Вступ 3
1. Віктор Янукович: „донецький” президент 5
2. Юлія Тимошенко: вічний оппозиціонер 11
3. Євген Марчук: сірий кардинал 16
Загальні висновки 19
Використана література 20

Вступ

За даними Центру соціологічних та політологічних досліджень “СЦІОПОЛІС” 73% населення вважають “все, що відбувається в Україні, йде у неправильному напрямку”. Основні причинами цього є низький рівень поінформованості громадян України, а отже, не завжди адекватне розуміння соціально-політичних процесів, що відбуваються в Україні, та постійний страх повернення до “кращого минулого”, з передчуванням втрати тієї незначної стабільності, що була досягнута за 12 років незалежності.
Тому для сучасної України актуальною є проблема висловлення довіри до сучасних політичних лідерів на найближчих парламентських виборах. Це насправді є важливим питанням. Останнім часом події, що відбуваються на українській політичній арені, викликають особливий інтерес.
Напередодні парламентських виборів різноманітні політичні партії і плини активізують свою діяльність: проводять агітацію всіма доступними методами, поєднуються в блоки і коаліції, проводять рекламні акції і т.п. Політична еліта, представники суспільно-політичних сил і прості громадяни пильно вдивляються у провідних політиків, які прагнуть піднятися на найвищу вершину політичного Олімпу. Політичні й економічні ставки високі, а отже, є велике бажання досконально розібратися в тому, хто з кандидатів найбільшою мірою відповідає вимогам часу, здатний здійснити масштабні завдання, що стоять перед країною. Кого підтримувати, за кого проголосувати?..
Розібратися в цій мінливій ситуації пересічному громадянину не завжди легко.
Тема політичного лідерства невичерпна, тим паче не піддається якійсь формалізації. Водночас вона містить у собі деякі сутнісні основи, що є причиною постійних пошуків кожного чергового покоління політичних і політологічних „неофітів”. Прагнення засвідчити себе в політиці, як і бажання пізнати або хоча б одержати зрозумілий і всебічний портрет політичного кумира, конкурента або супротивника в сучасному світі, завжди виявлялося жаданим і непереборним.
Отже, спробуємо розібратися в політичних обличчях деяких людей, які є сучасними українськими лідерами. Політичне портретування – одна з найбільш древніх і водночас наймолодших сфер наукових досліджень. Люди, що зробили помітний внесок в історію, завжди викликали інтерес у своїх сучасників і нащадків. І він ніколи не обмежувався тим, що робили ці люди на політичній і суспільній арені. Відомий діяч завжди привертав увагу як особистість – своїми моральними, інтелектуальними та психофізичними якостями, мотивами дій, прозріннями і прорахунками.
Жанр історичної біографії з часів Плутарха – чи не найпопулярніший в історіографії?

1. Віктор Янукович: „донецький” президент

Він програв президентські вибори. Він ще не потрапив у парламент. Його не призначать губернатором. Багато хто пророкують Вікторові Януковичу політичне забуття. Але якщо погодитися з тим, що переголосування другого туру виборів 26 грудня було демократичним і чесним, варто також визнати, що за цього кандидата віддали свої голоси близько 13 млн громадян України.
Янукович з’явився в Києві досить зненацька. Леонід Кучма довго думав, кого зробити своїм спадкоємцем, і в 2002 році мало хто міг припустити, що їм стане губернатор Донецької області Віктор Янукович. Чому саме його вибрав Кучма, можна лише догадуватися. Зате точно було відоме, що Янукович до моменту свого призначення на посаду прем’єр-міністра не був національним лідером і відомим світу, що для майбутнього президента великий мінус.
У 2000 році була створена Партія Регіонів України. Потім у Верховній Раді з’явилися дві „донецькі” фракції – „Регіони України” і „Європейський вибір”. Посиленню впливу „донецьких” на Леоніда Кучму сприяли і президентські вибори 1999 року, що показали тодішньому конституційному Гаранту, хто і де здатний забезпечити йому підтримку в необхідному обсязі. Розуміється — не безвіддячну.
Київський політ-бомонд від факту посилення „дітей Донбасу” особливої радості не випробував. Але єдності в його рядах не спостерігалося, а вплив донецької еліти на ті процеси, що відбувалося не тільки в країні, але й у столиці, було відчутним. Сперечатися з надзвичайно конкретною в рішенні своїх питань новою регіональною реальністю бомонд не став. Принаймні — зовні.
