1. ПРОБЛЕМА ПІЗНАННЯ
2. ОНТОЛОГІЧНІ ТА НАТУРФІЛОСОФСЬКІ ІДЕЇ
3. СЕНС БУТТЯ. ДОБРО І ЗЛО. БОГОВИПРАВДАННЯ, ДОЛЯ Й ПРОМИСЛ
4. ПОГЛЯДИ НА ЛЮДИНУ
5. МОРАЛЬНІ УЯВЛЕННЯ
6. ЕТИЧНА СВІДОМІСТЬ
7. ОРАЗ ІСТОРІЇ І СПРИЙНЯТТЯ ЧАСУ
8. УЯВЛЕННЯ ПРО СУСПІЛЬСТВО (ВЛАДА – ЦЕРКВА – ЛБДИНА)
9. ХАРАКТЕРНІ РИСИ Й ОСОБЛИВОСТІ ФІЛОСОФСЬКОЇ КУЛЬТУРИ КИЇВСЬКОЇ РУСІ

Наприкінці IX століття закінчилось об'єднання східних слов'ян у могутню державу Київську Русь. Філософські ідеї Київської держави мають свої корені в міфологічному, міфоепічному, язичницькому уявленні східних слов'ян.
На жаль, відомостей про українську міфологію занадто мало, через це дати їй повну характеристику надзвичайно важко. Розвиток української міфології був перерваний введенням у 988 р. християнства, і вона не змогла розвинутись в закінчену систему. У боротьбі з так званим “поганством” були знищені безцінні пам'ятки мистецтва стародавнього язичницького світу, а до нас дійшли тільки уривки з української міфології.
Українські міфи мають багато спільного з міфами інших народів, але водночас вони мають характерну особливість. Як зазначає І. Нечуй-Левицький, “вони дуже близькі до природних форм”, надзвичайно природні. Культ природи, віра в її творчі сили лежали в основі первісного світогляду наших пращурів. Тобто характерною рисою давньої віри був анімізм.
Багатоманітність української міфологічної тематики складала цілий ряд циклів:
1) космогонічні – про походження життя (створення світу);
2) антропогонічні – про створення людини;
3) тотемічні – про тотемічних предків окремих племен. В основі яких лежать фантастичні уявлення про походження племені від певних тварин;
4) теогонічні – про походження богів;
5) календарні – про річні цикли природи та обряди, пов'язані зі зміною пір року і господарською діяльністю;
6) есхатологічні – про потойбічний світ та передбачення майбутнього;
7) історичні, культурно-біографічні – про життєві випробування і діяння окремих героїв, героїчний епос-билини тощо.
Як зазначає Г.Лозко, ці сюжети і тематика часто переплітались, складаючи своєрідну цілісність української міфологічної системи.
Релігійні вірування наших предків пройшли певні етапи розвитку, перш ніж розвинулись у бік абстрагування та уніфікації образу вшанованих сил. Якщо спочатку людина не цікавилась небом, воно для неї було дуже далеким від її жорстоких буднів, то пізніше “небесні ворота” стали початковими космічними питаннями про тайни існування, смерті, про закони природи, початок світу тощо. Своєрідна мудрість наших предків їх досвід та життєва філософія сформували поняття неба як найвищу світову силу, територію вищих сил. А в земному житті йшла боротьба двох сил – добра і зла.
Задовго до введення християнства нашими предками велось незрозуміле, але невпинне шукання єдиного Бога. Поступово складалось уявлення, що світом керує Вища Сила, а крім неї є багато другорядних і третьорядних сил, які керують різними сторонами природи. Сили природи розумілись подвійно – це були духи добра і зла в їх постійній боротьбі. Склалось і уявлення і про другий світ – замогильний, потойбічний світ людських душ, а звідси і питання про посмертне життя, яке стало нерозривною частиною цілісної частини життя. Безсмертя життя, честь, мужність і воля богів ставали приводом для постійних роздумів наших предків. Які виростали у людській гідності й Божому покликанні. Всесвіт, космос, в язичницькій релігії сприймався як надісторичний, в природі існував вічний кругообіг, визнавалась астральна залежність. Досить розвинутим був культ предків як важливий принцип соціальної детермінації.
Своє світосприйняття, своє ставлення до Божества як до вищої сили наші пращури виражали й через різні релігійні святкування, звичаї, традиції, якими був багатий наш народ. Ось хоча б деякі з них: Великдень символізував радісну зустріч весни й воскресіння сонця-Дажбога, Різдво – надію на майбутній врожай і добробут і т.д.
Деякі елементи “філософського” осмислення явищ природи і людського життя були наявні вже у народному світогляді східнослов'янських племен задовго до хрещення Русі та появи писемності.
В.С. Горський зазначає, що руйнування міфу і зародження філософії відбувається тоді, коли виникає потреба пояснити, що означають слова “добро” і “зло”, що приховується за словами, які описують міфологічну картину світу.
Процес становлення вітчизняної філософської думки відбувався приблизно з кінця X століття. Це був період, коли Київська Русь ставала могутньою слов'янською державою з визначеним економічним, політичним і культурним центром, яким стала столиця – Київ. І цьому значною мірою сприяла християнізація Русі, яка привела до зміни світоглядних та культурно-ціннісних орієнтирів.
Склалось нове на той час явище - двовір'я (поєднання обох вір – язичницької і християнської) у свідомості русичів. В науці таке явище має назву синкретизм.
