Освітній портал MyReferatik

Методи управління не можуть діяти ізольовано один від одного. Вони являють собою сукупність способів впливу керуючої системи на керовану для досягнення певної визначеної мети. Тому групу адміністративно-розпорядницьких методів доповнюють методи економічні, котрі в ринкових умовах набувають особливо важливого значення.
Стосавно оцінки змісту економічних методів немає єдиної точки зору. Одні автори вважають, що економічні методи управління грунтуються на використанні матеріальної зацікавленості, інші — це методи, що повинні відповідати вимогам економічних законів. Варто, однак, зазначити, що економічні Методи зовсім не вичерпуються ні матеріальними інтересами, ні дією економічних законів. Практично всі методи управлін:ня повинні певною мірою відповідати вимогам економічних законів.
Економічні методи управління пов'язані з використанням різноманітних засобів, що стимулюють економічну зацікавленість керованого об'єкта і дають змогу вирішувати на креслені завдання без спеціальних адміністративних засобів впливу. До цього слід додати, що при економічних методах управління зворотні зв'язки функціонують набагато ефективніше, виробництво гнучкіше і швидше реагує на зміни структури та обсягів споживання, значною мірою зменшується необхідність адміністративного контролю за використанням ресурсів, керована система сама вишукує і використовує резерви на всіх стадіях виробничо-фінансової діяльності. Виникають передумови для посилення самоконтролю господарських ланок і виконання ними таких функцій, котрі до цього відносились до компетенції державних чи інших загальних органів.
іншими словами, відбувається перерозподіл функцій в самій системі управління.
Головною передумовою економічних методів управління є надання керованій системі широкої самостійності та повної відповідальності за реалізацію прийнятих рішень і їх наслідки. Безперечно, це притаманно і адміністратив-розпорядницьким методам, але в значно меншій мірі. В даному випадку частка відповідальності за прийняті рішення стосовно керованої системи та їх наслідків припадає на керуючу систему (адміністрацію).
Економічні методи являють собою по суті загальні правила, що встановлюються за допомогою певних важелів, а адміністративно-розпорядницькі передбачають конкретноадресні вказівки. Але адміністративні методи можуть визначати і деякі загальні правила — режим роботи, тривалість робочого дня і т.п. Головна різниця між економічними та адміністративними методами проявляється у способах впливу на керовану систему. Економічні методи створюють саме такі умови, за яких підприємству вигідно працювати добре. Отже, економічні методи являють собою певний економічний механізм, конкретні форми якого проявляються через товарногрошові відносини, через такі економічні важелі, як ціни, кредит, матеріальне і економічне стимулювання та ін, причому використання якогось одного важеля без належної ув'язки його з іншими потрібного результату не дасть.
Економічні методи охоплюють планування, технікоекономічний аналіз, економічне стимулювання, ціноутворення.
Планування - одна із складових частин, один із методів управління, що полягає в розробці та практичному здійсненні планів, які визначають майбутній стан економічної системи, шляхів, способів та засобів його досягнення. Крім того, виділяється планування окремих видів ресурсів, наприклад, фінансове планування, соціальне планування.
Планування — це цілеспрямована спроба здйснити вплив, керувати масштабом, швидкістю і наслідками змін як у зовнішньому середовищі, так і на самому підприємстві.
Ефективне планування для виробничих систем, що відрізняється інерційністю свого потенціалу, — єдина можливість своєчасно відреагувати на зміну зовнішнього середовища та адаптуватися до них. При цьому горизонт, методична база та організація планування повинні відповідати інерційності виробничої системи, новизні і складності питань, що вирішуються, невизначеності і швидкості наростання змін у зовнішньому середовищі.
Мета планування полягає у приведенні можливостей фірми у найкращу відповідність з вимогами ринку і тими факторами зовнішнього середовища, які не піддаються контролю.