І в листопаду 2002 року, замість „перехідного прем’єра” Анатолія Кінаха, посаду прем’єр-міністра зайняв Віктор Янукович. За це рішення проголосували 234 депутата при необхідних 226. Усього три депутати висловилися „проти” — інші зволіли просто не брати участь у голосуванні. Крім того, Верховна Рада спокійно затвердила державний бюджет на 2003 рік.
Очоливши КМУ, Янукович переніс прийняті ним в Донбасі методи керування на більш ніж недружню йому київську землю. І процвітав, як йому здавалося, у головному. У 2003 — 2004 роках українська економіка росла прогресуючими темпами, досягши в 2004-м рекордних 14%, а прямі іноземні інвестиції виросли на кілька мільярдів доларів. Були задіяні податкова і пенсійна реформи, активна приватизація, різко збільшені соціальні мінімуми .
Уперше за десять років уряд України впритул наблизилося до рішення задачі повного погашення заборгованості в державі за заробітною платою. „Кабінет міністрів під керівництвом Віктора Януковича зміг домогтися реального зростання доходів українського населення. Його уряд із всіх урядів в Україні виявилося найбільш успішним в економічному плані”, — констатував екс-президент країни Леонід Кравчук.
І 17 квітня 2004 року 335 голосами депутати Верховної Ради схвалили представлену прем’єром програму діяльності Кабінету міністрів. Разом із пропрезидентською більшістю за програму голосували соціалісти, БЮТ і частина „Нашої України”.
Казалося, „все схвачено, за всё заплачено”. Ще задовго до виборів всі медіаресурси СДПУ(о) під керівництвом голови Адміністрації Президента Кучми співали осанну новому прем’єру. Темники щодня наказували головним редакторам газет і телеканалів хвалити, хвалити і ще раз хвалити керівника Кабінету Міністрів. Щоб для цього минулого хоч якісь підстави, уряд повинний був домагатися більш-менш реальних успіхів. Певним досягненням Януковича вважалося те, що нібито саме під його керівництвом ріст ВВП в Україні побив усі світові рекорди.
У 2003 році у Запорожжя Януковича висунули кандидатом у президенти від так званих демократичних сил: Партії регіонів, СДПУ(о) і безлічі інших провладних груп. Прем’єр купався в компліментах, що звучали з підконтрольних ЗМІ. Але незабаром вибухнула бензинова криза, стримати інфляцію не удалося, і на уряд посипалися шишки.
Янукович поніс також іміджеві втрати. Спочатку тінь на нього кинуло отруєння Віктора Ющенко. Потім як на зло в Івано-Франківську він був збитий наповал сирим яйцем, кинутим у нього студентом.
Але все рівно Янукович упевнено йшов до перемоги на президентських виборах. Він витратив бюджетні гроші на підвищення пенсій. На нього працював адмінресурс і великий бізнес в особі Ріната Ахметова, Віктора Пинчука і Григорія Суркиса, а також президент Росії Володимир Путин.
Однак у першому турі голоси виборців розділилися майже однаково. Коли ж Центвиборчком присудив перемогу Януковичу після другого туру, обурені фальсифікаціями підсумків голосування люди вийшли на майдани — так почалася помаранчева революція, що Янукович тепер називає путчем, а його дружина — шабашем. Верховний Суд не почув адвокатам прем’єра і задовольнив позов Ющенко про переголосування другого туру.
Тим часом парламент виразив недовіру Кабміну. Перемінився і склад ЦВК, що відверто працював на Януковича. У результаті той виявився позбавленим адмін-ресурса і підтримки з боку своїх заступників, насамперед, Президента Кучми. Але Янукович не здався. Він перейшов в атаку: таврував режим Кучми, лаяв американців за фінансування Ющенко, а самого Ющенко обзивав „базікою” і „шкодливим котом Леопольдом”. Не допомогло.
Про те, чому Януковичу не удалося перемогти на президентських виборах, говорять багато і по-різному.
Зрозуміло, відомі факти біографії свідомо робили його надзвичайно уразливим. „Не судите, так не суджені будете” — це не про нас. А тому, за даними соціологічного дослідження, проведеного Центром політичних і економічних досліджень на ім’я Разумкова, 31,4% громадян стали гірше відноситися до Януковича після „аналізу” подробиць його біографії. При цьому 24,5% уперше довідалися про його судимості тільки завдяки старанням політтехнологів.