Але поступово все чіткіше виявляються основні відмінності між язичницьким і християнським світоглядом. На противагу язичницькому християнське світосприймання винесло Бога за межі природи, поставивши в центрі Всесвіту людину, а Бог через природу впливав на людину, передавав їй приписи поведінки. В новому світобаченні чітко протиставляється духовне і матеріальне і саме духовному віддається примат – все творить і всім править дух. З духом і матерією пов'язується боротьба двох протилежних начал - Бога і диявола, душі і плоті, добра і зла. Людині ж у цій боротьбі відводиться моральна відповідальність за свої вчинки, за свідомий вибір між цими протилежними силами. В християнстві вперше відкривається історія, вводиться тримірність часу – від минулого, тобто акту “створення світу” з нічого, через сучасне до майбутнього, тобто до “Страшного суду”, з яким настане “кінець світу”. Так, у новій релігії людська історія поділилась на дві ери: дохристиянську як передісторію і християнську, власне історію.
З введенням християнства, з розповсюдженням письменства, грамотності, особливо з розвитком літературної мови, давньоруська культура отримує можливість познайомитись з надбанням світової філософської думки минулого. Київські книжники знали твори Іоана Дамаськіна, Піфагора, Демокріта, Діогена, Сократа, Платона, Арістотеля, Епікура, Софокла, Есхіла та інших мислителів минулого. Значне місце у формуванні філософських ідей займає Біблія, перекладні твори Святого Письма, твори “отців церкви”. Серед представників патристики на Русі авторитетом користувались імена Василія Великого, Григорія Богослова, Іоана Златоуса, Афанасія Александрійського та ін. Саме християнська філософія першою збудила інтерес до філософської думки на Русі.
Вітчизняною філософською думкою велись пошуки відповіді на фундаментальні онтологічні проблеми. Тут значною мірою відчутний вплив античної філософії, особливо праць Арістотеля. Характерним у цьому відношенні може бути “Ізборник” 1073 р., в якому міститься досить розроблена система категорій для змалювання картини світу тощо.
Але не варто обмежувати давньоруську культуру навіть початкового періоду тільки запозиченими досягненнями. У тих же міфологічних уявленнях східних слов'ян виробилась своєрідна “модель світу” з наївно патеїстичної, натуралістичної позиції. Пізніше в християнському світогляді ця міфологічна “модель світу” була роздвоєна на “наявне” буття (природа, людина) і “бажане” (божественний, трансцедентний світ). Природа втрачає божественну сутність, вона створена Богом з нічого і може в ніщо перетворитись. Лише Бог вічний, - він начало всього.
Не дивлячись на таке роздвоєння світу, християнське світобачення не заперечує світ природний, оскільки він вважається творінням Божим, а звідси виникає своєрідне вирішення проблеми єдності світу. Це, в першу чергу, стосується проблеми відношення духовного і матеріального, яка вирішувалась з позицій дуалізму. Світ земний, природний, матеріальний був відображенням світу божественного, духовного, а разом вони складали єдине гармонійне, упорядковане ціле. В києворуській думці навіть з'явились спроби від'єднати посередників, які б подолали відчуження між цими світами. Такими посередниками в уяві києворусичів виступали Богоматір Діва Марія, ангели, перш за все архангел Михаїл, які і забезпечували єдність світу.
Виходячи з вирішення проблеми єдності світу вирішувались і натурфілософські проблеми, проблеми розуміння природи. Світ природи уявлявся гармонізованим та ієрархізованим, упорядкованим, закономірним, в якому центральним регулятивним принципом є Бог як вище благо і досконалість. Важливим моментом у цих поглядах є те, що порядок природи визначався не тільки Богом, а й людиною як дійсним об'єктом божественного світоправління і кінцевою метою світоустрою.
Глибоке бачення світу природи, Всесвіту київські книжники знаходили в “Шестидневі” Іоана, екзарха Болгарського, в “Ізборниках” 1073, 1076 рр. та ін. Тут же є певні уявлення про Землю, Сонце, Місяць та інші планети з позицій геоцентризму, викладаються ідеї про першоелементи, про “стихії”, з яких складається світ матеріальних речей, про живу і неживу природу, деякі погляди на простір і час. Центральною філософською проблемою давньоруської думки була проблема людини. В Київській Русі філософська думка сприймалась перш за все як філософія людини, суть якої полягає в тому, щоб навчити людину, як їй наблизитись до ідеалу, який смисл її життя та її покликання.
Слід зазначити, що в давньоруській філософській думці світоглядна орієнтація зміщується в духовний світ людини. Людина мислилась не просто часткою космосу, природи, вона усвідомлювала себе її господарем, її “вінцем”. Складалась думка про людину як про “малий світ”, “мікрокосм”, в ній вбачалось відтворення Богом моделі Всесвіту як цілого. В цьому погляді видно вплив середньовічного світогляду. Іоан Дамаскін пише: “Створив бог людину, наче якийсь інший світ: малий у великому. Людина – це світ малий, адже він наділений як душею, так і тілом і є серединою між розумом і матерією, він пов'язує собою зриме і незриме, чуттєве і те, що тільки розумом осяжне”.
Проблема тіла і душі займає важливе місце в роздумах київських книжників, які у вирішенні спирались на “Шестиднев”, “Ізборник” 1073 р. та інші пам'тки писемності. Вважалось, що на відміну від тіла душа безтілесна, є “сутністю живою”, але тільки в поєднанні з тілом вона стає реальністю. Так проводилась спроба обгрунувати дуалізм двох субстанцій в людині.
Виходячи з такого погляду на людину формувались і певні моральні норми, вимоги, цінності, орієнтації та ідеали. Характерним є те, що саме ця сторона людського життя вважалась настільки важливою, що це привело фактично до етизації всієї філософської думки Київської Русі. Конфлікт між добром і злом проходив через всю філософську проблематику.

