Освітній портал MyReferatik

РЕЛІГІЯ ЯК СУСПІЛЬНЕ ЯВИЩЕ

Релігія існує багато віків. З’ясування сутності релігії – одне з найскладніших завдань релігієзнавства. Розглянемо, наприклад, деякі дефініції релігії, сформульовані в минулі і теперішні часи:
Шлейемахер Р. –релігія - це особливе почуття залежності людини від нескінченого.
Тайлор Э. - віра у невидимі духовні істоти.
Фрейзер Дж. - уособлення і задобрювання тих природних сил, перед якими люди безсилі.
Энгельс Ф. – фантастичне відображення у формі неземних сил таких зовнішніх обставин, що панують над людиною.
Фрейд З. - універсальний невроз нав'язливості у формі захисту від почуття внутрішньої непевності і страху.
Пратт Д.Б. - віра в долю.
Уайтхед А. - система істин, здатних переробити характер людини, що їх приймає.
Дьюи Дж. - прагнення відстояти будь що загальну цінність якогось ідеалу.
Автор кожної із цих дефініцій узагальнив факти, які інтуїтивно відніс до області релігійних явищ. Немає достатніх наукових підстав відкидати будь-яку з них як помилкову. Але реальна суперечлива сутність релігії не зводиться до жодної з них.
Латинською мовою religio означає зв’язок, або ж святиня, благочестя, предмет культу. Але роз’яснення походження та етимології цього слова зовсім не розкриває того значення, якого воно набуло в процесі історичного розвитку. До епохи Відродження взагалі єдиного терміна, яким би позначалися різні релігійні течії та який би вживався у строго фіксованому значенні, не було. Відомі латинські (римські) автори Ціцерон, Лівій, Цезар та інші використовували слово “релігія” в різних розуміннях – страх, пошана, совість, обранність тощо. Ні в Стародавньому світі, ні в період Середньовіччя воно взагалі широко не вживалось. Використовувались слова-назви конкретних релігійних течій – буддизм, християнство, мусульманство.
Лише з ХV-ХVІ ст. термін “релігія” став вживатися для позначення релігійних явищ незалежно від їх конфесійних особливостей, церковного чи сектантського оформлення. Вже Мартін Лютер у ХУ1 ст. користувався ним як усталеним, із строго фіксованим змістом. Саме в цей час він проникає у слов’янські мови, в т. ч. і в українську.
Але навіть з прийняттям єдиного терміна суперечки щодо сутності релігії не припинилися. Саме складність релігійного феномена й спричиняла таку величезну кількість її визначень, що дехто з дослідників почав стверджувати, ніби неможливо дати загальноприйняте визначення релігії.
“За своєю сутністю, - визначає релігієзнавець У.Джемс, - релігія є приватним явищем, що має лише індивідуальне значення і як таке не піддається об’єктивному формулюванню.” Таким чином, дати визначення релігії дуже складно. Тому спочатку розглянемо явище релігії з різних боків, проаналізувавши її ознаки, компоненти, структуру, функції.
Основні ознаки релігії
Ці ознаки визначаються як богословами, так і вченими.
1. Основною визначальною ознакою релігійної свідомості є віра у надприродне, в існування Вищої сили, того, що стоїть вище законів матеріального світу і не підкоряється їм.
Ця віра в надприродне характеризується двома основними моментами:
- віра в те, що надприродне існує реально;
- емоційним відношенням до надприродного.
2. Релігійне почуття, тобто релігійна людина не тільки мислить, уявляє собі надприродний об’єкт, але й переживає своє відношення до нього (любить, дякує, шанує тощо).
3. Релігійний культ. Оскільки віруючий вірить у здатність надприродного впливати на його життя, то всяка релігія включає в себе сукупність дій і обрядів, що мають на меті встановити контакт із надприродними силами і виконуються у відповідності до канонічних установлень даної релігії під контролем і керівництвом церкви. Будь-яка релігія включає в себе систему заборон і приписів, що реалізуються в релігійному культі.
Але з’ясування головних ознак релігії виявляється недостатнім для з’ясування її сутності. Тут ми маємо справу із надзвичайно складним явищем, що включає в себе також ряд різноманітних компонентів.
Компоненти релігії
1) Система догматів (або міфологія у ранніх релігіях) , в яких зафіксовано вірування та уявлення даної релігії.
2) Офіційні церковні документи, богословська література, в яких сформульована догматика так званих «вищих релігій».
3) Норми моральності, що отримали незалежно від свого дійсного походження виправдання та освячення в системі догматів даної релігії.
4) Релігійні організації - об’єднання послідовників тієї або іншої релігії, що виникають на основі спільності вірувань та обрядів.