Безумовно, багато в чому підвело Віктора Януковича і його глибоке переконання, що „політика — це концентрована економіка”. Зосередившись на економічному розвитку, забезпеченні пенсій і зарплат, він рахував, що позитивні результати скажуть про нього виборцям більш ніж досить. Господарська діяльність цілком переважила публічну політику, схильності до якої в „міцного керівника” не спостерігалося споконвічно.
Але те, що спрацювало в рідному Донбасі, „не срослось” в іншій Україні, неоднорідної по своєму національному і ментальному складі. Значна частина населення вже нетерпляче очікувала замість поступових змін на краще миттєвого чуда, обіцяного іншим кандидатом.
Не виявився готовим прем’єр й до потоку „чернухи”, що буквально обрушився на нього, побудованої на обсмоктуванні фактів з біографії й особистого життя, що робило його ще більш образливім. Кандидат або зривався, або не реагував, за що продовжує розплачуватися донині.
Особливу роль у програші Януковича зіграла нав’язана йому коаліційними домовленостями команда передвиборного штабу на чолі із Сергієм Тигіпко. Штаб у „Зоряном” існував як би в автономному плаванні, працюючи на себе, а кандидат був наданий самому собі.
Навряд чи несвідомо, по одному тільки непорозумінню, нею була узята за основу стратегія представлення Януковича як кандидата від діючої влади, прямого спадкоємця Кучми, менш чим популярного в народі.
По великому рахунку, уся виборча кампанія будувалася як одна велика пародія на діставше українців вже до чортиків торжество адміністративного ресурсу. Величезна кількість дорогих і безглуздих бігбордів, величезне, до нудоти, славослів’я у всіх державним чи біля того ЗМІ та візити кандидата в регіони, обставлені в гірших традиціях „совка” — з „добровільно-примусовим” залученням громадськості і масою нікому не потрібних агітматеріалів .
Чого коштувала тільки та злощасна поїздка в Івано-Франківськ! За неї люди зі штабу Ющенко, треба думати, сказали не одну сотню гарячих „спасибі” своїм колегам із протилежного табору...
Партія Регіонів, очолювана Януковичем, практично скрізь сприймалася населенням (і зовсім справедливо) як „партія начальства”, чиновників і директорів (як, утім, сьогодні починає сприйматися Народний союз „Наша Україна”). Як потім відзначать багато хто з аналітиків, була в наявності переоцінка ролі і значення чиновницького корпуса в проведенні виборчої кампанії, а також недооцінка можливості дворушництва з боку чиновників у центрі і на місцях.
Навряд чи Янукович, що звик дотримувати слова й очікував того ж від партнерів, був готовий до зрадництва. І зовсім дарма. Як сказав в одному з коментарів політолог Віктор Небоженко: „Немає такої сили, яка б змусила олігархів об’єднатися. А якщо вони об’єднаються, те хіба що тільки для того, щоб Янукович не пройшов на виборах” .
Так і случилося. У самий критичний момент політики і бізнесмени, що підтримували Януковича — у тому числі його заступник Микола Азаров і Віктор Пинчук, — визнали перемогу Ющенко, підтримавши те, що кинутий ними „кандидат від влади” назвав „повзучим, державним антиконституційним переворотом”.
Але немає худа без добра: зате отримані в результаті „повторного другого” туру 13 мільйонів голосів на користь Януковича (майже половину українців, що брали участь у виборах,) не можна приписати ні адмінресурсу, ні грошам олігархів. Такий результат не просто вражає — він феноменальний. Саме цей результат і підтвердив появу нового загальнонаціонального лідера, оскільки належить він винятково Януковичу і тим членам його команди, що залишилися поруч з ним у самі непрості дні виборів 2004 року — а у своїй команді Янукович не зміг удержати тільки одну ключову фігуру — керівника свого виборчого штабу і Національного банку Сергія Тигіпко.
Перспективи повернення екс-кандидата у велику політику напередодні парламентських виборів 2006 року неоднозначні.
Очолювана ним Партія Регіонів переживає всі недуги колишньої „партії влади”, в одну мить з’явившейся в опозиції. Відбувається „напіврозпад” партійних структур на місцях, різко скорочується чисельність у зв’язку з масовим результатом випадкових попутників, пристосованців, кар’єристів чи просто людей, наляканих агресією нової влади.