ПРОБЛЕМА ПІЗНАННЯ

Хоча в середньовічному християнському світогляді, як відомо, віра була вища за знання, проте інтелектуальні поривання зосереджувались на різноманітних сферах дійсності. Пізнавальна діяльність спрямовувалася значною мірою не на осягнення взаємовідносин людини і природи, а до Бога, а веж потім до світу й людини, котрі, як уявлялось були створені, живуть і мислять завдяки провидінню Бога. Однією з типових рис мислительної діяльності була віра в існування абсолюту, Бога, можливість чуда, існування вищих сил – янголів та демонів. Віра розумілась як відповідність дійсності (“правда”, “істина”). Водночас надзвичайно великий статус надавався розумові, раціональному осмисленню буття.
Значна роль відводилась темі істини та правди. Поняття “істина” охоплювало всі сфери людського буття й використовувалось для вирішення космогонічних, соціальних, етичних, і естетичних проблем. Воно виконувало оцінювальну та пізнавальну функції, істину народив Бог. Оскільки Бог один, єдина й істина, котра не існує поза християнством. Світ існує в істині, живе за її законами. Збагнути її можна лише посередництвом Бога. Усе, що йде від Бога, є істиною. Бог проголосив істину, він є її втіленням, але вона “утаємничена” Богом. Тому вважалося, що пізнання необхідне лише заради того, щоб розкрити закладений у світ божественний сенс. Природа й світ утрачають тут самодостатність. Таким чином, істину розуміли як онтологічну, об'єктивно існуючу реалію, як саму дійсність, де сукупною і абсолютною істиною був Бог як рух пізнання, що відповідає дійсності, як найвищу духовну вартість. Тогочасна людина прагнула не лише осягнути істину, а й насамперед утілити її в життя, в свої справи, воліла перебувати і жити в істині.
Одним із ключових моментів пізнавальної діяльності виступає проблема слова. Згідно з християнським поглядом на світ у процесі його творення світ виник унаслідок вимовленого Богом Слова. Слово, за тодішнім уявленням, містило в собі креаційну силу, було й мудрістю, й розумом, несло доцільність, істинність і впорядкованість. Йому приписували всі функції його творця – Бога. Слово – Христос вважалось посередником між Богом і людьми. Людина відрізняється від тварини тим, що вона розумна і словесна істота.
Засобами пізнання були й неухильне додержання релігійних заповідей (адже лише так пізнавався Бог), молитва, спілкування з мудрими людьми та вивчення книг. Усі вони перебували в цілковитій відповідності з християнською доктриною і, на думку тогочасних мислителів, цілком забезпечували адекватне сприйняття світу. Культ книги, книжного знання, книжного просвітництва виступав сильною тенденцією, був фундаментальною філософсько-світоглядною орієнтацією вітчизняної філософської культури.
Важливе місце в пізнанні посідало серце. В нім корінилася думка, віра, воля, перебувала любов, завдяки якій можна було пізнати Бога й людину. Бог промовляв не до розуму, а до серця людини. Серце вважалося осереддям чуттів і перебувало в інтимному наближенні до Бога.
Аналізуючи проблему знання у філософській культурі Русі, варто зупинитися на певних особливостях і характерних рисах, притаманних пізнавальній діяльності цього періоду. У своїх намаганнях осмислити світ тогочасна думка не зверталася безпосередньо до суті, основ певного одиничного явища, а підходила до нього через загальне, крізь призму релігійної догматики (Святого Письма й Святого Передання), християнської картини бачення світу й відповідно до того, як відбивався об'єкт пізнання в цьому загальному, витлумачувалось одиничне явище або предмет. У сфері пізнання, як і в інших сферах діяльності, існували ієрархія і етикет: вважалося, що світ і людину можна пізнати лише шляхом правильного (“праведного”) розуміння і тлумачення того смислу (“сокровення”), що його вклав творець (Бог).
Специфічною рисою виступало не пряме, а символічне тлумачення дійсності. Цікавою особливістю було витлумачення розуміння світу посередництвом притчі. Притча пояснювалась як мова, здатна завдяки подібному образно й наочно представляти те, що необхідно зрозуміти.
Сама природа наріжних догматів християнства передбачала потужне напруження не лише інтелектуальних сил, а й почуттів та емоцій. На перший план тут виходять психологічні підстави й механізми процесу пізнання. Могутнім чинником останнього була синергія таких протилежних почуттів, як страх і радість, які одночасно відчував індивід під час пізнання.
