположного елемента в його вираженні обмежує можливості розкриття творчого характеру діяльності індивідів, котрі вступають у моральні стосунки, зводить моральну діяльність до поведінки, виносить її за дужки процесу, вираженого в дихотомії добра і зла. Моральність тлумачиться як результат освоєння моралі, виражений в поведінці.
Критичний аналіз даної позиції не означає заперечення самоочевидного, що моральна свідомість проявляється і в поведінці людей. Заперечення пов'язані з тим, що моральна діяльність не може бути зведена до поведінки, адже в цій діяльності у взаємовідношенні індивідів здійснюється творчий розвиток норм, моральних цінностей, принципів. Поведінка ж виступає лише однією з найпростіших форм їх вираження в життєдіяльності людей.
Важливо підкреслити й інше. В даному розділі розглядається специфіка моральної діяльності. Що ж до питання про вияв моральності в життєдіяльності людей, то вона, будучи сферою істинно суспільного буття людини, є основою її розвитку й тому має всепроникаючий у людське життя характер. У тій чи іншій мірі, формі, але вона присутня (навіть у разі відсутності) як внутрішній світ людини, визначає її діяння в їхньому значенні для людини.
Пропонована в даному підручнику точка зору належить до напряму, що розвивається в тенденціях розкриття джерела виникнення, «само-руху» даної форми діяльності, її специфіки. Підкреслимо, що виокремлення цього напряму в розвитку етичної думки здійснюється через розробку проблеми генезису специфічної форми людської діяльності, в установленні таким чином її загального для людського розвитку значення, у підтвердженні того, що в моральному відношенні, в яке вступає індивід, здійснюється творчість спільноти, людяності, яка й виражає специфіку моральної свідомості.
Осмислення моралі як способу безпосереднього існування суспільної сутності людини, способу її присвоєння безпосередньо у відношенні до іншого як до людини дає право розглядати цю діяльність як процес, у якому виробництво людяності здійснюється в розвитку індивідуальної моральної свідомості до моралі і є шляхом усуспільнення, перетворення людини.
Виражений у системі норм і цінностей продукт цього процесу й становить зміст моралі, який, з іншого боку, індивіди освоюють по каналах, розроблених ними в процесі моральної діяльності. Орієнтуючись на освоєнні цінності та норми моралі в їхній відповідності наявному рівневі морального розвитку індивідів, останні в подальшій моральній діяльності реалізують збагачену тепер моральну свідомість, підносяться у своєму розвитку до співпричетності з суспільством, людством. Знімаючи й реалізуючи в подальшій моральній діяльності виражену в нормах і цінностях сутність людяності, індивіди підносять своє, конкретне буття до суспільного, роблять колективний досвід своїм надбанням або ж розширюють межі індивідуального досвіду до колективного, людського, підносяться в своєму самовизначенні до вираження в індивідуальному суспільного досвіду.
В залежності від того, чи розглядаємо ми цю діяльність у її генезисі, чи підходимо до неї з боку її характеристик як загальної, іманентної людському розвитку діяльності, яка підтверджується через її всеісторичний характер або ж по відношенню до повноти і якості реалізованих можливостей, ми вдаємося до термінів «моральність» або «моральний спосіб освоєння людиною дійсності». Це розмежування дуже умовне, оскільки поняття «моральність» і «мораль» і в тому, й в іншому випадку передбачаються в єдності.
Розвиток моральної індивідуальної свідомості до рівня моралі — форми суспільної свідомості, виражає логіку руху даного способу освоєння. Поняття моральної діяльності, морального ставлення позначає діяльність індивідів, спрямовану (завдяки здійснюваному в ній їхньому суспільному розвитку, перетворенню) на усуспільнення, тобто до моралі, яка завершує моральну діяльність, є найпослідовнішим, логічно завершеним ступенем у розвитку останньої. В моралі сутність моральної свідомості дістає об'єктивоване в принципах, нормах, цінностях вираження.