Як показав недавній ТБ-ефір на каналі „1+1”, бути публічним політиком у Віктора Януковича виходить поки не дуже добре — особливо в недружній обстановці. Відсутність можливості доводити реальною роботою свою здатність бути кращим при явному невмінні професійно робити красиві жести на порожнім місці — це одне із самих слабких місць екс-прем’єра.
Проте, кредит довіри, виданий Януковичу виборцями, як і раніше величезний. І полярність думок, що розділила українське суспільство під час останніх президентських виборів, навряд чи істотно скоротить число тих, хто підтримає Партію Регіонів і її союзників на майбутніх виборах у Верховну Раду.
Лідер найбільш послідовних партнерів Партії Регіонів, об’єднаних соціал-демократів Віктор Медведчук заявив, що готов вважати Віктора Януковича лідером майбутньої опозиційної коаліції. Проте, цю роль Вікторові Федоровичу ще має бути завойовувати.
Що стосується здатності Януковича боротися з несприятливими обставинами, то, як уже говорилося раніше, весь його життєвий шлях і є повне заперечення зумовленості — той самий „метод від противного”. А тому очікувати, що він здасться, мабуть, безглуздо.
Тепер у донецького екс-прем’єра тільки один шлях: прорватися в парламент і піти в опозицію до Ющенка. Голоси на сході — сильний тил для політика.
У свій час земляками йому був подарований родовий герб, девіз на який „І Superabo” переводиться як „Я усіх переборю”.

2. Юлія Тимошенко: вічний опозиціонер

Юлія Тимошенко — настільки неординарний і яскравий політик, що і партнерам по опозиції не завжди затишно поруч з нею. Її стихія навіть не парламент, а протестна вулиця.
Хто ще, крім Юліи Тимошенко, може похвастатися такими несподіваними поворотами в біографії? Її називали газовою принцесою, партнером Павла Лазаренко и кишеньковою опозиціонеркою. Потім Тимошенко стала борцем з олігархами, в’язнем Лукьянівського слідчого ізолятора, лідером самого радикального крила опозиції, помаранчевою принцесою і українською Жанною Д’Арк, і, нарешті, прем’єр-міністром.
У Тимошенко особливе місце в українській політиці. Її критика режиму Кучми була найбільш послідовною і спрямованою на всі напрямки діяльності пропрезидентських сил. Тимошенко становила реальну небезпеку для влади, тому що було зрозуміло: вона не складе зброю опозиціонера. „Пропрезидентські політики можуть домовитися із Симоненко, Ющенко і навіть з Морозом. Але з Тимошенко навряд чи. Це робить її політичним ізгоєм, прирікає на вічну опозиційність” , — вважає Вадим Карасьов, керівник Інституту глобальних стратегій.
Майбутня українська Жанна Д’Арк народилася 27 листопада 1960 року, у Дніпропетровську. Історія Юлії Тимошенко нагадує казку про Попелюшку. Виховувала її одна мати — батько пішов, коли дівчинка була ще маленькою. Родина не могла похвастатися великим достатком, але в радянські часи бути бідним було легше, і дівчина надійшла в престижний Дніпропетровський держуніверситет.
У 19 років вона познайомилася з майбутнім чоловіком, сином Геннадія Тимошенка, представника дніпропетровської партійної еліти. Після закінчення вузу Тимошенко працювала інженером-економістом на машинобудівному заводі імені Леніна.
Згодом її свекор очолив Кіровський райвиконком Дніпропетровська, і в сферу його відповідальності, крім іншого, входив кінопрокат. Одночасно молоді чоловіки зайнялися бізнесом, пов’язаним з відеопрокатом.
У підприємця Юліи Тимошенко виявилася чоловіча хватка, і в 1991 році вона стала генеральним директором Корпорації Український бензин — монопольного постачальника нафтопродуктів на Дніпропетровщині. Але вершина її бізнесу-кар’єри — президентство в корпорації Єдині енергетичні системи України в середині 1990-х. Компанія володіла більш ніж 20 компаніями і двома банками. Вона була найбільшим постачальником газу в Україні з щорічним оборотом $ 10 млрд.
Американська газета „The Wall Street Journal Europe” в той час оцінила вартість корпорації Тимошенко в $ 11 млрд. Видання писало, що ЄЕМУ „перетворилися в колос, що контролює одну п’яту української економіки” . Юлія Тимошенко якось простодушно зізналася, що грошей в ЄЕМУ стільки, що важко навіть порахувати. Але газова принцеса не досягла би так висот без підтримки Павла Лазаренка.