Своєрідною рисою було бачення через наочні образи, за допомогою яких пояснювалися складні для розуміння догмати і явища. Необхідно відзначити прагнення середньовічних авторів до систематизації знань, явищ і фактів, що знайшло своє відображення у створенні збірок (компендіумів), написанні літописів тощо.
Києворуська філософська думка вирізнялась певною усвідомленою скутістю, канонічністю, заданістю. Античне споглядання спростовується натомість панує розуміння знання як найвищої моральної чесноти, проголошується неподільність знання й моралі, знання і морального вчинку.

ОНТОЛОГІЧНІ ТА НАТУРФІЛОСОФСЬКІ ІДЕЇ

Основний догмат, що визначав картину створення світу, полягав у створенні Богом світу (словом) з нічого. Звідси випливало те, що всі природні процеси перебувають у залежному від Бога стані. Він – джерело доцільності та впорядкованості природи. Бог поставив людину на чолі всього живого, отже вона втрачала відносно Бога самодостатність. Якщо в античному розумінні космос, що функціонував за законом круговороту, вважали за місце перебування богів, то християнство вбачало в різноманітних космогонічних уявленнях вторинне, другорядне. Підкреслюється безмежна могутність Бога.
Згідно християнської космогонії розрізняється небо і земля, які мають матеріальну, фізичну природу й ідеальне Боже Небо. Напівсфера, що пов'язана з землею, охоплює останню. Це утворення прозоре, міцне. За тогочасними уявленнями, небозвід і земля спираються на стовпи й основи. Тут містяться сховища для дощу, снігу, граду й вітрів. Природні стихії сходять на землю крізь “вікна”. Цю досконалу архітектурну споруду освітлено сонцем і місяцем. Небесні світила й зірки містяться на небозводі.
Небо, як місце перебування Бога, неприступне жодній людині, неприступні їй і земні глибини. Існувало уявлення про множинність небес, над якими розташоване помешкання Бога. Там перебуває його воїнство. За Апокаліпсисом, кінець земного існування призведе до створення “нових небес і нової землі”, старий всесвіт, колишнє небо й колишня земля зникнуть, “згорнувшись, мов сувій”. Це буде всесвітом для праведників, створений для спілкування з Богом.
Тогочасну людину, безперечно, вабив надчуттєвий, надприродний світ, де перебували Бог і світ чуттєвий, природний. Світ перший виник значно раніше від другого, тому йому приписували панування. Світ природний, земний не має статусу самодостатності. Сенс буття полягав не осмисленні світу, а в тому, як урятуватися в ньому. Природа та її явища вважалися потаємним знаком символом, натяком і витлумачувалися за певними герменевтичними правилами, що свідчить про теологічне сприйняття довкілля.
Ієрархізований та впорядкований світ, що підкоряється єдиному Богові, мислився за аналогією із земною Церквою, храмом, що захищає, рятує, об'єднує людство в єдине тіло.
Натурфілософські уявлення базувалися на християнській картині світу й античних філософських ученнях. У текстах побутували античні, а домінували християнські ідеї. Так, “Шестиднев” демонструє близькість до грецької традиції, а “Християнська типографія” – до християнської. Відкидаючи античний геоцентризм, вона зображує світ за аналогією до земних будівель, як двоярусну споруду, тобто поділяє його на божественний (верхній) і людський (нижній), одомашнює його, пише, що земля чотирикутна. “Шестиднев” наголошує, що Сонце обертається навколо Землі, Земля ж має форму кулі.
Певного розвитку і сприйняття набуло античне вчення про природні стихії. Вважалося, що матеріальний світ і людське тіло складаються з чотирьох першоелементів: води, повітря, землі і вогню, котрі можуть перебувати в автономному стані, проте доповнюють одне одного та взаємотрансформуються.
Світ живої природи (фауна і флора) також сприймався в символічному та морально-навчальному плані. Всесвіт (макрокосм) олюднювався, сприймався як феномен, співвіднесений із людиною (мікрокосм).
Слід зазначити, що всесвіт виступав як арена непримиренної боротьби між воїнством Бога і диявола, Добра і Зла. Добро і Зло уявлялись як реальні космічні чинники, що визначають життя всесвіту, ними пройняті всі матеріальні та духовні явища. Пануюче на землі зло в есхатологічному майбутньому має перетворитися на вселенську гармонію праведних, у Царство Небесне (Рай) і довічний хаос для грішних (Пекло).