Планування як метод управління, як спосіб впливу на керовану систему передбачає розробку різноманітних планів. Плани для найвищого рівня управління розробляються укрупнено, формулюють стратегічні напрямки розвитку. Стратегія зачіпає розподіл ресурсів на підприємстві і забезпечує базу для прийняття рішень стосовно розвитку збалансованого портфеля замовлень на перспективу і внесення необхідних змін у потенціал підприємства.
Для низових ланок управління розробляються деталізовані плани з графіками та системами заходів, які визначають рішення тактичних завдань. Тактичне планування орієнтує оперативні підрозділи у їхній повсякденній роботі, спрямовані на забезпечення поточної рентабельності.
Залежно від горизонту планування розрізняють короткострокові плани (на строк до одного — двох років); середньострокові (на період від двох до п'яти років) і довгострокові (на період понад п'ять років). Короткострокові плани відрізняються деталізацією та оперативністю, довгострокові — формулюють стратегічні напрямки і є мобільними. Розробляють плани як по окремому продукту, так і по виробничому відділенню, виробничій одиниці.
Процедура планування здійснюється на основі інформаційної взаємодії найвищого керівництва, яке вирішує стратегічні завдання, і підлеглих ланок управління, які вирішують тактичні завдання, тобто являє собою циклічний, кільцевий процес. Враховуючи наявність елементів невизначеності, план повинен мати необхідну гнучкість. Тому розробляють декілька, як мінімум три, варіанти плану: мінімальний, оптимальний та максимальний Мінімальний визначає діяльність фірми за найбільш несприятливого розвитку подій, оптимальний — за нормального, максимальний — за найсприятливішого.
Важливою умовою успіху є постійний процес оновлення плану. Для цього проводиться систематичний контроль, змістом якого є збирання та аналіз інформації про зміни в зовнішньому та внутрішньому середовищах. Періодично 1 — 2 рази на рік слід проводити так званий ситуаційний аналіз, мета якого — з'ясування загального стану справ, включаючи оцінку досягнення загальних цілей і завдань управління. На основі такого аналізу коригуються стратегічні (перспективні) і тактичні (поточні) плани.
В економіці ринкового типу широко розповсюджене планування на рівні компаній, фірм, що реалізується у формі бізнес-планів. Такі плани розробляються при створенні нових підприємств, зміні підприємством напрямку своєї діяльності, при входженні в новий етап розвитку, при зміні форми власності. Крім того, шдприємства можуть розробляти такі плани і просто для того, щоби чітко уявити собі перспективу розвитку, причому така робота проводиться щорічно.
В бізнес-плані необхідно відобразити наявність всіх необхідних ресурсів, а також потребу в них. Необхідно також показати, яким чином їх можна буде придбати. Бізнес-план повинен також відповісти на всі питання, пов'язані з налагоджуванням виробництва і реалізацією продукції, зокрема,— чи потрібно будувати завод, чи можна орендувати приміщення, як підготовити необхідні кадри, які договори укласти, на яких замовників орієнтуватись, чи потрібно проводити переговори про придбання ліцензій, яку систему фінансового контролю слід створити і т.п.
Бізнес-план повинен висвітлювати всі сторони діяльності підприємства та вміщати переконливу інформацію щодо здатності підприємства запропонувати таку продукцію чи послуги, котрі забезпечували б достатній прибуток в умовах конкуренції. Але навіть при цьому потрібен час, щоби створити свій "імідж" необхідно заручитися рекомендаціями та виправдати їх, а потім чекати, доки інформація про фірму знайде своїх адресатів.
Закінчуючи розмову про планування, слід наголосити що воно відіграє тільки другорядну роль, є методом управління і не повинно бути самоціллю.
Техніко-економічний аналіз є методом управління, за допомогою якого одержують відомості про закономірності та зв'язки між процесами та явищами у всіх галузях знань. Техніко-економічний аналіз на підприємстві формує необхідну базу для підготовки та обгрунтування рішень щодо управління виробництвом. Такі рішення можуть стосуватись як поліпшення умов праці і життя працівників, так і удосконалення процесу виробництва загалом і окремих його елементів, наприклад, капіталовкладень, робочої сили, матеріально-технічного забезпечення і т.д.
