Звістка про падіння царату прийшла в Київ 13 березня 1917р. У плині декількох днів представники основних міських установ і організацій сформували Виконавчий комітет, узявши на себе роль охоронця порядку як місцевий орган Тимчасового уряду. Практично одночасно лівокардинальні сили згрупувалися в Київській Раді робочих і солдатських депутатів. Однак, у відмінності від Петрограда, у Києві на історичну сцену вийшов третій актор: українці створили власну організацію – «Центральну Раду». Її засновниками стали помірні ліберали із ТУП, очолювані Євгеном Чикаленко, Сергієм Єфремовими, Дмитром Дорошенко, і соціал-демократи на чолі з Володимиром Винниченко і Симоном Петлюрою. Декількома тижнями пізніше в Центральну Раду ввійшла ще не набиравша вес «Українська партія соціалістів-революціонерів», представлена Миколой Ковалевським, Павлом Христюком і Микитой Шаповалом. Президентом Центральної Ради був обраний Михайло Грушевський, який звернувся з посилання і який користувався широкою популярністю і повагою. Таким чином, на відміну від росіян у Києві, що розділилися на помірних у Виконавчому комітеті і радикалів у Раді, українці всіх ідеологічних плинів об'єдналися в єдиному представницькому органі.
Зовсім зненацька для багатьох Центральна Рада одержала негайно зростаючу підтримку. У Петрограді і Києві відбулися грандіозні публічні маніфестації українців на честь її створення.
З огляду на підйом патріотичних настроїв українського народу, його вимоги скасувати будь-як обмеження у відношенні вживання української мови, керівництво Центральної Ради підтримало заходу щодо створення україномовної печатки, введенню української мови в школах і виникненню культосвітніх організацій, висунуло перед Тимчасовим урядом Росії вимога про автономію України.
Задовольнити ці вимоги Тимчасовий уряд не поспішав. Тільки спираючи на реальну силу народних мас, можна було з надією на успіх починати переговори з Тимчасовим урядом. Дуже важливою тут для Центральної Ради виявилася підтримка з боку скликаних у Києві в травні 1917р. усеукраїнських з'їздів: військових, селянських, робітників.
19 квітня 1917р. у Києві відкрився Український національний конгрес, на який з'їхалося 900 делегатів із всієї України, від українських громад колишньої імперії, різних економічних, просвітніх, військових і благодійних організацій. На конгресі були обрані 150 представників у Центральну Раду, Грушевського Затвердили її президентом.
18 травня 1917р. Український військовий з'їзд, що зібрав понад 700 делегатів, доручив своїм представникам також увійти до складу Центральної Ради. Приблизно місяць потім таке рішення прийняла тисяча делегатів Українського селянського з'їзду. Слідом за ними підтримку Центральної Ради проголосив з'їзд робочих депутатів.
Хоча військовий з'їзд висловився за підтримку військової політики Тимчасового уряду, але в теж час проголосив Центральну Раду «єдиним компетентним органом», покликаним вирішувати питання, що мають «відношення до всієї України». Прийнято було і постанову про «націоналізацію армії», тобто про формування із солдатів-українців національних полків. З добровольців, переважно багатих шарів населення міста і села, створювалися загони гайдамак і вільного козацтва.
Натхненна цими проявами широкої довіри, Центральна Рада вже бачила себе зовсім в іншому світлі: не як представника невеликої групи українців-патріотів, а як усеукраїнський парламент.
Селянський з'їзд відбувся в обстановці подальшого росту напруженості у взаєминах Центральної Ради з Тимчасовим урядом. Двосторонні переговори М. Грушевського й А. Керенського закінчилися безрезультатно, після чого Центральна Рада обнародувала декларацію до Тимчасового уряду. У ній пропонувалося передати «українське питання» на розгляд міжнародної конференції, а до цього установити на Україні владу крайового комісара від Центральної Ради, а також створити в Петрограді при Тимчасовому уряді міністерство по справах України. Деякі делегати Всеукраїнського селянського з'їзду пішли у вимогах до Тимчасового уряду значно далі і призвали вирішити питання про національне самоврядування «за допомогою шаблі». Зрештою з'їзд ухвалив не чекати, як пропонувало Тимчасовий уряд, призначеного на листопад Всеросійських Установчих зборів, а раніш скликати Українські Установчі збори, доручивши йому остаточно вирішити питання про самовизначення України.
Щоб надалі закріпити за собою керівництво національним рухом, і з огляду на революційні настрої широких народних мас, 10 червня 1917р. Центральна Рада видала Перший Універсал. У ньому проголошувалася автономія України в складі Росії. У ньому було також заявлене, що надалі закони України будуть затверджуватися Українськими Установчими зборами.