СЕНС БУТТЯ. ДОБРО І ЗЛО. БОГОВИПРАВДАННЯ, ДОЛЯ Й ПРОМИСЛ

Добро розглядалось як сукупність факторів, що сприятливо впливають на окремого індивіда чи спільноту. Базовою установкою мислення виступала ідея добра, притаманна Богу, і зла як позабуттєвого, не сущого, протилежного сущим добру і благу. Джерело зла вбачалось у відпаданні від істинно сущого Бога, у волі до гріха, біблійному гріхопадінні людини й частини янголів. Добро породжує лише добро, зло не існує саме в собі, а в чомусь іншому. Воно не закономірне для буття, випадкове, несамодостатнє. Це є зіпсоване благо. Кінцева мета людства і окремої людини – подолання зла, спокута першородного гріха, порятунок себе й інших. Оскільки благий Бог не є причиною зла, проте воно існує, поставало питання про конкретні його вияви. Декларувалося, що страждання йдуть на користь, вони насилаються за конкретні провини людей чи народів, сприяють наверненню до віри. Бог порівнюється з лікарем, який видаляє хворі органи. Страждання загартовують, наближають до спасіння, до світу духовного. Вони – запорука майбутнього блага.
Велика увага приділяється проблемі людської долі. Оскільки виключною детермінантою, що править світом, вважався благий Бог, доля світу й людини залежала від Промислу Божого. Своїм провидінням він охоплює всі без винятку явища дійсності, вчинки та думки істот, спрямовує їх до кінцевої мети – порятунку.