Структура релігії

З’ясування сутності релігії неможливо без пояснення її будови, її структури. Релігія, як багатогранне явище, складається з багатьох елементів, що становлять її структуру: зовнішню і внутрішню.
Зовнішня структура релігії включає в себе релігійні уявлення, релігійні настрої та релігійні дії.
Релігійні уявлення – це комплекс ідей і образів, які пов’язані з вірою у надприродне. В них сили, що панують над людьми, мають ірраціональний характер. Вони зафіксовані в міфах, легендах, догматах віровчення, змісті священних книг, молитвах, теоріях і концепціях.
Релігійні уявлення становлять основу релігійної свідомості, в якій виділяють два рівні:
Буденний рівень релігійної свідомості формується стихійно, на основі світобачення простих віруючих, погляди яких відмінні від поглядів богослова або священнослужителя. Вони загальні, аморфні, фрагментарні, розрізнені.
Теоретичний рівень релігійної свідомості формують свідомо і цілеспрямовано ідеологи певної релігії, які подають своє віровчення в узагальненому, систематизованому, узгодженому, тобто “теоретичному” вигляді – богослов’ї (теології). Богослов’я виступає як доказова, послідовна, струнка система догматів. Завершений вигляд цей рівень свідомості знаходить у релігійній літературі.
Релігійні настрої – це ті почуття, які викликає у людини віра. Вони з’являються в процесі осмислення релігійною людиною світу та особистого буття і завжди спрямовані на надприродне.
Релігійні дії, їх основою є культ - система обрядів, ритуалів, звичаїв, за допомогою яких людина звертається до надприродного (дякує, шанує, прославляє), намагається змінити ставлення до себе.
До цієї зовнішньої, практичної сторони релігії належать релігійні свята, моління, богослужіння, пости, а також матеріальні предмети, необхідні для здійснення цих обрядів, храми, ікони, предмети культу. Всі ці компоненти присутні в кожній релігії, але їх співвідношення в різних релігіях неоднакове. У стародавніх релігіях культ займає домінуюче положення. У православних та католиків йому відводиться більше місця, ніж у протестантизмі, де головна увага приділяється релігійним ідеям.
Внутрішня структура релігії має два елементи: релігійна картина світу і релігійна наука життя.
Релігійна картина світу – це, по суті, відповідь на питання: “Хто, коли, як створив наш світ, яка його будова і призначення?” Кожна релігія дає відповідь на ці питання, але кожна змальовує її по-різному. Наприклад, в християнстві та іудаїзмі картина світу співпадає, оскільки змальована в одному священному джерелі – Старому Заповіті (П’ятикнижжя Мойсеєве, кн.1 “Буття”).
Релігійна наука життя – це відповідь на питання: “Як треба жити і як треба вірити?”. Для багатьох народів релігія є певним способом життя, оскільки фіксує певні релігійні і моральні норми.

Функції релігії.