Навіть простий перелік окремих функцій та принципм управління визначає місце та значення техніко-економічного аналізу в управлінському процесі. Організація як одна з функцій управління передбачає широке використання економічного аналізу. Координація, або регулювання робіт (функція управління), неможлива без використання організаційних форм та методів економічного аналізу. Економічний аналіз одна із важливих складових частин планів підприємств. Обгрунтування планів (стратегічних і тактичних) практично неможливе без грунтовного аналізу за достатню ретроспективу виявлення невикористаних внутрішніх резервів, обгрунтування прогнозів на перспективу.
В господарському керівництві центральне місце займає прийняття обгрунтованих управлінських рішень. Реалізація науково-технічних розробок розширення виробничих зв'язків, збільшення масштабів виробництва збільшують кількість можливих варіантів господарських рішень та ускладнюють їх вибір. Основою вироблення та прийняття управлінських рішень є наявність відповідної економічної інформації. Система економічної інформації займає проміжне положення між процесом господарської діяльності (керована система) де вона зароджується, та процесом управління (керуюча система), де інформація фіксується, переробляється використовується для прийняття господарських рішень. Ця система складається з прямого та зворотного інформаційних потоків, що є необхідною умовою цілеспрямованого впливу на керований об'єкт. Основу прямого інформаційного потоку(від суб'єкта до об'єкта управління) складає планова інформація, що охоплює директивну, нормативну та розрахунково-планову інформацію Основним елементом зворотного інформаційного потоку (від об'єкта до суб'єкта управління) є господарський облік в трьох його формах — оперативного, бухгалтерського та статистичного.
Економічний аналіз використовує для виконання всіх функцій управління і прийняття управлінських-рішень обидва потоки інформації, співставлення яких (аналіз) і дає можливість зробити відповідні висновки і прийняти адекватні рішення. Отже, базою для аналізу є єистема обліку та звітності. В цьому плані аналіз є своєрідною сполучною ланкою між плануванням та обліком. Це означає, що для підвищення дєвості аналізу необхідно забезпечити належну єдність методики планування, обліку та звітності.
Аналіз на підприємстві повинен.сприяти досягненню накреслених цілей об'єкта, вивчати всі причинно-факторні зв'яаки в процесі виробництва, виступати вихідним пунктом шдвищення ефективності виробництва, сприяти своєчасному прийняттю управлінських рішень, показувати нові тенденції розвитку виробництва„виявляти причини відхилень від поставлених цілей. Перераховані завдання показують, наскільки широка сфера використання аналізу на підприємсті. Аналіз — це не тільки інструмент контролю, але й значною мірою інструмент управління та планування господарської діяльності. Він є засобом розробки прогнозів, вибору та обгрунтування варіантів в процесі стратегічного довгострокового планування, обгрунтування рішень при розробці тактичних планів.
За змістом процесу управління виділяють: перспективний (попередній) аналіз; оперативний аналіз; поточний (ретроспективний) аналіз за результатами діяльності того чи іншого періоду часу. Така класифікація економічного аналізу відповідає змісту основних функцій в стадійно-процедурному аспекті процесу управління і відбиває:
1) етап попереднього-управління (функції прогнозування та планування);
2) етап оперативного управління (функції організації, мотивації, регулюнання);
3)остаточний етап управління ( функція обліку та контролю ).
Всі ці три види аналізу присутні в процесі управління господарськими об'єктами. При цьому питома вага кожного з них в управлінні в різних ланках неоднакова. Перспектив аналіз найбільше використовується у вищих ланках управління(компанія, концерн т.п.). Оперативний аналіз використовується в низових ланках (підприємство, дільниця, цех). Найбільше розвинутий поточний (ретроспективний) аналіз, особливо в первинних ланках —підприємствах.
Поточний аналіз є аналізом результатів господарської діяльності і проводиться переважно по встановлених періодах на основі офіційної звітності та системного бухгалтерського обліку. Такий аналіз називають ще періодичним, оскільки він проводиться по поточних, наперед встановлених періодах.