ПОГЛЯДИ НА ЛЮДИНУ

Оскільки світ вважався розколотим, була розколота і свідомість людини. Проте в межах зазначеного бачення природи людини існували дещо відмінні погляди на сутність людської природи. Прихильники рафінованого аскетизму проголошують її цілковиту гріховність, фатальне тяжіння до зла. Протилежним, суто православним, був погляд, що не спростовував перший, проте наголошував на цілісності, соборності особи, на можливості викуплення з гріховності, виплекання добрих хистів. У Русі переважав однозначно другий підхід.
Мислилося, що в ієрархічній будові всесвіту, який сконструйовано у вигляді східців, нагорі стоїть людина, створена інакше, ніж долішній світ. Високе покликання людини пов'язане з творінням її за образом і подобою Божою. Людина безсмертна призначена для духовного життя, вона наділена Божою благодаттю й душею. Тіло – це лише гріховна, тимчасова оболонка, сховище душі. Суть людини – душа і розум.
Природа людини полягала не лише у відмінності душі і тіла. Усвідомлювалася їх інтимна єдність, зрощеність. Людина мала дві природи – тілесну і духовну, людську й божественну, одначе ці природи мислились як єдине. Душа й тіло різні за своїми якостями, функціями, призначенням, та різні лише за їх єством. Людина – це сполучення душі й тіла (їх треба розрізняти, але не розділяти розумом), вона не є душа і не є тіло, це є третє по відношенню до них, це цілісність. Існував поділ людини на дух, душу та тіло. Душа підлягає чуттєвим афектам такою ж мірою, як тіло, однак є фактором, стримуючим чуття.
“Ізборник 1073 р.”, “Шестиднев” містять учення про те, що тіло людини складено з чотирьох стихій. Не можна сказати, що тіло – це лише вода, або лише вогонь, воно складене з них. Душа – це просте, нерозривне ціле, не складене з елементів. Те, що людину створено за подобою Божою, значить “самовладність”, тобто свободу волі та спрямованість на добро, за “образом” – безсмертя та нетлінність. Людина має копіювати Бога. Трапляється й визначення душі як матеріальної субстанції.
Актуальним було питання про добро і зло в людині. Визначалося, що людина не була створена злою, можливістю доброчинства володіє кожен. Природно-соціальні задатки однакові у кожної людини, вони розвиваються і примножуються в діяльності, практиці. Відмінності в мірі доброчинності походять через відмінності в способі життя. У боротьбі з особистим гріхом і суспільною гріховністю реалізувалась одвічно притаманна індивідові свобода. Критерій розрізнення добра і зла – розум. У боротьбі з гріхом вбачалася боротьба духовного і плотського начал, моралі й аморальності. Свобода – це свобода відмови від гріха, свобода відмовитися від будь-чого. Благо полягало не в задоволенні біологічних потреб, а в постійній моральній праці, самовдосконаленні, постійному піклуванні про ближнього.
Антропологічне вчення Русі несе в собі величезний заряд людяності, воно визначає примат духовно-раціонального й водночас культивує містико-духовне, пропонує цілий спектр стилів життя. Умова одна – кожен з них має наближати до Бога.

МОРАЛЬНІ УЯВЛЕННЯ

Християнське вчення за своєю суттю є моральною доктриною. Будь-яка подія в ньому осмислюється в моральному плані, оцінюється з точки зору добра і зла.
Абсолютним ідеалом етичної думки поставав Ісус Христос, тому більшість моральних норм було запозичено з Нового Заповіту. Грунтовні моральні настанови містилися у Святому Передані та іншій християнській літературі.
Моральні питання посідали значне місце в суспільній свідомості; вони були в центрі уваги вітчизняних мислителів.
Моральні настанови засуджували такі людські вади, як гордість, заздрість, обмова тощо. Заохочувалися не лише християнські чесноти, а й такі загальнолюдські форми спілкування, як дружба, шанування старших і батьків, визнавався високий статус жінки. Наскрізною ідеєю руської етичної думки виступала конча необхідність правди та щирості. Ці домінуючі моральні категорії, а також категорії простоти створили той духовний стрижень, який пронизує вітчизняний менталітет і донині.
Нова, докорінно відмінна від попередньої мораль формувала нову людину – духовно досконалу, чисту в помислах і вчинках, перетворену зі старої, дохристиянської багатобожності й моралі в нову, направлену до Бога.
Відповідно до того, який тип моралі переважав у кожної людини, випрацьовувалось її ставлення до конкретних моральних проблем: феодальний прошарок суспільства намагався здобути все більше матеріальних благ і втіх, християнські подвижники прагнули до звільнення душі і заповітної святості, народні верстви – добробуту, миру, праці.
Одним із найхарактерніших принципів, закріплених у церковних і князівських статутах і законах, було те, що на відміну від сучасних їм візантійських, тут суттєво обмежується право на кровну помсту (згодом її замінено штрафом), відмінено смертну кару, покарання каліченням. Натомість встановлено кару за образу дією чи словом, передбачено опікунство над сиротами та вдовами, заборонено розлучення через хворобу когось із подружжя, примус батьками своїх дітей до шлюбу, двоєженство, кровозмішення тощо.