. Релігія виконує багато взаємопо’язаних функцій у суспільстві, назвемо лише деякі найголовніші:
1. Світоглядна – визначення місця людини у світобудові, формування уявлення про мету і сенс життя та перспективи посмертного існування.
2. Компенсаторна – релігія виступає як засіб духовної втіхи. Цю функцію релігія виконує переважно на індивідуальному рівні.
3. Комунікативна – здатність об’єднувати і роз’єднувати людей. Релігія завжди об’єднує людей однієї віри і іноді може роз’єднувати людей різних вір.
4. Нерелігійні функції – політична, культурна, просвітницька, виховна.
Сутність та визначення релігії
З’ясування сутності релігії – одне з найскладніших завдань релігієзнавства. Існує величезна кількість визначень релігії. Автор кожної із цих дефініцій узагальнив факти, які інтуїтивно відніс до області релігійних явищ. Немає достатніх наукових підстав відкидати будь-яку з них як помилкову. Але реальна суперечлива сутність релігії не зводиться до жодної з них.
Латинською мовою religio означає зв’язок, або ж святиня, благочестя, предмет культу. Але роз’яснення походження та етимології цього слова зовсім не розкриває того значення, якого воно набуло в процесі історичного розвитку. До епохи Відродження взагалі єдиного терміна, яким би позначалися різні релігійні течії та який би вживався у строго фіксованому значенні, не було. Відомі латинські (римські) автори Ціцерон, Лівій, Цезар та інші використовували слово “релігія” в різних розуміннях – страх, пошана, совість, обранність тощо. Ні в Стародавньому світі, ні в період Середньовіччя воно взагалі широко не вживалось. Використовувались слова-назви конкретних релігійних течій – буддизм, християнство, мусульманство.
Лише з ХV-ХVІ ст. термін “релігія” став вживатися для позначення релігійних явищ незалежно від їх конфесійних особливостей, церковного чи сектантського оформлення. Вже Мартін Лютер у ХУ1 ст. користувався ним як усталеним, із строго фіксованим змістом. Саме в цей час він проникає у слов’янські мови, в т. ч. і в українську.
Але навіть з прийняттям єдиного терміна суперечки щодо сутності релігії не припинилися.
Релігія є формою осмислення людиною фундаментальних проблем свого буття. Саме по собі уявлення про надприродне не є головним для людини. Проблема сенсу життя, смислу буття людини у світі взагалі, проблеми окремої людини та індивідуального безсмертя – от що знаходиться в центрі релігійної свідомості.
Релігія – це не знання людини про несприятливі зовнішні сили, а уявлення про особистий статус у світі, власну тілесну природу, яка має скінченний термін свого буття. Релігія - це могутній для віруючого засіб подолати своє залежне існування у світі шляхом звернення до надприродних сил, входження з ними у контакт через обряди чи ритуальні дійства. Релігія – це система дій віруючого, необхідних для утвердження в світі, хоч форма цього утвердження не завжди грунтується на раціональному. І це не вада релігії, а її особливість: через релігію ми сприймаємо світ емоціями, образами; вона вступає в свої права там, де раціонально-логічні міркування просто безсилі.
Релігія дає людині можливість відчути свою причетність до тих процесів, що відбуваються у Всесвіті, але не одержали логічного обгрунтування і є продуктом дії незбагненних для нас сил, що існують реально.
У “Міжнародному релігійному словнику” дається більш широке розуміння релігії. Релігія розглядається “як система віри в дійсність, що з'являється надприродним шляхом, і практики, що виникає на основі цієї віри”.
Типологізація релігій.
В науці існує велика кількість варіантів типологізації релігій, які відрізняються одна від одної ознакою, за якою проводиться класифікація. Розглянемо лише деякі з них:
1. За ознакою трактування надприродного всі релігії поділяються на
1) Політеїстичні релігії, для яких є характерним поклоніння багатьом богам. Політеїзм – це віра у багатьох богів.
Варіантом політеїзму є генотеїзм – уявлення про певну ієрархію богів та особливе шанування верховного божества (богів багато, але головний один). Більшість релігій світу політеїстичні (індуїзм, синтоїзм, даосизм тощо).
2) Монотеїстичні релігії проголошують віру в одного єдиного бога. Це такі релігії як християнство, іудаїзм, іслам тощо
П. За ознакою часу виникнення та широтою розповсюдження релігії можна поділити на
1) Релігійні вірування первісного суспільства, характерні для суспільства, що перебуває на ступені родового ладу. Це такі вірування як тотемізм, фетишизм, анімізм, магія. Їм властиві:
- поклоніння духам (природи, предків), яким спочатку надавали зооморфних (божества у вигляді тварин), а пізніше – антропоморфних рис (божества у вигляді людей);
- відсутність професійних служителів культу;
- поклоніння духам у формі особливого для кожного племені святкування, що супроводжувалося магічними обрядами.
2) Ранні національні релігії, які існували у перших цивілізаціях. Це релігії Стародавнього Сходу – Вавілону, Шумеру, Урарту, Ст.Єгипту, а також Ст.Греції, Ст.Риму та деякі інші. Для них характерні:
- порівняно невелика живучість: вони існували лише в межах рабовласницького суспільства;
- тісний зв’язок з міфологією;
- політеїзм, при цьому всі боги відповідали за окремі ділянки земного і потойбічного життя;
- поява професійних жерців;
- обов’язковість і складність жертвоприношень, часто жертви криваві (тварини, птиця), іноді навіть людські.
3) Пізні національні релігії, як правило, не виходять за рамки однієї певної етнічної спільноти. До національних релігій відносяться конфуціанство, даосизм, синтоїзм, індуїзм, іудаїзм та інші. Спільні риси національних релігій:
- досить велика живучість – багато пізніх національних релігій існують і в наш час;
- єдність політеїзму і монотеїзму (виникають монотеїстичні національні релігії, наприклад, іудаїзм, сикхізм);
- ритуалізація повсякденного життя людей;
- специфічна обрядовість;
- спрощення жертвоприношень – жертви символічні, у вигляді фруктів, квітів, відсутні кривавих жертв;
- система релігійних приписів і заборон, що відокремлюють дану релігію.
4) Світові релігії – буддизм, християнство, іслам стали світовими тому, що визнають рівність всіх людей незалежно від соціального стану, місця проживання, національної чи расової приналежності. Але цю рівність кожна з цих релігій розуміє по-своєму:
- буддизм рівність всіх вбачає у стражданні;
- християнство – у першородному гріху;
- іслам – у покорі.