Відповідно до понять «естетичне відношення» та «художня діяльність», які визначаються в своїй єдності та відмінності лише стосовно мистецтва, поняття «моральне відношення» (що дедалі прояснюється подібно до естетичного в своїй багатозначності) й «моральна діяльність» визначаються за відношенням до моралі. В їхній єдності охоплюється специфіка діяльності, здійснюване в її процесі усуспільнення людини. В діалектичному розвитку морального відношення до моральної діяльності відбувається розвиток людського індивіда, його суспільної, людської сутності, вираженої як у розвитку його потреби в співпричетності з іншим, так і в здатності до неї.
Моральний спосіб існування людської суспільної сутності, спосіб її безпосереднього вияву в існуванні розкривається в розвитку морального відношення до моралі як діалектичний процес усуспільнення людини, її ствердження.
Моральне відношення як предметне, змістове в своєму становленні зумовлене органічною для людини — суспільної істоти — потребою в співпричетності з іншим, суспільством, яка, як і здатність до співпричетності, визначається рівнем суспільного розвитку людини. Присвоєння суспільності й становить предмет морального способу освоєння, визначає духовний характер моральної діяльності та її практичне значення для людського розвитку. Предмет освоєння — суспільність— має не матеріально виражений, а духовний характер; не є певна властивість, яка видобувається суб'єктом, але є відношенням між людиною й іншим, у якому передумова їхнього людського існування реалізується безпосередньо й адекватно. Присвоєння також має духовний характер, виражений у своєрідності сутнісної сили й відповідності її предметові: моральна сприйнятливість і її вираження у співучасті з іншим як із людиною, у співпереживанні й становлять специфіку морального як відношення. Людина у ставленні до іншого як до людини присвоює в собі людину, суспільність у почутті спільності, в небайду-жості до іншого усвідомлює свою співпричетність.
У специфіці співучасті, співпереживання виражена своєрідність відповідності, зумовлена своєрідністю предмета і в свою чергу визначаюча своєрідність .моральної сприйнятливості. Таким чином, розглянута з боку предмета суб'єктивна сторона морального відношення відкрила розумінню ряд не вивчених, але очевидних із практики особливостей моральної діяльності. Піддаються поясненню закономірності, котрі підтверджують, що моральна свідомість (як це очевидно на рівні морального відношення) виражена у формі почуттів, які також духовні за своїм характером. Виражена в моральному відношенні внутрішня будова моральної діяльності може бути теоретично розкрита лише при визначенні суб'єкта морального відношення, при розробці морального відношення як людської чуттєвої діяльності, типізації як способу узагальнення індивідуальної моральної свідомості (продукту міжсуб'єктного спілкування в моральному відношенні) в його діалектичному розвитку до моралі.
При визначенні моральних відношень через їхній суб'-єкт-суб'єктний характер у сучасній етиці дістала вираження тільки одна сторона моральної діяльності — свобода вибору. Але ця суттєва сторона моральної діяльності розглядалася у зв'язку з поведінкою, яка тлумачилася як діяльність. Оскільки ж поведінка не містить у собі моральної специфіки або ж, якщо виокремлюється моральна поведінка, специфіка діяльності залишається не виявленою, то й питання про суб'єкт не розглядалося з боку її специфіки. У визначенні моральних відношень як оцінних змістова сторона переноситься в поведінку, де суб'єктам і надається свобода проявів, але в межах норми.
Природно, що за таких умов суб'єктом може бути кожний, і достатньо використати пряме значення поняття, не дбаючи про уточнення своєрідності, в якій виступає людина як суб'єкт морального відношення. Вважається достатнім знання норми, оцінка ситуації й вибір у відповідності з нормою. В практиці ж усе впирається в те, що й за надлишку таких суб'єктів відсутня моральність. Хоча б у поводженні, але її немає... Або суб'єкти захопилися свободою вибору й, користуючись нею на цьому рівні їхньої суб'єкт-ності, здійснили не ті переваги, або тонкощі так тлумаченої моральності мало вивчені. Напевно, питання про моральний суб'єкт набагато складніше, ніж би нам хотілося визнати.