ЕТИЧНА СВІДОМІСТЬ

Світосприйняття середньовічної людини характеризувалося значною емоційністю, романтичним ставленням до природи й життя. З приходом християнства відбулися значні трансформації естетичної свідомості, художніх смаків і вподобань. Надзвичайно розсунулись межі світобачення: церковна архітектура, іконопис, книжна й нотна грамота змінили ставлення до навколишнього світу, привносили духовність, глибину розуміння й чуття. Витворюється новий естетичний ідеал. Книжність формує естетичне ставлення до книжної мудрості, загадок процесу буття, парадоксів християнського вчення, до процесу пізнання, до краси мисленого.
Поруч із казкою, билиною, піснею, загадкою виникає багато нових жанрів: ораторська церковна проза, притча, житійна література тощо.
Автор “Слова о полку Ігоревім” з любов'ю зображає героїзм і трагедію походу війська руського, розкриває зміст його через персоніфіковане сприйняття природи, з теплотою оспівує образ рідної землі, батьківщини. Тісне поєднання естетичного і етичного у свідомості викликало зачудування подвигом братів Бориса та Гліба, які з істинно християнським смиренням, свідомо пішли на зустріч смерті, що чекала їх від найманих убивць, посланців рідного брата.
Характерною рисою вітчизняного мистецтва виступала єдність критеріїв естетичного і етичного. Краса чи повторність перевірялися мораллю, добро чи зло – естетикою. Найважливіший критерій художності полягав у людиноподібній і боголюбній духовності, таким був ідеал естетичної свідомості.