НАЦІОНАЛЬНІ РЕЛІГІЇ

Конфуціанство

Конфуціанство виникло у Ст. Китаї в VI-V ст. до н.е. Основоположник - китайський державний діяч, філософ, мислитель Кун-цзи (Конфуцій) (551-479р.до н.е.). Вчення Конфуція відобразило погляди феодального чиновництва, його прагнення зберегти незмінним існуючий соціальний порядок.
У вченні Конфуція головне місце займають соціально-етичні проблеми. Він створив ідеал високоморальної людини. Це “шляхетна людина ” - цзюнь цзи. Вона відрізняється двома основними чеснотами: людяністю і почуттям обов”язку. Людяність містить у собі розум, стриманість, доброту, вірність, делікатність. Почуття обов’язку – це обов’язок на державній службі, у сімейному побуті, у вшануванні предків, у навчанні, у засвоєнні мудрості древніх.
Ставши ідеологією правлячих класів, конфуціанство обростає догмами, тлумаченнями і перетворюється на жорстку систему вимог. Головні x Явимоги: 1) пам'ятати своє місце в суспільстві ( теорія “виправлення імен”) і
2) синівська шанобливість.
Вчення Конфуція трансформується в релігію в перші століття нашої ери, поєднавши в собі різноманітні народні вірування (культ предків, шанування неба, землі, духів природи тощо). Особа Конфуція оточується ореолом святості, біографія обростає легендами, біля могили будується храм, відбуваються жертвоприношення.
Основною канонічною книгою конфуціанства є “Лунь-юй” (“Бесіди та судження”) – записи розмов з Конфуцієм, зібрані його учнями вже після його смерті.
Верховна божественна сила конфуціанства - Небо. Воно - уособлення не лише божества, але й вищого розуму, справедливості. Правителі Китаю вважаються синами Неба і обожествляються. Країна називається Піднебесною і вважається центром Всесвіту.
Велике місце у конфуціанстві приділяється релігійним ритуалам і обрядам. Жертвоприношення Небу і предкам, шлюб, народження, похорон супроводжуються піснями, музикою, пантомімою. Культу мертвих завжди приділяється велика увага. Але його значимість не стільки релігійна, скільки практична: за допомогою цього культу визначалося місце людини в суспільстві, її соціальний статус, а значить і право на керівництво іншими людьми.
Особливістю конфуціанського культу є те, що в ньому відсутні професійні жерці. Всі обряди виконувалися чиновниками.

Даосизм

Даосизм – це певною мірою опозиція конфуціанству. В основі його - філософське вчення, що виникло у IV-III ст. до н.е. Засновником даосизму вважається легендарна особа Лао-цзи. Основні принципи даосизма викладені в книзі “Дао де цзин” (“Книга про дао і де”).
Даосизм – політеїстична релігія. Божественний пантеон даосизма очолюється трійцею - верховне божество Шан ді (Яшмовий володар), Лао-цзи і творець світу Пань гу. До пантеону даосизму входило також багато богів, духів, героїв тощо. Метою життя проголошується пізнання “дао”, злиття з ним. Шлях досягнення цієї мети – це спокій, заснований на бездіяльності.
Важливу роль у релігійній організації даосизму відіграють жерці. На відміну від конфуціанських обрядів (їхній зміст - у поклонінні предкам, імператору), головним заняттям даоських жерців є передбачення, заклинання, ворожіння.
Даоська релігія поєднала в собі елементи конфуціанства, буддизму та інших релігій з народними традиціями, а також мистецтво даоської дихальної гімнастики і фізичних тренувань, що виступають як елементи морального вдосконалення, необхідного на шляху до «свободи» і «вічного життя». В даний час даосизм утратив колишні позиції.