Моральним суб'єктом є лише така людина, в діяльності якої наявний (у тій чи інші мірі) увесь розглянутий нами складний механізм морального відношення. Потреба в моральному спілкуванні, здатність до нього реалізована в особливій, вираженій у духовних моральних почуттях сприйнятливості, в своїй специфіці, призначеній для співпереживання, співучасті, яка вдовольняється почуттям спільності: братерства, дружби, любові, в яких розкривається співпричетність людини з іншими. Бути суб'єктом морального відношення значить в цілісному підході до іншого як до людини, у ставленні, що викрешує вогонь небайдужос-ті, побачити в іншому мету, а не засіб відношення без якої не можна виробити відповідні цій меті засоби. Як основа виступає досвід, здобутий попередніми актами співучасті, ланцюг здійснень, котрі переводять ряд «хочу» в ряд «можу».
Всі хочуть дружити, кохати, спілкуватися. Та багатьом доводиться вдовольнятися сурогатами спілкування, дружби, кохання. Якщо й застосовне до сфери моральної діяльності поняття «професіоналізму», то цю якість слід шукати в професії «людина». Бути людиною, по-людськи ставитися до інших, до світу — означає формувати в собі загальну продуктивну силу, духовну, творчу, суспільну потенцію, в індивідуально-неповторному бутті підноситися до роду людина.
Моральний суб'єкт визначається в моральному способі присвоєння людиною своєї сутності. Історично-конкретний підхід до моральної діяльності переводить її специфіку і внутрішню будову в систему конкретного етапу їхнього прояву за певних соціальних умов. Проблема суб'єкта конкретизується в понятті «особистість», а поняття «міжособис-тісні відносини» вносить суттєве уточнення і роз'яснення в поняття «моральне відношення», розкриваючи його як форму суспільних відносин, форму спілкування, в якій і визначається специфіка суспільного буття та вироблюваної ним суспільної свідомості.
Єдність форми суспільного буття і відповідної йому форми суспільної свідомості виражена в моральному відношенні як дві сторони людської діяльності, охоплені в організмі його діяльнішої структури. Виникаюче в моральному спілкуванні почуття спільності і є специфічно моральною формою свідомості, що покладає в собі єднання індивідів, її наявність, переживання і є процесом їхнього суспільного перетворення — усуспільнення. І коли ми говоримо про рух індивідуальної моральної свідомості до моралі, форми суспільної свідомості, то розуміти це треба не так, що індивідуальна моральна свідомість позбавлена суспільності й .набуває її, лише засвоюючи мораль.
Подібний висновок хоч і випливає з тлумачення моралі як способу приборкання індивіда, але він застосовний до права, а не до моралі. Почуття спільності як продукт моральної діяльності, те, в чому вдовольняється моральна потреба (потреба людини — суспільної істоти — у співпричетності з іншим),— один із доказів того, що в основі індивідуальної моральної свідомості лежить суспільність.
Другою стороною почуття спільності пов'язане зі здатністю до моральної сприйнятливості й залежить від неї. Певно, у цьому зв'язку Л. М. Толстой поділяв людей на розуміючих і нерозуміючих, «внутрішню людину» і «людину зовнішню». Інші докази цього криються в предметі та способі його освоєння. Коли ми розглядаємо процес розвитку індивідуальної моральної свідомості до моралі, то йдеться про розвиток сутнісної сили, моральної сприйнятливості, яка відповідає предметові освоєння. Сприйняття в іншому людини має безпосередній, чуттєвий характер і реалізується через відповідні моральні почуття.