Головне завдання поточного аналізу — об'єктивна оцінка результатів виробничо-господарської діяльності, комплексне виявлення невикористаних резервів, мобілізація їх для підвищення ефективності виробництва в майбутніх періодах, а також виявлення недоліків в роботі та конкретних причин, що їх зумовили. Результати поточного аналізу використовуються для вирішення праблем стратегічного управління, зокрема, для планування, оскільки воно вимагає належного о6грунтування.Слід, однак, зазначити, що цей вид аналізу має один істотний недолік — він виявляє резерви, що сосуються минулого періоду і вже давно втрачені, а надолужити втрачене неможливо. Щоб максимально нейтралізувати цей недолік, необхідно скорочувати тривалість звітних періодів.
Оперативний аналіз спрямований на вирішення завдань,що стоять перед оперативним управлінням господарською системою (шдприємством чи його підразділами). Головним завданням оперативного аналізу є постійний контроль за виконанням накреслених завдань, процесами виробництва та реалізації продукції, своєчасне виявлення та використання резервів виробництва.
На відміну від поточного оперативний економічний аналіз максимально наближений до моменту здійснення господарських операцій. Він грунтується.на даних первинного обліку (оперативно-технічного, бухгалтерського і статистичного) та на безпосередніх спостереженнях за процесом виробництва.
Оперативний економічний аналіз дає можливість щоденно, і навіть щогодинно, підводити підсумки роботи того чи іншого підрозділу, а це за певних виробничих умов може мати принципове значення. Це має місце тоді, кали необхідно терміново втрутитись в процес виробництва, щоб забезпечити його безперервність та ефективне функціонування всього господарського комплексу.
Оперативний аналіз охоплює визначення відхилень основних показників від передбачуваних рівнів за зміну, добу, п'ятиденку, декаду; оцінку ступеня впливу різних факторів на ці відхилення; виявлення конкретних причин дії окремих факторів; розробку системи заходів, спрямованих на усунення нєгативних факторів.
Оперативний аналіз проводять зазвичай за такими групами показників: виробництво, відвантаження та реалізація продукції; використання трудових ресурсів; використання обладнання та матеріальних ресурсів; собівартість; прибуток та рентабельність, платоспроможність. Джерелами інформації для проведення такого аналізу є первинна документація, дані бухгалтерського та оперативно-технічного обліку,матеріали особистих спостережень.
Перспективний аналіз передбачає аналіз результатів господарської діяльності з метою визначення можливих значень певних показників в майбутньому. Суть його полягає в розгляді явищ і процесів господарської діяльності з позиції майбутнього, тобто.перспективи розвитку з точки зору проекції складових елементів минулого і сьогоднішнього господарської діяльності в елементи майбутнього. Цим забезпечується принцип наступності у функціонуванні господарської системи. Головними завданнями перспективного аналізу є прогнозування господарської діяльності, наукове обгрунтування планових завдань та оцінка очікуваних результатів. 3'являється практична можливість управління факторами розвитку підприємства та отримання в перспективі необхідного (бажаного) результату господарської діяльності. Іншими словами, перспективний аналіз є своєрідним елементом передбачення та оцінки очікуваних результатів.
Для максимальної реалізації всіх функцій економічного аналізу як методу управління використовується досить широкий інструментарій різних прийомів та способів його проведення. Серед традиційних прийомів можна виділити використання відносних та середніх величин, застосування порівняння, групувань, індексів, методу ланцюгових підстановок, балансових співставлень. Перераховані прийоми та способи аналізу є предметом вивчення в спеціальних навчальних курсах — статистики, техніко-економічного аналізу. Для поглиблення знань в цій галузі можна рекомендувати спеціально-навчальні посібники.
Широкого розповсюдження при економічних дослідженнях в останній час набули математичні методи аналізу, що відображають розвиток як самої економічної теорії, так і прикладної математики. При цьому формуються нові напрямки, що поєднуються з інтеграцією математичних дисциплін (теорії ймовірності та математичної статистики, теорії чисел, математичної логіки і функціонального аналізу ін).