Синтоїзм

Синтоїзм - від синто - шлях богів - традиційна національна релігія японців. Склалася у ранньофеодальній Японії у VI-VII ст. на основі численних родоплемінних культів, звичаїв, традицій та під впливом конфуціанства, даосизму, буддизму. Синтоїзм характеризується високим ступенем синкретизму. Це обумовило віротерпимість японців, тобто одночасне сповідання двох релігій. Але синтоїзм також є глибоко націоналістичним - боги синто породили лише японців. Практична мета і зміст синтоїзму - утвердження власної історії Японії і божественного походження японського народу.
Синтоїзм не має церковних канонічних книг. Міфи, легенди, спільні для синтоїзму зібрано у літописно-міфологічні збірки –“Кодзіки” (“Записи про стародавні діла”), “Ніхонсьоки” та ін.
Синтоїзм - політеїстична релігія. Пантеон синтоїзму складається з величезної кількості богів і духів. Верховне божество, родоначальник правлячої імператорської династії - сонячна богиня Аматерасу. Японець - нащадок «камі» - духів предків, героїв. Після смерті японець теж стане камі.
У релігійному уявленні японців велике місце займає віра в реальну допомогу духів померлих родичів, а також у нещастя, що насилаються ними. Тому культова дія полягає в поклонінні, вшануванні духів, місцевих божеств.
У 1868 р. синтоїзм було проголошено державною релігією Японії. У цей період змінюється і структура релігійної системи. Синтоїзм став підрозділятися на династійний, храмовий, домашній. Збільшилась кількість загально-національних храмів, у яких крім звичайних служб широко відзначаються синтоїстські та буддійські свята. У 1946 р. синтоїзм було відокремлено від держави.

Індуїзм

Індуїзм - найбільш поширена релігія в сучасній Індії. Це одна з найбільших релігій світу поширена серед населення Цейлону, Непала, Бірми, Малайї й інших країн Південно-Східної Азії, а також Східної і Південної Африки. Виник у V-VI ст. на основі брахманізма і ведизма, життєвих принципів, моральних, соціальних норм і цінностей, філософських доктрин, племінних вірувань і обрядів, міфологічних уявлень і ритуалів народів Ст. Індії.
Індуїзм - надзвичайно складний комплекс суперечливих вірувань, звичаїв і обрядів. Він виникає в процесі суперництва брахманізму з буддизмом як результат його подолання. Вирішальною перевагою індуїзму, що забезпечило його кінцевий успіх була орієнтація на конкретні умови кастової Індії. Найточніше сутність “індуїзму” зафіксована у розумінні його як особливого індійського способу життя: всю суму життєвих принципів і норм, соціальних і етичних цінностей, вірувань і уявлень, обрядів, культів, міфів, легенд тощо.
Таким чином, індуїзм явився глобальним синтезом і кінцевим результатом усіх найдавніших релігійно-філософських пошуків. У силу своєї толерантності, багатошаровості, комплектності він продовжував убирати в себе й асимілювати практично все, що було в межах його можливостей і в сфері його впливу (навіть Будда був включений до пантеону індуїзму).
Метою життя визнається з'єднання з брахманом (світовою душею). Воно досягається дхармой - виконанням релігійних, сімейних і суспільних повелінь, які зафіксовано у священних книгах Ведах. Збереглися 4 Веди: «Ригведа» - збірник гімнів; «Самаведа» - збірник песнопений, запозичених із «Ригведи», але розташованих у порядку, необхідному ритуалом; «Яджурведа» - гімни і заклинання, що вживаються при жертвоприношеннях; «Атхарведа» - збірник магічних заклинань.
Основні догмати індуїзму: 1) Вчення про переселення душ і призначений кожній живій істоті нескінченний ряд послідовних перероджень з однієї смертної форми в іншу. Тільки в процесі посмертних перевтілень людина може розраховувати на підвищення свого соціального статусу в залежності від поведінки її в даній смертній формі.
2) Вчення про відплату (карма), про те, що сукупність усіх діянь людини в цьому житті визначає шлях його майбутніх перевтілень.
3) Вчення про споконвічну нерівність людей і неможливість перебороти цю нерівність у земному житті, тобто визнання священним поділ суспільства на касти.
Індуїзм - політеїстична релігія. Боги наділені космогонічними функціями, високими моральними якостями. Поряд із богами шануються полубоги, духи, тварини, рослини, камені.
Основні боги індуського пантеону: Брахма, Вишну і Шива. Відповідно до релігійної легенди Брахма створив світ, Вишну оберігає його, а Шива руйнує його і знову відтворює. Брахма, який виконав свою основну функцію, відійшов на другий план, а Вишну і Шива стали верховними божествами. За кожним із цих богів стояла велика кількість родинних та місцевих божеств.
Культ індуїзму. На честь окремих богів споруджувалися храми, де містилися статуї богів. Були розроблені канонічні форми зображення кожного божества. Крім храмів є велика кількість священних місць, річок і предметів. (“Води священної річки Ганг”) – культ води і омовіння.. Багато тварин також вважаються священними (культ тварин), особливо корова, а також мавпа, змія та інш. На честь священних тварин також будують храми і приносять жертви.
З усіх священних місць Індії самим древнім і найбільше що почитається є Бенарес, який стоїть на високому лівому березі священного Ганга. У ньому нараховується біля півтори тисяч храмів.
Квіти – найпоширеніша форма жертвоприношення, але в жертву приносяться також фрукти, овочі, а іноді і тварини.
У індуїзмі немає єдиного керівного центру, єдиної догматики, обрядності, церковної ієрархії. Але вироблена така структура, що дозволяє контролювати щоденне життя віруючого через жерців, а також через кастові ради.
Індуїзм неоднорідний. У ньому існує велика кількість сект і напрямків. Найбільш значні з них - вишнуїзм, шиваїзм, шактизм. Ці напрямки пов'язані з поклонінням богам Вишну і Шиві. Шактизм - поклоніння Шакти - жіночому божеству, творчо енергетичному початку, що персоніфікується в однієї з богинь (Махашакти, Діви, Парвати та інш.).
Неоіндуїзм представлений численними школами, сектами, групами, деякі з них поширені і на Заході. Наприклад, секта кришнаїтів (або «Міжнародне товариство свідомості Крішни»).

