Освітній портал MyReferatik

Вступ

Національна економіка є системою суспільного відтворення країни, що історично склалася, взаємозв'язаною системою галузей і видів виробництв, що охоплює форми суспільної праці, що існують в народному господарстві. Національна економіка складається з ряду крупних сфер: матеріальне і нематеріальне виробництво, невиробнича сфера.

Заказать офисные МФУ с факсом в каталоге интернет-магазина. Купить мфу. МФУ с высокой детализацией печати. Струйные МФУ для дома в Киеве, Харькове, Днепропетровске.

Найважливішою складовою частиною національної економіки є матеріальне виробництво, в якому створюються необхідні для життя і розвитку суспільства засобу виробництва і предмети споживання. У матеріальне виробництво входять такі галузі, як промисловість, сільське господарство, будівництво, транспорт, торгівля, зв'язок. Найбільшою галуззю матеріального виробництва є промисловість, що складається з двох груп галузей, - добувною і оброблювальною.
Світовий досвід показує, що при становленні ринкової економіки відбувається структурна перебудова національної економіки, міняється її збалансованість. Тому розробляються і здійснюються заходи по плануванню національної економіки, виходячи з їх раціональності, доцільності по відношенню до народного господарства в цілому або окремим економічним структурам. У макроекономічному плануванні особливу роль грає економічне прогнозування, оскільки дає можливість вірогідного бачення досліджуваного об'єкту в майбутньому. Економічний прогноз може стати надійною основою для ухвалення державних рішень. Державне регулювання економічних процесів обумовлене об'єктивною необхідністю забезпечення суспільного контролю за розвитком соціально економічних процесів і положенням держави як носій законодавчої і адміністративної влади.
Програмування національної економіки — як явище в системі державного регулювання економіки — було започатковане у світовій практиці в середині XX ст. Першими на цей шлях вступили Франція і Японія.
Отже, життя сучасного суспільства неможливе без передбачення майбутнього, без визначення цілей та перспектив його розвитку, вибору і обґрунтування засобів досягнення поставлених цілей, тобто без стратегії соціально-економічного розвитку на певний період. Тому питання про побудову цілей у державному регулюванні економіки належать до найактуальніших теоретичних і практичних проблем.
Державна стратегія розвитку повинна забезпечувати втілення тільки оптимальних рішень, оскільки потенційні втрати суспільства від необґрунтованих розпорядчих заходів мають великі масштаби. Отже, сьогодення потребує розширення фронту стратегічного прогнозування, дальшого вдосконалення методології і розроблення планів та прогнозів.
Що вищий рівень соціально-економічної стратегії розвитку в країні, то вища й ефективність цілеспрямованого впливу держави на перебіг соціально-економічних процесів.