До математичних методів економічного аналізу можна віднести: графічні методи, кореляційний та регресійний аналізи,лінійне, динамічне та випукле програмування, математичні теорії ігор і масового обслуговування, матричні методи, методи імітації, евристичні методи.
Значне місце серед економічних методів управління належить економічному стимулюванню. Названа група методів охоплює як економічне стимулювання діяльності підприємства в цілому (об'єкта управління), так і окремих виконавців (працівників підприємства). В обох цих випадках використовуються свої специфічні важелі впливу.
Економічне стимулювання діяльності підприємства передбачає створення таких передумов, за яких підприємству було б вигідно працювати ефективно, з максимальною віддачею: випускати продукцію, надавати послуги чи виконувати певні роботи належної якості; поставляти її споживачам у встановлені строки; використовувати всі-види ресурсів (трудові, матеріальні, енергетичні, фінансові) так, щоб забезпечити мінімальну собівартість продукції (робіт, послуг); додержуватись належної фінансової та технологічної дисципліни; відносин з бюджетом тощо.
Підприємство — це струнка система, що вимагає комплексного підходу. Кожний важіль повинен бути приведений в дію рівно настільки, наскільки це необхідно для нідтримання системи у рівновазі. Недотримання цієї вимоги може призвести до порушення пропорційності системи та зниження ефекту від використання економічного стимулювання.
Економічне стимулювання включає економічні стимули та економічні санкції. Для того, щоб ці два економічні важелі правильно використовувати, керуюча система повинна досконало знати форми господарських віднасин в умовах переходу до ринкової економіки.
Зміст окремих економічних важелів зводиться до наступного.
До економічних стимулів слід віднести норми амортизації, ставки банківських відсотків, загально-державні податки і збори, місцеві податки і збори, обов'язкові платежі та ін. Основним призначенням їх є регулювання економічних відносин між підприємством та загальнодержавними структурами. Це стоєується відносин з бюджетом через систему податків та різних обов'язкових платежів, відносин з банківськими структурами через систему фінансування та кредитування тощо.
Економічні санкції — це заходи примусового впливу керуючої системи на керовану, або однієї сторони на іншу, котра порушила угоду, договірні чи інші зобов'язання. До санкцій, як відомо, відносяться штрафи, неустойки, пеня та підвищені тарифи. Кожна з них має конкретне призначення. Так, штрафні санкції передбачені, наприклад, у випадках порушення асортименту та якості продукції, графіка відвантажень; неустойка — за прострочення поставки та недопоставку продукції, необгрунтовану відмову від отримання продукції пеня — за несвоєчасну оплату продукції, прострочення платежів; підвищені тарифи — за перевищення норм використання санкції, що стосуються порушення умов господарських договорів при поставках продукції, регламентуються відповідними положеннями, правилами та статутами.
Всі суперечки щодо порушення господарських відносин, поставок продукції, договірної дисципліни розглядаються в системі арбітражних судів. Іх рішення мають силу виконавчих документів і можуть бути виконані примусово через банк, фінансові та інші органи.
Санкції включають заборону або обмеження діяльності, позбавлення кредитів, закриття рахунків в банках, вилучення матеріальних та грошових коштів. Санкції поділяють на: договірні (штрафи, неустойки за невиконання умов договору); кредитні (банківські), що застосовуються установами банків при порушеннях зобов'язань щодо кредитування; фінансові (фінансові заходи з боку державних та інших органів).
Економічні інтереси стосуються не тільки підприємства як об'єкта управління. Вони не менш важливі і для людей, оскільки саме в них проявляються виробничі відносини між окремими учасниками виробництва (окремими індивідуумами чи їх групами). Відповідно до цього виділяються індивідуальні та колективні економічні інтереси, що виражають необхідність задоволення матеріальних потреб окремих людей або певних їх груп (колективів).