ОРАЗ ІСТОРІЇ І СПРИЙНЯТТЯ ЧАСУ

Поширення християнської релігії, книжності та писемності значно розсунуло світоглядні обрії руської спільноти, ознайомило її з набутками наукової, релігійної та філософської думки інших народів.
Потреба обгрунтування державного суверенітету, боротьба із зовнішньою військовою загрозою, необхідність об'єднання численних племен і князівств для зміцнення могутності країни формували патріотичне ставлення до власної світової історії, вимагали осмислення ролі й місця окремих князівств у єдиному державному утворенні, ролі і місця Русі у світі.
Як і у всіх сферах суспільної свідомості парадигму для розуміння всесвітньої та вітчизняної історії задавало Святе Письмо.
Завжди, коли йдеться про середньовічний образ історії, в узагальненому вигляді відзначається його теологізм, універсалізм, фіналізм. А як розуміли історичний поступ руські книжники? Спрощено це виглядало так. За Біблією земна історія бере свій початок від першого дня створення. За 6 днів (перше Творення) Бог створив світ з усіма істотами, небо і землю. Перші люди поклали початок людському роду. За Божим задумом історія не є примхою сліпого фатуму. Від початку до кінця вона цілеспрямована його волею. Свій задум він відкрив людям. Єдність історії мала забезпечувати віра людей в Бога та його обітниці. В історичній послідовності людство проходить такі етапи: визначення, покликання, виправдання, прославляння.
Руські мислителі, одним із найкращих представників був митрополит Русі Іларіон, розуміли період історії від створення світу до народження Ісуса Христа як Ветхий Заповіт. Ветхий Заповіт – це старий світ, закон, рабство, виправдання, багатобожнітсь, давня людина, темрява, тінь, невігластво, тимчасове пророцтво, богообраність одного народу. П'ятикнижжя Мойсеєве – Ветхий Закон – це старе, давнє, період гріха, горя, злочинів, неправди, несправедливості, тяжкої праці, чаклунства, ідолопоклонство, смерті. Цей період був прообразом докорінно нового етапу історії – Нового Заоповіту. Новий Заповіт – це новий світ, благодать, свобода, спасіння, однобожність, нова людина, світло, істина, просвічення, виконання, повнота часу, любов божа до всіх народів, Євангеліє.
Новий Заповіт проголосив Ісус Христос. Зберігаючи спадкоємність із Ветхим Заповітом, Новий Закон відкидає всі попередні приписи, закони, мораль, спосіб життя. Давши людям Новий Заповіт, Христос реально переображає світ, долю людства, природу. Переорієнтація руських книжників на Новий Заповіт випливала з розуміння того, що перед народженням Христа історія досягла критичної точки, межі свого існування, що світ уже не може перебувати в попередніх ідеологічних, юридичних і моральних рамках. Наявна система соціокультурних відносин вичерпала себе. Поступальний розвиток старого порядку речей досяг апогея, він має перейти в нову якість і площину буття. Що ж нового проголосив Христос? Передусім те, що доля людей і природи в його руках; він пообіцяв віруючим “нове небо й нову землю”, назвав блаженними, прагнучих правди, сумирних, злиденних духом, милосердних, чистих серцем миротворців. Ветхий Заповіт вимагав не перступати клятьби, не гніватися, не вбивати, не перелюбствувати. Новий Заповіт засуджує сам факт жадання жінки, відкидає клятьбу, погрожує карою за гнівливість. Головна умова здобуття царства небесного – праведність, віра, молитва, піст, невибагливість, презирство до цього світу.
Між Старим і Новим Заповітом існував сакральний символічний паралелізм і симетрія. Ветхозаповітні події – це приготування (“тінь”) до подій новозаповітних. Через Адама світ зазнав гріха й смерті; мученицька смерть Христа спокутувала злочин Адама. Сваволею, непокірливістю Адама людство стало грішним – послухом Христа прийшло до праведності. Новий Заповіт – це вже “Друге Творіння”. Коли довершиться повність часу – історія перейде в нову фазу, в нове заперечення попереднього етапу. Це “гряде Друге Пришестя Христа”, Страшний Суд, Небесне Царство, де не буде горя, хвороб, тяжкої праці й смерті.
В Іларіона епоха “закону” символізується образами Місяця, біблійної рабині Агарі, епоха “благодаті” – образами Сонця, істини, вільної Сарри, народ наш зауважує він, не одразу долучився до християнської історії, бо прийняв цю релігію значно пізніше за інших, проте “новий” народ руський має повне право влитися у всесвітню історію. Бути рівноправним її творцем. За Іларіоном, старі закони віджили, віджили старі народи, й “гоже благодаті й істині на нових людей засяяти. Не вливають бо, - за словами Господніми, - вина нового, вчення благодатного, у міхи ветхі, в іудействі постарілі...” Новий Заповіт християнський руський народ має великі потенції, мусить активно творити історію. Іларіон з розумінням і повагою ставить до дозристиянського минулого свого народу, хоча й підкреслює його духовну недосконалість. Він пишається здобутками своєї держави, пророчить їй прекрасне майбутнє. Його “Слово” – одна з найкоштовніших перлин української та світової культури.
Таким чином у ранньосередновічній вітчизняній філософській думці історія сприймалася як жорстко детермінований, цілеспрямований, прогресуючий процес, що підкоряє єдиному законові природу й людність, веде їх до чіткої мети. Історія – це процес, наповнений сенсом, становленням і розвитком, що має свої етапи, своє завершення – досяжне постіторичне майбуття. Цей образ священної історії надавав надію і оптимізм тим, хто вірив у нього і творив таку історію. Перехід від Старого Заповіту до Нового можна оцінити як зняття попереднього стану речей, перехід від тілесного до духовного, від незнання до знання, від формального до змістовного, від минущого до вічного. “Третє Творення» - вже не тутешні історія і буття, а позаістричне і позабуттєве існування. Сенс історії вбачався в поступовому моральному вдосконаленні людини, в намаганні якомога ближче наблизитися до Бога, в обожненні людини.
У менталітеті Київської Русі співіснували два типи стприйняття часу. Дохристиянський визнавався коловоротом природи. Вважалося, що цей космічний час іде по нескінченному колу. З християнської точки зору не безликий Космос чи якісь невизначені сили, а Бог-творець установив космічні та земні ритми, рух світил тощо. Погляди людства звернені до “часу кінця”, час виповнення якого – це таємниця Божа. Життя Христа тривало і в історичному (людському, земному) бутті, й позаістричному (Божому, вселенському). Його проповідництво віщувало близьке виповнення строків Царства Божого, надходження повноти часів. Час поділяється на частини – до Христа і після нього. Христос прийняв від бога естафету завершення сукупності часу. Це є час християнської Церкви – історичний (земна Церква) і позаісторичний (Церква небесна) час. Христос і його церква перебувають одночасно в двох площинах, вимірах часу. Відповідно переживається час на рівні спільноти (народ, держава) та індивідуальному рівні. Його ділять на час до моменту хрещення держави чи людини й після цієї події. Акт хрещення переводить в інший план буття, долучає до божественного, абсолютного, майбутнього, транцедентального часу. Час християнства. Час Церкви, час християнина пориваються до “Дня Господнього”, коли теперішній вік дійде кінця. Віруючі християнської Церкви напружено очікували цей День, подвижницьки наближали його.
У християнській свідомості існувало й циклічне сприйняття часу. Дні тижня, християнські свята закономірно повторювались, перебували у вимірі колообігу, але в кінцевому результаті час та історія набувають вигляду лінії або швидше спіралі.

УЯВЛЕННЯ ПРО СУСПІЛЬСТВО (ВЛАДА – ЦЕРКВА – ЛБДИНА)

Питання про те, якими мають бути стосунки між владою, церквою та людиною порушувались у багатьох давніх текстах. Основні принципи цієї проблеми руські книжники запозичували з Біблії та Євангеліє, але цим вони не обмежувались.
Уже перші писемні тексти наголошували на необхідності ототожнення влади світської з Божою, князь вважався наступником Бога на землі, але практика життя спонукала до морального засудження церквою тих можновладців, які нехтують усталеною мораллю, визискують чинять насильство чи неправий суд. Із гіркотою фіксують рукописи неможливість рівноправ'я між бідними та багатими, томи, хто має владу й хто не має її, констатують, що до