ВИСНОВОК

Отже, можна дійти висновку, що стратегія соціально-економічного розвитку країни - складова частина державного регулювання економіки, покликана виявити найважливіші проблеми і визначити напрямки розвитку країни.
Найважливішими засобами формування та реалізації стратегії соціально-економічного розвитку є прогнозування, макроекономічне планування та державне програмування. За їх допомогою здійснюється розв'язання життєво важливих проблем розвитку суспільства, регіонів, галузей економіки, інституціональних одиниць та обгрунтування способів реалізації визначених стратегічних і тактичних цілей.
Підсумовуючи та узагальнюючи усе вищезазначене, можна сказати, що сутність програмування в системі державного регулювання економіки полягає:
в аналізі стану національної економіки і складанні узагальненого прогнозу на майбутнє;
визначенні найраціональнішого з позицій держави варіанта розвитку економіки;
розробці і реалізації заходів щодо досягнення поставлених цілей.
Об'єктивна необхідність програмування економіки зумовлена такими факторами:
наявністю потреби в глибоких і відносно швидких структурних перетвореннях національної економіки;
недостатньою ефективністю суто ринкових механізмів або їх не-розвинутістю.
Основними завданнями програмування — як форми державного регулювання економіки — є підтримка економічної рівноваги, вплив на якісне перетворення економіки, стимулювання розвитку економіки.
Мета державного програмування— досягнення прийнятного для держави варіанта розвитку економіки.
Програмування, як форма державного регулювання, має такі специфічні особливості:
1) воно є особливим способом втручання держави в економіку, який не усуває стихійності руху, а лише коригує його;
2) воно є елементом сучасної ринкової організації економіки, оскільки держава не керує агентами ринку, а лише орієнтує їх у поведінці і забезпечує в головному їх самостійність;
3) основу програмування становить структурне регулювання (з точки зору об'єкта програмування і з точки зору методу — селективного впливу);
4) програмування як форма впливу на економіку є систематичним і комплексним, тобто охоплює усі сфери фактори і стадії відтворення;
5) програмування деякою мірою оволодіває економічним розвитком.
Програмування — це процес орієнтації економіки з боку держави через регулярний і комплексний вплив на її структуру відповідно до варіанта соціально-економічного розвитку в рамках ринкового механізму.
За рівнем проблем як об'єктів програм розрізняють: великомасштабні комплексні програми(комплексна програма науково-технічного прогресу в народному господарстві, програму розв’язання найважливіших соціальних проблем);
програми розвитку найважливіших ланок соціально-економічного розвитку (житлова програма для концепції підвищення рівня життя).
Програмування як елемент державного регулювання економіки найбільшого поширення набуло у практиці державного регулювання економіки США, Канади, Франції і Японії. Широку відомість отримала програма освоєння ресурсів р. Тенессі, розроблена в США у ЗО-ті роки, програми освоєння районів Півночі розроблені і реалізовані у Канаді. В Японії розроблявся ряд національних програм, найвідомішими з яких є програми "Технополіс", "План реконструкції Японських островів".
Державні програми, як правило, не е обов'язковими не лише для звичайних агентів економіки (приватних і державних), а й для самих державних органів управління. Виняток становлять державні цільові комплексні програми, які посідають особливе місце у системі державних програм.
Комплексно-цільова народногосподарська програма — це директивний, адресний плановий документ, в якому визначений за ресурсами, виконавцями та строками здійснення комплекс економічних, техніко-економічних, науково-дослідних, техніко-виробничих, організаційно-господарських заходів, у яких, як правило, беруть участь чимало галузей, господарських органів і регіонів і які дозволяють загальними зусиллями вирішити народногосподарську проблему.
За змістом комплексні цільові програми поділяються:
соціально-економічні програми, спрямовані на вирішення проблем розвитку і удосконалення способу життя, підвищення матеріального і культурного рівня життя населення, перетворення виробничих і соціальних умов праці, поліпшення умов відпочинку;
виробничі програми, орієнтовані на збільшення виробництва певних видів продукції (і послуг), розвиток нових видів виробництва, підвищення якісних характеристик продукції, підвищення ефективності використання ресурсів;
науково-технічні програми, націлені на розвиток наукових досліджень, вирішення проблем розробки і впровадження в практику нових видів техніки і технології;
екологічні програми;
регіональні програми, націлені на господарське освоєння нових районів, перетворення економіки сформованих регіонів України, формування територіально-виробничих комплексів.
На даний час Верховною Радою України схвалено такі пріоритетні напрями, що вимагають програмного вирішення: Здоров'я людини; Охорона навколишнього середовища; Продовольство; Наукомісткі технології (якість); Ресурсозбереження; Інформатика, автоматизація та приладобудування; Нові речовини та матеріали; Наукові засади національно-культурного відродження.
Також за встановленим переліком програм відкривається конкурс на розробку конкретних цільових наукових програм.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Гречан А.П. Основи визначення інноваційного розвитку економіки //Економіка та держава.-2006.-340с.
2. Дідківська Л.І., Головко Л.С. Державне регулювання економіки: Навч. посіб. - К.: Знання-прес, 2000.
3. Економіка Україна: стратегія і політика довгострокового розвитку/За ред.В. М. Гейця.-К.: Ін-т екон. прогнозув.,//Фелікс.-2003.
4. Стельмащук А.М. Державне регулювання економіки : Навчальний посібник. - Тернопіль : ТАНГ, 2000. - 315 с
5. Стеченко Д. М. Державне регулювання економіки: Навч. посібник. - К.: МАУП, 2000. - 176 с.
6. Чистов С.М., Никифоров А.Є., Куценко Т.Ф. Державне регулювання економіки: Навч. Посібник .- К.: КНЕУ, 2000. - 316 с.
Федулова Л. К. Інноваційний розвиток економіки:модель, система, управління, державна політика. К., Інститут економічного прогнозування,200