Важливим фактором, що забезпечує задоволення матеріальних потреб працівника підприємства, є його заробітна плата. Стимулююча дія заробітної плати починається ще до таго, як дана людина приступила до роботи. Саме розмір заробітної плати з урахуванням умов праці є основними мотивами, якими керується людина при виборі місця роботи. Можливе підвищення заробітної плати за рахунок підвищення кваліфікації стає важливим стимулом, але в умовах, коли людина вже працює на конкретному підприємстві. Керівник повинен вміло використовувати цей стимул, якщо є можливість це зробити. Підвищення кваліфікації та просування працівника по службовій драбинці, не повинно бути тільки нагородою за добру минулу працю, але й авансом, який стимулював би вищу ефективність в майбутньому.
Але, якщо навіть перспектив росту у конкретного працівника, конкретного виконавця немає, стимулююче значення заробітної плати зберігається. Головним принципом, шо визначає дієвість цього стимулу, є вимога відповідності обсягу виконаної роботи розміру заробітку. Як відомо, існують дві форми заробітної плати: почасова та відрядна, які проявляються на практиці у великій кількості різних систем оплати праці. Кожній з них притаманні свої переваги і недоліки та сфери їх використання. Ми не будемо на них детально зупинятись, оскільки ці питання виходять за межі даного розділу. Відзначимо тільки, що оптимальний вибір форми та системи оплати праці насамперед повинен враховувати характерні особливості самої праці.
ІЦо стосується величини заробітку, то існують дві концепції в підході до вирішення цієї проблеми. Відповідно до однієї з них розмір заробітку повинен залежати від результатів роботи. Відповідно до іншої — від часу, що витрачений на роботу та кваліфікацію виконавця.
На перший погляд перша концепція є найпривабливішою. І це дійсно так, якщо під результатом ми будемо розуміти кінцеві результати, тобто таку продукцію чи послуги, котрі поступають в реалізацію. Якщо при цьому робота виконавця безпосередньо пов'язана із створенням такої продукції чи наданням послуг, то визначення заробітної плати на основі першої концепції буде могутнім стимулом підвищення ефективності робіт. Такі умови створюються, наприклад, при використанні комплексних бригад на будівництві, або в багатьох випадках, коли мова йде про надання конкретних послуг населенню (швейні, ремонтні майстерні та ін.). Але, коли б ми спробували реалізувати таку концепцію на сучасному великому підприємстві з технологічним видом спеціалізації, то результати можуть бути зовсім іншими. Це пов'язано з тим, що кожний цех виконує частину технологічного процесу, що дає тільки проміжний результат і безпосередньо з реалізацією не пов'язаний. Що ж стосується кінцевого результату, то він пов'язаний з працею багатьох виконавців. Крім того, важливе значення тут будуть мати і правильність рішень, котрі приймаються у сфері управління. Орієнтація на проміжні результати може виявитись не тільки неефективною, але й шкідливою, зокрема, коли не забезпечена належна пропорційність у розвитку окремих підсистем. Наприклад, одним з критеріїв ефективності процесу спорудження свердловин є загальна тривалість циклу і цей показник повністю досягається, якщо роботи здійснює комплексна бригада. Але, коли окремі процеси будуть виконувати спеціалізовані бригади, то навіть при хороших проміжних результатах кінцевий результат може не бути досягнутим у зв'язку з великими перервами між окремими процесами циклу.
Друга концепція виходить з того, що підприємство чи фірма, що запросили на роботу кваліфікованого працівника несуть відповідальність за те, щоб повністю завантажити його відповідною роботою, а коли такої роботи немає, то в цьому вина не працівника, а тих, хто його найняв. В даному випадку оплата здійснюється за відпрацьований час.
Компромісом цих двох концепцій до певної міри є система, при якій заробітна плата ділиться на дві частини постійну, величина якої визначається часом та рівнем кваліфікації працівника, та змінну, величина якої залежить від кінцевих результатів роботи всього колективу (премії).