Відповідно до Універсала був створений новий український уряд – Генеральний секретаріат Центральної Ради на чолі з В. Винниченко. Генеральний секретаріат розгорнув підготовку виборів в Установчі збори автономної України.
Хибка позиція Тимчасового уряду змусила його направити делегацію в червні 1917р. в Україну для переговорів з Центральною Радою. Центральну Раду і її уряд представляли М. Грушевський і В. Винниченко, тимчасовий уряд – А. Керенський, М. Терещенко, И. Церетелі. Переговори закінчилися 3 липня 1917р. визнанням Тимчасовим урядом Генерального секретаріату вищим органом «для керівництва крайовими справами на Україні» і публічним проголошенням Другого Універсала Центральної Ради, у якому вона заявляла про свою згоду чекати законодавчого твердження автономії України Всеросійськими Установчими зборами.
Однак, усі ці домовленості були недовгими. Вже в серпні, коли Тимчасовий уряд очолив А. Керенський, була затверджена «Тимчасова інструкція для Генерального Секретаріату», що різко обмежувалися права й обов'язки Центральної Ради і створеного нею уряду України.
До кінця вересня 1917р. відносини Тимчасового уряду і Центральної Ради ще більш ускладнилися. Зокрема, Генеральному секретаріатові України було заборонено продовжувати роботу з організації виборів в Українські Установчі збори. Протягом жовтня – початку листопаду 1917р. в Україні державні структури і влада були фактично паралізовані. При таких обставинах стало відомо про збройне повстання, що відбулося, у Петрограді, зсуві Тимчасового уряду і переході влади в руки Рад.
Після захоплення більшовиками влади в Росії знову на порядок денний було поставлене питання – кому правити в Україні? Не маючи достатніх сил, щоб розтрощити і Центральну Раду, і прихильників Тимчасового уряду в Києві, що об'єдналися навколо ставки армійського командування, більшовики вирішили підтримувати добрі відносини з українцями, наміряючись тим часом розправитися з другим конкурентом. 10 листопаду 1917р. у Києві почалися бої між більшовиками, що розташовували приблизно 6 тис. солдат, із силами Ставки, що склали 10 тис. У вирішальний момент Центральна Рада виділила в допомогу більшовикам 8-тисячний загін, у результаті чого їхні супротивники були витиснуті з Києва.
Однак, слідом, до найбільшого здивування і жаху більшовиків, Центральна Рада проголосила себе вищою владою в дев'ятьох губерніях, де українці становили більшість. Юридично це було підтверджено 22 листопаду 1917р. Третім Універсалом, що проголосив створення Української Народної Республіки. Усе ще не вирішуючись на повний розрив з Росією, Центральна Рада підкреслила, що однієї з її цілей є створення «федерації вільних і рівних народів» колишньої Російської імперії. Сподіваючись, що Центральна Рада буде стабілізуючою силою в обстановці загальної анархії, владу українського уряду визнали українські і неукраїнські партії, більшість Рад і навіть більшовиків (останні – досить неохоче і до пори до часу).
Досить швидко з'ясувалося все-таки, що конфлікт між Центральною Радою і більшовиками неминучий. Центральна Рада досить осудливо поставилася до насильницьких методів захоплення більшовиками влади в Петрограді, Ленін зі своєї сторони обвинувачував українців у тім, що вони пропускають через свою територію козачі частини на південь, де формувався російський антибільшовицький рух. Тим часом більшовики потерпіли ряд великих політичних невдач. Грудневі вибори у Всеросійські Установчі збори, у наслідку розігнані більшовиками, дали українським партіям понад 70 % голосів виборців, у той час як більшовикам довелося користуватися лише 10 %. Ще більш дивними виявилися результати їхньої участі в роботі Всеукраїнського з'їзду Рад, організованого ними 17 грудня 1917р. у Києві, де вони сподівалися установити свій повний контроль. 2 тисячі делегатів від українських партій, що прибули із села, розвіяли ці надії більшовиків, представлених приблизно сотнею делегатів. Розпалена невдачею більшовицька фракція залишила з'їзд, визнавши його неправомочним, і відправилася в Харків, де оголосила Центральну Раду «ворогом народу» і проголосила створення Української Радянської республіки. Одночасно почався рух більшовицьких військ з Росії в Україну.
Сили більшовиків у кількості близько 12 тис насувалися з північного сходу. Український міністр Симон Петлюра міг протиставити їм близько 15 тис. бійців, розкиданих по різних місцях. Це були загони «вільного козацтва», що складалися із селянських ополченців, «січові стрільці» з числа колишніх галицьких військовополонених, дрібні фронтові з'єднання і сотні ненавчених київських гімназистів, що потрапили на фронт прямо зі шкільної лави.