Наприкінці 1996 року Юлія Тимошенко починає свій шлях у політику — висуває свою кандидатуру на довиборах у Верховну Раду по Кіровоградській області. Результат виявився приголомшуючим — більш 92% голосів. Цей рекорд дотепер не побитий.
Українська православна церква Московського патріархату в 1997 році нагородила Тимошенко орденом Святої Варвари Великомучениці. Багато видань тоді надрукували фото жінки в білому одіянні з усунутим обличчям. В образі мучениці Юлію Тимошенко можна було бачити з тих пір не раз: і в Лукьянівському СІЗО, і в лікарні після звільненні, і на допитах у Генпрокуратурі.
Імперія Тимошенко впала в 1997 році після зсуву Лазаренко. Екс-прем’єр припустився фатальної помилки — перейшов в опозицію до Президента. І потягнув за собою Тимошенко. Обоє вони люто критикували Леоніда Кучму, вимагаючи для нього імпічменту. Тим часом Генпрокуратура почала полювання на Лазаренко, поступово рубали і бізнес Тимошенко. ЄЕМУ викинули з газового ринку, а її місце зайняв НАК Нафтогаз України під керівництвом Ігоря Бакая. У корпорації знайшли великі борги перед бюджетом. Спливла сумнівна операція з постачаннями для Міноборони Росії, заговорили про приховання податків. У підсумку рахунка ЄЕМУ були заблоковані, а на Тимошенко завели кримінальну справа з факту приховання $ 23000 під час перетинання границі .
У листопаду 1998 року під тиском обставин Юлія Тимошенко виступила із знаменитою заявою: оскільки не вдається провести імпічмент Президента, потрібно піти на співробітництво з владою, щоб використовувати її. Підсумок зм’якшення позицій опозиціонерки — запрошення від Леоніда Кучми на чашку чаю.
Після цього вона залишає колишнього прем’єра під приводом його авторитарного керівництва Громадою. Тимошенко також іде з парламентської фракції Лазаренко і створює свою, з патріотичною назвою Батьківщина.
Період конструктивної опозиції Тимошенко вилився в запрошення працювати в Кабміні Віктора Ющенко на посаді віце-прем’єра з паливно-енергетичного комплекса (ПЕК). На новому місці вона повною мірою поквиталася за зруйнований бізнес. Тимошенко підтвердила обвинувачення Газпрому про злодійство російського газу Україною, а главі Нафтогазу України Бакаю довелося піти зі своєї посади і виявитися під погрозою кримінальної відповідальності.
У Кабміні Тимошенко оголосила безпрецедентну війну олігархам на енергоринку. У неї також не склалися відносини із Сергієм Тигіпко, міністром економіки, і Сергієм Тулубом, міністром ПЕК, яким довелося залишити уряд. Потім вона взялася за вугільну промисловість, де орудувала могутня донецька група.
Робота Юлії Тимошенко в уряді дозволила вивести з тіньового обороту в електроенергетиці мільярдні суми, що згодом дозволило Кабінету Ющенка розрахуватися з боргами по зарплатах і пенсіям. Її діяльність високо оцінили й іноземні експерти.
Їй удалося на час позбавити паливних магнатів надприбутків. Звичайно, це не могло зійти Тимошенко з рук, і за віце-прем’єра узялися всерйоз. У серпні 2000 року заарештували її чоловіка Олександра за обвинуваченням у контрабанді газу і металопрокату. Не допомогло. У лютому 2001 року посадили її саму, обвинувативши в розкраданні $ 1 млрд .
У Лукьянівському СІЗО Тимошенко повинна була усвідомити, що вона вплуталася в згубну для себе гру. Але замість покаяння колишній віце-прем’єр ще більше іде в опозицію. Після рішення суду про незаконність арешту вона 27 березня 2001 року виходить з ізолятора й очолює штаб з проведення референдуму за відставку Кучми. Тимошенко також пропонує Ющенко очолити опозиційний рух і призиває народ боротися проти влади.
Політику Юліи Тимошенко удалося домогтися визнання, як у Центральної, так і в Західній Україні, згуртувати навколо себе самих різних людей — від колишніх політв’язнів до комсомольських ватажків.