Іудаїзм

Іудаїзм виник у П тис. до н.е. серед семітських кочових племен Аравійського півострова.
Релігійні уявлення іудаїзму довгий час передавалися в усній традиції. Тільки у 1-му тисячолітті до н.е поступово були закріплені письмово. На цьому етапі релігійні уявлення іудаїзму перетерпіли значні зміни. У УП ст. до н.е. в іудаїзмі виникають монотеїстичні ідеї: у 621 р. до н.е. іудаїзм було проголошено монотеїстичною релігією. Єдиним Богом був став Бог Яхве. Проте остаточно монотеїзм затвердився в іудаїзмі тільки у П ст. до н.е. Проголошення монотеїзму пов'язано з прагненням євреїв побудувати самостійну незалежну державу .
Основні догмати іудаїзму:
1. Визнання єдиного бога Яхве. Бог Яхве є символом єврейської державності.
2. Догмат про «богообраність» євреїв. З моменту свого виникнення іудаїзм було проголошено релігією “богообраного” народу, що уклав домовленість із богом Яхве. Саме ця ідея поряд із складною обрядовістю не дозволила іудаїзму вийти за межі єврейського середовища навіть тоді, коли євреї виявилися розсіяними по різних країнах.
3. Віра в прихід месії і потойбічне існування. Для євреїв дуже характерні ідеї месіанства. Спочатку під месією розуміли реального царя-визволителя. Пізніше - посланника бога, що повинен обновити світ, зібрати всіх євреїв у Палестині (“навколо Сіону” – невелика гора у Палестині) і покарати їхніх ворогів.
Священна література іудаїзму
В історії іудаїзму виділяють два періоди. Початковий період іудаїзму - період його виникнення і становлення звичайно називають біблійним. Єврейські жерці стверджували, що Яхве відкрився “богообраному“ народу через Завіт, передав євреям священне писання, яке євреї повинні берегти і якого повинні дотримуватися. Цей Завіт або Танах містить у собі Тору (П”ятикнижжя), Небіїм (Пророки) і Кетубім (Писання). Ці книги створювались з Х по П ст до н.е. В них викладено релігійні, космологічні та інші погляди стародавніх євреїв, їх етичні та правові норми, уявлення про суспільство і людину.
Другий період в історії іудаїзму – талмудичний. У 70-ті роки до н.е. Палестина була завойована римлянами, які остаточно зруйнували Храм. Почалась масова еміграція євреїв. Єврейські общини у багатьох країнах збиралися у релігійно-культурних центрах – синагогах, де читали і коментували Тору. Усні тлумачення Тори були записані – так виникла книга Мішна. А тлумачення і роз”яснення Мішни – це Гемара. Мішна і Гемара разом – це Талмуд. Як і Танах, Талмуд – основне богословське джерело іудаїзму. Він містить закони карного і громадянського характеру, моральні норми, тлумачення догматичних і канонічних правил, різні практичні поради.
Культ іудаїзму включає в себе велику кількість обрядів, молитов, постів, свят, приписів і заборон. Так, наприклад, кожний віруючий повинен пам’ятати 365 заборон і 248 повелінь, які містяться у Талмуді. Головний обряд іудаїзму – обряд обрізання, який є символом прилучення новонародженого до віри і проводиться на восьмий день життя хлопчика. У культі іудаїзму особливе місце належало Єрусалимському храму. Він був збудований за часів царя Соломона (на початку 1 тис. до н.е.), зруйнований персами у У1 ст до н.е., відбудований і знову остаточно зруйнований у 70 р. н.е. Від нього лишилася стіна плачу. В наш час культовою спорудою є синагога (молитовний дім, школа), де рабини (служителі культу, судді, вчителі) відправляють обряди та навчають Тори.

СВІТОВІ РЕЛІГІЇ.