В даному випадку преміальна система винагороди стимулює підвищення ефективності колективної праці. Існують і системи преміювання, що стимулюють індивідуальну працю. Наприклад, дисципліноване та чесне відношення до своїх обов'язків. Найкраще, найбільш послідовно ці питання розв'язані в так званій бальній системі стимулювання. Суть даної системи полягає в тому, що майстер в кінці кожної зміни підводить підсумки та виділяє тих робітників, котрі в цій зміні працювали краще за інших за певними заздалегідь визначеними показниками (критеріями), і виставляє їм певний позитивний бал. Сума отриманих позитивних балів за тиждень, місяць чи навіть рік є підставою для відповідного матеріального стимулювання або шдвищення розряду, чи підвищення в посаді.
Закінчуючи розгляд особливостєй матеріальних стимулів, відзначимо, що досить часто цей механізм підміняється зовсім іншим, типово автократичним. Це буває тоді, коли позитивні стимули (винагорода) заміняються негативними (стягненнями). Так, наприклад, досить часто на конкретних підприємствах системи преміювання за колективні результати доповнюються системою індивідуального депреміювання за індивідуальні результати. Це саме може трапитися і при використанні бальної системи або її різновидів. Замість того, щоб стимулювати ініціативу з боку виконавців, починають використовувати її як інструмент покарання: запізнився мінус два бали, закурив — мінус один бал і т.д. В цьому випадку від системи стимулювання залишається тільки зовнішня оболонка, а насправді вона перетворюється на типовий різновид автократичної системи, що базується на страху покарання, з усіма притаманними їй негативними наслідками.
Тут закономірно виникає запитання, чому системи, в основі яких лежить позитивне стимулювання, так легко перероджуються в системи покарання, що базуються на страху. Тут є павні об'єктивні причини. Головне полягає в тому, що будь-які промахи в роботі підлеглих не вимагають особливих зусиль з боку керівника для того, щоб, їх виявити. Рано чи цізно вони відіб'ються на показниках роботи підрозділу і керівникові треба буде тільки виявити дійсних або уявних винних та покарати їх. Але, щоб виявити позитивні зрушення в роботі підлеглих чи помітити проявлену ініціативу, керівник щонайменше повинен бути в курсі справи та реально здійснювати те, що називається індивідуальним підходом. Недаремно кажуть, що для того, щоб помітити в людині щось хороше, треба бути як мінімум людиною, а для таго, щоб помітити погане, — досить бути пошуковою собакою.
Характеризуючи групу економічних методів управління, не можна обійти ціноутворення. Встановити ціну товару на ринку непросто, бо на неї впливає сила-силенна факторів: тип ринку, еластичність споживчого попиту, обсяг і динаміка попиту, економічні можливості покупця, витрати виробництва, ціни аналогічних товарів фірм-конкурентів, державне регулювання цін. Проте ціни визначають успіх комерційної діяльності підприємства на ринку. Для визначення фінансових результатів на тривалу перспективу необхідно розробляти цінову політику, перевіряти її ефективність, змінювати в міру необхідності. Цінова політика включає методи визначення цін, рівня цін на різних ринках, взаємозв'язок цін у рамках товарної номенклатури, динаміку цін по етапах життєвого циклу товарів, використання надбавок, знижок, можливий перегляд цін у відповідь на зміну ринкової ситуації. Рішення щодо зміни цін мають бути узгоджені з сукупністю комплексу засобів маркетингу, що планується: товарною, збутовою, комунікаційною політикою.
Тип ринку визначає ступінь контролю фірми над цінами та вибір методу ціноутворення.
На ринку чистої конкуренції ціна контролюється ринком. Цей ринок складається з великої кількості продавців подібних товарів, і ні один окремий покупець чи продавець не справляють суттєвого впливу на рівень поточних цін.
На ринку монополістичної конкуренції продукція диференційована. Велика кількість продавців пропонують товари різної якості з різним рівнем супутних послуг у широкому діапазоні цін. Вибір стратегії ціноутворення істотно впливає на успіх діяльності підприємства на ринку.