Що стало з тими 300 тис. солдат з українських частин, що обіцяли підтримку Центральній Раді? Більшість з них повернулися у свої села, зайняли «нейтральну» позицію – так само, утім, як і багато хто з тих, що залишилися під рушницею. Деякі перейшли на сторону більшовиків. Подібна ненадійність більшості українських солдатів, тим більше помітна на тлі героїчних зусиль деяких, хто залишився вірний Центральній Раді, багато в чому порозумівалася ефективністю дій більшовицьких агітаторів. Більшовики не шкодували ні людей, ні грошей, щоб проникнути в українські частини, солдати яких, здебільшого селяни, відрізнялися крайньою політичною наївністю, і переконати останніх або залишатися осторонь, або перейти до більшовиків. У результаті до грудня їхні власні сили досягли вже 40 тис. чоловік.
Ще одним виграшним моментом для більшовиків в Україні стали повстання в тилу Центральної Ради, організовані їх прихильниками майже у всіх великих містах. Найбільш небезпечним було повстання в Києві 29 січня 1918р., коли росіяни робітники захопили завод «Арсенал» і на кілька днів, поки повстання не було подавлено, скували військові сили Центральної Ради. Одночасно з ним наскільки на схід містечка Круті почався фінальний бій сил Петлюри з військами більшовиків. Після декількох днів інтенсивних боїв українські частини змушені були залишити свої позиції.
Тим часом Центральна Рада видав закон про радикальну земельну реформу, проголосивши націоналізацію великих земельних володінь. Своїм Четвертим Універсалом (цей документ хоча і датований 22 січня 1918р., фактично був виданий у ніч з 24 на 25 січня 1918р.) вона проголосила повний розрив Української Народної Республіки з більшовицькою Росією й оголосила Україну самостійною і незалежною державою.
Перед погрозою неминучої поразки у Центральної Ради залишилася остання надія – допомога ззовні. У цілому вона тяжіла до Антанти і із самого початку наполегливо домагалася її визнання, у першу чергу з боку Франції, що вважала своїм обов'язком відновлення «єдиної неподільної Росії», залишалася досить двозначною.
22 грудня 1917р., коли Ленін від імені всіх народів колишньої імперії почав мирні переговори з Центральними державами в Брест-Литовське, ситуація змінилася: з'явився цілий ряд нових зовнішньополітичних перспектив. оскільки Центральна Рада не вважала за можливе довірити більшовикам представляти інтереси України на цих переговорах, вона відправила на них власну делегацію.
9 лютого 1918р. представники Центральної Ради поставили свої підписи під мирним договором з Центральними державами. Основна суть його зводилася до того, що Центральні держави визнають незалежність України і зобов'язуються в обмін на масові постачання продовольства надати військову допомогу Центральній Раді.
Через кілька днів після підписання Брест-Литовського договору німці й австрійці увели свою могутню армію в 450 тис. чоловік на територію України, попередньо розподіливши тут сфери впливу. Усього через три тижні більшовики, що установили за короткий термін свого перебування в Києві дійсне царство терору, змушені були поспішно бігти. Це, утім, не означало, що Центральна Рада, що повернулася 2 березня 1918р. разом з німцями, зустріла радісний прийом.
Майже всі шари населення України були розчаровані її політикою. Неукраїнці перебували в сум'ятті з приводу повного розриву зв'язків з Росією; бідне селянство так і не одержало бажаної землі; багаті селяни і землевласники були роздратовані націоналізацією великих володінь; і, звичайно, усі гудили Центральну Раду за те, що вона привела в країну німців, що явно не почували себе гістьми. Німці зі своєї сторони також утрачали всяке терпіння, спілкуючись з молодими, не здатними на практичні дії ідеалістами-романтиками, що переважали в Центральній Раді. Вони дуже незабаром переконалися, що Центральна Рада просто не має необхідного управлінського апарата для збору тих самих мільйонів тонн продуктів, у яких запекло бідували голодуючі міста Німеччини й Австрії. Внутрішні розбрати між соціалістичними партіями, дебати і кризи, що роздирають Центральну Раду, переконали німців, що «молоді українські утопісти» просто не здатні керувати країною. Тому 28 квітня 1918р., коли Центральна Рада приступила до вироблення конституції української держави, у зал засідань увійшов німецький загін і розпустив збори. Наступного дня, навіть не пробуючи захищатися, Центральна Рада упала.