Буддизм

Буддизм - найдавніша світова релігія. Він виник у У ст. до н.е. в Індії і згодом, значно змінившись, поширився за її межі у країни Центральної та Південно-Східної Азії, Далекого Сходу та ін. Шарль Эліот із повним правом називає цю релігійну систему «експортною формою індуїзму».
Ранній буддизм відмовився від елементів, що гальмували його розвиток поза Індією, таких як:
- безпосереднє санкціонування кастової системи;
- функція спасіння, якою наділялись брахмани;
- шанування святих книг (Веди, Махабхарата та ін.);
- характерна для Індії ритуальна система.
Засновником буддизму вважається легендарна особа царевич Сиддхардха (сучасники знали Будду під ім'ям аскета Гаутами, у поезії він називається часто Шак’я-Муні)., життя якого відоме нам з найдавніших буддійських літературних пам'ятників «Лаліта Вістара» і «Лотус істинної віри», знайдених в країні Непал. До складу легенд про Будду ввійшли дуже древні міфи, достовірні факти його життя нам зовсім невідомі. Будда – це не справжнє ім'я великого вчителя. Будда означає “просвітлений вищім знанням”, “той, що пізнав істину”.
Священна література буддизму. Віровчення і культ раннього буддизму викладені в Трипітаках (Трипітаки дослівно перекладається як «три кошики») - це зібрання релігійних творів, що сприймаються віруючими за одкровіння Будди. У цьому збірнику сформульована догматика буддизму, а також буддійське тлумачення релігійно-філософських і етичних проблем. Трипітаки складаються із трьох частин: Вінаяпітака – головна частина, в якій містяться правила, що регулюють життя ченців, Сутрапітака – містить сутність буддійської доктрини, Абідхармапітака – релігійно-філософські тексти.
Головна священна істина буддизму - твердження тотожності буття і страждання.
Головні догмати буддизму.
1. Один із головних догматів буддизму - догмат про страждання. Він викладений у вченні про чотири святі істини:
1) «Жити - значить страждати»: “Що таке страждання? Саме народження є страждання, старість, хвороба, смерть - от страждання.”
2) «Причина страждань - бажання»: “Яке походження страждання? Воно відбувається від бажання, яке постійно відновлюється, що з'єднується із бажанням насолоди і доставляє деякі радощі”.
3) «Щоб позбавитись від страждань треба позбавитись від бажань»: “А як відвернути страждання? Тільки запобіганням бажання, що постійно відновлюється”
4) «Шлях позбавлення від бажань - дотримуватися вчення Будди»: “А яким шляхом відвернути страждання?” Цей шлях складається з 8 стадій, починаючи від повного розуміння до істинного споглядання”.
Розвиваючи своє вчення, Будда розробив докладний “восьмеричний шлях” - метод розуміння істини і наближення до нірвани:
1. Праведна віра (вірити Будді, що світ повний скорботи і страждань, що необхідно придушувати в собі пристрасті).
2. Істинна рішучість (твердо визначити свій шлях, обмежити пристрасті і прагнення).
3. Праведна мова (стежити, щоб слова не вели до зла, а мова була правдивою і доброзичливою).
4. Праведні діяння (уникати поганих вчинків, робити добрі справи).
5. Праведне життя (вести життя гідне, не приносячи шкоди живому).
6. Праведна думка (стежити за напрямком своїх думок, настроюватися на добре).
7. Праведні помисли (усвідомити, що все зло - від нашої похоті).
8. Істинне споглядання (терпляче і постійно тренуватися, досягати уміння зосереджуватися, споглядати, заглиблюватися в пошуках істини).
П. Догмат про нірвану. У буддійській літературі нірвана (заспокоєння, затихання) - надбуття, стан вічного спокою, тиші, повного подолання людських почуттів, бажань, вічного блаженства у злитті з божеством. Досягнення нірвани - головна мета буття віруючого. Досягти стана нірвани може той, хто виконує релігійні і моральні приписи. Стану нірвани може досягти лише той віруючий, який виключається з процесу перероджень. Досягнення нірвани - багаторазовий процес. Праведники повинні спочатку пройти світ блаженства, або рай, а грішники - пекло.
Основні моральні заповіді буддизму: не вбивай; не бреши; не кради; не пий вина; не бажай чужої дружини.
Відповісти на запитання про приналежність буддизму до політеїзму або до монотеїзму дуже важко. Буддизм часто називають релігією без Бога, Будда - не Бог. Але в буддизмі визнаються всі боги брахманізму.