Те, що предмет (інший як людина) сприймається в цілісності, в котрій лише можливо охопити індивідуально-неповторне вираження роду людина в конкретному існуванні, становить мету сприйняття, визначає змістовий, духовний характер моральних почуттів, що виникають у процесі такого сприйняття і закріпленні в колективному досвіді людей. У цьому процесі співвідношення з іншим як з людиною, з розвитком людських духовних почуттів моральна сприйнятливість розвивається в таких формах людської чуттєвої діяльності як співучасть, співчуття, співпереживання, що виробляють почуття спільності в багатогранності її виражень. Від симпатії до любові, у багатоманітності її виявів, у тому числі й у дружбі, братерстві, пролягає шлях до людяності, вираженої в моральних почуттях.
Духовний характер моральної діяльності визначається і тим, що сприймається не спеціаліст, начальник, не індивід у його зовнішніх зв'язках зі світом, а персоніфікований в особистісній визначеності рід людини, людина в її індивідуально-неповторному вияві з усім їй притаманним багатством внутрішнього життя та його проявів. Прилучення до цього світу іншого й становить духдвне почуття спільності. В численності таких контактів, іноваріантів морального спілкування та відображення в почутті спільності воно постає як моральна свідомість, виникає в процесі узагальнення як певна суттєвість, єдність у багатоманітності — як реалізована в безпосередності її вираження суспільна сутність, іманентне людському індивідові.
Суспільна сутність індивідуальної моральної свідомості проявляється в логіці її розвитку в моральному відношенні до моралі як діалектичний процес відображення в останній морально освоєної дійсності. Отже, моральність і мораль розрізняються не за відношенням до суспіліьного в його кількісному вимірі (більше — менше) чи за його відсутністю в моральній індивідуальній свідомості та наявністю в моралі як суспільній формі свідомості. Свідомість суспільна за своєю суттю, й таке, кількісне зчислення моральної свідомості індивіда, побудоване на ньому уявлення про його відмінність від вираженої в моралі свідомості суспільства (багатьох індивідів) хибне в своїй основі.
Відмінність між рівнями моральності за ознакою її суспільної сутності має якісний характер і розкривається по відношенню до рівня (а не кількості людей) розвитку моральної сприйнятливості й почуттів, через які вона здійснюється, а також потреби й здатності до моральної форми контакту. Тут і розкривається рівень справді суспільного розвитку людини, прояву в її існуванні суспільної сутності або ж — рівень її розвитку як людського індивіда. В цьому лише розумінні мораль розрізняється з моральністю рівнем узагальнення моральної свідомості, виокремлення історич-но-сутнісного як загального моральної свідомості, тобто за рівнем усуспільнення індивіда, прилучення його до людства, єднання з людьми — рівнем вираженості загального, людського в його індивідуальному бутті.
Ідеться, отже, про розрізнення між рівнем, на якому здійснюється міжособистісний контакт, виражений у почутті симпатії, співчуття, та рівнем співпереживання, на якому почуття спільності досягає глибинного, внутрішнього єднання, вираженого в любові, дружбі, братерстві. Моральна сприйнятливість розвивається від морального контакту, що переживається в почутті прихильності, симпатії, до його творчого розвитку в почуття братерства, дружби, любові, за умов глибинної єдності, доступної співпереживанню. Здійснюваний таким чином процес руху індивідуальної моральної свідомості до моралі не можна зрозуміти в його вираженні в просторовій протяжності як подолання відстані між моральним ставленням і мораллю або як виокремлення внутрішньої свідомості індивіда та її збагачення поза йому належною моральною свідомістю суспільства, записаною у вигляді морального кодексу.
Мораль не є інституціональним утворенням. Як форма суспільної свідомості мораль існує безпосередньо в діяльності, наслідком, продуктом якої вона є, тобто в моральній діяльності. Дане твердження має підкреслити, що мораль існує через спілкування конкретних індивідів за визначенням їх людської сутності, людяності і є її відтворенням у почутті спільності на рівні загального, сутнісного вираження. Тому становлення моралі пов'язане з розвитком особистості і відбувається через особистість. Ступінь концентрації, узагальненості, вираженої в моральних почуттях людяності, не регламентований кількісно.