Лідер БЮТ найчастіше демонструє позицію значно більш тверду, чим її колеги-чоловіки. На відміну від Петра Симоненка, лідера Компартії, і Олександра Мороза, голови Соцпартії, Тимошенко принципово відмовлялася вести які-небудь переговори з колишньою владою.
Восени 2005 р. наступив зліт опозиційної-політичної кар’єри Юлії. З газової принцеси вона перетворилася в помаранчевою. Не було в команді Віктора Ющенка кращого оратора, чим Тимошенко. Багатотисячний майдан був готовий слухняно виконувати всієї її вказівки: блокувати уряд, телеграф, дороги і мости, полюбити й обігріти „донецьких”, яких звозили в Київ. Коли Тимошенко йшла в Адміністрацію Президента, перед нею розступався кордон спецназу.
Завдяки Тимошенко і Ющенко став радикальніше — у той час він робив більш тверді заяви на адресу правлячого тоді президента Леоніда Кучми, його оточення і його спадкоємця Віктора Януковича.
Із самого початку жовтогарячої революції Тимошенко була прихильницею активних дій. Але їй не удалося зробити те, про що вона говорила на мітингах: узяти владу і передати її в руки Ющенка, а також провалити політреформу, що обмежує президентські повноваження. Тимошенко як могла переконувала Ющенка і його соратників не торгуватися з Кучмою. Але неї підтримала тільки власна фракція.
Перспективи в новій владі перспективи в „жовтогарячої принцеси” були цілком райдужні. Але не пройшло і року нової влади, як у ній остаточно оформився закономірний розкол. У вересні цього року Ющенко звільнив Тимошенко з посади прем’єр-міністра. Вона поступово „зникла” зі смуг газет і екранів телевізорів. Але перед нові політичні битви за назвою „парламентські вибори-2006”, і ніколи що не здається Юля прийде на них перетворювати свої поразки в перемоги, а перемоги — у поразки. Доля Тимошенко — бути в постійній опозиції.

3. Євген Марчук: сірий кардинал

Марчук — одна з найбільших загадок української політики. У когось його мовчанка викликає повагу, у когось — роздратування, мовляв, нема чого сказати. Утім, стриманість у висловлюваннях є однією з головних професійних ознак працівника спецслужб. Марчук прийшов до великої політики із КДБ та Служби Безпеки, принісши із собою, відповідно, і особливий стиль роботи. Саме на його віце-прем’єрство припадає стрімке розв’язання кримської проблеми 94-го року. Але справжній політичний злет Марчука розпочався, коли він очолив уряд. Цей період, зокрема, відзначений вступом України до Ради Європи та конституційним процесом, коли гілки влади ділили між собою повноваження.
Свою відставку з формулюванням „за створення власного політичного іміджу” Марчук навряд чи вважав поразкою, що незабаром довів промовою в Конституційну ніч, яка стала переламною в процесі прийняття Конституції.
Свої політичні погляди Марчук неодноразово окреслював як соціал-демократичні. Щоправда, це не завадило йому певний час очолювати в парламенті фракцію Ліберальної партії.
Поза владою він постійно вдавався до системної критики президента, але на парламентські вибори йшов за парламентськими списками пропрезидентської партії СДПУ(о).
Уся політична кар’єра Марчука була спрямована на президентські вибори 1999 року. Його розглядали як одного з найсерйозніших конкурентів Леоніда Кучми. Родзинкою тієї кампанії стало створення „канівської четвірки”, передвиборчого союзу Марчука, Мороза, Ткаченка та Олійника, який мав висунути єдиного кандидата.
Існують різні версії, чому четвірка не досягла своєї головної мети та розпалася, але єдиним переможцем з неї вийшов саме Марчук, зумівши домовитися з владою. Між першим та другим туром виборів він був призначений секретарем Ради Національної безпеки та оборони, повернувшись таким чином у владу.
Посада не надто помітна, проте вона дала йому можливість знов відчути себе на своєму місті, та залишила непогані можливості для кар’єри політика такого високого рівня.
Яким би щасливим і безтурботним не здавалося життя, але нашій безпеці постійно щось загрожує. Вплив Росії чи Заходу, корупція чи енергетична криза, політична нестабільність чи економічний безлад — чинники внутрішні та зовнішні. Краще за все про це знають в Раді національної безпеки та оборони при Президентові України. Це дорадчій орган, в який входять всі перші особи держави. Очолює його особисто Президент, а всі справи веде Секретар. Утім, роль Секретаря не така вже й другорядна. Рада нацбезпеки традиційно тримала під контролем російський напрямок, в її структурі навіть заснували спеціальний інститут україно-російських відносин. Не залишалася Рада осторонь і політичних процесів. Ключові рішення Президент ухвалював після її рекомендації.