Основні напрямки буддизму

Найдавніша форма буддизму, ранній буддизм - Хінаяна - “вузький шлях спасіння” або “мала колісниця” - по суті це вчення і шлях ченців. Основний його принцип - відмова від участі в мирському житті, відхід у чернечу общину (Чернець мав лише п’ять предметів: жовтий одяг, кружку для подаяння, бритва, щоб брити голову, посох, полумисок, Йому дозволялось жити лише в печері або зруйнованому будинку, приймати їжу з ранку до полудня і т.д.). Ранній буддизм відрізняється простотою обрядів. Головними елементами культу були: шанування Будди, проповідь, поклоніння “святим місцям”, ніби-то пов'язаним із народженням, проповіддю і смертю Будди.
На рубежі I-II ст. правителем північно-індійського Кушанського царства, покровителем буддизму був скликаний 1У буддійський собор, що затвердив іншу форму буддизму - Махаяна - “широкий шлях спасіння” або “велика колісниця”. Основні положення Махаяни були розроблені індійським буддистом Нагарджуною. Мета Махаяни - зближення вчення зі світом, прилучення до нього простих людей, перетворення буддизму в зрозумілу всім людям релігію.
У Махаяні вважається, що благочестя і подаяння милостині ченцям, що роблять прості люди, наближають їх до нірвани, як і заслуги ченця. Тобто, спастись, наблизитися до нірвани може не тільки чернець, але кожний, хто вірить Будді, додержується п'яти заповідей, дає милостиню ченцям. Крім того, у Махаяні було введено інститут бодхісаттв. Бодхісатва - це святий, просвітлений, який заслужив право стати буддою, перейти у нірвану. Але він не робить останнього кроку, а залишається з людьми, щоб полегшити їхні страждання і повести за собою по шляху спасіння.
У Махаяні вперше в буддизмі з'являється концепція про рай і пекло. Культ: обряди поступово ускладнювалися: були введені молитви і різні магічні заклинання, почали практикувати жертвопринесення, виник розкішний ритуал, пантеон не тільки святих, але і Будд (наприклад, містична фігура Адібудди, тобто будди будд, що стоїть на початку процесу перероджень, з'явилися зображення будд і бодхисатв). Буддизм форми Махаяна поширився за межами Індії. У самій Індії буддизм поступився місцем індуїзму.
Інші напрямки буддизму: чань-буддизм (Китай), дзен-буддизм (Японія), ламаїзм, що виник у Тибеті у Х1У ст, а у ХУ1-ХУП ст. поширився серед монголів, бурятів, тувінців, калмиків. В наш час найпоширенішою формою буддизму в Європі є ламаїзм, який самі буддисті називають алмазним шляхом.

Християнство

Християнство – це перш за все релігія Заходу, це єдина релігія, характерна для західного світу на противагу східному з його великою кількістю релігійних систем. Але незважаючи на це, християнство своїм корінням пов’язане з культурою Сходу.
Християнство виникає серед євреїв І столітті.
Історія становлення християнства охоплює період від середини І ст. до У століття. На протязі цього періоду християнство пережило декілька стадій розвитку:
1) стадія актуальної есхатології (2-га пол. І ст.).
2) стадія пристосування (ІІ ст.);
3) стадія боротьби за панування в імперії (ІІІ – У ст.).
Стадія актуальної есхатології, або апокаліптична, або іудео-християнська:
Більшість дослідників історії християнства вважають єдиним християнським літературним джерелом в цей період «Одкровіння Іоана Богослова» або «Апокаліпсис», в якому відображений стан і вчення християнства періоду його виникнення. Незважаючи на це, всі течії християнства ігнорують Апокаліпсис як першу, початкову стадію раннього християнства. Таке ставлення пояснюється тим, що зміст Апокаліпсису не вкладається в християнську догматичну систему, що склалася пізніше.
Цю стадію можна назвати іудео-християнською тому, що в деяких сектах іудаїзму з’являються не характерні для іудаїзму ідеї. Наприклад, очікування подій, що внесуть суттєві зміни у долю євреїв і всього людства, старий світ загине і буде створено новий.
Таким чином, раннє християнство було іудейською мессіаністично-есхатологічною сектою людей, що
1) об’єдналися в очікуванні близького кінця світу і виникнення нових світових порядків;
2) рішуче виступають проти існуючих порядків, висловлюють ідеї ненависті до нього, закликають до непокори і очікують його загибелі у найближчий час;
3) засуджують багатство і висловлюють похвалу бідності.
Стадія пристосування.
У ІІ ст., особливо у другій його половині надії на близький кінець світу поступово змінюються настановою на існування в реальному світі, на пристосування до його порядків. Головні риси цієї стадії християнства:
1. Перехід християнства від стадії актуальної есхатології до стадії пристосування був пов’язаний із змінами у соціальному і національному складі общин. У І– ІІ ст. серед хр