В своїй якісній визначеності, виражаючи суспільну людську зрілість індивіда, почуття спільності, вираженої в співпричетності, є основою для подолання рамок індивідуального буття, розвитку його в межах роду людина, самоусвідомлення себе в контексті моральної форми суспільного зв'язку як людського індивіда, особистоті в єдності з іншими, суспільством, у якому вона живе, і людством, до якого вона належить. Таким чином, моральна діяльність розкривається як спосіб конкретного існування людського, суспільного індивіда адекватно його людській сутності, спосіб її безпосереднього вираження в існуванні конкретного індивіда. Суспільність (те, що людина співвідноситься зі світом) як сутність людини є таке спільне, яке існує через відмінне, постає в неповторності індивідів як здійснювана в сутнісних силах їхня людська потенція, що реалізується в творчості.
Як діяльність мораль за своїм визначенням є ступенем, на якому моральне відношення в своєму розвитку досягає логічно завершеного вираження.
У моралі — формі суспільної свідомості, специфіка якої зумовлена специфікою морального відношення, відображається морально освоєна дійсність. Під цим мається на увазі не дзеркальне відбиття чи відтворення одномоментного акту моральної діяльності, навіть якщо його розуміти як взаємини між особистостями, виражені в своїй специфіці, в єдності морального спілкування та його відображення в почутті спільності.
Йдеться про діалектичний розвиток моральної індивідуальної свідомості в процесі моральної діяльності (морального спілкування) до моральної свідомості. Через розвиток почуття спільності в процесі моральних контактів, здійснюваних суб'єктами морального спілкування, розвивається не тільки механізм — моральне відношення, а й продукт діяльності, почуття спільності, шляхом зняття попереднього рівня в наступному. Таким чином відбувається концентрація, нарощування в багатоманітності моральних контактів їхнього стрижня, суттєвості, позначеної тут терміном почуття спільності, що проявляється в своїй специфіці через небайдужість (особливу заінтересованість в іншому як у людині), котра спонукає людину до співучасті, співпереживання й виступає підґрунтям для такого ставлення. Наприклад, від контакту, вираженого на рівні симпатії, до контакту, вираженого на рівні любові, почуття спільності змінюється якісно.
Те ж саме відбувається з почуттям спільності, коли в багатоманітності моральних контактів з іншими здійснюється його якісне збагачення, концентрація, скажімо, в русі від симпатії до дружби. В такому розвитку почуття спільності, єднання й відбувається усуспільнення людини, розвиток її людяності. її становлення в моральній діяльності й виділення як стрижня має об'єктивний характер і не підвладне моделюванню, привнесеній іззовні заданості. В цьому процесі й таким чином здійснюється типізація — спосіб узагальнення почуттів у формах людської чуттєвої діяльності.
Суттєве, закономірне для моральної діяльності — суспільність, людяність у багатоманітності її прояву —усвідомлюється, концентрується в процесі розвитку, узагальнюється, виділяючися з конкретних проявів в актах здійснюваного індивідом морального спілкування. Тепер, на рівні моральних ідей, виражених у формі почуттів, які в своєму розвитку «стали теоретиками», індивід підноситься до моральної свідомості, в якій спільність, людяність виражені в їхньому загальному значенні, містять у собі історично суттєве для колективного досвіду людей.
Стаючи носіями моральної свідомості, реалізуючи тенденції в її розвитку, індивіди підносяться до моральної діяльності відповідно до вираженої в нормах міри людяності, яка існує для них у формі категоричного імперативу, регламентована моральними цінностями й принципами моральної свідомості. Будучи виразниками моральної свідомості, індивіди розвивають її відповідно до збагаченої тепер моральної діяльності, реалізуючи в такий спосіб її тенденції до рівня їх загального освоєння.
Такий хід розвитку, збагачення норм, моральних цінностей, принципів — не одномоментний акт, а процес, у якому здійснюється становлення людини.