Зміна керівника секретаріату РНБО ззовні на її роботі майже не відбилася. Коло завдань не змінилося, хоча дещо скоротився сам апарат. Проте рівень стосунків Марчука з Президентом, які сам він характеризує як „робочі”, перетворив Раду з центру впливу на дійсно консультативний орган. Головними загрозам для України Марчук в той час визнавав ситуацію на енергоринку, діяльність спільних підприємств, корупцію та диверсифікацію джерел енергоносіїв.
З червня 2003 року Євген Марчук керував Міноборони. Його „міністрування” було відзначено такими незабутніми яскравими подіями, як Львівське авіашоу та Богданівський феєрверк. 22 вересня Леонід Кучма звільнив Євгена Марчука від виконання обов’язків міністра оборони. Після його відходу на цю посаду було повторно призначено Олександра Кузьмука.
29 грудня року Міністерство юстиції зареєструвало новостворену „Партію свободи”, яку очолив Євген Марчук. У повідомленні новоствореної партії було зазначено, що вона братиме участь у парламентських виборах у 2006 році.
Євген Марчук наголошує досить стандартні пріоритети та цілі діяльності свої партії. Щодо поточних питань діяльності партії, то „громадянське суспільство, будівництво якого в Україні є одним із завдань Партії Свободи, можливе лише за умови функціонування правової держави. Партія Свободи вважає, що її гасло – „Свобода. Право. Закон” – повинне втілюватися в життя на всіх рівнях державної влади, адже свобода кожного громадянина України повинна бути не лише підтверджена правом, але й захищена законом, що неухильно виконується” .
В кінці вересня 2005 року в партії Євгена Марчука було прийнято рішення узяти участь у виборах народних депутатів, депутатів місцевих рад усіх рівнів і сільських, селищних і міських голів. Чи має він намір йти на вибори самостійно, чи буде блокуватиметься з іншими партіями, офіційно ще не відомо. Наскільки же вдалою буде наступна спроба політичних сил Євгена Марчука — покаже час та виборі, що наближаються.

Загальні висновки

Говорять, що кожній народ достойний тієї влади, яку він обирає.
Я не раз задумувалася над цим ствердженням, коли працювала над цією контрольною, коли шукала матеріалі про відомих українських політиків, про їх шлях до влади та їхні дії „при неї”.
Я зрозуміла, що важко відокремити „політичне” обличчя від „приватно-особистого”: політика потребує всю людину, ціликом та повністю, і оставити лише „для себе” якісь риси характеру або темпераменту не можливо.
Політичні лідери частіш за пересічних громадянин постають перед необхідністю приймати складні рішення та відповідати на гострі виклики життя. Вони повинні відповідати за свою діяльність перед всім народом України, а не тільки перед певною його частиною або, навіть, перед „частинкою” — кланом або „сім’єю”.
Політичне обличчя сучасної української політики далеко не однозначне. Але мі можемо стверджувати, що в політиці, нарешті, з’явилися люди які не пройшли через школу радянської влади. Це вселяє довіру у розвиток політичного життя на Україні та у появу нових політичних лідерів із новими обличчями.

Використана література

1. Гарань O. Історична відповідальність Мороза // Електронна публікація https://www.spa.ukma.kiev.ua/article.php?story=20040410173051119&mode=print
2. Куций С. Євген Марчук в передачі „Нічна драматургія” // Електронна публікація https://www.marchuk.kiev.ua/ua/25p.html
3. Воронова М. Авторська позиція і авторське „я” в політичних портретах-книгах // https://journlib.univ.kiev.ua/index.php?act=article&article=1190
4. Зущик Ю. Юлия Тимошенко // Корреспондент, 10 апреля 2004, С. 14—15.
5. Романовічев Л. Напередодні виборів: гра на вибивання // Запорозька Січ, 2004, 18 жовтня. С. 3.
6. Палах П. Сучасні українські політичні лідері. — Львів, „Брама”, 2002.
7. Феоктистов C. Политическая карма Виктора Я. // https://www.ya2006.com.ua/rus/press-center/news/42ad5d43dc6f7/