Олігополістичний ринок складається з невеликої кількості продавців; новим претендентам важко проникнути на такий ринок. Фірми, що реалізують товари на подібних ринках, вельми чутливі до політики ціноутворення і маркетингсвих стратегій один одного.
При чистій монополії на ринку всього один продавець або ціна контролюється державою. Подібна ситуація має місце при реалізації товарів ринкової новизни, унікальної продукції або соціальнозначимих товарів (комунальних послуг, хліба та ін.).
При визначенні початкової ціни використовують один із методів ціноутворення або їх комбінацію:
1) середні витрати плюс прибуток;
2) на основі аналізу беззбитковості і отримання цільового прибутку;
3) виходячи із споживчих властивостей і якості товару;
4) на основі рівня поточних цін.
Найпростіший метод ціноутворення — середні витрати плюс прибуток. Суть його полягає у визначенні ціни як суми власних витрат та націнки, яка може бути, і фіксованою (стандартною) і змінною. Найвища ефективність комерційної діяльності фірми може бути досягнута тоді, коли при визначенні величини цієї націнки будуть враховані поточний попит, конкуренція, життєвий цикл товару, сезонні коливання, інші фактори. Оскільки рівень витрат виробництва та обігу за певний період є величиною сталою, то це значно полегшує розв'язання проблеми ціноутворення. А оскільки аналогічний підхід може бути і з боку конкурентів, то це зводить до мінімуму цінову конкуренцію, що для підприємців набагато вигідніше, ніж "цінова війна".
Розрахунок ціни на основі беззбитковості і отримання цільового прибутку базується на формулі ціни виробництва. Ціна визначається як сума умовно сталих і умовно змінних витрат плюс прибуток пропорційно до вкладеного капіталу. Даний метод ціноутворення вимагає розгляду різних варіантів цін з метою перевищення критичної програми випуску та отримання цільового прибутку.
Встановлення ціни на основі споживчих властивостей та якості товару полягає у побудові залежності ціни від значення параметрів товару, оскільки вони визначають величину витрат на виробництво. Але при цьому слід пам'ятати, що між витратами на виробництво, якістю та ефективністю прямої залежності немає. Тому при встановлені ціни на основі споживчих властивостей і якості товару необхідно ретельно стежити за реакцією споживача та цінами аналогічних товарів.
Формуючи систему цін, слід пам'ятати, що політика цін є несумісною з політикою отримання максимально високої ефективності від продажу кожного окремого товару, вана спрямована на збільшення загального обсягу продажу та передбачає встановлення для покупця явно вигідної ціни на певний вид виробу з тої номенклатури, що продається. Це робиться для того, щоби привернути його увагу та створити обстановку, яка найбільше стимулювала б продаж інших видів виробів. Іншими словами, мова йде не про встановлення максимальної, а оптимальної ціни, яка забезпечувала б безперервний попит на товар, тобто відповідала б найкращому варіанту попиту і пропозиції.
Вихідним у політиці ціноутворення є відповідність її основним цілям фірми. Такими цілями можуть бути забезпечення виживання, максимізація поточного прибутку, завоювання лідерства щодо частки ринку тощо. Забезпечення виживання стає основною метою, коли на ринку надто багато виробників, гостра конкуренція або змінюються потреби споживачів. Тому фірми знижують ціни, щоб забезпечити збут аж до рівня витрат. При прагненні максимізувати поточний прибуток фірми роблять оцінку попиту і витрат стосовно до різних рівнів цін, оцінюють еластичність попиту та виробляють таку ціну, яка забезпечує максимальне надходження поточного прибутку. Завоювання лідерства за показником частки ринку дозволяє фірмі досягти більших обсягів виробництва, забезпечити найнижчі витрати та найвищі довгострокові прибутки. Добиваючись лідерства за показником частки ринку, фірми йдуть на максимально можливе зниження цін.
Таким чином, вибір системи ціноутворення та правильної поведінки на ринку (політика цін) забезпечує відповідний вплив керуючої системи на керовану, що дає змогу отримати максимальний економічний кінцевий ефект від виробничо-господарської та комерційної діяльності системи.