Мораль позаінституціональна. Вона не закріплена інститутами державності й не спирається на них у своєму функціонуванні. Тільки наявність реальної моральності, відповідно вираженої в моральній свідомості в своїй загальності через суспільну думку, є адекватною моралі формою її вираження. Особливу роль при цьому відіграють особистості, розвиток яких досяг рівня моральної діяльності. Подібно до художників, їхнє покликання — бути людиною, їм дано в своєму індивідуальному житті й творенні моралі виразити колективний досвід людства, здобутий у його русі до власної сутності, розкрити закони людяності в дії, стимульовані єдиним суддею — совістю.
Освоєні ними на рівні моральної діяльності норми, моральні цінності, принципи дістають певну завершеність у своєму вираженні. В цьому розумінні можна стверджувати, що мораль виражає узагальнену, об'єктивовану в принципах, моральних цінностях,, нормах суспільну сутність моральної свідомості індивідів. Виражена в узагальненій, абстрактній формі в моральних цінностях, нормах, принципах, ідея людської спільності, єднання (родової суспільної сутності) і є мораллю.
У процесі освоєння моралі, в тому числі й через її інтерпретації в етичних концепціях, її зміст конкретизується, сповнюється своєрідністю індивідуального досвіду особистості й за умови їх збігу проявляється в її внутрішньому світі, змінюючи, перетворюючи її почуття та здатності. В цьому розумінні й слід тлумачити перетворюючу дію моралі на моральний світ людини, на індивідуальну моральну свідомість у плані її дальшого збагачення. Цим шляхом вироблені в моральному відношенні норми, в яких виражена міра людяності в багатоманітності її проявів, усвідомлюються, вичленяються в їхньому загальному, родовому значенні в імперативному характері моральної свідомості. Розвиток моральних почуттів до моральних цінностей, їхня духовна сутність визначає усвідомлений характер, добровільність у їх освоєнні й реалізації при виконанні людиною обов'язку в його моральній формі, регулятивне значення совісті при його виконанні.
Виражений у співвідношенні понять «моральності» й «моралі» діалектичний процес розвитку моральної діяльності в єдності двох його сторін у своєму дійсному втіленні в певних соціально-історичних умовах розкривався в суперечностях, аж до протилежності реальної моральності й моралі. Соціальна нерівність, антагонізм, виражені у сфері моральній у принципі індивідуалізму — принципі утвердження кожного над іншим, протипоказані моральному способові існування суспільної, людської сутності. Внутрішньо притаманне індивідуалізмові розсуспільнення, зруйнування моральної форми суспільного зв'язку людей викривляє, спотворює моральну діяльність.
Із процесу самовизначення людського індивіда, його са-моздійснення, зі способу його справжнього ствердження в реалізації здібностей, почуттів, творчого, духовного потенціалу, з діяльності моральність перетворюється на поведінку згідно з формалізованими нормами етикету, позбавленими безпосередності сповнюючого їх змісту почуття спільності. Норми виступають тепер не як вираження загального, вироблене в творчій діяльності індивідів і виражаюче міру суспільності, людяності, а як умовне, правила етикету, в яких вироблені людством норми інтерпретовані крізь призму класових амбіцій і слугують ствердженню переваги. Мертвотне, зовнішнє значення таких умовностей для «діалектики душі» відкривається Коленьці Інтеньєву — герою трилогії Л. М. Толстого. В прагненні «видаватися», а не «бути» він убачає роздвоєння, небезпечне для духовної самотворчості особистості, яке живиться з джерел добра, єднання людей, осягає в цьому роздвоєнні загрозу для однобічного, зовнішнього розвитку особистості.
Поняття «моральний спосіб освоєння світу» виражає його загальний, включений у людську життєдіяльність у цілому характер. Але ця діяльність здійснюється конкретними індивідами на емпіричному, досвідному рівні й може у своєму розвитку підноситися до морального рівня у одних, а може зоставатися в межах емпіричного досвіду, розмиваючись іншими сторонами діяльності, проявляючись у них опосередковано, згасаючи, або ж, втрачаючи своє сен-сожиттєве значення, відмирати. Саме таким чином за певних умов соціально-суспільного розвитку моральна діяльність формалізується. З предметно-змістової, специфічної діяльності, в якій людина, реалізуючи в моральній сприйнятливості здатності ставитися до іншого як до людини, присвоює собі суспільність, самовизначається як істота духовна — з людяності в її даному, конкретному, неповторному вияві в індивіді, його самості,— моральна діяльність перетворюється на поведінку згідно з правилами.
Творення своєї суспільної сутності— стрижень людської особистості, перетворюється на функціонування за правилами, в пристосуванні в такий спосіб орієнтованої поведінки. Ставлення до інших, втрачаючи грунт — переживане в моральному контакті почуття спільності,— вихолощує з життєдіяльності той зміст, котрий породжується почуттям співпричетності з іншими людьми, людством, світом, що глибинно проймає всю людську істоту, визначає її світовідчуття.
Виникаюча в цьому процесі ізоляція й породжує химери страху, продиктованого самотністю, невдоволеністю, безглуздям життя. Якщо ж таке існування, вдоволеність долею функціонера й мають місце, а відлік досягнень, здійснюваний за принципом переваги над іншими, забезпечуваного багатством, родовитістю, посадою чи ще чимось подібним, і дає вдоволення життям, то відсутність індивідуальності, особистісної яскравості, самобутності і є моральним покаранням, розплатою, що підтверджує й розкриває специфіку морального детермінізму людського розвитку.
Самоочевидність нездійсненої особистості, не реалізованого людського «я» не може злякати того, хто ним не володіє. Але відсутність самості обмежує розвиток духовного, творчого потенціалу, людських почуттів, неповторних у дійсності їх переживання, а без них світ переживається в обмеженості чорно-білого зображення, вдоволення грубої потреби чимраз більше набуває фізіологічного характеру.
В подібному життєвому контексті норми моральності втрачають власний сенс як норми людяності, перетворюються на правила заради правил.
За всієї визначеності навіть найпростіші правила людського способу жити виражають у своїй основі необхідність співвіднесення себе з іншими людьми стосовно різних сторін буття людини. Та саме в основі, оскільки багатоманітність правил відображає багатоманітність проявів співвіднесеності, зумовлених багатоманітністю аспектів життєдіяльності. За всієї такої багатоманітності їхня суть — у співвіднесеності з іншими. І справді, немає правил на всі випадки життя. В кожному випадку співвіднесеність з іншими, відповідність іншим, виражена в контексті своєрідності ситуації, й становитиме моральний зміст, який, узагальнюючись у досвіді індивідів, дістає закріплення в нормі. В межах, які нею охоплюються, норма в її реалізації виникає з багатоманітності індивідуальних проявів співвіднесеності, вбираючи й закріплюючи через них досвід людяності.
Коли ж ця суть руйнується, вихолощується, норма, втрачаючи свій смисл, абсолютизується у формі, яка її виражала і яка без змісту перетворюється на догму, стереотип, що виключає творчу інтерпретацію, а отже й індивідуально-неповторний вияв. У певні історичні періоди таке перетворення моральної діяльності на поведінку, узгоджене з правилами етикету, й становить моральне життя. Однак поведінка за правилами аж ніяк не виражає сутності моральності в повноті її вираження в моральній діяльності. Розкривається це явище в тому, що саме роздвоєння життя людини, виражене в суперечності «здаватися» і «бути», є роздвоєнням між дійсним життям людини як життям без моральності, поза моральною діяльністю, тобто життям, у якому здатність ставитися до іншого як до людини не реалізована у відповідній сприйнятливості й тому є життям зовнішньої, «не розуміючої» людини, життям нормативним. Моральна діяльність підмінена фетишами егоїзму та амбіційності, вираженими в правилах, реалізованих у поведінці.
Для індивід